Зміст
  • Тигр
  • Тигр

    Над дорогою, що пролягала повз багатоповерхівки, горіли ліхтарі. Проте далі, у провулку приватного сектора, панувала суцільна темрява. Лише віддалік, аж на розі наступного кварталу, тьмяно блимало світло.

    Денис пірнув у щільний чорнильний морок і стишив ходу, аби не перечепитись на невидимому нерівному хіднику. Та за мить відчув попереду – десь за купинами дерев, що громадились у чорному проваллі – щось живе. Тепле.

    Відчуття було знайоме й надзвичайно чітке, наче раптовий стусан попід груди. Він, навіть не замислюючись, зупинився на пів кроці. Відвів убік руку з пластиковим пакетом, аби не шурхотів об ногу, і закляк, перетворившись на слух. Навіть припинив дихати.

    Але провулок видавався порожнім. Очі, що вже потроху звикали до темряви, вирізнили тунель хідника між парканами обійсть і деревами на узбіччі. На тлі віддаленої плями світла будь-яка постать мусила чітко вирізнятись. Однак там нікого не було, тільки гілля й листя. І в шереху дерев не вловлювалося жодних сторонніх звуків.

    Але це нічого не означало. Хтось там таки сидів. Щось живе. Денис був певен, бо ніколи не помилявся. Здатність відчувати теплокровних істот на відстані з’явилась у нього на війні, невдовзі після важкої контузії. Саме завдяки цьому хистові він досі був живий. Тому ніколи ним не нехтував.

    Хто може ховатись у темних кущах? Людина? Але навіщо? Якийсь грабіжник, що чигає на жертву (таке в їхньому районі вже траплялося)? Чи п’яничка, що заснув у чагарях? А чи… це хтось саме по його душу?

    Серце напружено закалатало. Він посунувся трохи вбік, аби побачити на ясному тлі стовбури дерев. Начеб нікого. За тонкими покрученими стовбурами яблунь людина не сховається. Хіба за отим каштаном…

    І що тепер робити? Повернутися назад до освітлених багатоповерхівок, а тоді піти додому іншим шляхом?

    Але гострого відчуття загрози начебто не виникало. Та й не хотілося ще кудись дибати, бо пошкоджена гомілка після прогулянки до нічної крамниці вже добряче боліла.

    Денис злісно скреготнув зубами. Зрештою, якщо хтось хоче йому зашкодити – хай спробує! Перекинув пакета з хлібиною в ліву руку й рушив уперед. М’яко, нечутно й напружено, наче звір, щосекунди готовий до нападу.

    Проминув кущі. Яблуні. Каштан. Нікого…

    Аж раптом на моріжку щось зашурхотіло, і звідти почулося басовите «няв!»

    – Тьху! – Денис спересердя махнув рукою.

    Кіт!

    Звісно, тішить, що рефлекси працюють досі. Бач, навіть зреагували на кота. Проте це не той об’єкт, аби непокоїтись.

    Він випростався, полегшено видихнув і пошкутильгав далі.

    Та коли проминув пів кварталу, зупинився біля хвіртки свого обійстя й витяг із кишені ключі – краєм ока, вже звиклого до темряви, вловив майже під ногами рух і вчув тихе муркання.

    – Ти чого? – пробурчав Денис, відмикаючи засувку. – Біг за мною? Ти що, безхатній?

    – Мрр-р… – пролунало з темряви.

    – Що, їсти хочеш? То заходь!

    Він промовив це напівжартома. Але кіт справді зайшов за ним у хвіртку – неквапом, наче чемний гість.

    Денис здивовано стенув плечима. Довкруги мешкало чимало котів, але ті зазвичай остерігалися чужих людей. А цей якийсь дивний. Рушив просто до хати, наче до себе додому.

    Втім, нехай. Принаймні, якась розвага.

    Увімкнувши світло в передпокої, він нарешті розгледів чотирилапого гостя. Ні, аж ніяк не дурне легковірне кошеня. Дорослий звір, ще й чималенький. Макітра здоровезна й широка, сам рудо-смугастий, а писок біля вусів і груди білі. Й худий – боки аж запали.

    Допоки господар роззувався, обережно вивільняючи скалічену ногу з кросівка, кіт вивчав передпокій. Відтак вичікувально блимнув на нього жовтими очиськами.

    – Ходи, – пробурчав Денис, штовхаючи двері до кухні. – Зараз поїмо.

    Втім, із «поїмо» було трохи скрутно. Він вже кілька днів не куховарив, тож у холодильнику віднайшлася лише каструля з рештками гречки й «резервна» бляшанка риби в томаті. На двох не надто щедро, але вистачить.

    Тож підігрів гречку, додав риби й насипав у тарілки і собі, й котові.

    Гість упорався з частуванням, не гаючись. Денис прожував лише першу ложку, а кіт уже облишив спорожнілу мису, скочив на стіл і тицьнув писок до його тарілки.

    – Е-е, братику! Ти куди? Луснеш! На он хлібця. Ти хліб їси?

    Рудий зневажливо настовбурчив вуса. Ні, хліб йому не смакував.

    Денис зітхнув і посунув нахабному звірові тарілку із залишками власної вечері.

    – Та на вже…

    Собі, аби не муляло в порожньому животі, відкраяв половину батона, розрізав навпіл, побризкав залишками олії й посолив. Мляво жуючи, спостерігав, як пухнастий гість поквапом ковтає шматки риби.

    – Ото ти жереш! Що, скрутні часи?

    Кіт зиркнув на нього й сердито махнув хвостом.

    – Та їси вже! Не заберу. Буває. В мене он теж… Та на тебе вистачить.

    Денис раптом відчув, що йому дивно чути власний голос – захриплий, якийсь непевний. Збагнув, що геть відвик розмовляти. Власне, робив це вперше за тиждень. Чи навіть більше? У цілодобовому супермаркеті, де купляв продукти, можна було ні з ким не розпатякувати. Хіба пробурчати «Дякую!» дівчині на касі.

    А більше й не було з ким. Дуже давно.

    Кіт ретельно вилизав тарілку, зістрибнув на долівку й прогулявся кухнею. Заскочив на стіл біля мийниці й бридливо скривився, коли йому на вуса начепилось павутиння.

