Поза контролем

Вірт

Потяг Київського метрополітену стрімко ніс своїх пасажирів до наступної зупинки. На блакитному сенсорному екрані вкотре з'явилася соціальна реклама… Здається за останні кілька днів Максим бачив її з десяток разів і відверто втомився від чергового нагадування про відлуння війни.

«Військовий парад до Дня незалежності! Вперше за історію набуття Україною статусу суверенної держави, пліч-о-пліч з новітніми бойовими машинами вітчизняного виробництва, головною площею країни крокуватимуть піхотні біотехи союзників!» - радісним баритоном мовив диктор.

Максим Вірт аж ніяк не поділяв шаленого захвату добродія, чий голос дзвінко лунав поза кадром рекламного ролика. Вітчизняні розробки завжди викликали світлі почуття, що вкотре спонукали серце пишатися власною країною. Спогади ж про військові конфлікти, зброю та «машини смерті», як для себе називав їх Макс - болісними думками вкотре занурювали його до темних глибин смутку.

Запах цигаркового диму, поволі розтягнувся напівпорожнім вагоном. Електронні пристрої для паління віджили своє, як не дивно, поступившись довготривалою першістю своїм тютюновим пращурам.

Максим поглянув на сенсорні двері, побачивши у відбиванні двох чоловіків, що відкинувшись на зручних сидіннях жваво про щось гомоніли, показово випускаючи до вагона сірі пасма диму.

Біс із ними. За дві станції він вийде і без запізнень з'явиться на заплановану зустріч. Допоки решті присутніх буде начхати на те, що коїться навколо них, таких недоумків ставатиме дедалі більше.

Хлопчина, що проходив повз, раптово перечепився через підступно виставлену підніжку одного з «добродіїв» і почувши у свою адресу гучний регіт, хутко підвівшись, поквапився пройти в кінець вагону. Один з чолов'яг натомість зі зневажливою посмішкою відкинув у його бік помаранчевий фільтр недопалку.

Вірт міг заплющити очі на цигарковий дим, адже у вагоні наразі не було дітей, або ж людей в літах. Своєю чергою решта нечисленних пасажирів вперто удавали, що не помічають неприйнятної поведінки зухвальців, неначе верби, як один схиливши голови до своїх новітніх гаджетів. Втім терпіти знущання зі слабших, Макс не міг з дитинства.

— Загаси, інакше з'їси її, — не обертаючись спокійно мовив Вірт, продовжуючи споглядати у відбивання на темному склі.

На обличчях чоловіків промайнуло здивування. Здається, впевнений голос Вірта таки спромігся прорватися крізь відразливий регіт, а погляд карих очей сфокусувався на відбиванні у чорній дверній панелі.

— А ти підніми своє лайно, — додав Вірт, чим остаточно зняв питання, стосовно того, кому саме була адресована попередня фраза.

Наступну станцію потяг промайнув без зупинки. До параду й дійсно ретельно готувалися, через що частину міста на певний час було перекрито. Цьогорічний захід мав стати особливим...

— Зі здоров'я є проблеми? Зараз будуть! — не чекаючи на відповідь ствердно мовив чоловік з цигаркою і підвівшись впевнено рушив у бік Вірта.

Не зволікаючи до розбишаки приєднався його товариш, що хвилиною раніше відкинув на підлогу зім'ятий недопалок.

Хлопець, що стояв у кінці вагона співчутливо поглянув на відважного пасажира, але встрявати до конфлікту так і не зважився.

— Що, голову відбити?! — поцікавився новоприбулий пан, зупинившись за спиною Вірта.

У власному відбиванні Максим бачив середнього зросту, підтягнутого тридцятирічного чоловіка з коротко стриженим чорним волоссям, карі очі якого сфокусовано дивилися перед собою. Чоловіка, який вже давно нічого не боїться...

— Не вийде. Вона давно відбита, — почекавши секунду, спокійно відповів Вірт.

З цими словами він миттєво розвернувся завдавши потенційному нападнику удару в пах. Нога Вірта, як то кажуть спрацювала на винос, змусивши розбишаку, скорчившись від нестерпимого болю впасти на підлогу вагону.

Мить ступору й очі його побратима скинули з себе елемент здивування. Другий із нападників кинувся до Вірта, отримавши відпрацьований, чітко розрахований за силою удар у шию. Довершили розпочату комбінацію синхронний удар долонями по вухах, і вже залучений сьогодні поштовх у пах.

Двері відчинилися. Пасажирів на центральній станції міста завжди більше, втім заходити до вагона крізь двері поруч з якими стояв Вірт, громадяни зі зрозумілих причин не поспішали.

Не бажаючи проїхати свою станцію, Макс хутко підхопив одного з горе-розбишак, випхнувши його з вагона. З другим довелося складніше. Час підтискав і двері автоматично зачинились, вже вдруге за сьогодні випробувавши на міцність вуха зухвалого курця. Підхопивши бідолаху під руки, Максим разом з ним поспішив зійти на платформу.

Потяг рушив з місця, лишивши пасажирів, що так і не зважились заскочити до вагона.

— Перепрошую, — мовив Вірт, поглядом шукаючи поліціянтів, що вже рухалися у його бік.

— Що тут відбувається?! — пролунав голос одного із сержантів, що майстерно протиснувся крізь юрбу.

