Вдома добре

– Диспетчере, це «Українські Міжпланетні Лінії сім-дев’ять». Прошу дозволу на посадку. Вхід до атмосфери за три хвилини.

– «УМЛ сім-дев’ять», це диспетчерська вежа космодрому «Бельбек». Заход на посадку по маяку вісім-нуль. Смуга Альфа-два ваша. Вітер при землі південний три вузли. Видимість чотири кілометри. Даю дозвіл на зниження і приземлення.

– Зрозумів. «УМЛ сім-дев’ять». Смуга Альфа-два по маяку вісім-нуль. Готуюсь до входу в атмосферу.

Другий пілот вимкнув зв’язок. Командир космольоту пробігся пальцями по дисплею.

– Перевірка перед входом. Маршевий двигун?

– Вимкнено.

– Передні захисні екрани?

– Активовано.

– Автопілот?

– Увімкнений. Глісаду захоплено.

– Маневрові двигуни?

– Запалення увімкнене, в режимі очікування. Перевірку закінчено. Посадкова конфігурація на ешелоні двісті.

– З Богом! – промовив командир і натиснув кнопку внутрішнього зв’язку. – Пані та панове! За хвилину наш космоліт увійде до земної атмосфери. Можлива невелика турбулентність. Прохання зайняти ваші місця і активувати режим безпеки на ваших кріслах. Посадка на космодромі Бельбек за п’ятнадцять хвилин. Дякую за увагу.

Другий пілот покрутив головою, розминаючи шию.

– Коли сядемо, то в першу чергу на море злітаю. І чого нам компанія готель не в Ялті бронює?

– Дорого, – посміхнувся капітан.

– Та ясно. Дешевше аеротаксі до Херсона нам оплатити. Коли наступний рейс?

– Схоже, що це мій останній. Післязавтра медогляд і я його не пройду. П’ятдесят років, з яких двадцять у космосі. Прийдеш на вечірку, коли мене на пенсію відправлятимуть?

– Звісно, командире. Я там контрабасом кілька пляшок марсіанської медовухи провіз. Для вас нічого не шкода.

– Дякую, але зараз працювати. Швидкість?

– Сімсот вузлів. Вмикаю маневрові.

Пілоти зосередилися на підготовці до приземлення. Сьогодні посадка рейсового космольоту пройде чудово, як і завжди. Двісті вісімдесят сезонних робітників повернуться до своїх родин. За кілька годин прибуде інший екіпаж, а наземні служби підготують космоліт до нового вильоту. З різних куточків України приїдуть пасажири і полетять до Марсу. Хтось на екскурсію, хтось на роботу по піврічному контракту, а хтось назавжди. Життя продовжиться і без командира Миколи Левченка. А він поїде додому. Буде вирощувати помідори й зрідка вечорами дивитися на зоряне небо.

***

Дві години на аеротаксі і вдома. З висоти п’ятисот метрів чудові краєвиди. Щоправда будинків не видно. Замасковані. Та й не схожі вони вже на будинки. Круглі бетонні сфери, пофарбовані жовтозеленим пікселем. Після Великої Війни люди припинили будувати звичні квадратні чи прямокутні. З поверхні зникло майже все, що може потрапити під удар вибухової хвилі і радіаційного опромінення. Люди почали будуватися углиб, залишаючи на поверхні лише бетонні сфери з вікнами-бійницями. Кожен будинок – ДОТ. В кожному – кімната-сейф зі зброєю, боєкомплектом, аптечкою і запасом дегідрованих харчів. Уся країна готова за кілька хвилин перетворитися на неприступну фортецю. Зброю вміли тримати всі. І хоч минуло більше шістдесяти років від того, коли остання бомба впала на українську землю, та люди не поспішали заспокоюватися. Дуже дорогою ціною далась наука виживання.

– Дідо приїхав!!! – назустріч Миколі вибігло трирічне дівча.

– Гостинців привіз! – услід за дівчинкою вибіг трохи старший хлопчик.

Микола покинув валізу і розчепірив руки. За мить двійко дітей опинилися у його міцних обіймах. Вдома! Як же добре вдома.

***

День виходу на пенсію і День Незалежності України. Легко запам'ятати: двадцять четверте серпня 2120 року. За столом зібралося чимало рідні. Спочатку вся увага на Миколу, всі тости за його здоров’я, жартівливі вітання з виходом на пенсію, що трапилося на двадцять років раніше за всіх інших.