    Денис теж скинув оком по кухні, наче вперше бачив.

    Авжеж, не палац. Захаращений парубоцький барліг. Не те щоб смітник – нічого не розкидано, немитого посуду нема, долівка так-сяк підметена. Але помітно, що хата занедбана.

    Звісно, при Олі так не було. Та тепер…

    Він зітхнув і поволі звівся, оберігаючи недужу ногу. Витяг із шафки блістери з пігулками. Кіт стрибнув ближче й зацікавлено наставив вуха на шурхіт.

    – Та ні, то не смаколики, – пробурчав Денис. – Це ліки. Оце для суглобів. Оце й оце від голови. І ще треба намастити ногу маззю. Та не нюхай, нічим воно не пахне! А тебе як звати? Мурчик? Чи Муркотик?

    Кіт зневажливо скривив писка й вигнув спину. З товстих пухнастих лап вистромилися гострі пазурі, клацнули по столу й зникли.

    – Зрозумів. Який там Мурчик! Ти, я бачу, справжній хижак. Отже, Барсик? Чи Тигрик?

    – Мр-р!

    – Тигрик? Добре. Отже, мій тезко. Мене теж колись кликали Тигром. В іншому житті. Та тепер, бач, який тигр? Сама шкура. Хіба ще на стінку не прибили… Не чіпай бинта, це не іграшка!

    Денис дотер мазь і наново замотав гомілку еластичним бинтом. Встав, аби покласти ліки на місце, і вхопився за шафку, бо забило памороки. Останнім часом після їжі його щоразу хапала нестримна кволість, майже до нестями. Лікарі щось казали про порушення кровообігу. Виписували пігулки, та не дуже допомагало. Проте він уже звик. Треба лише на щось зіпертися, глибше подихати й трохи зачекати…

    Коли розплющив очі – побачив, що кіт пильно, занепокоєно поглядає на нього.

    – Не зважай. То що, підеш далі у власних справах? Чи поспиш у мене? Раджу заночувати тут. Бо надворі холодно.

    – Мр-рр!

    – Гаразд. Тоді гайда. От сюди, заходь. Маєш аж дві кімнати на вибір. І три ліжка. Обирай будь-яке.

    Він увімкнув світло й зіперся на одвірок, спостерігаючи, як кіт ретельно вивчає меблі.

    – Бач, оце наша з Олею кімната. Тому й ліжко двоспальне. Якщо схочеш, лягай на нього. Бо я тут не сплю. Увесь простір – тобі. Можеш навіть залізти під ковдру.

    – Н-няу…

    – Що – «няв»? Олечка – це моя дружина. І син є, Михасик. Он диви, бачиш світлину на комоді? То я з Олечкою і малим. Якраз навесні перед війною. Мишкові тут два рочки. Оце поряд – малий уже в школі, у першому класі. Бач, який хлопець? А зараз уже в третьому.

    – Ур-р?

    – Питаєш, де вони? Зараз живуть у бабусі з дідусем. Поки що. Або не поки… навіть не знаю. Зачекай, я сяду. Щось мені важко стовбичити.

    Денис вимкнув верхнє світло, лишивши саме бра, й прошкутильгав до невеличкої канапи в кутку кімнати.

    – Отак… То про що я казав? Про Олю. Ні, Тигрику, ми з нею не сварились. Я її дуже люблю, і вона мене теж. Але так вийшло… Втім, яка тобі різниця? От що: я тобі відчиню кватирку. Як припече надвір, ходи через неї. А я трохи полежу. Бо щось мене вимикає…

    Вже заплющивши очі, відчув важкий поштовх – це кіт стрибнув до нього на канапу.

    – Агов, Тигрику! Не лягай тут! Біля мене не можна! Це небезпечно! Чуєш?

    Та кіт не зважав. Зручно вмостився біля його грудей, між тулубом і рукою. І замуркотів – голосно й ритмічно.

    Денис стулив повіки. Виганяти тваринку не хотілося, бо це безупинне воркотання було напрочуд приємним. Тепла, ніжна вібрація поволі огортала тіло, а далі просотилася кудись у нутрощі… в чоло… у мозок… Наче незвичайний внутрішній масаж, що відганяє тугу, стишує біль і переносить тебе до якогось іншого світу. Доброго, чистого та яскравого, наче в дитинстві…

    Мляво майнула думка – гаразд, хай кіт трохи полежить і помурчить. Зрештою, це прудка й обережна тваринка. Якщо він раптом уві сні почне борсатися, Тигрик устигне втекти…

    …Танк знову з ляскотом виповз із-за пагорба.

    Він роздивлявся залізну потвору з майже дитячим подивом. Адже досі ніколи не бачив сучасних танків. Лише старезні «Т-34», що подекуди стовбичили на постаментах перед краєзнавчими музеями – густо замазані зеленою фарбою, нерухомі, кострубаті й не страшні. Коли їх торкаєшся, навіть не відчуваєш металу. Тільки товстий шар фарби, наче на старій лутці.

    Але ця потвора була іншою. Вона гарчала, брязкала й рухалась. Викидала пелехи чорного диму. І сунула просто на нього.

    А він досі не міг усвідомити, що вона небезпечна. Розумів – але не вірив. Витріщався, наче на якийсь самоскид.

    Адже в нормальному житті такого не буває. Бевзі, що бігають вулицями з бейсбольними битками і зброєю, начепивши смугасті стрічки – таке буває. Бачив. Бив… Проте оце, що зараз суне полем – уже не бевзі. Це армія. Зі справжніми танками. Ці зелені постаті з автоматами, що розтяглися розстрільнею обабіч танків – вояки чужої держави. Йдуть сюди, аби нас убивати. Нас – на нашій же землі!

    Це досі не вкладалось у свідомості. Здавалося дурним жартом. На звичайному полі, серед зелених лісосмуг і виярків такого бути не могло. Його земля завжди була мирною. Такими он полями він ще хлопчиськом ганяв на велосипеді. Ці залізні одоробла виглядали в мальовничому сільському краєвиді, наче інопланетяни.