Поліційне екіпірування сьогодення дещо різнилося від нині таких далеких від нас двотисячних. Кожен з представників вуличної феміди був зобов'язаний носити захисний шолом, оснащений куленепробивним склом та бронежилет полегшеного типу. На зміну гумовій палиці прийшов електричний кийок, а стрілецька зброя, завдяки вмонтованому у шолом поліціянта візиру самонаведення, хибила вкрай рідко.

— Палили у вагоні, чіплялися до пасажирів. Довелося зробити фізичне зауваження, — відказав Вірт.

— Це правда! — раптово почувся з-за спини голос хлопця, що нещодавно став жертвою підступної підніжки та залишивши вагон, також долучився до натовпу.

— Ти хто такий? — дещо забувши про субординацію поцікавився другий з поліціянтів.

У долоні Вірта блиснув золотистий жетон.

— Спеціальна Служба Внутрішньої безпеки, капітан Вірт, — звітував Максим.

Поліціянти перезирнулися.

— Дякуємо за допомогу, — витримавши паузу мовив сержант, — більше не затримуємо, далі ми самі.

Жетон співробітника СВБ часом творив дива, але зараз не про це. Схвально хитнувши головою на знак розуміння, Вірт поквапився до виходу зі станції де на нього вже чекали. Для більшості його земляків сьогодні оголошено передсвятковий вихідний, але на Вірта він не розповсюджується.

Завдання

Макс звик дотримуватися обіцянок, втім нагодувати своїх нещодавніх супутників тютюновими «ласощами» просто не встигав.

Метрополітен майбутнього, як міг зберіг у собі обриси, що застигли на старих світлинах сторічної давнини, котрі неначе картини з історичного музею, обрамлені у сучасні неонові рами можна було побачити крокуючи загальновідомою «трубою». Міська влада наполегливо намагалася зберегти історичний центр, власне, як і Київський метрополітен у звичних традиціях, за що варто було віддати їй належне. Хоча пропускні турнікети заразом з терміналами, своїм виглядом вже давно нагадували містянам елементи космічних станцій. Підземні хитросплетіння широко розкинули свої гілки, проте одвічну тезу, щодо того, що «Метрополітен працює собі у збиток» не зміг розвіяти навіть час.

Вірт піднявся на поверхню і квапливо рушив до будівлі у якій власне розташовувалося його безпосереднє робоче місце. Увійшовши до прозорої ліфтової кабіни, Максим швидко дістався восьмого поверху і вже за кілька секунд стояв поряд із кабінетом свого керівництва. Прибувши на дві хвилини раніше від обумовленого часу, Вірт постукав і відчинивши двері увійшов всередину.

Навпроти високого панорамного вікна стояв, широкоплечий чоловік, одягнений у військову форму парадного зразка. Синій кітель підкреслював міцну поставу, а рясна сивина короткої армійської стрижки гармонійно завершувала непідробний образ кадрового військового.

Полковник Тарас Ужвій. До таких, як він аж ніяк не причепити вислів: «Паркетний генерал». Справжній бойовий офіцер - для багатьох забуте поняття, знайшло підтвердження в особі безпосереднього керівника Вірта.

— Привіт Максе, радий тебе бачити! — злегка відвернувшись до візитера мовив Ужвій.

— Навзаєм. — не менш щиро відповів Максим сідаючи за стіл, що стояв неподалік вікна.

— Дві кави, будь ласка, — піднявши голову до стелі віддав розпорядження Ужвій. — Як воно нічого? — повернувшись обличчям до Вірта продовжив хазяїн кабінету.

— Може буде. — злегка усміхнувшись відказав Макс.

Вірт розумів, невдовзі неофіційна частина розмови добіжить кінця й Ужвій поступово перейде до справи.

Максим не помилився, вже за кілька секунд полковник підійшов до кавової шафи з якої дістав дві філіжанки із щойно звареним ароматним напоєм, дбайливо поставивши їх на стіл.

— Ну от і добре, а зараз перейдемо до справи, — зробивши ковток розпочав Ужвій. — Ти напевно чув про майбутній парад до Дня Незалежності?

Відповідь на власне питання була відома полковнику заздалегідь. Про масштабний військовий парад, що проходитиме головною площею столиці, чули навіть риби на дні Київського водосховища. Подія і справді мала стати грандіозною. Попри перебування України у статусі держави що воює, батьківщину Вірта приймали до «Об'єднаної Організації Країн» і це означало справжнє визнання. Трансляцію майбутнього параду мав побачити чи не увесь світ. Така посилена увага зокрема завдячувала вітчизняним науковцям, що мали представити новітні розробки у галузі військового машинобудування. І хоча за останні десять років більша частина світу намагалася не надавати подібним заходам зайвого розголосу, «брязкання зброєю» так чи інакше залишилося для багатьох країн одним із пріоритетів, здатним підкреслити власний військовий потенціал.

— Не знаю, якою зброєю вестиметься третя світова війна, але четверта без сумніву палицями та камінням! — перефразував відомий вислів Вірт.

— Отже, чув. — посміхнувся Ужвій.

Насправді Максим радо відвідав парад двадцятирічної давнини, на якусь мить відчувши себе хлопчиком, що попри всі заборони воліє якомога ближче роздивитися заповітну техніку. Наразі у силу певного життєвого досвіду, Вірт усвідомлював потенційну небезпеку подібних заходів.

