Путрідум

- Кажуть, коли створили першу людину, в той же час зародилось створіння, що стали звати людською сутністю. Істота ця була надзвичайної краси. Зміїна форма голови, драконяче тіло й крила, а лапи – схожі на котячі. Весь покритий білою шерстю, та крила – пір’ям. Три пари гострих вух і довгий міцний хвіст. Таке чисте й невинне створіння поважали всі, а людину прирівнювали до Творця.

Кожен правильний й гарний вчинок людства відображувався на істоті: на шерсті з’являлись візерунки, які світились. Творця радувало, що його творіння мало такий успіх. Та тисячі років по тому, щось пішло не так – візерунки почали зникати з шерсті людської сутності. З часом і сама шерсть почала темніти, а його тіло покрилось ранами. Жахливий вигляд створіння став лякати небесних мешканців. Тож, вирішивши, що це хвороба, його заслали на землю. Вважають, що на землі сутність і померла. Проте дехто каже, що бачили схожу в темній частині лісу, але виглядала істота жахливо, за що в народі її прозвали Путрідум.

- Досить вигадок, давай розділимось і знайдемо більше трав для цілителя.

І кожен з молодиків пішов своєю стежкою, наповнюючи лантухи травами. Та в скорому часі на ліс спустився густий туман. Юнак, що пропонував розділитись зійшов зі стежки. Сам того не знаючи, прямував до темної частини лісу, де зустрів незвичайного звіра.

- Що ти таке? – заїкаючись спитав юнак.

- Я? Людська сутність, - грохотів Путрідум.

- Але, що з тобою? Хто це зробив? Ти ніби гниєш заживо!

- Це зі мною зробило людство, своїми вчинками.

- Та чи можна тобі якось допомогти?

- Я відображаю сутність всього людства. Більшість людських душ прогнило, а добрих вчинків занадто мало аби вилікувати мене. Доки людство не збагне своїх помилок – я приречений.