    Навіть коли попереду здійнялися купки землі, вибитої кулями – він не одразу втямив, що це. І хоч мав автомата, ніяк не міг збагнути, чи вже треба стріляти, чи ще ні. Бо оті дрібні солдатики віддалік – усе-таки живі люди…

    Але враз на жерлі гармати щось блимнуло. А далі гупнуло так, наче розкололося небо. Земля потужно вдарила його знизу – й злетіла в повітря, розвалюючись на кавалки й засипаючи його всього грудками чорнозему впереміш із розтерзаними стеблами й розпеченими друзками заліза.

    Лише згодом, незграбно рачкуючи моріжком, він помітив, що довкола якась дивна ватяна тиша. І що з носа й рота рясно струменить кров. Хоча начебто пикою не вдарявся…

    Денис судомно сіпнувся й розплющив очі. Деякий час не міг згадати, де він. Усе тіло й волосся на голові було мокре, мов хлющ, серце нестямно калатало, м’язи боляче смикало корчами. Та зрештою втямив, що він удома. На канапі.

    Саме на канапі, а не десь на підлозі. Довкола нічого не розбите й не розламане. Руки не потовчені…

    – Ня-я-яв!!!

    Звук був такий різкий, що Денис аж підскочив. Першої миті здалося, що волає немовля. Аж раптом розгледів у перлистому присмерку великого рудого кота.

    Кіт? Звідки?..

    Свідомість і пам’ять його часом добряче зраджували. Та Денис уже звик до їхньої підступності, тож не квапився. Сів на канапі, увімкнув бра, що висіло на стіні, й заходився розглядати тваринку. Допоки білі плями в неї на грудях і лапках не нагадали…

    – Тигрику! Ти чого кричиш?

    І лише тоді почув, що за вікнами періщить дощ. Гучно стукотить по шибках і торохкоче по стрісі. З відчиненої кватирки повівало гострим вогким холодом.

    Кіт стрибнув на підвіконня, став на задні лапи й визирнув у кватирку. А тоді розпачливо поглянув на нього.

    – Ні-і-у!!!

    – Що таке? Мокро? Кортить до вітру, а вийти зась? Не стрибай у вікно, там слизько. Ще гепнешся з підвіконня. Ходи, я тобі відчиню двері.

    Денис незграбно звівся з канапи й покульгав до дверей. У передпокої накинув стару куртку, аби зігрітися. Штурхонув двері, що вели надвір.

    – Ходи…

    Кіт став лапками на поріг і кумедно витягнув шию, визираючи за одвірок. Бридливо відсахнувся, коли йому в писок ляпнуло водою – бо зі стріхи над ґанком хлюпотіло, й бризки долітали аж до дверей. Позадкував, розпачливо нявкнув і зирнув на Дениса, нервово смикаючи хвостом.

    – Що, гидко? Та я бачу! Сам би не ходив… Може, проскочиш якось хутенько? А я тебе потім витру рушником. Біжи!

    – Ні-і-і!!!

    – То що робити? А на унітаз ти не вмієш? Ні? Чи треба лоток із піском? І де я тобі їх візьму? От що: вали вже на підлогу, а я приберу. Вважатимемо, що це екстремальні обставини.

    Кіт обурено заволав і закрутився на місці.

    – Що, не годиться? Ти вихований? Це добре. Але ж… Та зачекай хвильку! Зара’ щось вигадаю!

    Денис подибав на кухню. Поліз до низу шафи, де зберігались великі миси і щось таке, не потрібне щодня. Вигріб усе на підлогу, уздрів великий плаский піддон для холодцю й задоволено посміхнувся. Ось тобі й лоток! А десь нагорі були старі газети…

    Кіт полегшено сапнув, заскочив на лоток й хутко зробив усе, що треба. Денис викинув загиджені газети до сміттєвого цебра, постелив чисті.

    І лише тоді помітив, що в нього не болить голова. Зовсім.

    Зазвичай у таку погоду він був сам не свій. Коли ходив – хитався й натикався на меблі. Від болю у скронях часом кортіло розтрощити голову об стіну. В негоду, бува, не їв по кілька діб, бо нудило. Та й загалом їв мало: раз на день пхав щось у себе, аби остаточно не охляти, і щоб не пекло в животі від пігулок. Тому й майже не куховарив.

    А сьогодні – нічого! Ти ба! Навіть раптом збагнув, що страшенно голодний. Дивне, майже забуте відчуття!

    – Н-я-я-у!

    Кіт стрибнув на кухонний стіл і вимогливо шкрябнув лапою по стінці холодильника.

    – Що, Тигрику? Їстоньки? Було б незле. Та бач, самий хліб... Будеш? Ні? Мені теж, певно, замало… От що, хлопче! Зробимо так: поки я більш-менш притомний, сходжу скуплюся. Принесу щось смачненьке. І тобі треба купити лоток. Дощ он ніби вщухає. Не розтану. Десь там парасоля була...

    Такого банкету він не пам’ятав бозна відколи.

    Тобто, який там банкет – смажені курячі стегенця, варена картопля й квашена капуста. Проте після багатьох тижнів на самій гречці й хлібі з олією ці прості страви здавалися вишуканою гастрономією.

    Тигрик теж богував: затовк порцію котячих консервів, а тепер гриз курячу ногу. З новенького лотка із тирсою, вмощеного у кутку кухні, приємно пахло глицею.

    Денис налив собі чаю й сів споглядати за котом.

    – Агов, Тигрику! Оце справжня їжа, еге ж? Щоправда, ці твої консерви достобіса дорогі. А з грошима скрутно. Я ж, бач, не працюю. Отаке ледащо!.. Брешу, насправді не ледащо. Багато що вмію. Та зараз не можу працювати. То паморочиться голова, то руки трусяться. Люди думають, що бухаю. А я ж ніколи не пив, і навіть не палю. Це через контузію. Коли хапає голову – ледве можу встати. Навіть не доїду до тої роботи. Всіх підведу…

    – Амр-р-р?

