Коли впаде дракон...

Небо ледь проглядалося крізь блакитний скляний купол над Майданом Незалежності. Тьмяне біле сонце ледь виднілося за хмарою пилу. Світло розсіювалося і струменіло з купола, як дощик, граючи всіма кольорами веселки. Наче неонові хробаки, промені повзали по лусці величезного золотого дракона, що нависав над брамою, вищиривши перламутрові зуби. Справжній китайський дракон — з довжелезним тілом, як у змії, та короткими лапами з діамантовими пазурами, сердито витріщався рубіновими очима. Поряд з гучним сплеском переливалася вода у фонтані Дружби. У воді швидко ковзали золоті рибки, ніби ловлячи ці барвисті промінці та граючись з ними.

Двоє хлопців — Іван, худорлявий невисокий шатен, та Лесь, гладкий високий брюнет, — стояли біля брами та задумливо розглядали статую.

— І що робити на Майдані? Краще би ми до парку пішли, — сказав Лесь.

— Ти забув, що зараз пилова буря? А яке задоволення ходити у парку в респіраторах? Тут ми хоч під куполом, у затишку і прохолоді, — відповів Іван.

— І що ми тут не бачили? Фонтанчики? Вже тисячу раз їх бачив. І цей дракон на воротах вже остогид.

— А мій дід розповідав, що раніше тут стояв янгол з мечем. А після приєднання до Сфери Спільного Процвітання його зняли й поставили дракона як символ того, що Піднебесна захищає нашу землю.

— А тобі незабаром доведеться захищати вже іншу землю. Чому ти обрав Бразилію? Не через те, що там вічне літо, море й карнавали?

— Та ні. Це просто найкращий варіант з усіх запропонованих. Це краще, ніж гори Непалу чи пустеля в Марокко. А ти чому обрав Мексику?

— Там смачна їжа, гарні дівчата й ніякого фетшеймінгу. Відрощу собі довгі вуса й буду, як справжній мачо.

— Бачу, ти вже захотів пустити там коріння?

— Так! Я хочу подорожувати й побачити світ! А ти повернешся, коли відпрацюєш за розподіленням?

— Так, повернуся. Хай там як, але це моя земля.

— Дивний ти! Ми не обираємо, де народитися. А коли виповнюється двадцять один рік, ми маємо таку нагоду — обрати, де жити.

— А чому я маю їхати кудись, якщо не хочу?

— Бо така політика Партії. Всі повинні переміщуватися та перемішуватися.

Іван зітхнув.

— Та вже перемістили, що половина людей не місцеві. Вони навіть не поспішають вчити нашу мову.

— А навіщо, коли є сінгліш? Його всі знають, а хто хоче будувати кар'єру, то буде вчити мандаринську.

— На жаль, я не настільки здібний, щоб вивчити кілька тисяч ієрогліфів. Та не прагну у Внутрішнє Коло Партії.

— А я прагну потрапити. Бо я той солдат, який хоче стати генералом.

— У тебе комплекс Наполеона!

— Анітрохи я на нього не схожий. І взагалі...

Раптом хтось торкнувся плеча Івана. Він обернувся і побачив двох азійських дівчат. Строгі зачіски-гульки, чорні спідниці й білі блузки зі значками на грудях. Іван придивився і не повірив своїм очам: круглі металеві значки, вкриті червоним лаком, а на них — золотий дракон, що тримає серп і молот. Це ж символ Вищої Партії! Вона діє в Китаї й керує місцевими Партіями. Якщо її представниці тут, то вони приїхали з перевіркою або в інших важливих справах. А так більшість питань вирішує місцевий український осередок, і значки в них інші: серп і молот на синьому тлі, формою стилізовані під тризуб.

— Доброго дня! — привіталися дівчата на сінгліші.

— Доброго дня, дівчата! — закивав Лесь і дурнувато посміхнувся, зиркаючи то на нагрудні значки, то на щось коло них.

— Вітаю. Чим можемо бути корисні? — Іван підозріло покосився на партійних представниць. Що вони тут забули? Не будуть просто так звертатися до незнайомців на вулиці.

— Ми прибули в Україну за дорученням Вищої Партії, — промуркотіла одна з дівчат, симпатичніша, з тонкими рисами обличчя й волоссям пофарбованим у темно-рудий колір. Вона подала знак колезі. Та кивнула, відійшла й заговорила з групою людей трохи далі від них.

— Незабаром п'ятдесята річниця приєднання вашої країни до Сфери Спільного Процвітання. Тож Вища Партія хоче дізнатися, чи задоволені жителі України, чи хотіли би вони щось покращити або змінити? Тому нам було доручено опитати місцевих жителів. Ой, до речі, вибачте. Ви місцеві?

— Так, так, ми обидва місцеві й охоче відповімо на всі питання, — закивав Лесь, не зводячи погляду з дівчини.

— А чому не спитати в українському осередку Партії? Вони краще все знають. А ми люди прості, — Іван скептично підняв брову.

— Вони, як нам здається… не зовсім… точно все повідомляють. І не в повному обсязі. А звичайні громадяни зазвичай кажуть правду без прикрас.

— А, ну тоді зрозуміло, — відповів Іван. — І про що саме ви хотіли дізнатися?

— До речі, мене звати Джулі. Я стажистка Сінцзянського осередку Партії, — дівчина простягнула руку.

Іван з Лесем теж представилися й потиснули їй руку.

— Чи задоволені ви в цілому життям в Україні? Що хотіли б покращити чи змінити? — Джулі натисла на зап'ястя, вмикаючи запис звуку на чіпі.

