Вкрадений Тризуб

Зазвичай спорядження катеру не займало багато часу, але сьогодні Яр, Ілько і малий Мишко робили це особливо прискіпливо. Ще б пак! Ціль була занадто амбітна, щоб припуститися найменшої помилки.

Занедбаний Острів, похмурі та голі скелі якого ховалися за обрієм, був місцем, відвідування якого, м’яко кажучи, не віталося дорослими. Але ж хлопці вважали себе саме такими, тому чхати хотіли на ті рекомендації.

— Сідайте, — голос вісімнадцятирічного Яра відлунням пронісся в тихій серпневій ночі.

— Не кричи, бо ще почує хтось, — шикнув на нього Ілько.

Хлопчина, хоч і був на рік молодший за Яра, знедавна також претендував на лідерство в їхній невеличкій компанії.

Яр знизав плечима, бо хто міг почути їх на пустельному березі, і жестом повторив команду розсістися нарешті по місцях. До Занедбаного Острова було кілька годин ходу навіть їхнім швидкісним катером.

Колись, більше сотні років тому, Занедбаний Острів звався Кримом і був не сталкерською зоною, а всесвітньо відомим курортом. Але окупантам не потрібний курорт, тому півострів перетворили на потужну військову базу. І поготів не переймалися окупанти через цілковито знищену природу захопленого регіону.

Давно вже немає на світі навіть згадки про ту країну, давно поглинув її Східний Тигр, давно зализав рани і розквітнув український Донбас, а от Криму не поталанило.

Ніхто так і не збагнув, що саме трапилося майже вісімдесят років тому, і що спричинило серію потужних землетрусів, які дивним чином майже не зашкодили материку, і після яких Крим пішов під воду менше, ніж за рік.

Дехто казав, що це помста природи за знищений і знелюднений півострів, інші - що окупанти випробовували тектонічну зброю, яка вийшла з-під контролю, але факт лишається фактом: базу окупантів з усім персоналом поховало під уламками скель, а над поверхнею Чорного моря залишилися лише найвищі місцевості Криму. Бабуган-Яйла з Роман-Кошем, Гурзуфська Яйла з Демир-Капу, Никитська Яйла і найвищі частини Чатир-Дагу та Ай-Петрі. Все це разом зараз і є — Занедбаний Острів.

Пливли мовчки, з погашеними вогнями, щоб не привертати зайвої уваги. Яр був трішки сердитий, бо ідея подивитись морський парад з нагоди дня незалежності була не його, а ількова. Молодший друг подорослішав, і набув хисту до зухвалих витівок, які раніше пропонував компанії лише Яр. Так сталося і цього разу, коли передсвятковий вечір раптом перестав бути затишним.

— Це буде круто! — захоплено вимовив Ілько, і очі його запалали шаленством. — Поки всі будуть дивитися парад по стереовізорам, ми опинимося в першому ряду.

— У всіх інших буде ефект присутності, а ми, наче йолопи, будемо розмахувати руками зі скель і нічого, крім найближчих кораблів, не побачимо! — розсердився Яр.

— Чому руками? — знизав плечима Ілько. — Давай візьмемо прапор.

— Це буде круто! — мрійливо повторив малий Мишко, і Яр зрозумів, що відступати нікуди.

Якщо, звичайно, він хоче й надалі залишатися ватажком їх невеличкої компанії.

В море на катері вони виходили не вперше. І навіть Занедбаний Острів відвідували не вперше. Нічого там було робити, якщо чесно. Над поверхнею води залишилися тільки найвищі скелі, що були колись вершинами гір та подекуди — невеличкі долини між ними з опаленою сонцем травою. Подейкували, що десь вглибині острова, може навіть десь нижче рівня моря, можна знайти ту саму базу окупантів, і залишки тієї самої тектонічної зброї, що відправила загарбників до Аїда. Але то були лише чутки. Держава давно полишила марні спроби зрозуміти, що ж насправді відбулося вісімдесят років тому. Навіть сталкери, здається, полишили. І тільки всюдисущі підлітки час від часу турбували Занедбаний Острів.

— Бачу Роман-Кош! — порушив тишу Мишко.

Яр вдивився в пітьму. Дійсно, на темному обрії нарешті проступили обриси колись найвищої гори Криму. Зараз Роман-Кош піднімався над рівнем моря хіба що метрів на триста.

