День (не) залежності.

24 серпня 2120, 19.25

Усі знають, що таке страх. Нема такої істоти у всесвіті, яка б не відчувала його хоч раз у своєму житті. Чи відчували ви страх, який тісно переплетений із захопленням? Захопленням красою та величністю, небезпекою та незнанням, яке раптом постало перед очима?

Сьогодні уся країна святкує, готувались до цього дня ще місяць назад, щоб спланувати свій час. Я теж не виняток, люблю погуляти з подружками під пісні виконавців, гульнути загальну польку і потім хвилин п’ять ловити подих. Чого хотіти більше в шістнадцять років?

День незалежності — свято історії перемоги. Та чи цього року цей день стане днем поразки і кінця?

23 серпня 2120

09.03

— Асю, піднімай свою попу із ліжка! Я на роботу спізнилась на три хвилини! Тобі ж краще не спізнюватись!

Мама гримнула дверима, а я не могла ворушити тою ж попою, бо боліло усе тіло. Так, я не з найчемніших дівчаток, так, я вмію і лайкою загнути, але хіба це причина, щоб кидати мене одразу у літній виправний табір? Усі, хто батьки, твердо погодились з моєю мамою, яка мене туди ж і записала.

Усі, кому шістнадцять, то підтримали б мене і активно протестувати проти такого знущання. Та вибору у мене не було, тому попу я таки підняла і, без сніданку, поспішила у місцевий кисневий парк, який треба було підготувати до завтрашнього святкування.

09.23

Поки за вікном швидкісного потягу звична картинка міста змінювалася на яскраве дороге полотно вищого класу, я могла тільки уявляти, як колись попаду у кисневий парк не як прибиральниця, а почесна гостя.

Що таке той кисневий парк, запитайте. Бачите, століття минають, а касти існуватимуть завжди. Україна не інша за усі інші держави, вона просто виживає. Там, де багаті, там і бідні. Де гроші, там розкіш. Кисневий парк — це куполоподібна споруда на висоті дванадцятиповерхівки, повітря там найчастіше в цілому місті. Таке задоволення не з дешевих, тому звичайні громадяни такі, як я і моя мама, навіть побачити не могли, як той парк виглядає. І чому парк?

09.33

Коли нога ступила на землю, тіло ще їхало і я кивалась кілька хвилин, ніби на хвилях моря. За секунду від п’яних коливань до «зарити носом в землю», просто кричати від непристойності хотілось. Чорнявий і кучерявий Ден нагло вишкірив свої білі зуби, після того, як добряче штовхнув мене. Я то ледь на ногах встояла.

— Аська-дураська! Я навіть заскучав за тобою за ці вихідні, — його дурнуваті друзі так само реготали, я ж то чемно і мовчки пішла геть.

— Ден... Хто так взагалі ще дітей називає?

Не можу я йому не відповісти на його гидкі жарти, і так від дитячого садочку повелося. Якби не синьо-жовтий прапор, який якраз мали завішувати на будинок поблизу, я б вдало втекла. Та замість цього вдало замоталась в нього. Ви й уявити не могли, як я в думці чортихнулась! Та це ж Ден до кінця життя мені буде згадувати.

— Блін, Асько, я й не знав, що ти така патріотка, така фанатка нашого прапора. Чекай, мушу це зберегти для майбутнього покоління.

Я не рухалася, від сорому хотілося під землю впасти, але я не зі слабкодухих. Якось виберусь із цього сорому і Дена добряче відшмагаю (не впрямому розумінні, ясна річ). От так сидячи в синьо-жовтому атласному прапорі, слухаючи, як мій друг дитинства вмирає від сміху зі своїми дружбанами, не повірила своїм очам.

Знаєте, щось таки змінилось за ці роки. Я не люблю науки, тому не чекайте на мудрі слова, щоб пояснити природні явища. Наші хмари стали з рожевим відтінком, як колись бувало при заході сонця, так мені бабуся розказувала. Тільки зараз вони були такими весь час. Чому? — Бо так. Читайте вище. Під вечір, коли сонце сідало, вони ставали фіолетово-темними, такими красивими, що інколи я хотіла, щоб так було завжди.

09.45

А тут, крізь дірку у моєму атласному коконі, на небі, ніби, різнобарвна золота хвиля, кінець якої складався з усіх кольорів веселки. Так, я знаю, що таке веселка, хоча давно її не бачили. Дощі у нас рідкість, якщо уже й падають, то це швидше грози і го-го якої сили. В таку погоду усі сидять по хатах і про себе моляться, щоб не було чогось гіршого, аніж ливень.

— Ай! — Два дебелих чоловіки дивились на мене розлюченими поглядами, тримаючи в руках прапор. — Я уже йду. Йду собі, не буду вам заважати.