— Я і сам не великий прихильник зайвого галасу, — зізнався Ужвій. — Проте військовий парад 2120 чи не найвизначніша подія для більшості наших співгромадян. Українські моделі біотехів пліч-о-пліч крокуватимуть із військовими машинами країн союзників. Та на жаль, виходячи із перевірених джерел є ті, хто ладен перетворити свято на трагедію. Можливі диверсії, — ледь помітна посмішка, що до часу майоріла на обличчі полковника враз стала сумною.

Проведення спільного параду Вірт не підтримував. І без того потенційно небезпечний захід, підсилять маршем біотехів інших країн. Мова навіть не про дорожнє покриття, яке на наступний день напевно доведеться перекладати наново, враховуючи таку важку ходу. Перенасичення параду різноманіттям військової техніки в рази підвищувало ймовірні ризики.

— Маємо наказ із самої верхівки, перевірити новітні моделі й ситуацію в цілому, — продовжив полковник.

— Я гадав, що з винаходом силового розподільного бар'єра питання ризиків на подібних заходах звелося до мінімуму, — дещо злукавив Максим.

Насправді Вірт чудово розумів - прозоре захисне поле, що мало відокремити глядачів від можливих небезпек навряд в змозі убезпечити настільки масштабний захід.

— Не цього разу, друже. Чи не першочергова мета параду - показати у дії один з основних принципів робототехніки. Біотехи лояльні до мирних громадян бойові машини, що покликані захищати країну та їхніх мешканців від потенційної небезпеки, — пояснив Ужвій.

— Чому саме я? Хіба у нас бракує відповідних фахівців? — перейшов до конкретики Вірт.

— На мою думку ти, як фізик за першою освітою, а також колишній бойовий піхотинець цілком підійдеш для даного роду завдання, — відказав полковник.

Задум Ужвія все більше й більше не подобався Максимові, втім накази, як відомо, не обговорюються.

— Свого часу я стикався з біотехами, проте прогрес крокує семимильними кроками. Моделі суттєво змінилися, але як фізик-теоретик можу з упевненістю сказати, що бойова машина, оснащена зброєю і посиленою бронею, так чи інакше небезпечна для навколишніх, — мовив Вірт. — Вона може бути тричі лояльною до людей, втім до часу саме люди віддають їй накази, ті, які вважають за потрібне.

— Маєш рацію. Часи змінюються і наразі для більшості достеменно невідомо, як саме працює окремо взята модель. Це власне є секрет кожної з країн. Щодо підвищеної небезпеки - усі боєкомплект будуть розряджені, поруч з колоною вирушить спеціалізована бригада програмної підтримки, — спробував пом'якшити розмову Ужвій.

— Для машини такого типу не обов'язково мати заряджену гармату, аби заподіяти лихо, — багатозначно парував Вірт.

— Твоє завдання, проконтролювати, аби не заподіяли. Отримаєш відповідний сканер. Він допоможе зняти усі основні показники, що відповідають за безпеку. Процедура тобі знайома, змінився лише інтерфейс керування програмою. Завтра о восьмій ранку маєш бути на пункті збору, звідки власне і рушить колона. Координати заздалегідь отримаєш на комунікатор. О сьомій тридцять по тебе заїде службове авто. Питання є? — підсумував Ужвій.

— Немає. — коротко відповів Вірт, розуміючи, що відхреститися від особистої зустрічі з бойовими машинами йому не вдасться...

Дзвінок

Решту дня Вірт провів за вивченням засекречених архівів. Перевіряючи електронні дані, Максим намагався відшукати у нетрях системи всі можливі варіанти надзвичайних ситуацій, що коли-небудь припадали на масові заходи подібних масштабів. Від банальних вибухів, котрі спричиняючи загальну паніку, неминуче тягнуть за собою тисняву - до використання дронів та різноманіття іншої техніки дистанційного керування. Безумовно на Дні Незалежності 2120 буде присутньо, як ніколи багато представників спецслужб. Делегати інших країн прибудь із власною охороною, але контролювати абсолютно все неможливо, і Вірт лише маленький гвинтик у складному механізмі під назвою: «Спеціальна служба внутрішньої безпеки». Керівництво страхується, як може, залучаючи до майбутнього заходу усі кадрові резерви.

Частину часу Макс відвів задля ознайомлення із новітніми моделями біотехів. Хоча радше мовити з їхньою віртуальною презентацією. Ужвій звісно надав йому доступ до засекречених файлів, проте Вірт не знаходив основного аспекту, який, на його думку, був вкрай важливим. Авжеж, дані стосовно різноманіття зброї, тривалості безперервної роботи та габаритів бойових машин були загально необхідною інформацією. Але, як і попереджав полковник, головних секретів ніхто не відкривав. Чи може новітній біотех самостійно приймати рішення, або ж завжди чітко слідує команді, що надходить до чіпа керування? Про це в документах не згадували ані слова. Марно було шукати статистику щодо збоїв системи, оскільки новітні винаходи вітчизняних наукових майстрів вперше постануть до огляду загалу. Щодо незапланованих ситуацій на випробуваннях - навряд цю інформацію включили у межі доступу Вірта.

На годиннику була десята вечора і Максим, чемно відмовившись від пропозиції скористатися послугами службового авто рушив додому пішки. Якихось пів години неквапливої ходи й він опиниться вдома. Стара «свічка» у якій знаходилося помешкання Вірта ще і досі мала пристойний вигляд, хоча й майже губилася поміж численних хмарочосів.