Мілини не було зовсім. Катер пришвартували в тихій і давно відомій хлопцям бухті, прив’язавши його просто до гострого уламку скелі. Вибралися на берег, піднялися трохи вище від моря і нарешті вийшли на рівне, в маленьку долину, з усіх боків затиснуту скелями.

Яр підняв голову, роздумливо дивлячись на Роман-Кош.

— Чого ти? — штурхонув його ліктем Ілько. — Туди поліземо завтра зранку, як домовилися. Давай поки хмизу назбираємо і багаття розпалимо.

— Давай, — погодився Яр.

Все ж таки добре, що на Занедбаному Острові є не лише голі скелі, за які деінде чіпляються низенькі дерева невизначеної породи.

Не пройшло й години, як хлопці вже сиділи навкруги багаття, в кружках плескався чай. Бути побаченими з моря вони не боялися, долина була досить закритою.

— Треба лягати, — позіхнув Мишко. — Бо завтра проспимо. Яр, я матері написав, що залишився на ніч у тебе. Просто, щоб ти знав.

— І я, — хмикнув Ілько.

— Хто б сумнівався! — пробурчав Яр. — Завжди я за вас вигрібаю.

— Твої предки обидва в параді задіяні, — Ілько завозився, вмощуючись на спальнику. — А у нас з Мишком тільки батьки. Ну що, будемо спа…

— Хто ви такі і що тут робите? — зненацька пролунав дзвінкий вимогливий голос.

Хлопці завмерли, та вже за мить підхопилися на рівні.

***

В тіні скелі хлопці побачили струнку постать в темному одязі і каптурі, що надійно ховав обличчя. Одну руку постать тримала біля поясу, другу підняла до плеча.

На мить Яру здалося, що зараз постать вихопить з-за спини меч або шаблю. Він майже побачив тьмяний блиск металу, але вчасно схаменувся, струснувши головою. Які такі мечі в двадцять другому сторіччі?! Ви кепкуєте?!

— А ти хто така? Чому питаєш? — задерикувато гукнув Ілько, випроставшись біля вогнища.

Постать неспішно відкинула каптур.

— Ти диви, який уважний хлопчик!

Зараз вже не тільки кмітливий Ілько, але й Яр помітив, що перед ними — дівчина.

— Він тебе по голосу вичислив, — поважно сказав Мишко. — Ти тут живеш?

Ілько форкнув, Яр зітхнув. Воно-то зрозуміло, що Мишко ще малий. Але навіть в чотирнадцять повинен був пам’ятати, що на Занедбаному Острові ніхто не живе. Отже перед ними…

— Ти сталкерша, — чи то спитав, чи ствердив Яр.

Дівчина знизала плечима і вийшла на світло. На ній був щільний комбінезон з димчастої тканини. Каптур вона зсунула, і шовковисте темне волосся вільно розсипалося по плечах. На лобі волосся було стягнуте плетеною стрічкою — дивна мода, з якою Яр досі не зустрічався.

Кругле обличчя, рівний ніс, великі карі очі і високі вилиці — такою була незнайомка, що вийшла до їхнього багаття.

— А ви — відважні герої, що шукають пригоди на свої юні бешкетні голови, — форкнула дівчина. — Я вгадала?

І поки Яр обурено підшукував відповідь, Ілько знову його випередив. Весело розсміявся, чим одразу ж розрядив напругу.

— Ми — глядачі, що з вечора займають найкращі місця до завтрашнього дійства, — миролюбно пояснив Ілько. — Сідай. Як тебе звати?

— Теса! — дівчина скористалась пропозицією і всілася біля багаття. Яр автоматично простягнув їй кружку з чаєм. — Якого дійства?

— Так парад же! — здивувався Мишко. — Завтра День Незалежності, ти забула? Звідси весь флот буде як на долоні!

— Парад… Так, дійсно, — кивнула Теса. — То ви заради нього тут?

— Авжеж, — сказав Яр, сідаючи поряд з нею. — А ти?

— Шукаю дещо, — розсіяно відгукнулась дівчина, сьорбаючи чай.

«Отже, сталкерша», — подумав Яр.

Вони ніколи не стикалися — компанія Яра і сталкери, що навідувалися на Занедбаний Острів, але про їхнє існування знав кожний підліток на материку. Відважні хлопці та дівчата, що шукали залишки загиблої бази окупантів, а може навіть ту саму тектонічну зброю, наявність якої ніхто з офіційних осіб держави ніколи не спростовував, але й не підтверджував.