    – Та лікувався! Он досі на пігулках. І що? Користі нуль! Тридцять два роки, а почуваюся гірше за старого діда. Їсти не можу, спати не можу, все болить, ледве дибаю… Але кому ти це поясниш? Пробував оформити інвалідність. Та мені там таке наторочили… більше не ходив. Сказав Олі: і не тягни мене, бо ще раз таке бовкнуть – я там рознесу все на хрін! Та ні, я взагалі спокійний, на людей не кидаюсь. Проте інколи ж справді нема терпцю… Оце мене зараз Оля годує, дружина. Кидає потроху гроші на картку. Мені ж багато не треба. Опалення в домі он досі не вмикаю, економлю. Хоч і маю пільги за УБД, та все одно… Я ж звик у холоді. Якби ще спальник – усю зиму б міг жити без опалення. Хіба що тоді в домі все відвологне. А я бачив, як це. Покинуті будинки…

    – Фр-р-р! – зауважив Тигрик і стріпнув курячу ногу, повертаючи зручніше.

    – Отож тобі й «фр-р-р»! У нас тут дехто досі верзе: мовляв, а нащо ти туди пішов? Та на то й пішов – аби тут, у нас, не було, як там! Бо вони не тямлять, що було б, якби ці потвори сюди дійшли! А я це бачив! На власні очі!

    Кіт нарешті відійшов од миски. Прогулявся кухнею, а тоді стрибнув йому на коліна й стиха муркнув.

    – Що, наївся? То добре. І мені теж незле. Знаєш, аж на диво. Не нудить, нічого. І голова не болить. Оце скільки ходив – і не паморочиться… Чуєш, хлопче: а може, це ти мене трохи підлікував, га? Кажуть, що коти таке вміють.

    Тигрик пирхнув і почав умиватися.

    – То ти вмієш лікувати, чи ні? Загалом я не вірю в усяку містику. Але щодо тварин це не містика. Мені здається, що це їхні природні здібності, просто ми про них багато чого не знаємо. Он у нас у бліндажах жили коти і пси. І ми знали: якщо вони ховаються – зараз розпочнеться обстріл. Як вони дізнавалися? Чули на відстані? Але що саме чули? Дивно… Що, ти вже спати мостишся? То гайда на канапу. Там зручніше. І я теж із тобою полежу, добре? Не знаю, лікуєш ти там щось, чи ні – але мені подобається, як ти мурчиш…

    …Коли за спиною свиснуло, він був уже на пів шляху до лісосмуги. Хутко впав, утискаючись у заглибину поміж бадиллям. Бахнуло десь попереду, висхлу землю вирвало й підкинуло ледь не на висоту дерев, у повітрі зависли великі хмари куряви й диму – аж задряпало в горлі.

    Він хутко схопився і помчав далі, думаючи лише про одне: може, наші встигнуть навести арту на цю погань…

    Поки добіг до лісосмуги, гепало ще тричі – два рази попереду й один позаду. А коли вискочив на путівець уздовж дерев – побачив ліворуч на узбіччі скоцюблене, запорошене тіло, схоже здаля на купу ганчір’я. І поряд навкоси стирчало щось чорне…

    Він добряче відстав, більшість хлопців уже добігла до хутора. Окрім тих, хто зібганими клунками валявся серед масних чорних заглибин.

    У горлі знову задерло від куряви. Він скривився, намагаючись виплюнути пилюку, й рішуче повернув ліворуч.

    Біля небіжчика знайшлося саме те, що він подумав – «покемон» ! Брудний, але цілий. А онде й бокс зі стрічкою!

    Аж тут збоку хтось свиснув. Він роззирнувся, підхопив кулемет разом із боксом і гайнув до дерев.

    У виярку за поваленим товстим стовбуром побачив чималенький гурт. Було помітно, що тут відступати ніхто не збирається. Дід, сивий афганський ветеран, управно мостив якусь конструкцію з гранат. Інші облаштовували позицію.

    – Ходи сюди, – махнув Дід. – Отут постав. Ствол витруси! Якраз збиралися забрати. Ось тобі ще стрічки. Лаштуйся. Отже, робимо так…

    Він раніше не стріляв із «покемона» і трохи заплутався, заряджаючи стрічку. Але другий кулеметник йому підказав, що та як.

    Зелені постаті були вже близько. БТР повз між ними поволі, але не стріляв. А згодом повернув убік – певно, щоб обійти лісосмугу, котра заважала цілитись, і вгатити по хутірцю. Мабуть, розкидані по стерні тіла навіяли оркам упевненість, що всі «укропи» звідси вже втекли. Відчайдухів, що сховались у ліску, вони не бачили.

    Тож піхота дійшла майже до путівця без жодного пострілу…

    – Гати!

    Він косив зелені постаті, наче траву. Далі… далі… далі… весь лівий фланг уздовж путівця. На тих, хто ще борсався, не зважав – про них подбають автоматники з куширів. Там усе майже впритул. А його завдання – зачепити розстрільню якнайдалі й посіяти паніку. Так само, як на правому фланзі робив другий кулеметник.

    БТР загальмував, аж трохи «клюнув» передом. Кулемет нагорі почав поквапом розвертатися в їхній бік. Та за мить поблизу машини щось блимнуло, а далі гупнули два потужні вибухи. Сталеву потвору струснуло, з неї повалив чорний масний дим.

    Він випустив останні набої по дрібних постатях, що схопилися зі стерні й кинулися навтьоки. Когось таки зніс. А тоді розвернув з-за спини автомат, посунув запобіжник і прудко перебіг за товсте дерево. Довкола клацали кулі – орки намагалися відстрілюватись. Та це ненадовго. На голому полі їм не втекти.

    Він ледь стримувався, аби не горлати від захвату. Після тижня суцільного мороку – відступів, поразок, страху й безнадії – вперше збагнув: цих тварюк таки можна нищити. Попри всю їхню хвалькувато роздуту репутацію. Можна!!! Отак!!!

    Та тут щось лупонуло по лівій руці, ледь не вибивши автомат. Він спочатку не зважав, лише сапнув крізь зуби, проганяючи біль, як колись на тренуваннях із кунг-фу. Перескочив на іншу позицію, достріляв ріжка. Та коли хапонувся його виймати – аж зойкнув від болісного посмику в зап’ястку. Відчув, що рука не зводиться й ураз починає люто, аж до нудоти скиміти…

    Денис розплющив очі. З подивом глянув на сіру пляму вікна.