Вже за лічені хвилини, ліфт тягнув кабіну зі своїм новим пасажиром до десятого поверху. Невелика, проте затишна двокімнатна квартира. В ній дещо не вистачає жіночої руки, але ось-ось Макс владнає усі термінові справи й врешті знайде час, щоб самому стати щасливим. Все обов'язково вдасться! Необхідно лише обрати день.

«Ми чекаємо поки прийде час, насправді ж він лише невпинно минає» - подумки мовив до себе Максим. Плани лише у нашій свідомості - насправді життя тут і зараз. Звичний для більшості з нас день і є життя. Зробити його незабутнім, або залишити все, як є. Усе в наших руках, варто лише забажати…

Скільки разів ми чули подібні фрази, та чи завжди заглиблювалися, аби зрозуміти їх справжній зміст?

Ліфтова кабіна відчинилася і вже за хвилину Вірт опинився вдома. Душ, швидка вечеря, дбайливо розігріта новітньою мікрохвильовкою та сон. Завтра важливий день. День Незалежності…

Ретро будильник спрацював о шостій, висмикнувши Вірта з цупких обіймів сну. Звичне ранкове тренування, бадьорий душ та сніданок. Зараз лише близько сьомої, але Макс вже майже готовий. Міцна кава зробить народження нового дня більш приємним, а вир думок суттєво скоротить час очікування.

На оголеному, тренованому торсі Вірта, можна розгледіти татуювання старого зразка. Сучасні технології ладні зробити малюнок майже живим, втім Максові ближче стара школа. На картинці, що завмерла на лівій частині грудей, зображено янгола, котрий відчайдушно карає своїм мечем породження пекла. Одвічна боротьба добра та зла. А може, десь на підсвідомості Вірт і сам намагається подолати власних внутрішніх демонів. Втім, хтозна…

Раптовий сигнал комунікатора повернув Максима до реальності. Цей абонент давно не телефонував Віртові, але кожна розмова з колишнім бойовим командиром, завжди залишала по собі лише теплі емоції.

— Підйом, сержанте Вірт! — пролунав дзвінкий голос колишнього командира, неначе відлуння з далекого минулого.

— Не спиться? — усміхнувшись відказав Макс.

— Радий тебе чути! — Як сам? — перейшовши на більш спокійний тон, продовжив співрозмовник.

— Справи буденні, майже нічого цікавого, — дещо применшив дійсний стан речей Вірт. — Що нового в тебе?

— Все, як у всіх, — багатозначно відповів колишній командир. — Чув, ти отримав капітана! Аби кого до СВБ не беруть. Отож, вважай обійшов мене!

На якусь мить Віртові здалося, що він чує, як колишній командир не стримуючи емоцій, плескає по поверхні столу долонею механічного протеза. Макс й насправді був напрочуд радий чути голос людини з якою пліч-о-пліч впродовж кількох років, долав нелегкі армійські будні і якій багато в чому завдячував своєму набутому досвіду. Той випадок, коли спогади минулого невимушено викликають на обличчі ледь помітну усмішку.

— Маю до тебе велике прохання, друже, — продовжив голос.

— Я суцільна увага! — відповів Вірт.

— Мій малий у буквальному сенсі марить сьогоднішнім парадом...

— Хлопець, що тут скажеш, — із цілковитим розумінням відповів Вірт.

— Як нормальний батько, я маю піти з ним і разом із сином щиро радіти захопливому дійству. Але хто, як не ти мене зрозуміє? — мовив колишній командир. — Я бачив подібну техніку за інших декорацій і навіть мав нещастя дуже близько «поспілкуватися» з машинами війни. Повір, я просто не можу вдавати награну усмішку й псувати малому свято. Я знаю, ти будеш там. Адже будеш? Не прошу тебе водити його за руку, а лише коли-не-коли поглянути у комунікатор.

Вірт й дійсно розумів, що саме має на увазі його співрозмовник, кажучи про інший бік величної бойової техніки.

— Авжеж друже! Скидай «маячок». Цілковитого контролю обіцяти не можу, але матиму на увазі, — щиро відповів Макс.

— Вже надіслав, — почувся задоволений голос колишнього командира. — Дякую тобі, капітане Вірт! Радий був чути!

— На зв'язку, — відказав Макс, квапливо поглянувши на електронний годинник.

Біотехи

Сучасна репліка чорної ретро тойоти стрімко несла Вірта до відправного пункту. Дивина… Крокуючи у ногу з новітніми технологіями ми змінюємо світ, додаючи до звичних реалій все нові й нові винаходи. Проте, минає час і щось всередині нас наполегливо нагадує про минуле. Те, що дедалі більше городян віддають перевагу реплікам старовинних наземних, колісних авто, що працюють на посиленій електричній тязі - яскраве тому підтвердження.

Автівка зупиняється біля пропускного пункту. Місця тут вдосталь, втім загальна територія та кілька прилеглих кварталів перекриті ще від учора. Вірт залишає авто, прямуючи до сріблястого шлагбаума. Поряд з пропускним пунктом перебуває з дюжину силовиків спецпризначення. Амуніція цих представників феміди суттєво різниться з екіпіруванням звичайних патрульних. Посилені куленепробивні жилети у поєднанні з повністю закритими шоломами, складають враження штурмового комбінезона. Високі чоботи, шнуровані поверх термостійких зелених штанів, що своєю чергою захищені карбоновими накладками. Автоматична зброя тупу «Форт». Сьогодні тут все вкрай серйозно.

