Десь там, всередині

― Через двадцять метрів поверніть праворуч, – приємний голос Алі, моєї віртуальної помічниці, прозвучав в голові.

Я роззирнулась. Здавалось, була вже в цьому районі і, наскільки пам'ятала, дістатись до потрібного місця можна було б набагато швидше. Та нехай. Стенула плечима і продовжила шлях за віртуальним дороговказом. Алі видніше. В неї величезна база даних, в мене ж лише мої очі та недосконала пам'ять.

Йшла по хіднику попри високі будівлі, що майоріли яскравими вивісками, мугикаючи під ніс нав'язливу популярну пісеньку зі свіженького плейлиста, складеного Алею за моїми вподобаннями. Мелодія лунала через найновішу модель навушників, вживлених у вушний хрящ. Пристрій був дорогущий, та й процедура вживлення не з дешевих, але тепер вони не випадали під час необережних рухів, тож я була задоволена результатом. Всього п'ять хвилин заряджання і можна насолоджуватися можливістю бути онлайн хоч цілодобово.

Раптом поруч залунала гучніша музика, що перебила мою. Я мимоволі повернула голову і завмерла. В кількох метрах від мене з'явилася краса, від якої подих перехопило. Тривимірна проєкція дівчини, була як жива. Ніжного бузкового кольору сукня, легка атласна тканина наче стікала по фігурі віртуальної моделі, що бігла вулицею міста, низ колихався від струменя повітря з вентиляційної решітки. Вузькі бретельки зав'язувалися на плечах грайливими бантиками, а тоненький ланцюжок на талії блищав сріблом.

― Алю, яка ціна?

― Двадцять тисяч сімсот сорок сім гривень, ― беземоційно залунало у вухах.

Від озвученої суми запаморочилося в голові. Половина моєї зарплатні.

― Нагадую, що сьогодні День незалежності. Я зробила підбірку місць, які ви зможете відвідати. Рекомендую подивитися запуск феєрверків у панорамному ресторані "Сьоме небо". Ось список ваших друзів, що також відвідають захід.

Перед очима, з чіпа, вживленого у надбрівну дугу, активізувалась проєкція екрану. Ще одна технічна новинка, без якої важко уявити сучасне життя.

Я торкнулася затверділого повітря і провела пальцем вниз, щоб побачити з ким проведу вечір. Вікі та Інга – відомі блогерки, на яких я підписана та постійно дивлюся їхні відео. Завжди такі привітні в коментарях. Цікаво було б побачити їх наживо. Альберта – ми колись ходили разом на йогу. Я відкрила її профіль, зі здивуванням прочитала, що вона стала інструктором. Мені ж швидко набридли заняття, хоч продовжувала, бо Аля запропонувала чудову знижку. Коли ж її термін дії добіг до кінця, я видихнула з полегшенням.

Гортала далі, поки погляд не зачепився за фото Нолана. Розумний годинник на руці завібрував, повідомляючи про прискорене серцебиття. Як же давно ми не бачилися! Вже кілька місяців переписувалися, та кожного разу як домовлялися зустрітися, в нього в останній момент все зривалося. І не те щоб я погано проводила час в тому парку розваг чи на концерті улюбленої групи, але хотілося нарешті зустріти друга дитинства та поговорити віч-на-віч.

― Бронюю місце, ― повідомила Аля.

Я знову кинула погляд на сукню. Що я роблю? Вона надто дорога для мене. На екрані миготіли світлини з "Сьомого неба". Таке розкішне пафосне місце. Не можу ж я з'явитися туди в своєму зачовганому робочому костюмі? Але ж я ще й за навушники до кінця не розрахувалася…

― Сьогоднішнє завдання погасить вашу позику. Подвійна оплата за роботу у святковий день, ― Аля наче прочитала мої думки. ― Зв'язуюся з банком, щоб запросити новий кредит… запит схвалено. Магазин отримав параметри вашої фігури і підтвердив, що в них є необхідний розмір. Вам залишилося лише переказати кошти.

Тепер зображення сукні світилося на моєму екрані. Збоку зеленіла кнопка з надписом "Купити". Я завагалася на мить, але зображення тут же змінило рекламне відео. Дівчина на ньому летіла як метелик між високих будівель з яскравими неоновими вивісками. Це було так красиво, що палець сам потягнувся до заповітної кнопки.

― Спираючись на ваші вподобання, я також підібрала сумочку і взуття до цієї сукні.

Я прогортала екран вниз. Відібрані Алею речі справді були ідеальними. Та й хіба могло бути інакше? Її алгоритми ніколи не підводили. Вже не дивлячись на ціну, я підтвердила покупку. Аля все одно не могла перевищити межі виданого кредиту.