    Ще не смеркло? Отже, він спав лише кілька годин? Але чомусь мав відчуття, ніби виспався на півжиття наперед. І взагалі стан якийсь дивний. Незвичний…

    Він трохи полежав, дослухаючись до власного тіла й намагаючись збагнути, що не так. Бо чогось бракувало.

    Та нарешті збагнув.

    Не було звичного виснаження, що не зникало ні уві сні, ні в яві. Тяжкого, непозбутнього відчуття, що з ним усе зле й найближчим часом, певно, стане ще гірше. Розпачливої спроби утримати в тілі тремку іскру життя, а в мозку – залишки здорового глузду й почуття власної гідності. Набридливих думок про те, що, мабуть, краще б усе це нарешті скінчити. Адже однаково нема сенсу мучитись і борсатися далі…

    А тепер – якийсь дивний, майже протиприродний спокій. Голова не боліла. Стіни перед очима не хиталися. Не нудило. І жодної приреченості. Навпаки – відчуття, що жити все-таки варто.

    І ще – знову страшенно кортіло їсти.

    – Мр-р-р! – важкі м’які лапи пхнули його в груди.

    – Тигрику? Та вже встаю…

    Годинник на кухні показував чверть на шосту. Але Денис раптом відчув дивну невпевненість, наче загубився в часі й просторі. Ці сутінки надворі – це досвіт чи вечірній присмерк? У сірі листопадові дні, коли сонце тижнями не проглядає крізь щільну пелену хмар, годі розібрати.

    Задля певності вирішив поглянути на телефон. Висвітилося «17:20» – тобто, таки вечір. Але дата… Чи в нього якесь потьмарення?

    Як можна перевірити день? Хіба що… Чеки з крамниць! Там мусить бути пробита дата!

    Він мав звичку кидати чеки в пакет разом із покупками й там їх забувати. Поліз за пакетом до кишені куртки, глянув. На папірцях – третє листопада.

    Але на телефоні вже четверте! Тобто, він проспав понад добу?!

    Оце так! Зазвичай для нього й три години поспіль сну були розкішшю – прокидався й схоплювався. Зрозуміло, чому так зголоднів!

    – Ти на мене добре впливаєш! – повідомив Денис котові, завзято жуючи.

    Проте Тигрик, заклопотаний обдиранням нової курячої ноги, лише недбало пирхнув.

    Вимастивши хлібом залишки соусу з тарілки, Денис згріб зі столу брудний посуд

    – Зараз, кицику, оце помию. А ще, певно, треба скупатись. А то засмальцьований, наче волоцюга. На вулиці люди шугаються. Добре, хоч Оля не бачить.

    – Мр-р-р?

    – Та ні, вона не тому пішла. Тоді я не був такий занехаяний. Тут інше. Ти ж бачив канапу в кімнаті? Зрозумів, чому я сплю на ній, а не на подружньому ліжку? Чи ні? Це через сни. Мені щось марилось, я схоплювався і трощив усе довкола. А якщо відчував поряд людину – мені здавалося, що то ворог. А я ж колишній кунгфуїст, можу стіну пробити. Колись Оля не встигла відскочити, і я її ледь не скалічив… Тому й канапа. А ще я загороджувався стільцями, аби зопалу нікуди не побігти. Он у повітці подивися – купа поламаних стільців. То я їх потрощив із нестями.

    – Ва-а-у!

    – Отож… Зрештою Оля сказала: «Деню, так далі неможливо. Я тебе боюся. Ночами не можу спати, сіпаюся на кожен шерех. Я розумію, що ти не навмисне, але ж… То ми з малим підемо пожити до батьків, а ти спробуй якось із цим розібратися. Лягай до лікарні, абощо…» Трясця, а до якої лікарні? До божевільні? Начеб є якісь державні програми реабілітації ветеранів, я цікавився. Та там у хлопців стан ще гірший за мій. То хай уже вони лікуються, а я якось сам… Отак і живемо. Ще з весни.

    – Пр-р-р-ф!

    – Та прикро…

    Він зітхнув, увімкнув воду, взяв тарілку… І раптом збагнув, що знову щось не так.

    Адже це ліва рука! Котра була потрощена! Раніше він не міг повертати зап’ясток під таким кутом!

    Денис звів долоню ближче до світла.

    Звичного рубця не було.

    Тобто, слід лишився – тоненька біла смужка біля кісточки. Але ж раніше там були пруги завтовшки з палець, і ще западина! І долоня вільно не поверталася!

    Він розгублено помацав руку – і не знайшов на кістці звичної заглибини. Хоча зараз був дуже худий, маслаки аж випинали, тож замаскувати таку травму м’язами було неможливо. І долоня вільно крутилася увсебіч, наче здорова. Незгірш, аніж на правиці.

    Денис раптом відчув, що йому стає моторошно. Аж по спині війнуло холодом.

    Обережно відклав тарілку. Сів на стільчик і пильно глянув на кота.

    – От що, кицику… Ти що таке зі мною робиш, га?

    Кіт недбало відвернувся й почав умиватися.

    – Тигрику! Чуєш? Це ж ти?.. Так? Ти що, мені увімкнув якусь регенерацію?

    Смугастий хвіст роздратовано сіпнувся.

    – Зрозумів… Утім – чого це я? Якщо й так, то мені ж від цього не гірше. Еге ж? Та ти мені лише скажи… За це не треба продавати душу дияволові, чи щось таке?

    – Пф-ф-р-р!

    – Ні? Це тішить. Бо я не певен, що готовий аж на таке. Але, хлопче… якщо ти мене справді вилікуєш… то щодня по курячій нозі я тобі обіцяю! І рибу. І що там ще схочеш. Присягаюся! Щодня, до кінця твого життя. Або мого життя. Бо, може, ти взагалі якийсь невмирущий, і ще й мене переживеш. Я вже й не знаю…

    – Мр-рр-р!

    – Домовилися? Добре. А тепер… я оце краще помию посуд…

    …Він, як завжди, відчув орків на відстані.