— Ми вже зустрічалися з такими, як ти, — нахабно збрехав Ілько, виблискуючи білозубою посмішкою.

Теса лише посміхнулася юному зухвальцю:

— Ні, з такими, як я, ви точно ще не зустрічалися!

— З такими вродливими?

— І це також!

Помовчали, сьорбаючи чай, що швидко остигав на прохолодному серпневому повітрі. Потім Яр запитав:

— А де твоя команда? — Теса мовчки знизала плечима. — Хочеш сказати, ти тут одна? — здивувався він.

— Вже ні, — повільно вимовила дівчина, обводячи хлопців уважним поглядом. — Ось же вона — моя команда.

— Ти через це до нас підійшла! — здогадався Ілько. — Тобі потрібна компанія!

— Потрібна, — кивнула Теса. — А на всьому острові цієї ночі — лише ми з вами, — в карих очах блиснули багряні вогники, мабуть, то відбилися іскри багаття, але Яр впіймав себе на якомусь незатишному почутті.

— Ти нас лякаєш? — як часто бувало, малий Мишко повторив в голос те, про що Яр лише подумав.

— Ні, намагаюся рекрутувати, — несподівано м’яко посміхнулася дівчина.

— Розкажи, для початку, що ти шукаєш, — Ілько розтягнувся на корематі долілиць, вивчаючи зоряне небо. Тут, так далеко від материка, зорі були напрочуд яскравими.

— Для початку я розкажу вам трохи іншу і давнішу історію, — м’який голос Теси ніби заколисував хлопців. — Була колись на світі така країна, Атлантида, може ви чули про неї…

— Це казка, — сонно промовив Мишко. — Нібито звідти, від атлантів, походить все людство. Нібито була така прадавня цивілізація…

— Не така вже й прадавня, — перебив Ілько. — Про неї писав давньогрецький філософ Платон, як про пращурів свого народу.

— Приємно мати справу ерудованими співрозмовниками, — посміхнулася Теса. — І що відбулося з Атлантидою на думку Платона?

— Вона потонула, — крізь зуби сказав Яр. — Майже, як наш Занедбаний Острів, — він сам не розумів, в чому справа, але чим далі, тим менше йому подобалася ця Теса. Солодкоголоса сирена — ось вона хто! Якщо говорити мовою старовинних легенд, які вона чомусь взялася оповідати. І обидва молодші друзі вже розвісили вуха, слухаючи її казочки!

— Ти на диво правий, Яре! — кивнула дівчина. — Саме так — вона пішла на морське дно з тої ж причини, що й ваш Занедбаний Острів. І майже в тому самому місці.

Ілько недовірливо присвиснув:

— Не брешеш, Тесо? Що значить, в тому самому місці? Хіба Атлантида — не материк в однойменному океані?

— З цього приводу є різні гіпотези, — ухилилася від прямої відповіді Теса, — але є підстави вважати, що насправді Атлантида була саме тут, — дівчина кивнула кудись в бік темного моря, — коли ще й моря-то ніякого не було…

— А що було? — зацікавлено спитав Мишко.

— Велике прісноводне озеро. Родючі долини, великі міста і багаті села, — Теса говорила так впевнено, що Яр ніби на власні очі побачив ті самі долини і величні міста.

— І що ж сталося? — хлопець ледь впізнав свій хрипкий голос.

— Землетрус, прорив Середземного моря в долину Атлантиди. На місці майбутнього Босфору виник гігантський водоспад, через який солона вода лилася майже триста днів, — в голосі дівчини чулася неприхована гіркота, ніби це відбулося лише вчора, і не розповідає вона історію, якій щонайменше п’ять тисяч років.

— Нічого собі! — знову присвиснув недовірливий Ілько. — Ніколи про таке не чув!

— А мав би, бо атланти можуть бути і вашими пращурами.

— Вони можуть бути пращурами будь-якого народу Європи, — зло заперечив Яр.

— Так, — погодилася Теса, — але скажи мені, Яре, який ще народ Європи має за герба Посейдонів Тризуб?

***

На мить запала тиша. Потім Ілько невпевнено запитав:

— Тризуб був гербом атлантів?

— Вони вклонялися повелителю морів, — сказала Теса. — В головному храмі, в центральному місті Атлантиди, була гігантська статуя Посейдона. В руці бог тримав величезний золотий Тризуб.

— Ти так розказуєш, ніби сама це бачила, — зневажливо форкнув Мишко.