― Якщо бажаєте, можу знову записати вас в чергу на додатковий заробіток.

― Можеш ще на розіграш лотереї підписати, ― пробурмотіла я та згорнула екран.

― Виконано, ― відповіла програма.

Звісно, вона не зрозуміла жарту і з рахунку знялося ще сто п'ятдесять гривень. Я зітхнула та продовжила шлях. Нервово поглянула на годинник, коли довелося зупинитися перед світлофором. Лиш би не запізнитися, бо тоді ж уріжуть заробіток.

Мимо проносились електромобілі. Підходили люди, і навіть крізь музику в навушниках я чула як вони перемовлялися зі своїми помічниками. Як тільки пішохідна доріжка засвітилася зеленим, я помчала вперед, обганяючи натовп. Тряхнула рукою, відчувши вібрацію, що знову повідомляла про пришвидшений пульс.

― Не поспішайте, Я розрахувала ваш шлях до хвилини. Ви прибудете на місце рівно о сімнадцятій нуль-нуль.

Легко їй казати. Це не її кредитна історія залежить від непередбачуваних обставин. Я б воліла чим швидше дістатись до клієнтки, виконати завдання і припинити отримувати щомісячні нагадування про сплату, та все ж сповільнила крок, коли ледь не врізалася у фургончик де продавали хот-доги. Аля, як завжди, мала рацію.

― Підніміться ліфтом на п’ятдесятий поверх, ― сказала вона як тільки я зайшла у потрібний будинок.

Яскраві вивіски, що прикрашали його зовні, змінилися похмурими сірими стінами. Білі електричні лампи світили наче впівсили. Одна з них блимала, викликаючи різнобарвні плями перед очима, тож я заплющила їх, поки Аля домовлялася з ліфтом. Не пройшло й хвилини як почувся дзенькіт прочинених дверей. Я увійшла у металеву кабіну. Затамувала подих, коли ліфт зі скрипом рушив вверх, і намагалася не дихати. Мене вистачило на секунд двадцять, а потім запах дезінфектора проник в легені. Не змогла стримати кашель і коли вийшла на потрібному поверсі, жадібно хапала ротом повітря. В такому стані й застала мене клієнтка, що саме визирнула в коридор.

― Проходь сюди.

Від здивування мої брови поповзли вгору. На вході в квартиру стояла літня жінка. По-справжньому стара, зі зморшками і сивим волоссям. Таке зараз не часто зустрінеш.

― Чому ви не проходили процедуру омолодження? ― ляпнула швидше ніж встигла подумати про тактовність, та й Аля тут же почала розповідати, що я порушую закон про інформаційну недоторканість. За ним, люди не мали права ставити особисті запитання. Потрібно було почекати поки співрозмовник сам про все розповість.

Стара ж лише розсміялася:

― Не хотіла. У свій час пережила вже немало операцій, в тому числі й по зміні статі. На це підсідаєш як на наркотик. З кожним разом хочеться все більше й більше щось вдосконалити у власній зовнішності. Та з віком на такі речі починаєш дивитися інакше. Мені пощастило вчасно схаменутися, ― вона виразно подивилася на мій ніс, наче знала, що я зробила корекцію, і похитала головою, коли я мимоволі прикусила нижню губу, яку Аля мені радила збільшити.

― Ви пані Тара Занковецька? ― так і хотілося поцікавитись чи не Тарасом її звали раніше, але довелося припнути язика. ― Я Мілана, прибула щодо вашого запиту в технічну підтримку інтернет-провайдера. Що саме не працює?

Слідом за нею я зайшла в квартиру. Першим, що мене вразило, було сонячне проміння, що заливало кімнату крізь велике панорамне вікно. Воно відбивалося від глянцевої підлоги і створювало плями світла на жовтих стінах. В моїй маленькій квартирці вікна не було. Вірніше, його закривав величезний екран, на якому цілодобово показували рекламу на вулиці. Хоча й був плюс. За оренду своїх двадцяти квадратних метрів я платила менше ніж довелося б за таку саму площу кількома поверхами вище.

Помешкання ж пані Занковецької було просторим та затишним. А ще тут були справжні зелені вазони. Це ж скільки води потрібно, щоб за ними доглядати?

― Швидкість інтернету впала. Ось, поглянь, ― вона ввімкнула велетенський 3Д екран на стіні. ― Ван, покажи мій сайт, ― звернулася до свого помічника.

Спочатку виникли обриси інтернет-браузера, потім повільно почав з'являтися текст, а замість об'ємної світлини завантажилися лише сірі кулі. За хвилину показалися й зображення, але цей процес має займати секунди.

