Куди повзе чорний равлик?

Знову він стоїть за вікном і дивиться сюди... Брудне потріскане скло спотворює цю людську істоту і, з якого боку не подивишся, бачиш нове творіння стомленої уявою свідомості. Але погляд його незмінний, завжди спрямований на мене. Наче відображення...

Якось прочитав таку тезу — усвідомлення того, що ми стаємо об'єктом іншого розуму, дуже відволікає.

І справді, не можу зосередитися. А треба ще знайти ключ від проклятого підвалу! Вчора туди заповз чорний равлик... Дідько! Я просто не виспався. Всю ніч мучили кошмари, і на додачу ці дивні місцеві мешканці - таємничо похмурі і мовчазні. Немов якісь сектанти, що з'їхали з глузду! Вчора я мало не зірвався і не накинувся на одного чоловіка в рибальському плащі. Хоча яка тут риба? Одні смердючі болота, старий цвинтар, та занедбаний сміттєвий полігон, що гниє і розповзається гниллю по цій проклятій землі.

Потрібно зварити каву. Вже півгодини стирчу біля вікна, а цей покидьок все не йде. Виходить, я його розважаю. Треба йти...

Мій друг вів щоденник. Несподівано. Але поміркувавши, я теж почав вносити до нього свої записи. Це заспокоює та допомагає зосередитися. Все краще, ніж у вікно вирячитися.

Він зник тиждень тому, і за кілька днів його дружина попросила мене про допомогу. Я одразу взяв відпустку на роботі. Як можна їй відмовити! Як він їй відмовляв? Невже звичка може спотворити все найпрекрасніше у світі? Потім вирву цю сторінку…

Надворі хтось закричав! Проливши на себе каву, я вискочив з-за столу і вибіг з дому. Це був лише птах. Великий, сірий, гілки дерев під вагою його тіла так сильно прогиналися, що, здавалося, ось-ось тріснуть, і він впаде вниз, просто мені на голову. Натомість птах зосереджено дивився на мене і кричав голосом зляканої дитини. От химера… Даремно тільки руку обпік.

Дід мого зниклого друга був справжнім відлюдником. Його неможливо було витягнути з цієї вмираючої місцини. Тут і помер, тут і поховали.

Чому ж ти поїхав на похорони без дружини? Хоча це ваша справа. Мені б тебе знайти, для початку... Сьогодні знову піду в село і спробую з місцевих витрусити хоч якусь інформацію. Поліція не приїжджає, зв'язку немає. Сигнал мобільного після мого приїзду пробивався через раз, а тепер телефон перетворився на звичайний фотоапарат. Нічого, вивчення світлин теж може бути корисним.

Ніяк не вдається зняти на телефон чорного равлика...

Мені здається, що коли я сюди тільки приїхав, жителі були більш охочі до розмов. Відразу вказали на дім покійного діда, розповіли, коли востаннє бачили мого друга. Тоді мене це дуже здивувало.

- Та він же в хаті! - сказав один, а інший в знак підтримки закивав.

Які байдужі люди! Хлопець зник, а вони навіть не помітили цього.

Двері були прочинені. Я постукав із ввічливості, хотів уже увійти, аж раптом побачив його... Маленький чорний равлик заповзав в будинок, а я стояв і дивився на нього як загіпнотизований. Дивне відчуття було, ніби згадав щось важливе, про що давно забув і, здавалося, забув невипадково.

Я пішов на розвідку.

Місцеві поховалися по хатах і тільки дивилися на мене крізь брудні шибки своїх вікон. Яким вони мене бачили? Теж спотвореним? Диваки! Я кликав їх, кричав, потім почав у чиїсь двері ломитися і тут на мене спустили собак. З десяток злісних шавок, дикі очі, піна з рота, зубами клацають. Я біг, як міг, перелазив через паркани, жбурляв у них все, що траплялося під руку. Все одно покусали тварюки! Гналися за мною до самого будинку, під акомпанемент зичного гавкання і брязкоту ланцюгів.

Зв'язку немає, інтернету немає, телевізор не працює! Промив і перев'язав рани на ногах. Це вже занадто! Завтра сам поїду до поліції та притягну їх сюди! Заяву напишу!

Вночі знову наснилися кошмари. Йшов дощ. Я розплющив очі в темряві і почув, як шумить вода, а будинок дрижить та хитається. Дошки риплять, дзеленчить скло у хирлявих вікнах, проклята халупа тремтить, як осінній лист від вітру. Ще трохи і завалиться…

Де ж ключ від підвалу?

Пізніше знову заснув. Навіть приємно було поринати в сон, здавалося, що в потязі їду. Будинок продовжує хитатися, штовхає мене з боку в бік, і ніби рухається кудись. Непогано було б прокинутися завтра в іншому місці, подалі від цих гнилих боліт.

Сьогодні вже втретє бачив чорного равлика. Дивився, як він повільно заповз у щілину під дверима підвалу... Де ж ключ?

Голова розколюється. Той, з місцевих, знову приходив і витріщався у моє вікно. Я не витримав, вибіг з дому і кинувся на нього з кулаками. Хтось зайшов зі спини та вдарив мене по голові... Отямився я вже надвечір. Розплющив очі, а на грудях у мене той самий сірий птах сидить і дивиться з осудом. Потім як закричить! Я схопився і відразу відчув гострий біль у нозі, а потім скавчання і брязкіт ланцюга. Вошивий пес жер мою ногу, поки я був непритомний! Погань! Крові втратив багато, розірване м’ясо на литці виглядає моторошно, та нічого, загоїться. Пощастило знайти милиці покійника в хаті, з ним набагато зручніше. Але до лікарні мені треба потрапити якнайшвидше... Хоча - хто випустить? Вночі не втечу, як би не намагався. Ці психи чудово орієнтуються у своїх рідних місцинах і вдень, і в глухій темряві. І собаки! З такою ногою далеко мені не втекти… От і все. Друга мого вони вбили і мене тепер хочуть прикінчити. Але не швидко. Навіщо швидко? У них тут і так розваг обмаль.

