Дещо про драконів

Більш за все Ланс любив книги. Навіть не самі книги, а історії з них про лицарів, чародіїв, прекрасних панянок, а особливо про драконів.

Напевно, та любов у нього через юну леді Емілію, яка виразно вголос читала для нього ті книги. Вона сідала на ліжку, мостила Ланса перед собою і розгортала книжку.

На сторінках оживали в малюнках герої казок, а оповідь лилася, занурюючи Ланса в інший світ, сповнений магії та пригод. В тому світі він був безстрашним лицарем, що визволяв з вежі прекрасну принцесу, або могутнім чарівником, що перемагає страшне чудовисько.

А щойно Емілія прочитала, як зла відьма перетворила принца на дракона, з того часу він не уявляв себе ніким іншим, тільки драконом. Величним шляхетним драконом з інших, чарівних країв, злою волею перетвореного на «якесь неподобство» та закинутого до земного світу.

Чесно кажучи, Ланс не просто уявляв, а щиро повірив, ще й намагався переконати в цьому Емілію. Він почав поводитись так, як, на його думку, поводяться дракони: ричав, вдаючи, що з його пащі виривається полум’я, шипів на уявних ворогів, а ще стрибав по кімнаті, намагаючись злетіти.

– Ланселоте, тобі погано? – злякалася Емілія. – Ти якось дивно поводишся.

Ланс лише кліпнув оченятами та коротко відповів:

– Няв! – і пішов переконувати дворових котів, що він зачарований дракон.

Життя у дворі кипіло. На лавці лежав товстий ледачий кіт Рудик. Він лише зрідка напіврозплющував одне око, щоб дізнатися, чи не відбувається у дворі чогось цікавого.

Біла пухнаста красуня Афіна граційно стрибала по гілках дерева, граючись у наздоганялки з горобцем.

Двоє смугастих розбишак Вася та Кузя ганяли двором якогось дрібного собаку.

Під кущем шипшини лежала кицька Мальва та спостерігала за пустощами своїх кошенят біленької Білки та чорненької Нічки. Вони мешкали у старій собачій буді, куди місцеві дітлахи натягли купу старих речей.

Лансу подобалася ця різношерста компанія. З ними можна було погратися, побешкетувати, послухати цікаві бувальщини, чи просто полежати на сонечку.

От він і вирішив поділитися з ними.

– Агов, народ! – гукнув голосно. – У мене просто бомбезна новина!

Зацікавлені коти поволі зібралися навколо Ланса, лише Рудик залишився лежати на лавці, розплющивши обидва ока – прояв неабиякої цікавості.

– Я відкрию вам таємницю, – загадковим голосом промовив він. – Я – не звичайне кошеня, а прибулець з іншого світу. – його голос стишився до таємничого шепоту – Я справжнісінький дракон, тільки зачарований злою відьмою! – він знов почав шипіти, ричати, наче саме так роблять найсправжнісінькі дракони.

Білка та Нічка у всі очі дивилися на друга, намагаючись роздивитись в ньому казкове чудовисько. Вася та Кузя, дивлячись на кривляння малого хвалька, враз втратили до нього цікавість. А Рудик від душі розсміявся і затрясся усім тілом, наче холодець. Лише Афіна з Мальвою мовчки перезирнулись та розійшлись, залишивши Ланса наодинці з власними фантазіями.

Ланселоту було до нудоти образливо, що ніхто не сприйняв його слова серйозно, наче він якесь безтямне кошеня. А він майже дорослий, йому вже три місяці.

«І хай сміються, – думав. – Я от коли розчаклуюсь, підпалю їм усім хвости, одразу повірять!»

Коли Ланс, заспокоївшись, вмивався, старанно вилизуючи гарненьку димчасту шубку, до нього підійшла Афіна.

– Ланселоте, у мене до тебе важлива драконяча справа, – сказала.

А Ланс так і застиг від подиву з висунутим язиком.

– Нам треба дещо обговорити, – промовила вона і, роззирнувшись, додала. – Наодинці.

Кицька провела онімілого малого до собачої будки та, відійшовши вбік, запросила:

– Проходь, будь ласка! Мальва вже відчинила Браму.

Міркуючи над дивними словами про браму, Ланс зайшов у будку.

– Ну що, подобається? – почулося іззаду.

А він не знав, що відповісти, тому що замість захаращеної будки, опинився у дуже дивному місці. Це була лісова галявина з дитячим майданчиком, а на деревах, що оточували галявину, були справжні будиночки. Десятки чи може сотні будиночків, в яких мешкали звичайні… коти. А кошенята весело бавилися на майданчику.

– Ласкаво просимо до Драконячого світу, Ланселоте! – урочисто проказала Афіна.

– А де ж дракони? – здивувався.

Кицька весело розсміялася:

– Невже ти досі не здогадався, що всі, хто тут є – дракони, і ми з тобою – дракони. Найсправжнісінькі, не зачаровані і не перетворені.

– А… а як же вогонь?.. і луска?.. і крила?.. – розчаровано нявкнув Ланс.

– То все легенда, яку ми вигадали, щоб захистити наш світ. Дракони мирні створіння. А на нашу Батьківщину вже зазіхали загарбники, але ми обдурили їх, розсіявшись по світах та поширюючи казку про драконів-чудовиськ.

– А Кузя, Вася та інші?... – почав Ланс.

– Ми усі – Брамники, – всміхнулась Афіна. – Охороняємо Браму до нашого світу.

– А я так хотів бути справжнім драконом… – мало не схлипнув.

– А ти і є – справжній. Не варто соромитись того, як ти виглядаєш. У тебе чудова драконяча зовнішність: м’якенька шерсть, пружні лапки і пухнастий хвіст. А як підростеш, також станеш Брамником.

Ланс задоволено випростався і, ступаючи у бік Брами гордо, як справжній дракон, нявкнув:

– Няв!!!