Хроніки уламків: Тільки двоє

Ліенільде, ельфійка, що до них підійшла, провела їх до свого дому. Мандрівники помітили, наскільки майстерно оздоблені були будинки, які здалеку здавалися грудами каміння. Санія ж здивувалася тому, наскільки м'яким виявилося звичайнісіньке, грубе на вигляд ліжко.

— Бідолашна, бідолашна дитино… — мовила Ліенільде, оглянувши травмовану ногу.

— Я не дитина! — заперечила магиня.

— Зачекайте, зараз покличу нашу цілительку. Вона не знає вашої… великоасцарійської мови, але я впевнена, що не відмовиться допомогти, — ельфійка закуталася у плащ та граційно вискочила на вулицю.

Санія та Місай переглянулися.

— Чи не здається тобі, що це… якось занадто добре? Поселення, якого немає на мапі… раптом це те випробування, про яке ти говорила, Саню?

— Випробування? — здивовано запитала Роза.

— Місаю, якщо це випробування, то уламок забере твою здатність усе підозрювати.

— То що за випробування? — повторила Роза і підійшла до Санії.

— Ну, річ у тому, що не можна просто взяти уламок, принести до Порени та отримати магію. Є певне випробування, бо старий чарівник сказав, що силу отримає лиш той, хто віддасть за неї все. Загалом… Не знаю, що на нас чекає, але якщо треба буде відмовитися від дому, грошей, впливу сім'ї й все таке — я готова.

Магиня опустила голову, Роза торкнулася її долоні.

— І мені досі здається, що не може бути все так просто, Саню, — мовив Місай і озирнувся, почувши, як відчинились двері.

До будинку увійшли Ліенільде та ще одна ельфійка, що виглядала, без сумніву, вишукано, проте Санія одразу помітила: фасон і забарвлення її вбрання використовувалися як форма магинь щонайменше п'ятсот років тому. Проте древність одягу ніяк не завадила лікуванню, і скоро юна дівчина радісно рухала ногою.

— Не болить більше!

— Це чудово, — відповіла Ліенільде, ельфійською подякувала цілительці та провела її до дверей. — А тепер, якщо буде на те ваша ласка, розповідайте, як і чому ви тут опинилися.

Санія, зрозумівши, що справа серйозна, сіла і розповіла геть усе: і як Пан до Вергій розколов свій скіпетр та відправив їх шукати уламки, і як вони змінювали курс, і як наткнулися на поселення зовсім випадково.

— Хм… Кажете, то уламок скіпетра мага, за який можна отримати його магію? Схоже, суне біда якась, якщо він зрікається сили… Ну що ж. Добре. Місцеві вважали, що то Місяць розгнівався і скинув з неба частину себе, погрожуючи знищити наше поселення… Вони будуть раді дізнатися, що це не так. Хоча… Напевно, їм краще таки не знати, що старигань Вергій ще при владі. Добре. Я відмічу на вашій мапі, куди впав уламок. І що раніше ви вирушите, то краще, — сказала ельфійка.

— А чи можна тут поповнити припаси? І… бажано ще трохи теплого одягу, — спитав хлопець.

— Так. Але тут не приймають ваші гроші…

Місай і Санія переглянулися.

— … В нас торгівля — це бартер. Вам потрібно запропонувати цінні речі.

Мандрівники перебрали свої речі і виділили ті, які їм не потрібні. Роза, зітхнувши, віддала один із двох своїх ножів. Отримавши достатньо припасів для дороги, вони вирушили до уламка.

Їх зустріли сніг, вітер та гола, на перший погляд, земля. Здавалося так недовго, бо раптом на них вискочила велика волохата почвара з червоними очима.

— Ро! — Санія скочила за спину дівчини та обійняла ту за стан.

Роза відбила атаку істоти, вдаривши ножем по морді. Санія, панянка з поважного роду, гордівлива статура якої видавала її абсолютно завжди, зараз більше нагадувала маленьке дівчисько, що ховалося і тремтіло від страху.

Тварюка виявилася великим, дещо дивним вовком. Скориставшись моментом, Місай розсік мечем шию звіра, той із хрипом звалився на землю, заливаючи кров'ю землю і сніг під ногами дівчат. Санія знову скрикнула.

— Сподіваюся, ця тварюка була тут одна, — сказав Місай, витираючи меч.

— І це дивно, — відповіла Роза, — зазвичай вовки полюють зграєю. Щось тут не те, краще нам швидше рушати.

Проте чим далі вони йшли, тим більше на снігу виднілося вовчих слідів.

— Дивіться! — раптом сказала Санія. — Якесь дуже дивне каміння!

Дівчина рукавом змахнула сніг з каменюки, і всі здивовано виявили, що перед ними статуя у вигляді вовка. Місай кинувся до іншої каменюки — та теж виявилася кам'яною твариною. Мандрівники знайшли ще кількох, проте раптом, у щелепі чергового вовка, помітили невеликий сяйнистий уламок.

— Та це ж… — почала говорити магиня.

Місай дістав з піхов меч.

— Я буду насторожі, а ти спробуй його узяти. Тільки обережно, я тебе прошу, Саню…

Роза дістала ніж і стала по інший бік від Санії. Та ж боязко, повільно простягнула руку… І раптом відсахнулася і вхопила за руку подругу, наче побачила щось страшне.

— Що сталось, люба? — спитала налякана Роза.

— Я побачила… побачила, що… — Санія оглянула своїх товаришів, зітхнула і продовжила, вирішивши збрехати, — я побачила, що в моєму житті не буде більше магії. А якщо так, то нащо мені той уламок, еге ж? Я ж тоді не отримаю силу все одно, правильно? Логічно ж?

Настала тиша, яку порушило скреготіння каменю. Вовки відкрили свої очі. Мандрівники злякалися, але тварини більше не рухалися, і всі з полегшенням видихнули.

— Може, тоді хтось з вас спробує? Ну… Щоб уся ця дорога була не дарма, — тихенько сказала Санія.

Роза потягнула руку до уламка, але помітила знервований погляд магині на собі та зупинилася. Дівчата взялись за руки й опустили голови. Тоді, не витримавши напруження, потягнувся до уламка Місай. Сталося щось абсолютно невидиме, неосяжне, нефізичне. Уламок опинився в руці хлопця, а меч миттю впав до його ніг. Вовки завили та розсипалися на сніг.

— Що сталося, Місаю?

— Я більше не буду ані твоїм, ані чиїмось ще тілоохоронцем, Саню. І меча у руках не триматиму. Більше ніколи. Сподіваюся, це піде нашій дружбі на користь, — останнє прозвучало з ледь помітним сумом.

Меч підняла Роза. За сім днів мандрівники повернулися до Вільди.

— Сподіваюся, ми ще побачимось, — тихо промовила Санія.

— Звичайно. Я ж не прощаюся, лише кажу «до зустрічі», — тихо відповів хлопець і трохи сумно усміхнувся.

— До зустрічі, Місаю!

Санія помахала рукою, Роза ж обійняла її за стан. Місай ступив до телепорту, щоб відправитися до Порени.