— Ну… еее… ми всім задоволені, все добре, — Лесь знову дурнувато посміхнувся.

— Та де там усе добре?! — Іван зиркнув на нього зі злістю. — Що добре? Їжі не вистачає. Картки видають, а продукти на них можна дістати з перебоями. Вже тиждень нема м'яса взагалі, хоча картки на нього є. Просто нема в розподільнику. А до цього давали вдвічі менше, ніж вказано в картці. Овочів і круп теж дають менше, ніж вимагають норми. Кажуть, що був поганий урожай через засуху й піщані бурі, а через це худобу теж нічим годувати. Це при тому, що на початку літа звітували, що врожаї очікуються високі. Піщаних бур побільшало, бо не висаджують зелені смуги на півдні України. Планували, але висадили втричі менше. У мене знайомий працює в управлінні землекористуванням, тож це правдива інформація.

— Та що ти кажеш, ти перебільшуєш! — обурився Лесь. — Джулі, я вас запевняю, Іван трохи згущує фарби. От у мене все добре, їжі вдосталь…

— Звичайно, що добре. Ти ж маєш доступ до привілейованого розподільника для керівників нижчої ланки. У вас там дефіциту нема, — презирливо глянув на нього Іван.

— Добре, добре, — перебила їх Джулі. — Ви надали нам корисну інформацію. Ми обов'язково повідомимо про проблеми і будемо наполягати на їх найскорішому вирішенні. До побачення!

— Гарна дівчина, — облизнувся Лесь, поглядаючи услід Джулі, яка пішла до колеги.

— У тебе всі думки тільки про їжу й дівчат, — насупився Іван.

— Ну, не скажи! А кар'єра?

— Ти брехло й підлабузник! — Іван стис кулаки. — Чому ти не сказав їй правду? Проблеми є, і їх треба вирішувати! Тобі добре, а більшість людей недоїдає. Звичайно, тобі цього не видно, ти ж начальничок!

— Ну ти наївний, наче школяр, — Лесь хитро всміхнувся. — Ніхто не буде розв'язувати ті проблеми. Не буде! Максимум скажуть ай-яй-яй місцевому осередку, та й усе. А що вони змінять, як дійсно на папері в них неврожай? Так-так, на папері, чого так здивувався? Урожай не гірший, ніж того року. Просто його продають наліво, десь в інші країни. А офіційно дефіцит продуктів. І зелені смуги не насаджують вдосталь, бо керівники продають саджанці за кордон, а частину крадуть собі на дачки. А за звітом саджанці посадили, але вони загинули від бурі. І не причепитися до них, бо вміють правильно звіти писати. Якщо за документами так, то проблема природна, і вирішити її практично неможливо. От і все. А опитування проводяться для галочки. Думаєш, вони не здогадуються, як у нас махлюють? Так у багатьох країнах, не дивуйся. Але Піднебесній не до нас. У них свої два з лишком мільярди нічим годувати. Тож створюють видимість бурхливої діяльності й стурбованості нашими проблемами. От навіщо ти їй все розказав? Нічого не покращиться, лише додадуть Україну до списку країн з високою ймовірністю народних протестів.

— Та в нас протестів не було ніколи. Ми ж не Близький Схід чи Африка.

— Ніколи? Хохо. Ти помиляєшся.

— А коли були? Давно?

— Дуже давно.

— Коли?

— А яка тобі різниця? Давно. Ой, щось я тут із тобою заговорився. Пора мені на збори. Треба вивчити все про Мексику, щоб там показати себе в найкращому світлі. Бувай! — Лесь покрокував у бік зупинки швидкісного монорейкового потягу.

Іван задумався над його словами. Лесь ближчий до верхівки, ніж він, тож каже правду. Вони там знають те, що простому народу знати зась. Може, бовкнув щось зайве, то ж і втік швиденько, уникнувши розпитувань. Може, й правда, ніхто не вирішить проблеми України. І що він ще казав про протести? Були вони в нас? Але коли? В інтернаті вони вивчали повний курс історії світу, але про протести в Україні там не згадувалося нічого. Лише говорилося, що у 2070 році Україна приєдналася до Сфери Спільного Процвітання, і Піднебесна її врятувала, бо Україна була виснажена тривалою війною з Росією. Піднебесна допомогла Україні побудувати нові міста, відкрити нові заводи, і в цілому рівень життя значно виріс. Так само більшість країн світу приєдналися до Сфери, бо вона дала їм процвітання й впевненість в майбутньому. Які могли бути протести? Усе було мирно, і країни лише виграли від нового союзу.

Іван відчув спиною чийсь погляд. Він обернувся і побачив Джулі. Вона була вже сама, без колеги. Дівчина дивилася на нього і ніби не наважувалася сказати щось важливе.

— Іване… Вибачте. Мені потрібно з вами поговорити, — нарешті промовила вона.

В Івана серце стислося в грудях. А що, як вона підслухала його розмову з Лесем? Він же розказав про липові звіти. Іще про якісь протести згадував. Може, це таємна інформація? Невже покарають за необдумані слова?

— А, ну… Я вже ніби про все вам розказав. Більше ніяких проблем немає.

— Нам треба зустрітися. Сам на сам.

— Навіщо?

— Вибачте, це не публічна інформація. Тут можуть почути.

От і все! Примусять написати скаргу на Леся! А то й самого винуватим зроблять! Усе пропало!

— Коли й де? — Іван намагався не видати хвилювання.

— Сьогодні о 6 вечора. Біля входу до готелю "Дружба".

— Зрозуміло.