На Максима вже чекають і пред'явивши електронну іменну перепустку співробітника СВБ він минає перший кордон. Над головою час від часу кружляє військовий гелікоптер.

Трохи далі представників військових іще більше. Здебільшого це чоловіки у формі піхоти на зміну якій в недалекому майбутньому мають прийти біотехи. Жива сила поступово відживає своє. Хтось скаже, що ми навчилися більше цінувати життя. Можливо… Проте на жаль, Вірту здається, що першопричина все ж таки полягає в іншому. Воєнізовані машини апріорі витриваліші, влучніше й сучасніші за представників армії людей. Наразі біотехи працюють поряд з живими солдатами, але хто знає, що буде далі.

Так, або інакше - світ продовжував нарощувати військові м'язи й Вірт щиро хотів вірити у те, що дітлахи на зразок сина його колишнього командира, наперекір перенасичення земної кулі військовою технікою, житимуть під мирним небом.

Другий внутрішній кордон. Пропускна система відправного пункту знаходиться під більш пильною охороною, аніж пропускні турнікети, що чекатимуть на цивільних. Хоча й там, не маючи відповідної перепустки далі відведених для глядачів місць буде не пройти. Вірта зустрічає особисто керівник з питань безпеки сектору, супроводжуючи його до свята святих майбутнього дійства. Третій кордон за яким знаходяться «вони». Воїни майбутнього...

Попри невпинний плин часу, нові покоління пам'ятають та шанують славетних пращурів доби козацтва. Сьогодні вони набули нових обрисів та невдовзі готові заступити на варту безпеки нашої держави.

Неподалік від кожного біотеха стоїть особистий механік. Безумовно, група технологічного супроводу слідкуватиме за усіма без виключення бойовими машинами, втім зайвий контроль у роботі з такого роду технікою аж ніяк не завадить.

«Козак» 2120 - сучасна модифікація бойового робота, що отримала ухвалу від Всесвітнього Об'єднання Робототехніків, а отже й посіла гідне місце. На вигляд ця машина сягає близько трьох метрів на зріст і має майже людські обриси. Надміцні пластини захищають механічне тіло. На грудях Козаків, як і в аналогів минулих часів - виблискує національний прапор. Призначена дана модель здебільшого для локальних, міських боїв, де занадто габаритна техніка не завжди є доречною. Правицю вояка прикрашає енергетична шабля, але навіть без неї цей роботизований солдат здатен багато на що.

Трохи далі від першої із ключових моделей завмер «Стрілець». За габаритами він трохи менший за свого попередника і виходячи з назви спрямований для ведення вогняного бою. Він неначе величний пам'ятник, завмер, закинувши на своє могутнє плече енергетичну гармату.

Неподалік, Максим побачив двох біотехів важкого класу, що їх вже сформували у бойову пару. Славетні, п'ятиметрові «Отамани» - оснащені посиленою бронею. Ці роботизовані воїни з легкістю могли нести на власних плечах важкий комплекс ракетного вогню, застарілий аналог якого сотню років тому возили за допомогою вантажівок.

І нарешті остання цьогорічна модель… Представники цих біотехів стоять окремо від інших. Наблизившись впритул до кремезних шестиметрових вояків, Вірт на мить затамував подих, розглядаючи легендарних «Сотників».

— Подобається? — пролунав голос механіка, що неквапливо вийшов з-за могутньої бойової машини.

— Потужна техніка! — визнав Вірт.

— Знаєш, біотехи союзників круті й все таке… Але в наших є частинка душі, тому вони найкращі! — із захватом прошепотів чолов'яга.

Вірт уважно дивився на механіка в сірому комбінезоні. Здавалося, що чоловік за п'ятдесят вже почав святкувати та встиг хильнути чарку, втім нез'ясованим чином пройшов загальнообов'язковий тест на вміст заборонених речовин. Хай там як - на субординацію представнику бригади механіків схоже було начхати.

— Маєш цигарку? — підозріло запитав механік.

Зачекавши кільки секунд, Вірт дістав з кишені напівпорожню пачку, простягнувши її чоловікові. Хоча сам Максим не палив, наявність цигарок, часом виявлялася доречною.

Чолов'яга із задоволеною усмішкою потяг з неї кілька штук. Закуривши одну з них, решту механік дбайливо поклав до нагрудної кишені, усміхнено споглядаючи на Вірта.

— Слухай, хлопче! Такого ти ніде не почуєш! Знаю, важко повірити старому механіку, що сидить тут, поряд з розрядженими батареями, але ти все ж послухай. Наші біотехи, біотехнологічні вояки, якщо бути точним, унікальні. Справді! Не смійся чоловіче. Так і є. Я обертаюсь поряд із ними з самого початку. Бачив багато.

— Патріотична позиція, — посміхнувся Макс, втім чоловік нібито не чув його.

— Так от. Перші моделі були простими. Машина зі штучним інтелектом. Робот. Далі більше, інтелект розвивали. Розробники вносили корегування. Але в якийсь момент все змінилось. Невловне почуття, що поряд з тобою не машинерія, яку ти повинен обслуговувати, а жива сутність. Не знаю що саме зробили наші розробники, але одного разу я говорив із Сотником.

— Звучить дещо дивно, але певен він терплячий слухач, — витримавши паузу, жартома відповів Вірт.