– А що ви думали? – заступалася за Миколу дочка Ірина, – Космосом гасати, то не за дисплеєм сидіти, керуючи безпілотними тракторами і регулюючи кількість води для автоматичного поливу огірків! Вам, ледацюгам і у сімдесят рано!

Всі сміялися і наливали ще по одній. Потроху родичі лишили Миколу в спокої і заговорили про те, без чого не обходилося жодне застілля – про врожай і політику.

– Європа знову квоти на овочі зменшує. Доведеться ще одну лінію переробки купляти. Продаватимемо їм зимою, тільки консервоване і сушене.

– В мене те саме з молоком. Завів переяславських корів. От тільки біда, що не я один. Вже не знаю куди його дівати. Ціна впала вдвічі. Вчора молокозавод не прийняв десять тон, не встигають переробляти.

– Ну, хоч діти дешевого морозива наїдяться до гикавки, бо в наш час просто склянка молока за щастя була.

– А чули, що військовий збір мають зменшити?

– На хіба? Два відсотки, то не гроші, а набоїв багато не буває.

– Ну хто на нас полізе? З таким прикриттям з космосу? То ми тоді беззахисні були, як цуцики сліпі.

– Я теж проти зменшення. Кордон треба укріплювати, міни там вже певно заіржавіли всі, протиракетні комплекси збільшити, а як вишеньку на тортик – побудувати орбітальний авіаносець! На ньому і від іншопланетян можна відбиватися!

– Ми тільки від нашопланетян відбилися, а тобі вже з іншими системами кортить побитися?

– Нехай буде! Про всяк випадок. Наливай! Вип’ємо за те, що, нарешті, збулась наша споконвічна мрія і від нас всі відчепилися! Будьмо!

Микола слухав і на душі так тепло чомусь ставало. Хоча, то може від місцевої медовухи, що після марсіанської була трохи заміцна. Навіть на сльозу пробило.

– І чого ото я? - струснув головою Микола. - Живи й радій, що все добре.

Микола подивився навколо і посміхнувся. Діти й онуки здорові. Кордони під надійним наглядом. Швидко не перейдуть. А поки ламатимуть стіну й робитимуть проходи у мінних полях, то вся країна мобілізується. То раніше у сховках «Шмайсера» тримали. Зараз у багатьох танки в підземних гаражах стоять поряд з тракторами, а в покинутих криницях ракетні пускові установки різних типів. Це на випадок звичайного вторгнення. А якщо, раптом, хтось глузд втратить і знову згадає про ядерну зброю, то далеко у космосі чергують три десятки маленьких невидимих кораблів, що маскуються під астероїди. У разі чого він підлетить до справжнього і, ніжно підштовхнувши, змінить його орбіту в напрямку Землі. Розмір підбирається під конкретну мішень. Точність ювелірна. По силі вибуху ні в чому не поступається атомній бомбі. І без дурнуватої радіації.

А що було робити українцям, коли їх ледь не знищили посередині двадцять першого століття? Зціпити зуби, боротися і розвиватися. Почали розробляти ракетні двигуни нового типу, щоб обійти системи захисту і дістатися кривдників. Вийшло. На перших випробуваннях ракета покинула атмосферу планети й полетіла у бік Юпітера. І долетіла.

Можна було і атомну бомбу створити, звичайно, але практичні українці почухали потилиці і побудували космічний корабель. За тиждень після старту на одне північне місто впав астероїд. Упс. За місяць загарбники віддали самі все, навіть те, що загарбали більше ста років тому.

А за кілька років почалося освоєння Марсу. Країна потребувала грошей. Хоч все і так було аж занадто раціонально і жодної копійки не витрачалося даремно, та знищена інфраструктура потребувала багато ресурсів на відновлення. Іноді, навіть, жартували, що владу захопили логісти, настільки жорсткими були робочі графіки і контроль за витратами. Саме тоді всі комунікації закопали глибоко в землю. Дороги вже не будували. Безпілотні коптери всіх можливих розмірів возили не лише товари, а й людей. Тунелі гіперлупу поєднали відбудовані міста, до яких повернулися колишні емігранти. Два вантажних і один пасажирський космодром доповнили транспортну ідилію. Іноземні компанії і цілі країни залюбки користувалися послугами України у космічній галузі, через швидкість і відносну дешевизну. Країна багатіла. Декому не сподобалося. Почалася торгівельна війна. За тиждень на орбіті з’явився кілометровий астероїд із чистого золота. Українці не жадібні. Просто не люблять, коли на них усілякі обмеження накладають. Свободолюбивий народ. Обвалили ринок дорогоцінних металів, перетворивши його просто на ринок «кольорових» металів. В результаті впали акції компаній, що видобували мідь, бо проводку тепер робили зі щирого золота.