Дядьки точно задоволені не були, коли побачили, який вигляд мав реквізит такий важливий в цей день, тому я швиденько звідти втекла. Так, саме втекла. Мої друзі по нещастя, тобто такі ж заслані у виправний табір діти, охали і ахали, стоячи у підніжжі кисневого парку. Гріх не визнати, що споруда справляла враження величного мегагіганта, який стоїть на сторожі півсфери, що височіла у його довгих руках.

— Правила ви знаєте. І раджу їх не забувати. А вже точно не порушувати, — тітонька років сорока, хоча обличчя вказувало на років двадцять більше, примруживши очі, торохкотіла про бла-бла-бла... не знаю, бо не слухала. — Заходимо і показуємо перепустки, що зараз вам видадуть біля входу.

Перепустки були вигляду браслетів із невидимим цифровим кодом, який зчитували біля ліфту, що і довозив еліту у півкупол.

Правил було возик і трохи більше: того не рухай, того не чіпай, там не дивись... У нас був обмежений час перебування у парку, та все ж це було незабутньо. Прозорий купол тільки підкреслював красу неба, яке здавалось зараз впаде на нас. Зелені рослини, що обвивали усю площу довкола, мали такий насичений зелений колір, якого в житті не бачила у нас внизу. Я навіть не знала, що таке можливо. А повітря... Воно було особливим, вдихала його, а відчуття, ніби, смакувала. Так, було в ньому щось ненормальне, нереальне.

Моя подруга Тая ненавиділа усіх багатих, так уже в неї в сім’ї повелося. Вона тільки й чекала, щоб забратися звідси, а я, приховуючи захоплення, старалась зберегти усе, що тут бачила і відчула, в заканарках пам’яті.

— Тає! Ей,— подруга точно піддалася усім своїм негативним почуттям, бо не зважала ні на що і на мене в тому числі. — Ти бачила?

— Що бачила?

— Там, на небі, — густі брови Таї так і залізли на чоло від нерозуміння, що я там таке видибала. — Золоту хвилю не бачила? Вона прокотилася так швидко...

— Ась, з тобою все добре? Чи це супер повітря на тебе так діє?

— Та я не брешу. Це уже вдруге я таке помітила.

— Люди! Хтось бачив щось дивне в небі щойно? — Бувало Тая бісила, моментами вона зовсім не думала про наслідки своїх слів і дій. «Люди» одразу глянули у нашу сторону. Я не з тих особин, які люблять увагу до своєї персони, захотілось зникнути.

— Тая? Як завжди подружка допомагає, Ась, так? — Ден занадто добре знав мене або просто розбирався в людях. Якщо зараз не закрити рота Дену, то одним соромом не обійтись.

— Як завжди, помиляєшся, Дене, — мій спопеляючий погляд і не торкнувся моєї подруги. Я підійшла поближче і шепнула на вухо. — Ти чого, Тає?! Геть здуріла?!

— А що таке?

Її чистий і щирий погляд нерозуміння збивав з пантелику: чи то вона й правда не розуміла чи тільки вдавала зі себе тупеньку. Та більше я не порушувала питання золотистого вихору у небі, сама ж поглядала туди час від часу, бо щось таки було зловіще у цьому явищі.

22.06

Ввечері мама була мовчазна, я теж не спішила розпитувати її. Такий мовчазний союз нам пасував багато років, комфортно було обом тому навіщо порушувати традицію. Їсти не хотілося, з голови не виходила та золота хвиля, яку двічі за день бачила. Почуття були неясними: і красиво було, і жахаюче водночас.

— Ась, ти завтра підеш на танці? — Я завмерла на половині дороги до своєї кімнати. Чого б це раптом їй таке питати?

— Так, піду. Планувала піти. Не йти?

— Дурненька! Звичайно, йти! А що вдягати будеш? Заради своєї старої мами вдягни ту блакитну сукню, що баба тобі купила. Вона красива і зовсім не старомодна.

— Маааам!

— Ась... Плаття дива роблять, я то знаю. Можливо, якомусь симпатичному хлопцю приглянешся.

— Ну, мам. Вдягну те плаття, вдягну.

Я мало спала цієї ночі. Сиділа біля свого вікна і вдивлялась в небо. Якась частина мене хотіла знову побачити золоту хвилю із веселковим хвостом, інша ж боялась до чортиків, якщо воно знову з’явиться.

24 серпня 2120

10.34

Хвилі не було, зате я заснула там же, біля вікна. Моє тіло точно не було щасливе, що так незручно спало, боліло все і всюди. Запах із кухні змушував живіт скручуватись від голоду, так вже смачно запахло. Блакитне плаття від бабусі уже висіло на дверях кухні: випране, випрасуване і готове, щоб красуватись на моєму худорлявому тілі.

13.00

З Таєю ми домовились зустрітися біля величезного продовольчого магазину, який, по суті, був єдиним таким у нашому місті. Не було тепер тисячі магазинів, тільки ходи і вибирай, де вигідніше. Рада усе «спростила», як вони казали. Та це вже інша історія.

