Техно-Драйв

З кухонного вікна гарно проглядалася і дорога, і тротуар, що вели прямісінько до міської автостанції. Семен Григорович сидів похнюпившись пильно вдивляючись в далечінь, він сподівався ось-ось взріти доцю Ганну, яка занадто забарилася з приїздом, після їх вирішальної родинної наради.

В кімнаті було не прибрано, тхнуло сирістю, пліснявиною і ще чимось, що нагадувало душну комору – одним словом – старістю.

Діти, вже як пів року тому, розрізали їх подружнє життя з коханою дружиною прямо по живому. Вони безапеляційно вирішили, що його ненаглядну Оксаночку, а їх матір, тяжко хвору синдромом Альцгеймера і вже нездатну себе самостійно обслуговувати, а також із-за його немочі, забирає синок Андрійко. Він, дай йому Бог здоров’я, став заможною людиною, та й з матір’ю був завше в злагоді, ось на нього й лягала турбота за хворою до скінчення віку. Андрійко обіцяв забирати і його влітку на дачу до себе, щоб вони там з Оксаночкою хоча б за руки потрималися…

П’ятдесят сім років подружнього життя зробили з них нерозлучний сплав любові і страждання. Він знав, що синок матір любить більш ніж його, тож був впевнений, що Оксаночці буде затишно доживати віку.

Він же, дістався донечці.

В Ганни життя не склалося і один Господь знає хто в тому винен. Вона ще змолоду пішла по рукам, як то кажуть, аж доки не залишилася одна-однісінька, він її любив безмежно, журився і молив у Бога злагоди для доці, та мабуть гріхи його і її стали на заваді молитвам…

Діти їх розділили поміж собою чесно, порівну, і також порівну домовилися поділити спадок. Все честь-по-честі, без суперечок, а те що в батька серце обливається кров’ю, звідкіль їм знати – вони виросли практичними людьми.

В кутку вікна, біля зачиненої кватирки, дзижчала муха заплутавшись у павутинні. Вона, інстинктивно відчуваючи що попала в халепу, відчайдушно боролася за життя.

Семен Григорович, забувши на мить про доцю, не відводив погляду від бідолахи.

Невідомо звідки з’явилася чорна цяточка вбивці. Павучок, вправно спускаючись по своїм тенетам на тонюсіньких ніжках, наближався до своєї жертви. Ще мить і муха, стрепенувшись у передсмертних муках, стихла. Павучок, зробивши свою чорну справу, оціпенів очікуючи доки його обід достигне, щоб потім, втамувавши голод чужим життям, спокійнісінько дрімати десь в нетрях захаращеної всіляким непотребом квартири.

Туга і сум, немов обценьками, стискали стомлене очікуванням серце, в старого сльози покотилися з очей.

Вулицею тягнувся заклопотаний люд: одні, з целофановими кульками – то з АТБ, що стояв розчарапанившись на цілий квартал узбіччям вулиці; інші, похапцем, тягли за собою валізи на колесах – то поспішали на автостанцію.

Місто жило своїм буденним життям.

Ось, із-за металевих гаражів, що вже здавна муляли очі прискіпливим жителям, де частенько тирлувалася молодь, виткнувся Іван Петрович з ціпком в одній руці та цеберкою в іншій. Його шлях був завше один і той же – з дому і до баків зі сміттям, де він подовгу колупався в непотребі, вишукуючи щось їстівне, гідне для годівлі вуличних собак – він був їхнім благодійником.

Іван Петрович жив у першому під’їзді цього ж будинку, на першому поверсі, разом з лайливою донькою.

«Щасливий», – подумав Семен Григорович і тяжко зітхнув. Правда злі язики базікали, що донька частенько гамселить старого за скаредність, та Семен Григорович цьому не вірив.

Іван Петрович мав би жити наспівуючи. Зароблена колись, поневіряннями Новою Землею, гарненька пенсія змогла б прогодувати і його, і доцю, та якась манія накопичення грошей, буцімто на поховання, затьмарила старому розум.

Іван Петрович, взимку й літом, був завше однаково одягнений: на голові бовваніла старезна шапка-вушанка, а засмальцьований піджак від чиєїсь спецівки, накинутий поверх ватника повоєнних часів, теліпався віялом на його худій, згорбленій роками статурі. Ноги були взуті в бурки на калошах – «Ну вилитий Плюшкін, та й годі», – думалося Семену Григоровичу. За «Плюшкіним», сміхотворним ланцюжком по-ранжиру, плелися п’ятеро дворових собак похнюпивши приречено голови, як і їх поводир. Підібгані кошлаті хвости, стверджували свою покору та відданість своєму благодійнику. Вони йшли смиренно і безпорадно.

Семену Григоровичу теж кортіло вийти на волю дихнути свіжим повітрям, потеревенити з кимось, поскаржитися на життя, згадати про ціну хліба по 20 копійок за буханець і горілку ціною по 3-87 за пляшку… Але ж третій поверх… «О Господи, де мої вісімнадцять років», – подумав він змахуючи непокірливу сльозу. Ноги зараз йшли лише донизу.

Забавою для старого був лише робот пилосос, якого подарували йому діти на сімдесятиріччя. Він щоденно запускав його нишпорити по кімнаті в пошуках вередливої пиляки, а сам, як дитина, дивувався з цієї новітньої диво техніки.

В двері хтось несамовито затарабанив (Семен Григорович трохи недочував).

– Григоровичу, відчиніть! Капусняк прийшов! – почув він знайомий голос сусідки Варвари. Вона йому іноді допомагала з варивом за його ж кошти. А вчора він замовив їй капусняк, якого вже не їв з того часу, як з Оксаночкою трапилася біда.

Семен Григорович не знав, що Варвара вже й задаток віддала за квартиру і теж з нетерпінням чекає доки з’явиться Ганна і забере тата. Її синок і весілля відтермінував – навколо всі сиділи ніби на розпеченому вугіллі. Такі реалії життя.

Семен Григорович важко підвівся, кашлянув і пошкутильгав до дверей.

– Іду! Іду!

В одну мить квартира наповнилася жіночим лементом.

– Що, сумуєте? Ба! Все граєтеся пилососом?

–Цей робот справжній Техно-Драйв для душі, – Семен Григорович посміхнувся.

–Та приїде ваша Ганнуся, скоро будете жити в Дніпрі, як у бога за пазухою! Ось, варила й собі капусняк і вам каструльку налила. Смачний капуснячок на свинячому реберці. Їжте на здоров’я.

Варвара ще на хвилинку затрималася біля старого та й шмигнула мерщій до себе. В кімнаті враз ніби вимкнули світло. Сусідка йому подобалася своєю жіночністю. Він навіть хотів якось сказати їй комплімент, та соромно було своєї старезності.