Хроніки уламків: Тільки двоє

Санія тричі поцілувала маму у щічку на щастя.

Батько попрощався сухо, але дівчина знала: то не від нестачі любові, ні, навпаки — через хвилювання татові було складно дібрати слова. Втім, він ще раз повторив Місаю інструкції та тайкома додав грошей на випадок, якщо треба буде дістати транспорт, свідчення про те, як і куди дістатися, або ж купити парасолю від сонця, бо Санія таки лишила ту вдома.

— Ми в тебе віримо, доню! Ти з усім впораєшся!

«Та з тими грошима, що ви дали, можна підкупити будь-кого, хто впорається краще за мене», — подумала Санія, але вголос лише подякувала та направилася до телепорту.

Проте дещо її все ж турбувало. Клята думка, що засіла черв'ячком відучора, продовжувала її точити.

«Ет, то нічого, — думала про себе Санія, — от як телепортуємося, то лишимося наодинці, ніхто не слухатиме і не тиснутиме, то й поговоримо», — запевнила себе дівчина, перш ніж щезнути з Лаода.

Вони опинилися в Адарі, містечку, яке славилося своїми гончарних справ майстрами та майстринями. Санія дістала мапу, проте Місай помітив, що дівчина багато дивиться вгору.

— То ми орієнтуємось на той слід у небі чи як? — поцікавився хлопець.

— Трясця! Його мало бути видно тільки мені, — Санія була засмучена неправильною дією власної магії та разом з тим з полегшенням видихнула: їй не доведеться зображати орієнтування по мапі та розвідування інформації.

— От що б тобі мати на такі слова сказала, га? — з усмішкою запитав Місай.

— На щастя, ти мені не мама. Хіба… хіба що вона обернулася на Місая і відправилася зі мною. Тоді я що, цілувала на прощання Місая? Фі! — жартівливо відповіла дівчина, не приховуючи удаваності задуми.

— Невже тобі так противно було б поцілувати мене у щічку?

— Поцілувати тричі! Три-и-ичі-і-і!

— От велика різниця! Жах просто! І з ким я оце вирушив у дорогу? От і товаришуй з цими магинями, а потім тобі «фі» кажуть. Ну добре, досить жартів. Треба поспішати в дорогу, аби встигнути пройти щонайбільше до спеки.

— Може, тоді гайда до лісу, щойно до нього дійдемо? Там буде не так спекотно, — поспішила запропонувати дівчина, — та й це буде по прямій до уламка. Ну бо ми й так згаяли день, а якщо мої чари видно усім, то нас миттю наздоженуть.

Місай уважно розглянув мапу в руках Санії.

— Так. Підемо на південь від міста оцією дорогою, а далі звернемо на захід і будемо йти все західніше, доки не зайдемо у ліс. Складно сказати, де впав уламок, у лісі чи далі. Можливо, дійдемо прямісінько до Кідери.

— Сподіваюся, він не впав у самому місті. Оце була б картина!

Мандрівники склали мапу і вирушили. Йти містом та дорогою від нього було доволі легко та приємно. Проте, як звернули у степ, то й сонце стало припікати.

— Місаю! Може, зупинимось відпочити?

— Відпочинку на сонці не буде. Краще вже йти стільки, скільки зможемо, — заперечив хлопець, і вони попростували далі.

Мандрівники дісталися лісу, як почало вечоріти. Санія втомлено сіла просто на землю. Місай дістав з сумки їжу та флягу з залишками води.

— Ти б не могла начарувати нам якихось напоїв?

Дівчина фиркнула.

— Може, вам, пане, ще й стіл зі скатертиною-самобранкою? Але варто пошукати джерело, тут магія нам допоможе.

Попоївши, вони вирушили на пошуки, й, трохи почаклувавши, Санія легко вивела їх до джерела.

— Можемо тут і привал зробити, — відмітив хлопець, оглянувши місцину навколо джерела.

— Чудово! — не приховувала радості Санія.

Мандрівники затишно розмістилися, а магиня запалила чарівне світло, бо вже добряче таки стемніло.

— Місаю, я хотіла б поговорити, — почала Санія і позіхнула.