― У технічній підтримці сказали, що проблема в мене. Не знаю що не так. А мені ж потрібно людям відповісти. Спеціально до Дня незалежності створила кілька статуй історичних постатей України. Після свята вони будуть не такими актуальними.

Я тицьнула пальцем на прев’ю. Ще кілька хвилин довелося чекати поки завантажиться об'ємне зображення скульптури козака. Обличчя було як живе. Вишкірене у зухвалій посмішці. Руки напружені, чітко виднівся кожен м'яз. Деталі були настільки пропрацьованими, що здавалося, він зараз справді змахне шаблею і полетить чиясь голова. Дивлячись на цю фігуру, що боролася з чимось невидимим, всередині мене наче щось заворушилось.

― Яка краса! ― видихнула. ― Ви що, вручну це робили?

Жінка розсміялася:

― Ну, звісно, ні! Я лише створила модель, все решту зробив 3Д принтер. Навіть уявити собі не можу, як колись майстри добивались такого результату лише молотком і зубилом.

Я дістала з сумки інструменти. Перевірила вайфай роутер. Тут наче все в порядку.

― Може кави тобі зробити? Я б теж охоче випила, ― запропонувала вона, а тоді, наче відмахуючись від мухи, продовжила: ― Ой, та знаю я, що це шкідливо для мого серця, і що я вже пила її також знаю. В мене ще немає склерозу, годі Ване. Не люблю я без кофеїну. Запусти кавовий апарат, ― і я зрозуміла, що вона відповідає помічнику.

Не стрималася і задала ще одне особисте запитання:

― Якщо програма радить, то чому ви проти неї? Її алгоритми налаштовані так, щоб робити лише краще для вас.

― Ще не хватало, щоб техніка мені наказувала! ― хмикнула вона. ― Вже недалеко той час, коли так і буде. Сподіваюсь, що не доживу до цього дня.

Я знизала плечима. Аля нагадала, що швидкість ремонту впливає на ціну і довелось повернутися до роботи.

― Здається, кабель десь пошкодився, ― пробурмотіла. ― Доведеться підійматись на дах, ― зітхнула, коли перевірила кожен міліметр у квартирі.

Сьорбнула кави, що люб'язно подала мені пані Тара, та повідомила, що незабаром повернуся. Піднялася ліфтом на гору, вилізла через люк та ступила на плиту із сонячних батарей. Окинула поглядом панораму Києва. Мені часто доводиться бувати на дахах будинків, але від цього краєвиду щоразу перехоплює подих. Шпилі високих будівель тягнулися вгору, а внизу було море скла та світла. Обмежувачі повітряної дороги з металевої решітки світилися червоним неоном. Над нею безшумно пролітали аеробуси. Місто сяяло яскравіше ніж сонце.

Та цього разу дещо порушувало звичну гармонію.

― Алю, що то за дим? ― вказала на лівий берег, куди вже летіли поліцейські та пожежні дрони, блимаючи синьо-червоними вогнями.

― Масові заворушення на Троєщині.

Я завмерла на мить. Троєщина була моїм рідним районом. І хоч близьких людей більше там не залишилося, але хотілося дізнатись що трапилося.

― Покажи відео.

― Це збільшить час виконання завдання на п'ять хвилин тридцять вісім секунд.

Я стиснула губи, але послухалася. Все одно ж не зможу нічого вдіяти.

― Ні, спасибі. Можливо, згодом, ― відповіла і заглянула в розподільний щиток.

Тут з'єднання також було в нормі. Як і видима частина кабелю. Я підійшла до краю даху і глянула вниз, куди він тягнувся по стіні аж до самої квартири. Витягнула з сумки дрон, запустила та включила камеру. Розгорнула екран – тепер бачитиму все, що бачить він. Дрон полетів вниз, я уважно розглядала кабель, аж поки справді не знайшла пошкодження. Він тримався буквально на кількох волосках. Активувала маніпулятори і вже за кілька секунд наночастинки оптоволокна заповнили розірване місце. Наступним шаром йшла ізоляція. Все просто, наче у віртуальній грі. Стій собі і тисни на екран.

Коли процедура була завершена, я відкликала дрон. Повільно вела пальцем по екрану, задивившись на скайбордиста, що виробляв шалені викрутаси в повітрі. Зойкнула, коли помітила, що він у щось в'їхав, і лише кинувши погляд на екран зрозуміла, що то був мій дрон. Зображення спочатку закрутилось як у центрифузі, а потім новий удар об повітряну платформу двадцятьма поверхами нижче і лише білий шум, які б команди я не віддавала. Мене кинуло в піт.

― Згідно з умовами договору, страхування не покриває випадки, де в поламці є провина орендатора пристрою. На відео чітко видно, що у вас було понад десять секунд, щоб змінити напрямок руху дрона, ― Аля долила масла у вогонь мого відчаю.