— Не можу пояснити, як це працює, але це більше не бездумна машина, що виконує команди. У Сотника є інтерфейс спілкування. Після розмови мені здалось, що його веде жива людина! — з абсолютно серйозним обличчям продовжував механік.

Свого часу Вірт стикався з вітчизняними моделями біотехів і в певному сенсі розумів, через що його співрозмовник так захоплено розповідає про бойові машини. Дивлячись на Українських вояків майбутнього, Вірт й сам відчував до них щось більше, аніж просто захват новітньою технікою. Напевно саме через те, що вони були нашими...

— Прогрес не стоїть на місці. Частина біотехів має мовний передавач, але до справжнього живого спілкування ще далеко. Хоча до останньої моделі ви значно ближче, аніж я. У будь-якому разі не радив би поширювати подібні історії, аби вас не прийняли за божевільного, — щиро порадив Вірт.

— Так, схоже на маячню, але поспілкувавшись я зрозумів, що у нутрощах машини є частка колись живого бійця. Хтось зумів перенести шматок свідомості вояка що помирав до біотеха! В цьому вся різниця. Наші Сотники насправді живі! До усього вони контролюють і ведуть, загони Козаків та Стрільців. Хочеш вір, а хочеш - ні! — не міг вгамуватися механік.

В очах чоловіка, Максим бачив непідробний запал. Схоже він дійсно щиро вірить у те що каже, але це всього лише плід уяви людини, яка більшу частину життя перебуває поруч з біотехами.

— Дякую за цікаву розповідь! Але мені час йти, — відповів Вірт, рушивши до броньованої машини системи підтримки, здивовано хитаючи головою.

День Незалежності

Вірт зупинився навпроти броньованої, пересувної станції технічної підтримки. Поряд із розсувними дверима, капітана зустріли двоє військових. Звіривши дані Вірта з реєстром допуску, охорона люб'язно дозволила йому пройти всередину.

Сучасний, оснащений за останнім словом техніки КУНГ, що мав здатність рухатися на гусеничному ходу підтвердив здогадки капітана. На перший погляд, базова модель станції техпідтримки, насправді була нашпигована різноманіттям комп'ютерів. За кожним з блоків керування сидів оператор зовнішньої підтримки, уважно відстежуючи усі показники, що стосувалися керованих військових машин. Хтось формував біотехів у бойові пари, інші готували до запуску моделі, що нерухомо очікували сигналу до початку роботи.

Згідно з завданням, Вірт мав під'єднатися до головного блоку управління, перевіривши усі показники бойових машин, що відповідають за безпеку. Завчасно отриманий від Ужвія сканер пішов в хід. Насправді ж це був потужний мінікомп'ютер, який мав перевірити та зафіксувати дані перед початком урочистої, військової ходи. Вірт майже не здивувався тому, що біотехи перебували в повному порядку. Згідно з даними системи, усі боєкомплект були розряджені, ніяких сторонніх втручань до системи керування пристрій не виявив, а кожен з роботизованих воїнів відгукнувся зворотним зв'язком на запит системи контролю.

Макс звісно не втратив нагоди, поспілкуватися зі старшим оператором техпідтримки, який чітко дав зрозуміти, що Вірт далеко не перший, хто приходив до них з перевіркою. Від учора поряд з біотехами бачили кількох представників СВБ, які залучившись підтримкою механіків ретельно перевіряли кожну з бойових машин. Вірт був певен, сьогодні також не обійшлось без гостей, що проводили власні дослідження щодо майбутнього дійства.

— Це все через «Коло спротиву», — пояснив оператор. — Ваші колеги перевіряють все і всіх, сюрпризи на події такого масштабу урядові геть ні до чого.

«Коло спротиву» - заборонена організація до якої не офіційно входила низка держав, чиї політичні погляди йшли у розріз з визнаною рештою світу Об'єднаною Організацією Країн. За представниками «кола» здавна тяглася погана слава. Зокрема це були численні терористичні акти в різних частинах земної кулі, викрадення політичних діячів і замовні вбивства. Послужний список злочинців мав широкий спектр протизаконних дій світового масштабу і через це керівництво Вірта недарма вбачало ймовірну небезпеку, щодо сьогоднішнього свята. Новітні розробки Українських майстрів завжди викликали повагу з боку світової спільноти, що неабияк дратувало тих, чиї винаходи у порівнянні з ними не рідко програвали.

Несподівано думки Вірта перервав дзвінок, що надійшов до комунікатора…

— Ну що там, синку? — почувся голос Ужвія, який напевно вже отримав дані зі сканера Максима.

— Наразі жодних нарікань щодо технічного стану біотехів. — відповів Вірт.

— Це хороші новини, — продовжив полковник. — Залишайся з хлопцями із команди техпідтримки. Професіонал з досвідом ніколи не зайвий у подібних справах, заразом побачиш парад. Я певен ти вже забув, як це рухатися разом із військовою колоною, коли на тебе дивляться тисячі захоплених очей?

— Вас зрозумів, — коротко відповів Вірт, почувши, як на протилежному боці лінії раптово обірвався сигнал.

За кілька хвилин, майбутня колона почала формуватися, згідно з затвердженим планом. Попереду, злагодженим маршем рушили Козаки, гучно крокуючи в такт одне одному. По ліву руку від них рухалася ланка Стрільців, що впевнено йшли широкою вулицею, тримаючи стрій. Позаду них, крокуючи дещо повільніше, вишукувалися Отамани, несучи на могутніх плечах важкі ракетні комплекси.