Тая спізнювалась, як завжди. Звикнути до цього я ніяк не могла, тільки й поглядала на неоновий годинник, що на ратуші світився.

— Привіт. Йдемо погуляємо, біля сцени нікого ще нема. З’їмо щось смачненьке. Коротше, будемо веселитись, сьогодні ж свято.

— Ага.

19.20

Ось так ми гуляли, відпочивали, а я тільки те й робила, що зиркала уверх. Тая розповідала смішні історії, познайомила мене зі своїми знайомими (у неї їх було багатенько по цілому місту, і звідки, питаю?), Дена я уникала і ховалась, як від вогню. Мені його і вчора вистачило з лишком. Потім почався концерт, біля сцени ми, ясна річ, не були, продертись туди, то життям ризикувати.

Тая танцювала із ще одними своїми знайомими, а мені не дуже хотілося стрибати посеред незнайомих людей. Не любителька я, все ж таки, гулянок.

Неподалік від усієї метушні був пагорб, куди я і попрямувала. Музика долинала і туди, та було тут набагато тихіше і комфортніше, аніж посеред натовпу.

19.25

Ви бачили хмари перед грозою? Коли вони сунуть усією своєю силою, темні, що аж чорні, здається, накриють увесь світ. Мене завжди заворожує могутність природи, а особливо грози. Вони були предвісниками, що забаві прийшов кінець, під час зливи краще сидіти в укритті.

Та з-поміж хмар я знову побачила золоту хвилю, вона з шаленою швидкістю неслась по небі, ніби, її щось виштовхувало із тих прекрасних хмар. Зірвався шалений вітер, на небі ж із хвилі залишилось лише прозоре марево, яке огортало весь небокрай. Там, внизу, музика перестала грати, люди попіднімали голови догори, роззявивши роти і перешіптуючись. Усі, мабуть, подумали, що це з нагоди свята і чекали на епічне продовження, та нічого надзвичайного не було. Але, здається, над нами щойно з’явився бар’єр, який пульсував тими ж золотими хвилями.

Усі знають, що таке страх. Нема такої істоти у всесвіті, яка б не відчувала його хоч раз у своєму житті. Чи відчували ви страх, який тісно переплетений із захопленням? Захопленням красою та величністю, небезпекою та незнанням, яке раптом постало перед очима?

Я боялась та водночас і була якась неймовірна краса в усьому, що відбувалося. Я нерухомо стояла, витріщаючись увись.

— Мама.

Ось, що вивело мене з трансу. Мені раптом стало лячно за свою маму. Хотілося почути її голос, що з нею все гаразд. Я спробувала з нею зв’язатися, та зв’язку не було. Нарешті до мене дійшло, що ЩОСЬ таки трапилось і це реальність.

Я почала бігти, проживаючи поміж натовп, який хаотично рухався туди-сюди. Паніка почала охоплювати людей, які не розуміли, що ж відбувається. Ось так штовхаючи поперед себе людей, я хотіла вибратися на вільну частинку землі, щоб піти додому. Натомість гепнулась головою об щось тверде і холодне, на щоці заболіло і запекло, сама ж звалилася на землю.

ОРП, або, як в народі їх називали, стража була усюди, люди в чорному зі зброєю. Це були найстрашніші та найжорстокіші правоохоронці, обличчя їхні ніхто не знав. Вони були примарами і їхня служба в ОРП була таємницею.

З величезних екранів почувся голос представника Ради, усі довкола нарешті замовкли і остепенились. Я ж з місця не ворохнулась так і сиділа на землі під ногами стража.

— Громадяни, просимо вас не панікувати і не боятися. Сьогодні особливий день. День змін, які будуть пам’ятати наші діти і їхні діти. День, за який нам подякують наступні покоління, — нічого доброго уся ця промова не обіцяла. Усі слухали дуже уважно, та я теж вслухалась в кожне слово і пробувала вгадати, що ж це насправді означає. — Від сьогодні ми офіційно розпочали випробувальних період, після якого станемо частиною великої космічної сім’ї. Ми йшли до цього тисячами років, але саме цей день незалежності розпочне нову сторінку історії, яка змінить кожного з нас. ОРП забезпечить порядок у місті, зв’язок буде відновлено зовсім скоро. Не хвилюватися через бар’єр у небі, він є обов’язковою умовою, щоб розпочати наше приєднання. В усьому світі розпочалася підготовка нашої планети і нас до переходу на вищий рівень, ми вас будемо інформувати про все, що відбувається. Пройшовши випробування, доведемо, що ми готові і заслуговуємо стати десятою расою старішин. Ми розуміємо, що ви спантеличені, та обіцяємо, що не пошкодуєте. Просимо вас зберігати спокій. Зі святом нас, громадяни!

Від почутого в голові була каша, я не могла зловити жодної думки, яка там крутилася. Та чомусь, сидячи на землі під ногами стражі, я відчувала лише одне — ми щойно точно не стали незалежними.