    Онде вони, в чагарях. Зачаїлись і чекають. Не хочуть себе виказувати, допоки їхня група не підійде впритул.

    Як це в нього виходило – і сам не знав. Відколи почав таке відчувати, спочатку мав сумніви: може, то мара, і попереду нікого немає? А вгатити по порожніх кущах у «сірій» зоні означає себе демаскувати й запороти весь розвід-рейд. Проте щоразу орки опинялися саме там, де він їх відчував. Тож тепер був певен.

    Торкнув за руку Рубика, командира, бо у темряві було ледь видно. Показав на мигах: головна засідка отам, а є ще ген за тими яворами, і в улоговині трохи далі.

    Рубик кивнув. Безгучно передав інфу й команди далі по ланцюжку. За спиною майнув ледь чутний шурхіт, що майже зливався з шерехами нічного лісу – це хлопці рушили, аби охопити кущі півколом й розподілити сектори. Він тим часом трохи посунувся, зручніше вмостив автомат. Прицілився, гамуючи напружений стукіт серця.

    Рубик зачекав, допоки всі вийдуть на позиції. А тоді…

    Ліс наче вибухнув. Злива куль, спалахи, крики, болісний лемент, якась незграбна черга у відповідь. Чагарі за мить розшматувало, наче сотнею ножів – лише зусібіч летіло зрізане гілляччя, розтрощена кора й зібгане листя. А ще за мить хтось з їхнього боку закинув у вируюче пекло гранату… другу…

    А тепер – уперед! Поки тварюки не отямилися!

    Віддалік поміж дерев почувся тріск – то тікали вцілілі орки. Ломилися, мов коні, навіть не відстрілюючись.

    Під ногами заскреготіло поламане гілляччя. Онде, здається, хтось із потвор у зеленому «дубку» ще сіпається… та ні, підскочив Лютко, бахнув, та й по тому. Лютко тутешній, звільняв рідні міста ще в чотирнадцятому. Після того, як знайшов тіла двох своїх колишніх однокласників у одному з підвалів (краще не оповідати, в якому стані) – на обмінний фонд нікого не лишає. Каже: «Іхтамнєт? То й не буде. Я особисто нікого не бачив». І злісно посміхається.

    Звісно, на обмін когось треба, але не таких. Це фахівці, їх обміняй – воюватимуть знову і ще скоять чимало лиха. Тож до біса.

    Все, чисто. А тепер – тікати. Бо орки, які встигли дати драла, зараз наведуть на нас міномети. Розвідку однаково зірвано. Тож гайда!..

    Але міномети їх таки накрили, вже майже на виході.

    Його зачепило першим залпом. Швиргонуло вбік вибуховою хвилею й гепнуло об дерево так, що здалося – зім’ялися всі ребра й ледь не тріснув шолом. Відчув, що вгатило ще й розпеченим залізяччям, але ніби крізь туман. Лише майнула думка: «Все, капець!» А тоді впав і втиснувся в якусь улоговинку попід стовбуром. Почув, як по бронику на спині стукотять грудки землі й обламані гілки.

    Коли зрештою земля припинила вибухати, насилу став рачки. Зрадів, що тіло так-сяк підкоряється. Посунув уперед – і наштовхнувся на непритомного Рубика. Допоки його мацав, почув крізь дзвін у вухах, як радист зв’язувався з нашими: адже виходити треба було на ділянці іншого підрозділу, то щоб зопалу не вгатили свої. Аж тут хтось почав зводити мляве тіло командира з протилежного боку. Він підхопив зі свого, й потягли…

    Як оминали мінну смугу, з пам’яті стерлося. Лише чув, що Рубикова голова бовталася туди-сюди й тицяла його у плече. І ще гомілку наче заклинило, там дуже боліло, на кожному кроці пронизувало аж до сліпучих спалахів у голові. Але спиратися на ногу так-сяк міг, тож байдуже.

    Отямився в незнайомому бліндажі, лише коли у вічі різонуло світлом. Намертво вчепившись у Рубика закляклою рукою, разом із ним упав на підлогу. Хтось розціпив йому пальці, відсунув убік. Перевернув командира горілиць. Скрушно похитав головою, щось промовив.

    Він досі майже нічого не чув. Проте побачив закляклі, неприродно вирячені Рубикові очі й темний отвір над бровою…

    Денис прокинувся від дзеленчання телефону. Здивовано кліпнув – йому давно ніхто не телефонував. І це не Оля чи син, там інші сигнали.

    Та зрештою увімкнув.

    – Тигрику, привіт! – вчувся у слухавці веселий чоловічий голос, трохи спотворений якимось гудінням. – Ти як там? Улаштувався?

    На мить він відчув, що геть чманіє.

    «Тигрику»… Це що – хтось телефонує його котові?!

    Але поки розгублено мовчав, намагаючись збагнути, на що перетворився довколишній світ – голос пролунав знову.

    – Тигре! Денисе! Ти мене чуєш? Це Лютко. Пам’ятаєш такого?

    – Овва! Це ти?!

    – Та я ж!

    За мить він поринув у вир новин і подій. Лютко оповідав щось про свою родину, про те, що був у відпустці, бо в нього народився син – «бач, я хотів і до тебе заїхати, та з малим маруда, тож пробач, якось іншим разом», якісь плітки про їхню роту (Лютко там і досі воював, адже заприсягся бити орків до повної перемоги).

    – Деню, а ти там як? Знайшов роботу?

    – Та ні… я хворів… Та вже оклигую.

    – До речі, тобі Рубик переказував вітання.

    – ХТО?

    – Рубик! Наш колишній командир. Ти що, не…

    – Та пам’ятаю! Але ж Рубик…

    – Що?

    Денис розпачливо рипнув зубами. Світ довкола знову почав стрімко перетворюватися на щось незрозуміле, моторошне та зловісне.

    Рубик загинув під час того останнього рейду. В нього на руках. Він дотягнув до своїх уже бездиханне тіло. Він це чудово пам’ятає.

    Мерці не здатні переказувати вітання своїм колишнім бійцям.