Замикали урочистий військовий хід - Сотники, що гордо височили над своїми побратимами. Здається лише зараз, Вірт помітив на їхніх широчезних спинах величезні пластини з гравіюванням у вигляді тризубу, які ніби щити давніх лицарів віддано супроводжували своїх власників.

— Невдовзі перестрінемо колону союзників і разом з ними рушимо спільним маршем, — випередив думки Максима оператор.

Вірт знав, як саме має відбуватися парад, принаймні щиро сподівався, що затверджений міністерством план з яким ознайомив його Ужвій, відповідає дійсності.

Макс несподівано відвів погляд від сенсорного монітора, перевівши увагу на особистий комунікатор. На блакитному екрані завмерло нове повідомлення:

«Вірт, малий поцупив у мене перепустку, схоже я таки відвідаю цьогорічний парад. Якщо раптом знайдеш малого раніше за мене, притримай біля себе. Щойно вислав тобі його фото. Дякую! До зв'язку».

Цього ще бракувало! Якщо хлопчик вкрав перепустку - отже має намір потрапити якомога ближче до біотехів. Здогадки Вірта виявилися не безпідставними, перевіривши дані «маячка», які вранці отримав від колишнього командира, Макс зрозумів, що востаннє малий з'являвся у мережі поряд із центральною площею. Не дивно, що хлопчик вимкнув особистий комунікатор, втім база доступу, що нею володів Максим, надавала можливість простежити навіть вимкнений гаджет. Вірт спробував відшукати місце знаходження малого відчайдуха, але раптово відчув дивну пересторогу… Комунікатор хлопчика на мить з'явився у радіусі дії програми, відразу зникнувши з поля зору системи. Щось невідоме пригнічувало сигнал і Вірт вирішив перевірити власні здогадки.

— Ти можеш надіслати дані для пошукового запиту? — мовив Макс, звернувшись до оператора, що сумував за резервним блоком керування.

— Це ми легко! — зі знанням справи випалив чоловік в зеленому камуфляжі.

На запит було витрачено менше ніж хвилину, втім відповідь не віщувала нічого доброго.

— Дивно… Є стороннє втручання до інформативного поля, але воно не може надходити від нашої станції, — відповів оператор, не зводячи очей з монітора.

Вірт перевів погляд на сенсорний екран, що давав змогу спостерігати за тим, що відбувається за межами пересувної станції. Біотехи союзників, які поволі долучалися до бойової ходи, також формувалися у власну колону. Зачаровано вдивляючись на роботизованих солдатів, Максим не одразу помітив, як спільний марш почав наповнювати собою головну вулицю країни. Натовп шаленів, гучно вітаючи появу дивовижної армії роботів. Зненацька, біотех союзників, що за габаритами та оснащенням нагадував вітчизняного Отамана, здійснив низку залпів, привівши у дію ракетний комплекс, який ніс на плечах. В повітрі розірвалися яскраві салюти, що гучною луною накрили приголомшених від захвату глядачів.

— Їм дозволено дещо більше, ніж нам, — зітхнув оператор, поглянувши у бік Вірта.

Це був звичайний салют, але той факт, що на параді присутні біотехи із зарядженим боєкомплектом, нехай й не бойовим додавав напруження.

— З ним щось не так… Надійшли запит до штабу техпідтримки ООК, — мовив Вірт, помітивши, як після завершення салюту, біотех союзників залишив стрій, рушивши у бік Української колони.

За лічені секунди, бойова машина союзних військ набрала розгін і увірвалась до ланки Козаків, цілеспрямованим поштовхом відкинувши одного із них. Співвідношення габаритів далося в знаки й наш біотех, не втримавши рівноваги повалився додолу.

— Штаб союзників не відповідає, хтось під'єднався до внутрішньої мережі й блокує сигнал! — вигукнув оператор.

— Чому вони стоять?! Це ж безпосередній напад! Вони мають захищатися! — не стримав емоцій Вірт, споглядаючи, як біотех, який щойно відштовхнув Козака, став на шляху одного з наших Отаманів.

— Не сьогодні. Згідно з програмою лише святкова хода, вони не можуть відповісти, — пролунав пригнічений голос оператора техпідтримки.

Залишки сумнівів танули на очах - хтось перебрав на себе керування біотехами союзників і поки десь в примарному штабі намагалися відновити контроль, ситуація з кожною миттю додавала обертів.

Допоки біотех, що завадивши рухові Отаманів, відвернув увагу загалу на себе - аналогічна модель союзників також залишала стрій. Величезний робот зупинився в кількох десятках метрах від натовпу глядачів і відвернувшись у їхній бік, виконав своєрідний реверанс, широко розвівши кремезні руки. Дивовижний уклін вивів на стартову позицію комплекс ракетного вогню, що його ніс на собі біотех і над головами ошелешених глядачів промайнув черговий грім салюту.

Вірт знав, невдовзі глядачі зрозуміють, що це аж ніяк не запланований захід і тоді розпочнеться найжахливіше - паніка.

На підтвердження власних здогадів, Максим побачив ще одного біотеха, дещо меншого за габаритами, який зненацька промчав вздовж лінії розмежування з юрбою, обдавши натовп імітацією димової завіси. Якби вогнемет роботизованого вояка був заряджений згідно з бойовим статутом, трагедії було б не уникнути.