Він знову стоїть за вікном і дивиться на мене. Мутне від бруду скло спотворює вигляд. Здається, ніби з голови в нього вилазять ріжки равлика.

Думав, сон не візьме, але заснув. Потім кошмари… Знову прокинувся. Дощ за вікном, будинок тріщить, стогне... І раптом — гуркіт у підвалі! Треба подивитись…

Коли я побачив відчинені двері, одразу ж сильніше за милицю схопився, подумав — ось як місцеві пробралися, тепер, напевно, сховалися в хаті й спостерігають за мною, як за здобиччю. Чекають. І все ж, непереборна хіть, що затьмарила страх, змусила мене спуститися вниз. Навіть біль у нозі я практично не відчував. А будинок усе хитався, рухався... Не пам'ятаю, що я роздивився крізь щілини в гнилих дошках підлоги, але вже за мить трощив їх знайденим тут молотком, піддівав ломом, доки не побачив на власні очі нереальне жаховисько, від якого я заціпенів. Там було щось величезне і живе, чорне і слизьке, воно перебувало у стані безперервного руху, хвилеподібно скорочуючись... Будинок тріщав і хитався з боку в бік, і мене раптом осяяло, що дім, всередині якого я живу, є ніщо інше як панцир величезного равлика. Після цього прозріння тільки одна думка крутилася в моїй голові — куди повзе цей равлик?

Я знепритомнів. А коли прийшов до тями, згадав, що у знайомих бачив в акваріумі равлика виду чорна містерія. Вони всеїдні, як мені казали.

Тут же, у підвалі, я виявив обліплений чорними равликами труп. Дивно, коли я нахилився над ним, щоб роздивитися, равлики відповзли в різні сторони, наче поступалися мені місцем. Впізнати покійника було не складно, адже я й так знав, хто це був. Не пам'ятаю, як це сталося? Здається, відповіді треба шукати серед місцевих.

Ясніло. Коли я виходив з дому, помітив товсту гілку, що впала мені вчора на голову. Все-таки, птах її зламав. Так ось шо то було, а не напад з-за спини.

Він, як завжди, стояв на своєму місці і спостерігав за мною. Навіть коли я підійшов до нього впритул і покликав, не рушив. І не зміг би. Дріт та ізоляційна стрічка зафіксували мертве тіло чоловіка біля паркану, і, здавалося, людина стоїть і дивиться прямо у вікно. Потім я відчув сморід.

У селі нічого не змінилось. Трупи біля вікон власних будинків мертвими поглядами уп'ялися надвір, похилені собачі будки, глибокі сліди кігтів на землі, залишені голодними шавками, закривавлені дошки... бідолахи рвалися з ланцюгів, хотіли жити. Судячи зі стану тіл, минуло вже більше тижня, але я тут лише кілька днів! Чи ні? Потрібно заспокоїтись.

Я взяв цебро з водою і вимив брудні вікна в усіх будинках. Нехай тепер дивляться правильно.

Кривавий слід вів далі. Непомітно настав вечір, ніби бог раптово вийшов з вбиральні і клацнув вимикачем. У голові наркотичний дурман і думка — а раптом ці равлики токсичні?

Я отямився неподалік від замкнених воріт сільської комори. Собаки були тут. Вони жалібно вили та рили землю, намагаючись пробратися всередину. Іржавий ланцюг, на якому висів важкий замок, глухо дрижав.

«Ви просто хочете поласувати падлом!» - гнівно подумав я. «Нікого не обдурить ваше жалібне виття». Виявляється, у мене з собою був ніж.

Мої закривавлені руки в ранах, але я не відчуваю болю. Мертві собаки теж – ні болю, ні голоду. Дивлюся на важкий замок. Виявляється, у мене з собою був ключ.

Чорні равлики заповзли слідом за мною. І ми, всі разом, побачили велич їхньої матері, що німим божеством височіла над нами. Я пам'ятаю, що раніше вона була ще прекрасніша... Та натхнення, що охопило мене як тільки я увійшов до комори, також блискавично змінилося гнівним розчаруванням. Ця купа нікчемних мерців взагалі не схожа на чорного равлика! А я так старався! Складував їх у богоподібну форму… Не вийшло. Я підпалив комору і пішов, і равлики виповзли за мною слідом.

Тепер я згадав, як усе сталося.

Дивно все ж. Село тут невелике, всього кілька десятків будинків, але як я за одну ніч зміг усіх перебити? Безперечно, це було одразу після того, як я вбив свого друга. У якого, до речі, не було ніякої дружини. Так хто ж направив мене поїхати слідом за ним у це забуте богом місце? Тихе, малолюдне, ідеальне для перетворення… Може вона? Чорна мати…

І ось вона - довгоочікувана метаморфоза... Я позбувся свого одягу і рухався повзком, в оточенні сотень маленьких чорних равликів. Як це приємно. Правильно, бездоганно!

Комора догорає далеко позаду і жар полум'я вже майже невідчутний. Ми покинули село, прямуємо повз похилену вежу мобільного зв'язку. Обірвані дроти наче чорні змії лягли на розтрощену вантажівку, що врізалась в опору вежі. Так, пам'ятаю...

Незабаром почнеться дощ. Потоки води впадуть на землю, змиваючи прах мерців і насичуючи болота, обмиють тіло чорного рогатого монстра, і знищать слизький слід равлика, щоб ніхто не дізнався, куди він повзе.