    Хіба що ті бійці теж давно неживі…

    – Та хотів спитати – як там справи в Рубика? – стримано проказав він.

    Зрештою, якщо правила гри саме такі – краще їх дотримуватись. Допоки не збагнеш, що до чого.

    – Вже краще! – відгукнувся Лютко. – В нього ж осколок був у голові, пам’ятаєш? Вас обох тоді вивезли, але Рубика одразу доправили до Києва. Він був у комі, й той осколок боялися чіпати. Та згодом витягли. І нічо’, оклигав! Уже сам дибає! Щоправда, з милицями. І розмовляє ще кепсько, не дуже чітко. Я й сам про нього лише оце дізнався…

    Коли побратим нарешті відімкнувся, Денис сів на канапу й заклякло втупився у підлогу.

    Трясця! Щось тут було не те!

    По трьох роках війни він був здатен відрізнити мерця од непритомного.

    Чи все ж існували якісь винятки?

    Втім, навіщо гадати? Адже можна перевірити – були якісь зміни, чи ні.

    Денис підтягнув ногу й заходився розмотувати бинт на гомілці. Вже з відчуттів здогадуючись, що там побачить.

    Навіть не надто здивувався, коли виявив, що рубця немає. Лише невеличка подряпина на кісточці. Суглоб уже не болів, і стопа рухалася вільно.

    А от кривизна на ребрах лишилася. Тих, що були поламані, коли його вдарило об дерево вибуховою хвилею.

    Отже, вибух таки був! Але…

    Трясця! То що тоді ілюзія, а що – реальність? Може, він справді вже давно помер і втрапив до якогось паралельного світу? Де його загиблі побратими живі, і його власне скалічене тіло здатне відновлюватись? А того світу, попереднього, давно не існує?

    Ні. То якась дурня! А куди він тоді ходить до крамниці за котячим кормом і харчами? Це в якому світі?

    Денис розпачливо закрутив головою. Мимохіть майнула моторошна думка: «Мабуть, саме так люди божеволіють». Коли втрачають здатність розрізняти, в якому вони вимірі.

    Але ж він ніколи не мав таких проблем! Усі психологи, котрі його обстежували, зауважували, що в нього напрочуд міцне відчуття реальності й здоровий глузд!

    Треба зібрати думки докупи. Мабуть, таки існує якесь пояснення. Дуже просте…

    – Тигрику! Йди-но сюди!

    Кіт стиха пирхнув, вилазячи з-під ковдри.

    – Хлопче, як ти це робиш? Ти ж не просто вмикаєш у мені регенерацію! Це щось інше…

    Тигрик недбало потягнувся і позіхнув.

    – Певно, я вже геть з’їхав з глузду, – розпачливо промимрив він. – Розмовляю з котом… Але ж щось таки відбувається! Як?.. Вибух же ж був… ребра мені поламало… але нога… отже, осколки, виходить, таки летіли… шрам на нозі є… та куди саме вони летіли?.. і до чого тут Рубик?..

    Денис занурив пальці у відрослу чуприну і щосили стиснув. Зажмурився, щосили намагаючись згадати послідовність подій…

    І раптом збагнув.

    «Куди летіли?» Саме так!..

    – Тобто, ти змінюєш події, під час яких я травмувався? Через мої сни заходиш у минуле? І повертаєш усе так, аби ран у мене не з’явилось? Або вони стали легшими? Чи не так?

    – Ня-у-у! – вимогливо проголосив Тигрик і сіпнув хвостом. Мовляв – годі балачок, ходімо їсти.

    – Та зараз! Отже, що виходить? Минулого разу ти змінив напрям кулі, що потрощила мені руку. І вона пройшла поковзом. А тепер щось змінив із тією міною. Вона тоді таки прилетіла, і мене відкинуло вибухом. Але осколки розлетілися по-іншому. А Рубик був поряд зі мною, тож його теж поранило інакше. Або меншим осколком, або під іншим кутом. І він вижив, а не помер. А мені не вгородило залізяку в ногу, лише шкрябнуло. Чи не так?

    – Ня-у-у! – роздратовано повторив кіт і побіг до дверей.

    – Добре, добре. Йду… А нащо ти це робиш? Аби мені допомогти? Але ж, диви… якщо ти так можеш… А може, ти можеш ще щось змінити в часі? Ще раніше? Щось таке… щоб ця війна взагалі не розпочалася? Га? Є ж якийсь фактор, щоб…

    – Пф-ф-рр!

    – Зрозумів. Це вже, либонь, надто складно. Ти можеш лише трошки посунути фігурки на дошці, та й усе. До того ж, мабуть, лише на цілком певній дошці. Тій, на яку можеш зайти через сни. Так?

    – Мр-р!

    – Але й це чимало! Принаймні, мені ти добряче допоміг. Я тобі щиро вдячний. Тобі курку чи корму? Чи й того, і того?

    Це був чудовий день. Утомливий, але чудовий!

    Денис повернувся додому вже у присмерку. Ввімкнув світло в передпокої й усміхнувся, почувши радісно-привітне «няу».

    – Привіт, Тигричку! Все вийшло! Зараз роздягнуся й усе розповім!

    Рушаючи до вішака, зупинився перед люстром. Поглянув на гарного, ошатно вбраного молодика, що в ньому відбився. Нічого спільного з неохайним, виснаженим волоцюгою, яким він був кілька тижнів тому. Хіба трохи худий, і очі непорушні, мов закляклі. Та то таке.

    І хата вже інша. Все довкола вимите й вичищене до блиску, аж тішить око.

    А тепер хутчій щось приготувати. Кіт, певно, вже зголоднів.

    – Отже, Тигрику, з понеділка – на роботу! І зарплатня непогана. А якщо я там себе покажу як слід!..

    – В-в-вау!

    – Отож! Але маємо ще два вихідні. І ми…

    – Мр-р?

    – Зараз. Де телефон?

    Денис усівся зручніше й напружено видихнув, збираючи думки докупи. Притиснув долонею груди, аби вгамувати серце, що раптом нервово закалатало. Та й увімкнув виклик.