— Ти сказала, що Занедбаний Острів потонув з тієї ж причини, що й Атлантида, — Ілько рвучко сів на корематі. — Що це за причина?

Теса зітхнула і зіщулилася, стискаючи в руках кружку з остиглим чаєм:

— Ви не повірите… — Яр ледь не розсміявся в голос.

Можна подумати, вони повірили хоч одному слову з попередніх казочок про Атлантиду, чи може… Хлопець уважно подивився на друзів. Дідько! Чи то мелодійний голос Теси, чи найприродніші в світі чари літньої ночі і казок, що неспішно оповідають під тріск гілок у багатті, так подіяли на молодших, але Ілько й Мишко немов зачаровані дивилися на Тесу.

— Скажи, — тихо попросив Ілько, і Теса кивнула, погоджуючись:

— Царі атлантів мріяли про завоювання цілого світу. Для цього їм була потрібна досконала зброя — зброя богів. Вони звикли отримувати все, що лише забажалося, тому якось набралися зухвалості і просто викрали Тризуб з храму. Улюбленці Посейдона, вони мабуть вважали, що навіть це зійде їм з рук, але батько… Посейдон розсердився, і кара його була страшною. Атлантида загинула в морських водах. Але дехто з атлантів зміг врятуватися.

— Чому ти думаєш, що ми, українці, нащадки атлантів? — ледь дихаючи, спитав Ілько.

— Той народ вбирався в блакитно-золоті одежі, їхнім гербом був Тризуб. Я думала, це очевидно, — знизала плечима Теса.

— Це казка! — сердито наполіг Яр.

— Як скажеш, — не стала сперечатися дівчина.

— Занедбаний Острів загинув тому, що окупанти випробували тектонічно зброю!

— А може, тому що вони також вкрали Тризуб? — примружилася Теса. — Вчинили таку ж ганебну крадіжку, що й атланти, тільки цього разу — у їхніх нащадків?

— Вони не… — почав Яр і осікся.

Якщо подумати, то вона була права. Більше ста років тому окупанти підступом і силою відібрали в України півострів Крим. Чи можна це трактувати, як зазіхання на Тризуб? В казці, що розповідається вночі біля вогнища, можливо, так. І розплата не забарилася.

— Це символічно, — підсумував практичний Ілько. — І дуже красиво. Але все ж таки, ти тут не для того, щоб розповідати старовинні легенди, Тесо. Ти сказала, що тобі потрібна команда. Для чого?

— Я знаю, де вхід до бази окупантів, — сказала дівчина, підводячись. — Але одна я туди не полізу.

«Тепер ясно!» — з полегшенням подумав Яр. Дівчина — звичайний сталкер-одинак, і всі байки про Атлантиду і Посейдонів Тризуб, все це — лише для того, щоб заморочити їм голови. Звичайно, в катакомби під Роман-Кошем жодна людина не полізе самотужки! Ба більше, жодна притомна людина взагалі туди не полізе! Але ж… Яр тоскно подивився на друзів. Якщо малий Мишко ще вагався, то очі Ілька горіли такою цікавістю, що сумнівів не було — хлопчина готовий до пригод. Ще півроку тому Яр був беззаперечним ватажком в їхній невеличкій компанії, але за останні місяці це чортеня геть відбилося від рук! Що йому залишається? Якщо не можеш попередити безлад, очоль його!

— Ми підемо з тобою, — розважливо сказав Яр, краєм ока помічаючи, як схвально закивав Ілько. — Якщо ти не брешеш, звичайно…

— Я ніколи не брешу! — швидко запевнила Теса. — Нам… Мені це заборонено.

Яр пропустив її слова повз вуха і так же розважливо продовжив:

— І ми заберемо три чверті здобичі, яку там знайдемо. Згода?

— Дві третини, — спробувала поторгуватися дівчина, та, побачивши посмішку Яра, лише махнула рукою. — Згода!

— Ходімо, — Яр підвівся. — Мишко, збери посуд і коремати. Ілько, загаси багаття. Думаю, ми повернемося ближче до ранку, то ж непотрібно нічого тут залишати. Я правий, Тесо? Справа планується на всю ніч?

— Так, — кивнула дівчина. — Збирайте табір, приготуйте ліхтарики і рушайте за мною.

Мишко з Ільком впоралися із своїм завданням за п’ятнадцять хвилин, і невдовзі компанія юних сталкерів втягнулася у вузький прохід між скелями.