Надалі цих психів українців боялися зачіпати, бо фантазія в людей необмежена і трохи страшно, що вони можуть вигадати у відповідь на недружній крок.

***

– Що далі робитимеш, батьку? – спитала Ірина, складаючи тарілки до посудомийки.

– Не знаю. Онуків бавитиму, – знизав плечима Микола.

А й справді. Що далі? У кабіні космольоту здавалося, що вирощувати помідори непогана ідея, та на землі вона чомусь втратила свою привабливість. Перевчитися? На кого? Та й важко у п’ятдесят сідати «за парту».

– А звичайних пілотів уже нікому не треба?

– Навряд. Все комп’ютеризовано. Людям заборонено керувати дронами. Так аварій менше. Якщо хочеш політати для душі, то треба брати дозвіл, вибрати час, район, попередити за добу до вильоту.

– Зрозуміло. А чим люди тут на хліб заробляють?

– Хто як. Ми зернові культури вирощуємо, сусіди овочі, хтось корів, хтось свиней.

– Так, м’ясо, начебто з пробірок у всьому світі?

– У нас не прижилося. Сам розумієш – українець без сала не може. Та й у світі ще лишився попит на органічні продукти. А тобі до Умані треба.

– А що я там забув?

– Спробуй інструктором влаштуватися. Там єдина школа пілотів лишилася.

– Скоро й ту зачинять,– пробурмотів Микола. - Нові моделі космольотів уже зараз не дуже потребують пілотів. Просто пасажирам спокійніше, коли в кабіні хтось є. Вантажні вже самі літають.

– Тоді купуй вудки і на рибу! – посміхнулась Ірина і цьомкнула батька в щоку.

– Ура! Ми з дідом ідемо на рибалку! – наскочили з коридору онуки.

Добре вдома. Може, дійсно, досить працювати? Дітей он треба навчити як хробаків правильно на гачок насаджувати. І треба таки глянути, що там зараз за сорти помідорів у продажу і скільки насіння коштує.

***

А зорі манять. Хоч їх і не видно майже за табунами супутників і космічних станцій. Але вони там є. Шкода, що не дотягне до першого міжзоряного польоту. Тисячі людей у трьох наукових центрах працюють над новими видами енергії і типами двигунів. Сонячна система вже замала для них. Та до зірок ще задалеко. Онуки так точно полетять, а от Миколі хоча б ще раз за атмосферу вирватися. Може, квиток на Марс купити? Хоч пасажиром. А це ідея. Є вакансії пілотів на Марсі?

Алгоритм спрацював миттєво. Контекстна реклама вигулькнула ще до того, як Микола закінчив набирати текст.

– Не густо, – промимрив Микола, побачивши не більше десятка оголошень.

Ще за мить прийшло особисте повідомлення. Із Космофлоту. І емблема військова.

– Не зрозумів. Що панам з Міноборони від мене потрібно?

Лист був коротким. Запрошення на співбесіду. Дата, адреса і жодного слова більше.

– Г-м. Цікаво. Обожнюю таємниці. Треба глянути, чи вільний я у середу. О, диво. Вільний. І у вівторок, і у четвер. Іро! А як таксі на Вінницю викликати?

***

З кабіни космокатера зірки виглядають набагато гарнішими і яскравішими. Микола знову повернувся до космічного простору. Пан з Міноборони зробив пропозицію, від якої не відмовляються. Місяць вахти в поясі астероїдів. Хтось скаже, що нудно. То ви ще на пенсії у чотирьох стінах не нудилися. А тут зірки, планети, купа величезного каміння і наполовину ручне керування! Рай для старого пілота! Плюс є невеличкий шанс скинути на когось нахабного велику каменюку.

Місяць минув швидко. Треба повертатися. На зміну вже летить шлюпка із Землі з напарником. Микола вивів назустріч космокатер за межі поясу. Перевірив шлюз, переніс особисті речі на свою шлюпку. Цікаво, як там помідори за місяць на Землі підросли? Розсада перед вильотом тільки сходила. Треба тепличку невелику накрити і туди в ґрунт висадити.

– Астероїд три-вісім! Готовий домів летіти? Стиковка за три хвилини, – озвався навушник голосом напарника.

– Давно готовий, – посміхнувся Микола. – Контрабанда на борту є?

– Аякже! Дві банки сала. А ти на Землю ніякого діаманта не повезеш? Кілограм на п’ять?

