49/35

Василеву схованку можна побачити одразу, як на Лермонтова повернути — там стара ялина гострим вершечком підпирає хмари. Ох і величезна ж вона, мушу сказати. Похилена на бік, бо на валу виросла, обплетена до середини диким виноградом. Зелені пагони дбайливо прикривають трухлявий паркан, застеляють занедбаний сад перед хатою-мазанкою, звисають з гнилого солом’яного даху і майже торкаються до кущів жовтої порічки.

Василь біля неї вже кілька днів пасеться, потай об’їдає ягоди з покинутих кущів. Тітка Параска давно померла, діти її живуть, а не важливо де, тут їх після похорон все одно ніхто не бачив. Тож, фруктовий спадок Параски ділили між собою діти, місцеві та «городські», як от Василь, що погостювати до бабусі приїхав.

Та не тільки ягоди манили хлопчика в хащі. Про тьотю Параску ходили легенди. Казали, що відьмою була, крала молоко і яйця, майструвала чарівні амулети та підкидала на поріг, заривала в саду коштовності, які їй молодиці віддавали за ворожіння. Не те щоб Василь у то все вірив, але ж цікаво як! Буде що друзям у школі розказати. Тільки б знайти хоч щось, браслет якийсь, чи каблучку — без доказу нема чого випендрюватися.

Особливо Васі хотілося тицьнути знахідку однокласнику Артему, щоб той зі своєю свитою посіпак припинив кпинити й принижувати його. «Що в тому селі робити? Навіть інтернету нема, здуріти можна. І в кіно не сходиш, і на картингах не поганяєш. Відстій якийсь…» Страшне як прикро було вислуховувати це кожен раз після канікул.

Він повільно просувався, бабина лопата заважка для восьмирічки, ще й сапкою доводилося розчищати землю від бур’янів. А найскладніше — жодного натяку на то, де шукати скарб. Тому він пробирався до стовбура ялини, там, на його думку, було найбезпечніше місце у дворі.

Вася самовіддано рив квадратно-гніздовим способом, пропадаючи цілими днями за Параскиним парканом. Скоро приїде мама, забере його в Харків купувати одяг на осінь, а він так нічого й не знайшов. Сьогодні он, дряпаючи пальці об гостре листя, кілька годин просто рвав траву під виноградними лозами. Якби дідусь побачив таку старанність, то вставав би Вася о шостій, сідав у «мотоциклєтну коляску» і мчав у Гонтів Яр, вибирати картоплю на городі.

Знову не пощастило. Спочатку лопата впиралася у щось тверде, що не виколупувалося з-під землі. Вася уже уявляв собі дерев’яну скриньку із замком-секретом, або шкатулку з таємним кодом — головне витягти її й сховати від мами у наплічник. Та чим довше він копав, тим ясніше виднівся предмет. То була кругла плита з колотого бетону, що закривала кам’яний колодязь. Плита не совалась, з якого боку не підступи. «Тьотя Параска точно туди скарб заховала, і прикрила від усіх!» — підстьобував себе він. Хлопчик ще трохи посмикав бетонну кришку, спробував крутнути та, почувши з вулиці бабусин наказ: «Вася, ходи їсти!» — чкурнув униз, виліз з іншого боку через паркан, і наче щойно піднявся по Свинячому провулку, побіг обідати.