***

— Тут холодно, — першим порушив тишу Мишко.

Вже хвилин двадцять четверо юнаків прямували вузьким ходом, що чим далі, тим більше занурювався під землю. Теса впевнено йшла попереду, за нею слідував Ілько, потім Мишко, замикаючим йшов Яр. Непримітний вхід між двома великими каміннями неможливо було помітити, якщо не знати про його існування. Теса — знала, бо провела розвідку раніше, а потім чекала, не наважуючись лізти сама.

Так думав Яр, з тривогою роздивляючись слизькі брили, що оточували з усіх боків. Під ногами було щось на кшталт кам’яних сходів.

— Скоро спустимось на рівень моря, там буде ще холодніше, — «втішила» хлопців Теса. — Це один з аварійних виходів з бази. Ми ж використаємо його як вхід.

— Це зрозуміло, — буркнув Яр.

— І що, допоміг окупантам аварійний вихід? — задерикувато спитав Ілько.

Теса хитнула головою:

— Не думаю. Навіть якщо хтось з них і встиг піднятися цими сходами на поверхню, то з острова не врятувався. На щастя, місцевого населення тоді вже років з п’ять як не було.

— На щастя, — машинально відгукнувся Яр.

— Я далі не піду! — раптом вигукнув Мишко. — Мені… Мені страшно!

— Ну, що ти, хлопче! — Ілько рвучко озирнувся і обійняв молодшого друга за плечі. — Це ж пригода!

— Я боюся! — схлипнув Мишко. — Скелі на мене давлять! Пусти! — він рвонувся з дружніх обіймів.

— Пусти його, Ільку! — голос Теси раптово став дуже власним. — У малого, здається, клаустрофобія. Хай йде назовні і чекає там.

Ілько нерішуче глянув на Яра. Схоже, ідея відпустити малого одного Ількові не сподобалася. Але Яр чудово розумів, що зараз відчував їхній наймолодший товариш. Він і сам, чесно кажучи, не дуже любив замкнений простір.

— Теса має рацію, — вичавив з себе Яр. — Мишку, повертайся на поверхню і… виклич підмогу, якщо до ранку ми не повернемося.

Мишко радісно кивнув і майже побіг в зворотному напрямку.

— Це було зайве, — м’яко сказала Теса. — Вам ніщо не загрожує.

— Я тебе на знаю, — відповів Яр. — Я хочу перестрахуватися.

— Зрозуміла. Ти йдеш далі?

— Так.

Тепер вже втрьох, вони продовжили йти проходом в скелях, що був, напевне, прорубаний ще сто років тому.

«А може, й ні, — подумав Яр, відчуваючи, як спиною пробіг неприємний холодок. — Звідки ти знаєш, куди веде вас ця дивна жінка? Тільки тому, що вона розповіла вам красиву казочку про Атлантиду? Тому, що сказала, що розшукала базу окупантів? А хоч би й так! Що, крім скелетів, можна там зараз знайти?!»

Холод вздовж Ярового хребта став ще відчутніше. Здавалося б, чого боятися міцному вісімнадцятирічному хлопцю під два метри ростом? Дівчини, що дістає йому хіба що до плеча? Це смішно, їй бо! Але кам’яна стеля тунелю, по якому вони пересувалися, давила на Яра все сильніше, а на скронях виступив холодний піт.

Щось надприродне було в цьому сталкерському «спринті» в підземеллі. Щось нелюдське ввижалося йому в Тесі, яка впевнено крокувала попереду. І щось жертовне було в Ількові, що невідступно слідував за дівчиною.

— Стій! — Яр сам не впізнав свого хрипкого голосу.

Теса зупинилася миттєво, Ілько ж — з явним невдоволенням.

— У тебе теж клаустрофобія? — спитав він Яра.

— Куди ми йдемо? — різко запитав Яр.

— До командного пункту бази окупантів, — відповіла Теса. — Я ж казала!

— Звідки ти знаєш, що він саме там? Ти вже була там? Ходила на розвідку? Коли? Чому на поверхні ти казала, що сама туди не полізеш? Отже, збрехала?

— Стільки питань, — зітхнула Теса. — Я не брехала, Яре. Я дійсно шукаю одну дуже коштовну для моєї родини річ. І маю всі підстави вважати, що вона саме тут, — вона кивнула в пітьму тунелю. — Я не знаю, скільки ще нам йти. Але я впевнена, що ця річ — там.