Спускаючись з даху, я викликала на екран файл з договором про оренду дрона. Перечитала. Від зазначеної суми, яку я повинна тепер сплатити, стало недобре. Де взяти такі гроші?

На нетвердих ногах добралася до квартири пані Занковецької. Жінка усміхнулася мені та, помітивши мій стан, нахмурилась.

― Все добре? Невже не вдалося полагодити?

― Ні, зараз все повинно працювати.

Вона підійшла до телевізора та перемкнулась на сайт новин. Тицьнула на перше ж запропоноване відео із заголовком “Бунт на Троєщині”. Фігури на екрані вигукували якісь гасла та трощили усе підряд. Через фоновий шум я не могла розчути що саме вони кричать. Коли хтось каменем розбив скло вітрини, я мимоволі відстрибнула, бо з екрана на мене посипалися віртуальні уламки.

― На Троєщині злочинне угрупування відключило у всьому районі інтернет. Люди вийшли на вулиці та займаються мародерством, ― без запинки заговорив диктор.

Тут же мені прийшло приватне повідомлення від інтернет-провайдера, на якого я працюю. Аля прочитала вголос:

― Зважаючи на ваш запит щодо додаткових робочих годин, ми маємо для вас нове замовлення…

Вона продовжувала читати, але слова чомусь проходили повз мене. В свідомості билася лише одна думка: зараз мені доведеться їхати в саме серце тих заворушень. Дарма, що знала там кожну вуличку, людей в такому непередбачуваному настрої я ще не бачила. Лише слова про оплату трохи привели до тями. Названа Алею сума була космічною. Її вистачить, щоб одразу ж закрити кредит по сукні, купити новий дрон і ще навіть залишиться. Але ж така щедрість, мабуть, не дарма.

― При згоді на завдання, вам надається особистий військовий захист, ― продовжила Аля, та замість того, щоб заспокоїти мене, її слова ще більше нагнали страху. Невже там все настільки серйозно?

― Ну чому вони ніколи не кажуть правду? ― обурено похитала головою пані Занковецька.

― Про що ви?

― Яке саме угрупування, га? Які їх цілі? Як саме відключили інтернет? Чи висували якісь умови? ― вона загинала пальці, перераховуючи. ― Зрештою, проти чого зчиняють бунт? Не думаєш, що відключення інтернету спричинило надто сильну реакцію? А люди ж в усе вірять, бо не мають іншого джерела інформації.

Я лише хмикнула. Чомусь до слів пані Занковецької навіть не задумувалася про це. Здається, тепер мені випала можливість дізнатись відповіді особисто.

Я попрощалась і, керуючись вказівками Алі, зійшла на платформу на сороковому поверсі, щоб сісти на аеробус. Уважно її оглянула. Десь тут мають бути останки мого дрона. Помітила робота-прибиральника і щодуху помчала до нього. Ледь встигла відбити дорогоцінні уламки, та вже за мить переконалась, що рятувати не було що. Дрон розбитий вщент і ремонту не підлягає. Я витягнула зі зламаних маніпуляторів балончик з наноспреєм та заховала в сумку. Змирившись, повернула дрона прибиральнику. Стояла і дивилась як він зникає в металевих нутрощах робота. Якою б не була наступна поламка, доведеться ремонтувати її вручну.

Скочила в аеробус, що саме під'їхав. З рахунку знялося ще кілька гривень за проїзд, і я зайняла вільне місце. Пасажирів було мало. Всі сиділи тихо, розвернувши перед собою проєкції екранів. Я ж втупилася поглядом у вікно. Намагалася не думати про те, куди їду, натомість зосередилася на думках про сьогоднішній вечір.

Уявила обличчя Нолана, коли він побачить мене у тій сукні. Коли ми були дітьми, я одягала лише в міцний спортивний одяг, бо в ньому зручно було перелазити паркани та забиратись на дахи будинків. Згодом, не вилазила з робочого комбінезону, а у вільні дні вдягала щось таке ж мішкувате. Мабуть, саме через це він завжди відносився до мене лише як до друга. Тільки от я сподівалася на більше.

Чекала, що він запропонує сходити кудись разом, але кожного разу, як була можливість, він ніяковів та йшов геть під якимось вигаданим приводом. Коли ж я захотіла дізнатися, що відбувається, не змогла його знайти. В офісі компанії, де він працював, серед тисячі працівників його ніде не було, а я сама обійшла кожен поверх. Зрештою здалась і попросила Алю. Помічниця відповіла, що він отримав підвищення і не має часу на спілкування. Це було так не схоже на нього...

