Серце Лісу

Чуєш, що у тебе в грудях щось завжди бумкає? То серце. Воно жене кров життя по судинах, і живить усі твої кінцівки. А ще, серце палає вогнем любові, пригод. Дуже важливо берегти цей вогонь.

Та чи знав ти, що у Лісу теж є Серце? Воно ганяє соки життя до усіх пагонів рослин, в усі куточки Місяця! Тільки завдяки ньому ми можемо жити. А ще, у ньому теж горить вогонь, вогонь жаги до життя, щастя, любові, радості. Усі наші блага – завдяки Серцю Лісу. Виявляючи вдячність йому, ми користуємось дарами природи лише для своїх потреб, турбуємось про місяць, плекаємо рослинки і наповнюємо їх любов'ю.

Але в нашому світі існують браконьєри. Це ті з нас, хто бере від природи більше, ніж можна. Вони користуються безмежною добротою природи задля свого прославлення та збагачення, не виявляючи вдячності. Їхнє серце гниле, а добрий вогонь пригод став злим вогнем жадоби.

Однак, і для їхнього серця існують ліки. Серце лікує серце, і так Серце Лісу може вилікувати серце кожного з нас.

А ось тобі історія: жив-був один браконьєр, який досяг у своїй справі висот – вполював стільки рослин і тварин, скільки не знаходив ще ніхто до нього, прославився серед браконьєрів усього Місяця, здобув незліченні статки, та і цього йому було мало. Він посягнув на заборонене! Він зажадав Серце Лісу – Серце Лісу у свою власність…

***

– І тут немає… – чоловік розгорнув карту та поставив хрестик поверх зображеного раніше овалу, а поряд з ним дату. Вся карта була всіяна написами, лінії перетинали одна одну, і де-не-де зливались у суцільні плями. Чоловік сидів ще кілька хвилин незворушно, зігнувшись над листком паперу, аж раптом різко випрямився, згорнув сувій і вклав у кейс в рюкзаку. Тоді зіп’явся на ноги, зітхнув та втомлено потягнувся. Закинув на плече свій дорожній рюкзак, і рушив.

Легкий, майже непомітний вітер колихав пасма його густого волосся, часом відкриваючи шрам на вусі. Пончо, що звисало вільно на плечах чоловіка, навіть в напівтемряві майоріло різноколірними китицями.

Несподівано довкола стало неймовірно темно, хоч в око стрель, і жодна рослинка не випромінювала ні фотона світла. Лише у кулоні чоловіка слабо мерехтіла квітка, а у небі виблискувало декілька крихітних зірок. Час втратив свою силу, довкола панувала абсолютна тиша, і куди не глянув би – нічого не бачив. Здалося, весь місяць зник в одну мить, і залишився лише цей невідомий чоловік. Та всередині нього, здається, розрісся цілий ліс. Бумкання серця відкликалось у вухах, а думки чоловіка звучали ще гучніше, розходячись довкола страшним рокотом. Обличчя його було сердитим, аж як стало ображеним, змінилось на сумне, і вже по щоках текли сльози.

– Не можу більше! – скрикнув чоловік, та гірко розплакався. Упавши на коліна, він схопився обома руками за голову. Солона рідина стікала по кистях, щипаючи невеликі подряпини. Носки черевиків вгрузли в пухкий місяць. Він хапав ротом холодне повітря, задихаючись від болю в серці. В голові стало так пусто, як у цьому світі довкола, а гострий біль пронизував усе нутро. Раптом все помутніло, і щезло…

Чоловік прокинувся у такій же темряві. Долівка чомусь стала в’язкою, і неймовірно гладкою. Він піднявся, витер ще мокрі щоки, і попрямував уперед. Зорі на небі щезли, як і кулон… Чоловіку уже здалось, що він втратив зір, та раптом вдалечині щось замерехтіло. На радощах він схопився і побіг стрімголов на вогник. Все ближче та ближче, доки усе довкола не залилось яскравим, сліпучим світлом. Аж тоді зупинився перевести подих. Раптом прийшло розуміння:

– Це ж цвіт із моєї підвіски…

Велетенська квітка, що світилась жовтим світлом, повисла у повітрі. Невже це сон? Чи потойбіччя?! Від побаченого чоловік забув і як дихати. Раптом у повітрі виникли сходи. Браконьєр зробив непевний крок уперед. Сходинка за сходинкою виникали попереду та зникали за його спиною, аж поки привели до квітки. Він простяг руку уперед, та обережно торкнувся пелюстки.

Різкий вітер дунув у лице, заставивши закрити очі. У пам'яті виринули давні, забуті спогади… Цю квітку він знайшов ще малим хлоп’ям, закохався у її вигляд, зрізав і поклав сушитись. Проте, рослина ніяк не висихала, а залишалась живою. Тоді хлопець вклав цвіт у скляний кулон, та завжди носив з собою. Скільки чудових рослин він з тих пір знайшов… Вітер вщух, і хтось заговорив.

– Микито-Микито, до чого ж ти докотився. Хіба я віддала тобі цвіт лише задля того, аби ти прославився як браконьєр? Так і знай – Серце Лісу ти віднайшов ще хлоп’ям, і його часточку носиш з собою усюди, а відкрилась тобі ця таємниця лише тому, що серце твоє було кришталево чистим. Ти мав дбати про свій рід, ти ж вибрав знищувати моїх діток… Тепер вибирай – життя, чи смерть. Продовжиш шлях браконьєра – і вже не прокинешся ніколи. Очисти своє серце, дбай про місяць – і я продовжу твоє життя на довгі роки, і віддам тобі справжнє багатство. Я вірю в тебе.

– Пробач мені… – і все зникло.

Прокинувся чоловік знову в лісі. Він лежав на місяці, вкритому малими коріннячками, а на небі блискотіли зірки. Опустив очі на кулон – квітка на місці, і світиться ще дужче, ніж зазвичай. Прийшов час змін…