— Яре, вона не бреше! — сказав Ілько, нетерпляче виблискуючи очима, що досить дико виглядало в світі кишенькових ліхтариків. — Здається, я здогадаюсь, по що саме вона прийшла і…

— Ми повертаємося! — різко обірвав друга Яр.

— Ні, — Теса спробувала доторкнутися до Яра прохальним жестом, але хлопець відсахнувся. — Прошу! Я стільки чекала!

— На кого ти чекала?! — не втримавшись, заволав Яр. На жертовних баранів?! Ільку, ходи до мене! Я сказав, ми повертаємося на поверхню!

— Вибач, друже, — твердо сказав Ілько, — але я піду далі з Тесою.

Яр остовпів. Ще ніколи Ілько так відверто не повставав проти його авторитету ватажка.

— Я сказав, ми повертаємось, малий ти дурко! — просичав Яр крізь зуби. — Вона небезпечна, хіба ти не розумієш?!

— Маю одну гіпотезу щодо Теси, — Ілько відвів очі вбік, — і про ту річ, що вона шукає, — він випростався і твердо зустрів шалений погляд Яра. — Ти повертаєшся один. А я… прийду вранці, і ми встигнемо на парад.

— Так буде краще для всіх, — підтвердила Теса.

І Яру нічого не лишалося, як тільки стояти і дивитися їм в спини. Поки він не лишився в підземеллі зовсім один.

***

— Ільку, ти сказав, що маєш гіпотезу щодо мене, — порушила тишу Теса. Вони швидко крокували вузьким коридором, і Ілько подумав, коли задають таке питання, то мабуть шлях добігає кінця.

— Давай поговоримо про це згодом, Тесо, — обережно відповів він, — коли, нарешті, закінчимо подорож.

— Бачу, на відміну від друзів, ти мене зовсім не боїшся, — посміхнулась дівчина.

— Чому б мені боятися? — щиро здивувався Ілько. — Я потрібний тобі, це очевидно.

Теса, що йшла попереду, зупинилася і повернулася до хлопця.

— Де я прокололася?

Ілько також вимушений був зупинитися.

— Давай спочатку дійдемо до цілі, а потім поговоримо, якщо в цьому буде потреба.

Теса насупила брови і раптом направила світло ліхтарика прямо в очі Ілька:

— Ти — малий нахаба! Кажи!

— Ого! — хлопець відсахнувся. — Яка гаряча! Справжня дочка свого батька.

Рука з ліхтариком опустилася.

— Батька? — пригнічено перепитала дівчина. — Я казала щось про батька?

— Ти сказала, що народ атлантів покарав батько, коли вони вкрали з його храму Тризуб. Ти виправилася за мить, але я помітив обмовку, — знизав плечима Ілько. — Дивно, що Яр не звернув уваги. Зазвичай, він більш уважний.

— Я йому не сподобалася, — насупилася Теса, — як і вашому наймолодшому другу. Ти здогадався лише по одній обмовці?!

— Я згадав, що у Посейдона був син, герой Тесей. Тесо, потрібно було хоч ім’я змінити, якщо ти хотіла зберегти інкогніто, — дорікнув дівчині Ілько.

— Нас було двоє, брат і сестра, Тесей і Теса, — зітхнула дівчина. — Щодо імені ти правий, я про це геть не подумала. Добре, кмітливий ти хлопчисько, вважай, ти мене викрив, і ми дійсно майже прийшли.

Через хвилину Ілько і Теса опинилися перед великими залізними дверима. Дівчина вперлася в неї плечем, з усіх сил штовхаючи закляклу за стільки років залізяку.

— Ти така сильна! — з повагою сказав Ілько. — Допомогти?

— Так, ми, герої й героїні, такі, — крізь зуби просичала Теса. — Звичайно, допоможи!

Вони навалилися на двері вже удвох, і нарешті ті відкрилися з неприємним гучним скреготінням.

— Нам дуже пощастило, що вони були відчинені, і тут немає якогось секретного замка, — серйозно сказав Ілько.

— Персонал бази тікав похапцем, їм ніколи було зачиняти кляті двері! — сердито огризнулася Теса.

— Вони тікали через той самий тунель, яким ми прийшли?

— Так.

— І всі встигли піднятися на поверхню?

— Звичайно, ні! Чому ти питаєш?