Через деякий час я все-таки наважилась написати повідомлення, та у його відповіді вже не було тієї теплоти, що раніше. Невідомість мучила мене. А зірвані домовленості про зустріч ще більше підсилювали тривогу. Здалося навіть, що він навмисно уникає мене, тож цього разу я навіть не попереджу, що також прийду в "Сьоме небо".

Внизу пропливав Дніпро. Річка суттєво обміліла через посухи останніх років, та все ще залишалась достатньо глибокою, щоб її гладь розсікали туристичні катери. З вікна аеробуса було видно, як на одному з таких люди святкують День незалежності і навіть не підозрюють, що зовсім поруч коїться щось жахливе.

Аеробус зупинився. Аля повідомила, що через заворушення це кінцева зупинка. Коли я вийшла, мене вже чекав військовий аерокар з п'ятьма солдатами всередині. Сонячні бліки грали на їхній вугільно-чорній метаброні. Двоє жінок, троє чоловіків, і всі з таким байдужим, відстороненим, виразом обличчя, з яким і руки продезінфікувати можна, і вбити когось. Лише зараз я усвідомила наскільки все серйозно. Проковтнула слину, що раптом стала в'язкою, і сіла в транспорт, бо вже було пізно відступати.

― То що насправді там коїться? ― запитала голосно.

Один із солдатів, котрий швидше за все був командиром, почав інструктаж:

― Вони підірвали вежу, що розповсюджувала мобільний 20G інтернет. Заблокували всі точки розподілу кабельного інтернету по житлових будинках. Наше завдання – відновити їх роботу. На кожну точку вислали окрему бригаду зі своїм техніком. У нас двадцять п'ятий квадрат. Поки четверо з нас будуть знешкоджувати терористів, ваше з Танею завдання, ― кивнув він на м'язисту дівчину, що сиділа поруч зі мною, ― якомога швидше все полагодити, щоб президент міг звернутися до народу та закликати до порядку у такий важливий день.

― Але навіщо це терористам? Чого вони добиваються? ― я продовжувала ставити запитання, але мою цікавість навіть не думали задовольняти.

― У нас є наказ та інструкції. Виконуємо – отримуємо гроші. Все інше не наша справа, ― відрізав чоловік.

― Інтернет-з'єднання відсутнє, ― повідомила Аля і затихла.

Ми пролітали повз старі пошарпані будівлі, зведені, мабуть, років сто тому. Вони стояли так щільно один до одної, що майже не залишали місця для маневрів повітряного транспорту. Деякі вікна зіяли темними провалами, в цих квартирах ніхто не жив. В інших же горіло світло і було видно неозброєним оком, що помешкання терміново потребують ремонту. Раніше я вважала, що мені пощастило вибратися звідси, а щойно от подумала за яким принципом відбирали тих, кому пропонували роботу в іншому районі? Адже, жодна людина не заслуговує жити в таких умовах.

Підлітали до точки висадки в абсолютній тиші. Солдати уважно розглядали в сутінках дах будинку, де мали б приземлитися. Не побачивши нікого, командир махнув пілотові, і той м'яко приземлився.

Ми вийшли з аеробуса. Солдати приготували зброю. Повільно водили дулами виглядаючи найменшу небезпеку. І вона не змусила себе чекати. Неподалік від моїх ніг щось упало та зашипіло.

― Лягай! ― крикнула мені Таня.

Раніше ніж змогла зрозуміти що до чого, відчула, як хтось мене штовхнув. Долоні запекло від удару об шершаву покрівлю даху. Я притулила їх до вух, очікуючи вибуху, але його не було. Натомість із продовгастої циліндричної шашки повалив дим.

З густої сизої завіси з'явилися нові силуети. Вони наче шуліки оточили нас, літаючи навколо на своїх скайбордах. Пролунали постріли. Я зіщулилась і завила від страху. Годинник на руці вібрував як шалений. У вухах наче знущання пролунав голос Алі з рекомендацією заспокоїтися.

― Вставай, маємо добратися до щитка! ― прокричала Таня і допомогла мені піднятися.

Ми добігли до невеликої металевої будки. Тремтячими руками я почала вводити код замка. Від хвилювання тикала не на ті кнопки і починала з початку. Раптом, Таня скрикнула. Я озирнулася й побачила, як вона завалюється на землю від удару електрошокера у не захищену бронею частину тіла. Окутаний димом силует її противника наближався до мене.

Замок пікнув, отримавши нарешті вірний код. Я рвучко відчинила двері й зачинилася всередині. Притулила чоло до металевої поверхні, глибоко дихала, повторюючи про себе, що в безпеці.

— Мілано!

Я скрикнула, хутко розвернулася, виставивши вперед кулаки. Така собі зброя проти електрошокера, однак це все, що в мене було.