– Мої діаманти мене на Землі чекають. Обіцяв онукам, що літати навчу. Ірка дозвіл взяла на керовані польоти. Лишилось літака знайти. Всі нові не передбачають крісла пілота.

– Наче є один чи два під Васильковим. Там колись аеродром був.

– Дякую за наводку! Стиковка за три, два, один. Готово. Ласкаво просимо на борт.

***

Дорога додому завжди минає швидше. Хоча годинник це заперечує. Та Миколі було байдуже. Шлюпка летіла до Землі. Дивна істота – людина. Зараз неймовірно хочеться до рідних і до розсади помідорів. А за тиждень чи два знову кортітиме до космосу. Блакитна куля ще задалеко. Так, цяточка. Якби не знав, що то рідна планета, то подумав би, що просто яскрава зірка. Але то дім, а вдома добре.

Тінь затулила зірки.

– Не зрозумів! – Микола струснув головою.

Що за мара?

– Ах ти ж, курво! – у Миколи волосся стало дибки. – Викликаю Центр управління! Це шлюп два-чотири, викликаю Центр управління! Ворохта! Ви чуєте мене?

– Шлюп два-чотири, Ворохта на зв’язку. Що у вас трапилося?

– Мене ледь не збив величезний астероїд!

– Припиніть панікувати. На вашому курсі немає сторонніх об’єктів.

– Є! Я ж не сліпий! Проскануйте ще раз!

Рація замовкла. «М-да. Міг і не долетіти. Треба доповідну писати, щоб шлюпи теж радарами облаштовували, бо колись біда трапиться» – думав Микола, роздивляючись об’єкт попереду. Великий. Метрів п'ятсот у діаметрі. І летить у напрямку Землі. Звідси траєкторію не вирахуєш, звісно. У шлюпа єдине завдання – доправити людину і трошки припасів на катер і назад. Палива і кисню тільки на дорогу. Жодних зайвих приладів. Економія і раціоналізм. Логісти досі при владі.

– Шлюп два-чотири, бачите об’єкт?

– Звісно. Щось він зашвидкий. Обігнав, наче я на місці стою, каву п’ю. Траєкторію вирахували? Куди летить? І звідки?

– Це із зовнішнього космосу.

– От, блін. А орбітальний авіаносець не готовий.

– Ви про що?

– Та то сусіда згадав. Як у воду дивився. Загроза є?

– Так. На жаль. Південна Америка. Ми вже повідомили МЗС. Вони зв’язуються з керівництвом Чилі.

– Є шанси збити?

– Ви ж знаєте, що в нас лише ракети зі звичайною вибухівкою. Сумські дивізіони готуються до запуску. Не факт, що зупинять.

– А хай тобі! Дайте вектор підходу. Я спробую його зіштовхнути з курсу.

– Вам не вистачить потужності. На ста відсотках паливо закінчиться дуже швидко.

– Ну то пришліть потім за мною кого-небудь, дайте вектор заходу!

– Завеликий ризик. Та й що вам до Чилі? В них є час на евакуацію. Принаймні для більшості.

– Я дуже добре пам’ятаю батька, який розказував про свої почуття, коли падали бомби. Коли виєш од безсилля і злості, що не можеш відвернути удар. І ніяке падло не хоче за тебе вступитися, відвертаючи ситі рила. І куди тікати? Астероїд може розвалитися на частини. Так, ми одгородилися од світу стіною, лишивши тунелі для торгівлі. Та чи можемо ми побудувати таку ж стіну в серці? Земля – наш спільний дім, хоч і не всі сусіди нам подобаються. Дайте вектор..

– Тягу на максимум. Вісім-шість-нуль по азимуту два-п’ять Юпітер.

Микола посунув важіль тяги до кінця вперед.

– Ну що, пограємо в квачика?

***

Одинокий шлюп посеред космосу повільно обертався навколо своєї осі. Цифри на борту затерті, ледь можна розібрати двійку і четвірку. Ніс сплющений від тиску. Двигун не працює. Пошкодження згори і з правого боку. У деяких місцях отвори. Титановий корпус не витримав. Затонкий штовхати багатотонну каменюку. Повітря вийшло. Лишився аварійний запас у балоні під сидінням. Двадцять хвилин. Із Землі не встигнуть. Рятувальний човен прилетить за кілька годин. Так хочеться додому. Треба Ірці написати, щоб помідори на горбку висадила і не забулася поприскати, бо почорніють. І про аеродром у Василькові. Якщо там є літак, то має ж бути хтось, хто вміє на ньому літати.

Скоро додому. Хоч раз пасажиром прокатають. Вдома добре.