— Тому що я не бачив ні одного людського скелета по дорозі, — різко відповів Ілько. — Хто їх прибрав? Може ти? Щоб не лякати тих, хто погодиться піти з тобою? Насправді, ти неодноразово приходила сюди, Тесо! Поки не зрозуміла, що не можеш взяти те, по що прийшла. Те, що належить твоєму батькові. Те, що він наказав повернути в будь-який спосіб! І це…

— Його Тризуб, — закінчила за хлопця Теса і направила світло ліхтарика на центр кімнати, в якій вони опинилися.

Ілько повернувся. Вони знаходилися в центрі керування базою окупантів. Більшу частину кімнати займав пульт, звідки, вочевидь, керувалася і направлялася вся зброя на захопленому півострові.

А посередині, встромлений з нелюдською силою, розсікаючи безсильну техніку майже навпіл, сяяв гігантський золотий Тризуб.

***

— Візьми його, — хрипким голосом наказала Теса, — і дай мені!

Але Ілько не поспішав виконувати наказ. Замість цього хлопець неспішно обійшов пульт керування.

— Це і є та сама тектонічна зброя?

— Ні, — Теса закусила губу, також помітивши, що її наказ проігноровано. — Окупанти були дуже близькі до її винаходу, чим остаточно розгнівали батька. У нього урвався терпець. Наступна катастрофа — справа рук розгніваного бога моря. Як і загибель Атлантиди. Іронія долі, що другий випадок відбувся майже на тому самому місці, що й перший.

— Хм… — Ілько зупинився, шанобливо розглядаючи зброю Посейдона. — Уявляю, як здивувалися окупанти, коли перед ними з’явився розлючений бог і встромив Тризуб прямісінько в центр їхнього мурашника! Не дарма їх завжди тіпало від нашого герба!

— Ти дурень?! — Теса нетерпляче тупнула ногою. — Не з’являвся їм Посейдон! Нічого вони не побачили і не зрозуміли, лише відчули, як здригається і йде з-під ніг земля! Ти бачиш Тризуб тільки тому, що я тут! Ніхто з смертних не може його бачити, якщо поряд немає… — дівчина осіклася.

— Бога, або хоча б напівбога, тобто героя, — закінчив за неї Ілько. — Добре, це ми з’ясували. Давай тепер з’ясуємо наступне, Тесо. Чому Тризуб досі не в тебе? Я вірно зрозумів, що це — твоя місія? Батько послав тебе по втрачений символ, який зопалу жбурнув прямісінько в серце бази окупантів. Чому ж він сам не повернув собі зброю, коли гнів його спав… — Ілько на мить замислився, але зрештою обличчя його просвітліло. — Тепер взяти Тризуб може лише смертний?

— Твоя кмітливість лякає! — пробурмотіла Теса. — Все вірно. Коли будь-хто з нашої сім’ї втрачає зброю, повернути її може лише смертний. В тебе точно в пращурах не було нікого з наших?

Ілько засміявся і знизав плечима:

— Не знаю, але все можливо.

— Перевіримо? — швидко запропонувала Теса. — Візьми Тризуб і дай його мені.

Ілько все ще вагався. І це було помітно.

— Що ти хочеш за це? — нетерпляче перепитала Теса. — Впертий хлопчисько! Чого ти хочеш за цю дрібницю?!

— Я думаю, — Ілько схилив голову на бік, — чи зможу я сам скористатися зброєю бога?

— Дідько! — Теса закотила очі. — Ти ж розумний хлопець, Ільку! Невже не зрозумів, що відбувається з тими, хто спробував вкрасти Посейдонів Тризуб? Май на увазі, рано чи пізно я знайду людину, яка погодиться передати його мені. А ось ти… Ти втратиш свій шанс надати послугу Богу Моря.

— І його дочці, — крізь зуби додав Ілько. — Дуже мило з твого боку, залякувати мене, Тесо!

— Я не… — дівчина осіклась і раптово майже благально вимовила: — Ільку, будь ласка!

Остання фраза геть обеззброїла хлопця. Він подивився на Тесу. Дочка бога? Героїня? Звичайнісіньке дівчисько, якій потрібна допомога!

— Тримай! — хлопець одним різким рухом висмикнув золотий Тризуб з пульта керування і простягнув Тесі. — Тобі він потрібний, а я... не буду повторювати помилку предків.

— А ви дійсно порозумнішали, — тихо сказала Теса. - Ви, українці, їхні нащадки.

— Так, намагаємося дбати про свою землю і не шкодити їй, — відповів Ілько. — Гнів бога - це точно не те, що нам потрібно. Знаєш, Тесо, сьогодні — сама дивна ніч в моєму житті! Боюся, завтра, я й сам не повірю в те, що тут відбулося.