Навпроти застигла чоловіча фігура. Нижня частина обличчя була закрита маскою, однак ці очі…

― Нолане? Але ж… ти отримав підвищення.

Він опустив дуло зброї. Зняв респіратор і зло заговорив:

― Все, що я отримав – це переломи майже всіх кісток в тілі, бо мій помічник дуже вчасно дав вказівку перейти дорогу.

― Збій програми?

― Якби ж то, ― його голос був просочений сарказмом. ― Все почалося з того, як я помітив, що купую речі, які мені зовсім не потрібні. Ходжу в дорогі місця, бо лише такі рекомендації отримую. Коли ж відмовляюся, знижується й рівень заробітної плати. Тонкі маніпуляції свідомості продумані так, щоб ми працювали і витрачали гроші. Не вилазили з кредитів, щоб працювати ще більше. Невже ти цього не помічала?

Я похитала головою.

― Чому ти не розповів нічого мені?

― Як, коли всі розмови прослуховуються, а листування скануються алгоритмами помічників? Я намагався виманити тебе в поїздку в гори, пам'ятаєш? А пам'ятаєш, що ти відповіла?

― Я сказала, що Аля рекомендує чудовий ресторан з віртуальними проєкціями Карпат, ― до мене помалу почав доходити жах того, що відбувається.

― Я почав шукати когось, хто б також бачив це все. Вийшов на повстанців, але так і не дійшов до точки зустрічі. Опинився в лікарні, а там ледь не загинув вдруге, коли робот-санітар хотів вколоти мені смертельну ін'єкцію замість заспокійливого. Добре, що повстанці самі мене знайшли і завадили цьому. Пропонували дещо підкоригувати програмний код мого помічника, але я не погодився. Вирішив, що більше ніколи не користуватимусь ним та й мережею загалом.

― Але ж я переписувалася з тобою весь цей час! Бачила, як ти плануєш відвідати різні заходи. Навіть сьогодні. Та я сукню спеціально купила, сподіваючись зустріти тебе в "Сьомому небі".

― То був не я. Лише програма імітації особистості, яка заманювала тебе купувати квитки. Ще один чудовий приклад, як алгоритми помічників маніпулюють нами. Просто пригадай, яке останнє рішення було повністю твоїм, а не навіяним рекомендаціями Алі.

Справді не могла пригадати. Навіть з цього району вдалося переїхати, бо Аля запропонувала спочатку курси, на які ледве вистачило грошей батьків, а згодом і вакансію знайшла. А потім почалися кредити. Від усвідомлення того, що Нолан говорив правду, я почувалася абсолютно розбитою. Як я могла допустити таке? Не помітити, що моє життя контролюють від і до?

Я зробила крок назад, щоб відійти, і перечепилася. Нолан притимав мене та допоміг втримати рівновагу. Глянула вниз. Під ногами валялись кабелі, вирвані з гнізд.

― Але хіба вимкнути всім інтернет – це вихід? ― запитала, сподіваючись хоч тут почути відповідь на свої питання. ― Ти бачив, що коїться на вулицях району?

― Лише тимчасова міра, щоб відвернути увагу. Справжня ціль зовсім інша. Та й зовсім не відключення від мережі змусило людей протестувати, а чергове повідомлення про підвищення комунальних послуг. Тільки цього разу перероблене нашими хакерами. Не маніпулятивне, а пряме, де сказано, що люди повинні плати за будівлі, які розвалюються, та воду, яку неможливо пити. Як тільки увімкнеться інтернет, віртуальні помічники їм одразу промиють мізки.

― То яка справжня ціль?

― Сервери, де зберігається інформація про персоніфікацію кожного жителя планети. Один з них у Києві. Всі ці дані по всьому світу сьогодні будуть стерті.

― Це все занадто, ― відповіла збентежено. ― Якась безглузда теорія змови!

― Поглянь на мене, ― він торкнувся мого обличчя, змушуючи подивитися йому в очі. ― Пам'ятаєш, як ми були дітьми? Пам'ятаєш, як втікали від нагляду і забирались на водонапірну вежу?

Я кивнула.

― Наше таємне місце, так.

― Тоді ти слухала внутрішній голос, а не той, що лунає з динаміків. Я не вірю, що він замовк. Десь там, всередині, він все ще шепоче. Як і у всіх людей. Коли ж ще його пробуджувати, як не в День незалежності?

― Ані руш!

Я тихо скрикнула. В приміщення, націливши на нас зброю, увірвався один зі солдатів.

― Ти, ― махнув він дулом на мене, ― зремонтуй тут все!

