Намисто для повного образу

—Добрий день, я там у вас побачила таке гарне намисто на вітрині, скільки воно коштує? — звернулась Оленка до продавця у маленькому секонд-хенді на околиці міста.

Бородатий старий чоловік поглянув на першого клієнта за тиждень та показав свої шість жовтих зубів.

—Для такої гарної пані безкоштовно! — чоловік випадково плюнув на прилавок, але прибирати слину не збирався.

—Е, що ж… не варто, — промямлила дівчина та зробила крок назад від смердючого подиху продавця.

—Повірте, ви мені тільки послугу зробите, — чорні очі блиснули у світлі вечірнього сонця.

«Місце дивне, звісно, але це намисто так підійде до мого образу!», подумки переконувала себе модниця.

—Беру! — вирішила вона.

Вдома Оленка одразу дістала нову прикрасу з пакунку та почала роздивлятися її вже більш уважно. Тонка золота нитка тримала масивні червоні перлини. Здавалося, що вони були перламутровими, бо красиво переливалися на світлі. «Хм, і чому таку дорогоцінну річ віддавали за дарма?», розмірковувала нова власниця прикраси. «Мабуть, той чоловʼяга і не розумів, скільки таке намисто може коштувати», вирішила вона.

Того ж вечора дівчина дістала свою вінтажну вишиванку, аби приміряти повний образ. Вона обережно заправила сорочку в спідницю та перевʼязала талію паском. Прийшла черга намиста. Оленка обережно дістала його зі скриньки та обвела коло шиї. Застібка клацнула, і красуня відчула дотик холодних перлин до ключиць. І…

Все навколо стало червоним. Дівчина покотилась на дно якоїсь дивної сфери, в якій раптово опинилась. Її трусило зі сторони в сторону, аж поки нарешті цей «землетрус» не зупинився. Дівчина лежала на холодному склі, а з усіх боків її оточував лише червоний колір, крізь який було неможливо щось розгледіти.

—О, вітаю, новенька, — десь згори линув чоловічий голос. — Ласкаво просимо до намиста.

—Що… хто це? Де я? — серце шалено билося. «Я сплю?» — це риторичне питання лунало в голові, яка вже встигла декілька разів сильно вдаритись о стіни сфери.

—Я ж кажу, в намисті, — зі вздохом повторив хлопець, якого Оленка так і не бачила.

—Досить тобі, поясни їй нормально! — до розмови приєднався інший голос, більш високий, але вже з протилежного боку. — Ти ж бачиш, що вона взагалі нічого не розуміє.

—А що тут не розуміти? — перший голос ставав все більш роздратованим. — Агов, сусідко, вдягала намисто?

—Та… так, — невпевнено відповіла Оленка.

—От і все, тепер ти в ньому!

—Чула легенду про червоні перлини? — запитав другий, більш мʼякий голос.

—Що?.. Ні, — Оленка була налякана та досі трималась за голову. «Може, в мене струс мозку, і це все мені здається?»

—Хто одягне червоне намисто, той в ньому і опиниться, — все просто. А хтось з перлин вийде на волю, — пояснив високий голос.

—Ага, здається тому стерву Марічці пощастило, — гнівно та заздрісно промовив хлопець з лівої сторони. — Ще й залишила нас на підлозі, курва! Ми ж домовлялись, що той, хто вийде перший, мусить цю дурну прикрасу втюрити комусь! Лише старий Тарас стримав обіцянку…

Оленка істерично засміялась:

—Тобто ви серйозно кажете мені, що я застрягла в перлині якогось старого намиста?!

—Смійся-смійся, дівчинко, — промовив голос праворуч. — У тебе попереду ще тисячоліття, щоб сумувати, повір мені.