— Знаєш, Ільку, — мимоволі повторила за хлопцем Теса, — я зроблю так, що ти повіриш. Завтра.

— Ти? — здивувався Ілько.

— Батько, звичайно, — м’яко посміхнулась дівчина. — Це він — всемогутній бог морських глибин, а я так… Погуляти вийшла… Ти знайдеш дорогу на поверхню?

— Вона тут, здається, одна, — знизав плечима хлопець. — Що ж… Прощавай, Тесо!

— Прощавай, Ільку! Завтра ти побачиш, яким вдячним може бути суворий Посейдон!

Хлопець лише посміхнувся і попрямував до виходу. На порозі він озирнувся. Теса все ще стояла посеред кімнати, спираючись на величезний золотий Тризуб.

І ця химерна картина переслідувала Ілька весь час, поки він йшов до табору, де на нього з нетерпінням чекали друзі.

***

Спати полягали вже під ранок. Ілько, як міг, відбріхувався від настирливих запитань друзів. Ні, на базу окупантів так і не потрапили. Поблукали підземним тунелем, змерзли, наче цуцики, і повернули назад, спіймавши облизня. Ні, Теса не захотіла повертатися до табору, і де вона, він, Ілько, гадки немає.

— Дуже вона підозріла, ця Теса! — авторитетно заявив Мишко, за що ледь не отримав запотиличника від Яра.

Яр би й Ільку радо відважив добрячого стусана, але щось нове, якась нова впевненість, що з’явилася в його молодшого товариша цієї ночі, змушувала його тримати на припоні власне невдоволення.

І якби не вранішнє сонце, що зазирнуло в їхню долину дуже вчасно, то цілком ймовірно, що хлопці б проспали. Але — минулося. Підскочили, похапцем випили чаю і подерлися на Роман-Кош, найвищу точку Занедбаного Острова, звідки й збиралися спостерігати за парадом.

І коли Чорним Морем, огинаючи з обох боків Занедбаний Острів, велично проходила ескадра українського флоту, у хлопців перехопило подих від захвату.

Мишко несамовито волав і підстрибував, Ілько розмахував прапором, а Яр пильнував, щоб молодші друзі не звалилися бодай в море від власного захвату. З найближчих кораблів, що проходили повз острів, хлопцям махали руками і посміхалися моряки.

— Круто! Ох і круто! — все повторював Мишко. — Ми такі круті, хлопці!

І коли останній корабель пройшов повз і віддалився майже на кілометр, стався перший поштовх.

— Що це?! — Яр вчепився в камінь, коли скали у нього під ногами похитнулися.

— Мерщій до катера! — Ілько зорієнтувався першим. — Вшиваємося звідси, бо зараз почнеться!

— Що почнеться?! — Яр вхопив Мишка за руку, і хлопці побігли до берега, де на них чекав власний катер.

— Теса! — вигукнув Ілько. — Вона обіцяла… Це подяка її батька!

— За що подяка?! Обіцяла прибити нас камінням?! — Яр нічого не розумів. — Що ти їй зробив?!

— Послугу! Не бійся, нічого з нами не станеться!

Ще один відчутний поштовх змусив хлопців замовкнути і чимдуж бігти до рятівного катера. І коли вони нарешті відплили на безпечну відстань, Яр знову запитав у Ілька, який, здається, єдиний розумів, що відбувається.

— То що це?

— Це піднімається Занедбаний Острів, — посміхнувся щасливий Ілько. — Ні, не так! Це Крим повертається додому!

***

Двадцять четвертого серпня 2120 року після серії потужних підземних поштовхів Крим почав свій поступовий, але досить швидкий і невпинний шлях на поверхню, і вже через два роки зайняв своє законне місце в Чорному Морі. Ще через десять років повністю відновилися ліси, флора і фауна півострова. Ані сліду, ані згадки про діяльність окупантів, що перетворили це диво природи на суцільну військову базу, не залишилося.

Ніякого наукового пояснення стрімкому виринанню півострова з морських глибин, як і пояснення його попереднього загадкового затоплення вісімдесят років тому, вчені так і не знайшли. Хтось казав, що це диво, а деякі пліткарі йшли навіть далі, і цілком серйозно розповідали, що таке диво під силу тільки Посейдону, володарю морів і його Золотому Тризубу.