― Міло, ― тихо покликав Нолан, взиваючи до давніх спогадів, бо лише він називав мене так, — сьогодні ти тут не випадково. Нам потрібна була людина, яка зможе піти проти системи. Це я порекомендував тебе. Слухай внутрішній голос

І я прислухалася. Всі ті думки, збіги обставин, підозри, яким раніше я не надавала значення, зараз склалися в цілісну картину. Всередині наче щось закричало, що час покласти цьому край. Я похитала головою, відмовляючись виконувати наказ.

У тісному приміщенні звук пострілу прогримів наче грім. Нолан похитнувся і впав на підлогу. Мене наче паралізувало. Вкотре за сьогодні виникло відчуття нереальності того, що відбувається. Я стояла і дивилася, як дуло повертається в мій бік. Не зреагувала навіть тоді, як хтось із повстанців вирубив солдата електрошокером, врятувавши мені життя. І лише коли незнайомець кинувся до мого друга, я відмерла і також присіла біля нього.

Крові не було, розумні датчики відчули пошкодження і заблокували кровотік. Натомість в грудях зіяла наскрізна діра.

― Протез пошкоджено на п'ятдесят відсотків, потужність падає, ― сказала Аля. ― Якщо не викликати допомогу, життєдіяльність припиниться через двадцять хвилин. Рекомендується терміново під’єднатися до мережі Інтернет.

Внутрішній же голос волав, що я можу його врятувати. Я скочила з місця і почала шукати кабель, що під’єднав би цей будинок до мережі.

― Що ти робиш? Викликавши медичних дроїдів ти все одно приречеш його на смерть.

― Я зроблю все сама. Інструменти є, потрібна лише інструкція. Штучні артерії та вени – це ж все одно що проводи, тільки біжить по них не струм, а кров.

Нарешті потрібний кабель знайшовся. Я увіткнула його в гніздо. Вже через секунду дзенькнули десятки сповіщень від різних соцмереж. Я змахнула їх рукою.

― Алю, грудний протез модель DTY2385, ― я глянула маркування на плечі Нолана. ― Виведи на екран, монітор його стан і більше ніяких дій.

Перед очима з'явилася детальна схема. Я збільшила те місце, куди влучив плазмовий заряд, витягла зі сумки наноспрей, і почала вручну з'єднувати розірвані вени та легіоли. Наночастинки осідали на штучних органах, зчитували їх структуру, відновлювали. Рана заростала на очах.

Відчувала як по обличчю стікають краплини поту. В моїх руках знаходилось життя друга. Якщо щось переплутаю чи не туди під’єднаю, наслідки будуть невтішними.

Коли половина роботи була зроблена, Нолан отямився. Глибоко вдихнув і закашлявся.

― Протез пошкоджено на двадцять відсотків, основні життєві функції відновлено.

Повстанець, що все ще сидів поруч, також зняв респіратор і притримав Нолана, що несвідомо став відповзати. Розмахував руками та кричав, щоб до нього не наближалися дроїди. Я поклала руку йому на плече.

― Нолане, поглянь на мене.

― Кристе, ― прошепотів він, наче не до кінця розумів де знаходиться і що відбувається.

― Пам’ятаєш як в дитинстві я впала і розбила коліно? Ти зірвав якусь траву, приклав до рани і сказав, що вилікуєш мене...

На блідому обличчі з’явилась усмішка.

― То був подорожник. Мені бабуся розповідала. Вона виросла в Карпатах. Говорила, що жодна проєкція не може передати справжню красу гір.

― Ми поїдемо туди. Обов’язково. Але спершу дай мені сплатити тобі борг. Дозволь себе вилікувати.

Він розслабився і кивнув. Я продовжила роботу. Відновила ребра з метавуглецю. Прикусила губу, коли помітила, що спрей закінчується. Пшикнула ще кілька разів, щоб наростити хоча б нижній шар штучної шкіри.

― Перевернись, ― попросила та повторила процедуру на спині. ― Усе, ― повідомила, покалатавши пустим балончиком.

Нолан підвівся. Разом ми вийшли в темну ніч. На відміну від центру, цей район освітлювався мало. На даху було тихо. Дим розвіявся, а битва закінчилася. Непритомних військових повстанці посадили в аерокар.

― Ще пів години, ― сказав хтось з повстанців, глянувши на годинник на руці. ― Ви двоє, ― вказав на нас з Ноланом, ― знайдіть безпечне місце. Можлива ще одна спроба.

― Що буде через пів години? ― запитала я.

Нолан підняв скайборд, заліз на нього і допоміг забратися мені. Я міцно обійняла його за талію. Ноги обвили захисні браслети, приковуючи мене до дошки.

― Вірус, який запустили в сервер, почне діяти. Тоді ми під’єднаємо інтернет назад і лідер повстання звернеться до людей, ― відповів він і помчав вперед.