Представники силових структур намагалася зберігати спокій, хоча напевно встигли усвідомити, що втрачають контроль над ситуацією. Злагоджений стрій Українських біотехів раптово зупинився. В цю саму мить, Вірт побачив заповітний сигнал, що надходив з комунікатора хлопчика. Малий у самому серці подій!

Зв'язок із гаджетом хлопчика знову перервався, проте Вірт знав де варто шукати. Тим часом біотехи союзників продовжували залишати стрій. Частина роботів рушила до Української колони, решта ж розпочала штовханину між собою, майже впритул наблизившись до натовпу глядачів. Зволікати було не можна…

Пересувний КУНГ був змушений спинитися позаду ланки Сотників, що нерухомо завмерли на місці.

— Відчиняй! — вигукнув Максим.

— Не маємо права! — відповів один з операторів, але зрозумівши, що Вірт не відступить натис кнопку відкриття дверей.

Капітан вийшов назовні, побачивши навкруги розбурхане море людей над яким бились біотехи. Вірт пробіг трохи вперед, озирнувшись у бік Сотника. На мить Максимові здалося, що на візирній панелі промайнув спалах очей, сфокусувавшись на чоловікові. Велетенська біотехнічна машина дивилася прямісінько на Вірта, неначе розуміючи його майбутній задум.

— Працюємо! — пролунало з голосового динаміка Сотника і біотех зрушив з місця.

Вірт розумів - змінити ситуацію власноруч навряд вдасться, необхідно було хоча б відшукати малого, допоки натовп глядачів не встиг утворити смертельну тисняву.

Максим швидко біг площею, намагаючись триматися якомога далі, від біотехів союзників, які один за одним залишали стрій, перейшовши під контроль невидимого ляльковика. Здавалося поряд вже фактично немає поліціянтів, хтось вміло прорахував цю небезпечну гру і ситуація з кожною хвилиною усе більше виходила з-під контролю. Намагаючись продертись крізь натовп, Вірт випадково помітив чоловіка у каптурі, який спокійно стояв, схиливши голову над планшетом, абсолютно не зважаючи на все, що коїться навколо. Це міг бути лише божевільний, якому начхати на власне життя, або…

Вірт швидко підскочив до чоловіка з планшетом, але миттєво був збитий з ніг. Міцний незнайомець у сірому спортивному костюмі, майстерно звалив капітана на землю та спробував завершити розпочате, потужним ударом в голову. Втім, Максим зреагував швидше і відкотившись з лінії атаки, одразу підхопився, вдаривши супротивника у скроню. Чоловік похитнувся та почав падати. Макс в останню мить встиг схопити незнайомця за барки, аби той не розбив собі голову, зустрівшись з асфальтом. Тим часом другий з чоловіків спробував втекти, проте двоє силовиків, які дивним чином опинилися в потрібному місці не дозволили йому цього зробити. Планшет дивака впав додолу, почавши поволі згасати. На долоні розкрився інтерфейс прямого підключення. Вірт допоки не знав, що десь біля центральної площі, один з італійських «Гуеріеро» союзників так само згасає разом із розбитим гаджетом.

Макс швидко дістав з кишені службовий жетон, одночасно вказуючи силовикам на понівечений планшет.

— Вже працюємо над цим! — обнадійливо відповів спецпризначенець, надійно тримаючи заведену за спину, руку затриманого.

Комунікатор Вірта раптово надіслав сигнал і Максим з надією озирнувся. У двадцяти метрах від нього стояв чорнявий, дванадцятирічний хлопчик, син його колишнього командира.

Десь віддалік завмерла двійка німецьких «Ягуарів» і тут відбулося те, чого Вірт аж ніяк не міг уявити. Український Сотник, що був заблокований біотехком союзників, раптово схопив за плечі свого візаві із силою жбурнувши його на землю. Бойова машина спробувала підвестись, втім Сотник, шаленим ударом в голову, вимкнув наразі ворожого для нас біотеха. Козаки, разом зі Стрільцями та Отаманами в раз ожили, швидко рушивши кожен до своєї цілі. Частина з них вступила у сутичку з неконтрольованими роботами союзників, інші закриваючи собою людей, відокремлювали натовп від лінії бойових дій, разом з ними поступово відступаючи до стели з Берегинею.

Біотехи союзників, один за одним почали завмирати. Хтось від критичних ударів наших роботизованих воїнів, а хтось втративши зв'язок з диверсійною групою операторів, що як виявилося згодом, на певний час взяла біотехів союзників під свій тотальний контроль.

Вірт, разом із малим Даньком сиділи на сходах, під стелою, споглядаючи на людей, що намагалися прийти до тями. Українські біотехи продовжували тримати щільне кільце, відокремлюючи наших співгромадян від головної площі, пропускаючи крізь бойові ряди лише карети швидкої та вітчизняних силовиків.

— Я чув ти захоплюєшся біотехами? — посміхнувся Вірт, відвернувшись до малого. — Знаєш, сьогодні мені сказали, що в Українських є частинка душі.

Даня зачаровано дивився на те, що наразі відбувалося поруч, відчуваючи, як асфальтом поволі розходяться потужні вібрації. Кремезний Сотник, що віддавав команди нашим біотехами, обережно присів поруч зі стелою, поглянувши у бік де сиділи малий з Вітром.

— Ну що хлопці? З Днем Незалежності! — мовив Український біотех і здавалося у його голосі й справді відчуваються непідробні ноти людської душі.