    – Олечко! Це я! Вибач, що давно не телефонував. Мав деякі справи. І хотів зробити тобі сюрприз…

    Кіт підійшов ближче й нашорошив вуха, дослухаючись до ледь чутного бриніння голосу у слухавці. Аж раптом почав задкувати. Тихо, майже нечутно.

    – Олю… зачекай… яке розлучення? А Мишко? Зажди! Що я тобі зробив? Я розумію, що завдавав клопотів… але це ж було не навмисне! Ні, я цілком себе контролюю! Такого вже не буде! Ти не розумієш, про що кажеш! Олю!..

    Він відняв од вуха телефон. Поклав на підвіконня.

    Деякий час сидів непорушно, з закам’янілим обличчям. А тоді схопився і щосили рубонув ребром долоні по столу. Ніжка з тріском підломилася, стільниця гегепнула посеред кухні. Повз холодильник стрімко, наче блискавка, шаснула руда тінь, але він її навіть не помітив.

    Через якийсь час кіт повернувся. Зупинився на порозі й витягнув шию, зазираючи до кухні.

    Денис насилу звів схилену голову.

    – Тигрику… от що… можеш мені допомогти ще раз? Бач… коли я лише повернувся… вона мене ще кохала. Я це відчував. Це вже далі щось зламалось. Але я не можу без неї жити. І без малого.

    – Нр-р-р!

    – Отже, зробимо так. Я ляжу спати й спробую зробити так, аби вона мені наснилася. Отут, удома. А ти контролюй, що відбувається. Ти ж зможеш побачити мить, коли все пішло не так? І щось там підштовхнути в потрібний бік? Будь ласка! Спробуй! Спробуєш?

    – Пф-ф-р-р?

    – Я теж не знаю, що вийде. Але хоч спробуймо. Добре? Звісно, ти спочатку поїси. А я поки руку забинтую. З чимось холодним. Трясця, мені в понеділок працювати, а я оце розквасив…

    Сон довго не приходив. Не допомагало навіть заспокійливе мурчання Тигрика, що вмостився в Дениса на грудях.

    Але зрештою тепла, м’яка котяча шерсть під долонею почала видовжуватись і помалу перетворюватись на хвилі світлого Олиного волосся. Він відчув, як вона ніжно горнеться до нього, вмощує розпашілу щічку на плечі. Але його, щасливого й розімлілого, вже хилило в сон – невпинно, все глибше й глибше…

    Аж раптом із теплого безмежжя війнуло вогким холодом, і лікті тицьнулись у лантухи із землею на бруствері шанцю. Попереду блимали спалахи – це орки пішли в атаку, намагаючись відбити поспіхом зведені укріплення. І він, швидко й зосереджено стріляючи на зблиски, раптом відчув, що задня частина шанцю відкривається просто в їхню з Олею кімнату. І ліжко з його коханою дружиною стоїть у нього просто за спиною. А Оля спить, навіть не усвідомлюючи, де вона, і що її будь-якої миті може пошматувати…

    Він стрімко обернувся. Думав лише про одне – її треба затулити. Врятувати. Будь-що закрити цей бісів портал, що раптом приволік його родину сюди. Його рідні мусять бути десь там, далеко, куди не досягає пекельна злива залізяччя. Лише тоді він буде здатний їх оборонити!

    Кулі вдарили його ззаду у броник, вибиваючи повітря з легень. А ще за мить здаля, наче з якогось іншого всесвіту, почувся розпачливий крик кота…

    ***

    – Мишку, вже час спати!

    Білява жінка з чорною стрічкою в косі й набряклими, почервонілими очима поглянула на сина, що бавився з величезним рудим котом. Зітхнула, гамуючи тужливий щем у грудях.

    Нащо вона послухала матір і завела розмову про це кляте розлучення?!

    А тепер Дениса нема. І ніхто їй не пояснив, що саме трапилось. Експерти кажуть – застрелили. З автомата в шию. Начебто здалеку.

    Але коли? Де? За що? Як Денисове тіло опинилося вдома, на підлозі між ліжком і канапою? Чому було майже муміфіковане? Адже напередодні він їй телефонував – тобто, був живий!

    Їй на ці питання ніхто не відповів. Навіть здалося, що експерти самі цього не втямили. Чи не схотіли длубатися? Кримінальну справу відкрили, проте слідчі навіть не приховують, що то «висяк». Бо не знайшли жодних чужих слідів ані в домі, ані знадвору.

    Тож видали свідоцтво про смерть, та й квит.

    А ще цей клятий Денисів кіт!

    Вона здогадалася, що точно Денисів, а не зайда: в кухні стояв лоток із тирсою та миски, у шафці – пака котячого корму. А ще кіт одразу підбіг до Мишка, почав лащитися й гучно мурчати.

    – Мамо, хай він живе у нас! – закричав син. – Це ж татків котик! Він хороший!

    – Добре, – розгублено пробурмотіла вона.

    – А як його звуть?

    – Е-е… Мурчик!

    – Гм… це точно? – раптом недовірливо перепитав Мишко.

    – Авжеж! Бач, як муркотить? – промовила вона якомога впевненіше.

    Зрештою, яка різниця, як кличуть того кота? Як називатимуть, так і буде…

    З Мишком кіт справді дуже лагідний, і малий його обожнює. Але в неї ця звірюка викликає якийсь підсвідомий жах. Їй до рук кіт уперто не дається – погрозливо шкіриться, випускає кігті, й від пильного погляду його жовтих очисьок їй стає моторошно. Виникає відчуття, що ця тварина її люто ненавидить.

    Проте щоночі, коли вона засинає, кіт чомусь приходить саме до її ліжка. Крізь сон вона чує поряд важкий стрибок, поштовх пружного тіла й гучне, рокітливе мурчання. А невдовзі їй починають маритися жахіття: вибухи, дим, зруйновані будівлі, мертві тіла… І ще Денис – страшний і незвичний: у шоломі й бронику, з пильним холодним поглядом, обличчя вимащене кров’ю та кіптявою...

    А на світанку кіт зістрибує з її ліжка й біжить до канапи в кутку. Заплигує на неї, торсає покривало й несамовито нявчить. Ніби вперто чекає, що під тканиною щось мусить з’явитися...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.