Я догадувалась, куди він летить і, побачивши в темряві обриси старої водонапірної вежі, усміхнулася. Ми примостилися на улюбленому місці, звісивши ноги вниз. Довго розмовляли про той час, коли були порізно, обмінювалися спогадами про дитинство, висловлювали надії на краще майбутнє. Спільне майбутнє.

Раптом, в нічному небі з'явилася величезна проєкція екрану. На ній одна за одною почали з'являтися скульптури відомих історичних постатей: князів, гетьманів, президентів, громадських діячів, письменників та поетів. Живі та динамічні. Складалося враження, наче ті постаті дивляться на нас крізь віка. За ними з'явилося й обличчя їх автора. Я відкрила рота від здивування, бо впізнала пані Тару Занковецьку.

— Це якийсь занадто неймовірний збіг! — вигукнула я.

Нолан похитав головою:

— Я вже говорив, що ти тут не випадково. Відколи я потрапив до повстанців, я намагався зустрітися з тобою та все розповісти, але не міг вийти в місто так, щоб мене не засікли. Тому звернувся до наших хакерів, щоб привели тебе сюди. Про це дізналася Тара, й перш ніж кидати непідготовлену людину в гущу подій, вирішила поглянути на тебе сама. Вибач, що піддав тебе небезпеці, це було егоїстично з мого боку, але я скучив за тобою..

Я нахилилася й поклала голову йому на плече.

— Я жила в небезпеці весь цей час, навіть не підозрюючи про неї. Не картай себе.

Тим часом ватажок повстання почала свою розповідь:

― Коли Ван, мій віртуальний помічник, запропонував мені зайнятися скульптурою, я не змогла відмовитися, бо все життя тяжіла до мистецтва. За його рекомендаціями я робила інсталяції, які вражали людей своїми формами і ставали популярними. Я отримала визнання та непогане фінансове забезпечення. Та всередині мене щось протестувало. В моїй творчості стало надто мало мене самої. В ній не було душі.

Я відкріпила один навушник і подала його Нолану. Пані Занковецька продовжила свою розповідь:

― Тоді я змусила Вана показати мені найкращі зразки мистецтва. Як давно хтось із вас дивився на картину, намальовану пензлем, чи читав книгу на паперових сторінках? Їх важко знайти, це правда, та мені вдалося. Ті емоції, які я пережила, ні з чим не зрівняти. Я намагалася передати їх у своїх роботах. Мої скульптури стали не просто гарними, а почали викликати почуття. І знаєте, що трапилося? Мої виставки зникли з усіх списків рекомендацій, а Ван почав ще настирливіше рекомендувати змінити напрямок.

Та ті, кому все ж вдалося побачити ці скульптури, наче прокидалися зі сну. Щось незвичне змушувало їх почати приймати власні рішення та йти проти системи.

Ми настільки звикли до рутини, до того, що нас постійно за руку ведуть помічники, що навіть не помітили, як в нас вкрали наше життя. Згадайте, коли ви востаннє приймали власне рішення, не керуючись словами, що лунали з динаміків? ― повторила вона слова Нолана. ― Коли востаннє слухали себе, замість того, щоб слухати помічника? Мабуть, ви зараз розгублено озираєтесь і не можете пригадати. Можливо, багато хто мене осудить, та я хочу дати людям можливість вибору. Як давали її протягом багатьох століть всі ці люди, яких ви бачили щойно. У вас буде час, щоб з'ясувати, потрібна вона вам чи ні. Якщо ні, то нехай я загину на марно, бо після цієї промови мені не дадуть спокійно померти від старості. Але якщо мені вдасться посіяти у ваших серцях хоч краплю спротиву, значить моє життя було чогось варте.

Україна завжди показувала світові, як боротися за свою незалежність. Десь там, всередині, в серцях кожного з нас, живе спротив проти панування. Прийшов час звільнити його!

Екран погас, натомість небо спалахнуло тисячами кольорових вогнів. Феєрверки вибухали, запалюючи вогонь внутрішній, пробуджуючи жагу до дії.

― Алю, купи квитки до Карпат.

Після секундної паузи голос в навушниках запитав:

― Яким видом транспорту бажаєте скористатись?

― Ммм, потягом, мабуть.

― Клас економ, комфорт чи люкс?

― Економ.

― Чи будете пити чай під час поїздки?

― Чай – це завжди добре.

― Постіль в економ класі не передбачена, місця сидячі. Час поїздки вісім годин.

― Чудово, бронюй.

― Введіть свої контактні дані.

Я завагалася. Саме так все й починається. Спочатку я розповідаю про свої вподобання, контактні дані, зрештою, все моє життя завантажується в систему, а потім це використовують, вирішуючи за мене.

― Знаєш, забудь. Сама куплю. Я тепер все робитиму сама.