— Га?

— Та… нічого. Краще потім обговоримо, — сказала дівчина і світло згасло.

Зранку Місай розштовхав дівчину і повів її, ще сонну, через ліс. Хлопець поспішав, але при цьому розчищав шлях попереду від гілок, колод, павутиння та інших перешкод, аби Санія не поранилася. Аж раптом Місай зупинив подругу і приклав палець до вуст.

— Що сталося? — тихо запитала дівчина.

— Але ж я натякнув помовчати! — тихо, але емоційно відповів хлопець.

— Ба! А я думала, це ти типу «тихенько» мені показуєш.

Місай приклав долоню до очей. Він дістав свого меча та повільно рушив вперед. Стало чутно добрячу лайку, що лунала двома чоловічими голосами. Місай підійшов ближче і перед ним відкрилася галявина з невеликим табором. На землі лежав перевернутий казан із залишками їжі, що стікали долу. З кущів вийшов блідий чоловік, підтягуючи штани.

— О, то він же був в Пан до Вергія разом зі мною та іншими шукачами уламків! — вигукнула дівчина, що підкралася до Місая і теж бачила цю картину. — Щоправда, тепер у нього зблідла шкіра і ґуля на голові.

— Саніє! Скільки тобі казав: не підходь під руку, коли я з мечем йду тебе боронити! — розсерджено крикнув Місай.

Чоловік побачив непроханих гостей та дістав тесак.

— Хто це в нас тут? Ще одна маленька чарівниця? Ще скажи, шо якщо тебе вбити, то дороговказ зникне!

— Та-а-а-а… — почала говорити Санія, одумалася і потягнула слово: — а-а-а невже? Так, та невже. Невже тут ще одна дівчина проходила?

Чоловік не збирався говорити, а рушив з піднятим тесаком на дівчину. Аж раптом він сіпнувся, скрутився, вилаявся та швиденько побіг у бік кущів. Проте Санія закінчила чарувати й схопила його магічними путами на півдорозі.

— Кажи! Багато ще людей йде по уламок за цим дороговказом?

— Ой пусти! Пошкодуєш!

— Кажи й відпущу.

— Добре, добре. Йдуть якісь магічка-пуцьвірінок та хлопець-одоробало, дівча сказало, шо як вб'ю її, то слід зникне. От трясця! Пропасниця! Шоб тобі…

Санія відпустила розбійника. Той миттю побіг, лаючись на ходу. Місай узяв за руку Санію і потягнув її в інший бік, здогадуючись, що чоловік тут точно не один. Коли ж хлопець був впевнений, що їм нічого не загрожує, вони зупинились, аби перевести подих.

— Схоже, що ми не одні такі розумні йдемо за слідом на небі, — сказав Місай.

— Так… І це пояснює, чому слід видно усім, якщо ми обидві його начарували… У будь-якому випадку, більше немає ніякого сенсу йти туди. У кращому випадку ми будемо другими…

— Не вішай носа, Саню. Все буде добре, — запевнив хлопець і поплескав її по плечу.

— Так, але… мої батьки… Вони так сподіваються на мене! Вони ж сказали, що вірять… Я хочу, щоб вони і надалі у мене вірили.

— Я думаю, нічого страшного не станеться, якщо ти не роздобудеш уламок. Крім того, як мінімум троє вирушили за одним, то, може, є якийсь, до якого ще ніхто не встиг дібратися. Ми подивимось, що й де, розпитаємо людей і дістанемо тобі той клятий уламок. Або ні — тоді й біс з ним.

— От що на такі слова сказала б моя мама? — крізь сльози, що проступили, запитала дівчина.

— На щастя, ти не твоя мама. Хіба що твоя мама перетворилася на Санію і вирушила допомогти доці здобути уламок, який вона так хоче.

— Хоче Санія чи мама? — дівчина витерла очі, усміхаючись.

— Та хтозна. Принаймні одна з них, — відповів хлопець і собі всміхнувся. — У будь-якому випадку, чи ми хочемо ще шукати, чи ми хочемо здатися, нам треба до міста.

— Вперед і тільки вперед!