Іродів день

Василь Матнянко, по-сільському — дід Васька, зу¬пи¬нив свої антикварні зелені жигулі навпроти будинку з таб¬личкою «Управління поліції» та з полегкістю мо¬вив:

— Довіз, друже! Я миттю. Чекай.

Чмокнувши облущене кермо автівки, подибуляв у при¬міщення.

— Гм… і як тут когось знайти, — подумав він, роз¬див¬ляючись неотесані апартаменти холу. На лаві під стіною си¬діли люди, осіб зо десять. Хтось розмовляв по те¬ле¬фо¬ну, хтось зупинив погляд на своїх черевиках та при¬ціль¬но їх вивчав. А дві крайні немолоді жіночки щось ак¬тивно обговорювали, розмахуючи руками.

— Добрий день! — привітався до гурту дід Васька, але у відповідь почув тишу. Ба, навіть погляду на нього ні¬хто не перевів. Нікому не було діла до старого.

— Вам кого, діду? — звідкись долетів чоловічий бас.

Матнянко ніяк не міг второпати, хто його гукає. А яв¬но його, бо інших дідів у холі не було.

— Ви до кого прийшли, чоловіче? Підійдіть сюди.

Дід Василь став колувати і так би не второпав, звід¬ки його гукають, якби не підліток з мобільним:

— Он! Вас кличуть, — безсоромно тицьнув паль¬цем на вікно з написом «Чергова частина», з якого ви¬гля¬дало округле червонощоке обличчя.

Чи то не дочував дід, чи розсіяним був просто…

— Ич… як воно… простій людині і голова за¬кру-тить¬ся тут у вас, — з радістю, що все прояснилося, під¬куль¬гав до вікна.

— То що вас цікавить? — терпеливо утретє запитав чер¬вонощокий.

— Тут мого сина, Кольку Матнянко, нібито за кра¬діж¬ку тримають. Мені би слідчого, який діло веде… на кіль¬ка хвилин всього.

— Є такий, — ствердно кивнув черговий. — А он він іде, ваш слідчий, в капітанських погонах… Сергій Ва¬си¬льович Швайка звати. Можете підійти.

Дід Васька оглянувся. Біля гурту стояв низько-рос¬лий широкоплечий поліцейський з коричневою папкою в руках, яка додавала трохи авторитетності його про¬ста¬ку¬ва¬тому вигляду.

— Пане капітане! Пане капітане! І я до вас, — за¬ме¬тушився Матнянко, підозрюючи, що слідчий може умить зникнути, як і з’явився. Почувши у відповідь «добре, чекайте», став уперто нишпорити в кишенях шта¬нів. Тим часом до нього підбіг капітан.

— Добрий день! Що у вас?

— Я Матнянко Василь. Тут мій син Колька…

— Так, але побачення не дозволені.

— То я не про побачення. Я хочу записку йому пе¬редати.

Дід Васька протягнув Швайці нерівно вирваний з уч¬нівського зошита в клітинку зжовклий аркуш паперу, від якого, як і від Матнянка, доносило силосом.

— Передачі теж заборонені, поготів тут… До ізо¬ля¬тора йому віднесіть завтра.

— Але це важливо саме сьогодні. Візьміть, будь лас¬ка. Можете спершу самі прочитати. Не схочете пе¬ре¬да¬вати — просто порвіть.

Капітан щось промимрив про себе та узяв з дідових рук записку.

— Ну гаразд. Але я сам спочатку прочитаю. Бо тут всяке буває...

— Так-так, так-так, — затараторив дід і спересердя вкло¬нився Швайці. Той поспіхом залишив хол.

«Іродів день, — думав Швайка, йдучи сходами на п’ятий поверх, — як білка у колесі».

Не встиг він розібратися з учорашньою бійкою у скве¬рі з п’ятнадцяти учасників — прийшли ті дві не¬мо¬ло¬ді дами жалітися на неаде¬кват¬но¬го сусіда, який нібито ля¬кає їх самопалом. Щойно ви¬слу¬хав їх — на тобі, з екс¬пер¬тизи телефонують, що від-бит¬ки пальців убивці Єго¬ра Ганжі нечіткі та їх потрібно пе¬ре¬робити. І це в нього, у слідчого з десятирічним ста¬жем. Нечіткі... Чи, може, він і в тому винен, що ці від¬бит¬ки беруть ще старим ді-дівсь¬ким методом, за до¬по¬мо¬гою сажі? У двадцять пер¬шо¬му столітті! В часи, коли тех-нології наступають ро¬зу¬му на п’яти... Тільки зі-брав¬ся до СІЗО на зустріч з Ган¬жою — ось вам! Матнянка за су¬ботній грабіж за¬три¬ма¬ли. Тепер ще й ця записка… Не від¬дам триклятому! До¬ки не зізнається, де викрадені гро¬ші тримає. Мовчить гад! Все розповів, а про гроші не ка¬же. І що ж то робити, ко¬ли потерпілий, місцевий хі¬рург Привидюк, вже всі чи¬ни обганяв, всі кабінети об-ма¬цав. А на нього, на прос¬то¬го роботягу Швайку, тис¬нуть. Звинувачують у непро¬фе¬сі¬она¬лізмі через те, що від ранку не може дізнатися про ті погані гроші… Іродів день.. Іродів день...

Швайка зупинився при вході на п’ятий поверх та роз¬горнув записку діда Васьки.

«Сину! Ти не думай, що ми з матір’ю те¬бе відцуралися чи щось таке… На-справ¬ді я одразу здогадався, що ті сім¬де-сят тисяч крадені. Інакше, де взяти таку су¬му за три дні? Валі вже краще. Вчора во¬на вперше після операції без допомоги про¬йшлася до вікна та назад. Каже, що ні-чого не болить, тільки додому хоче. Тих гро¬шей, сину, ще вистачить на три хімії. І це дуже добре, бо термін між ними — два місяці, і на четверту ми встигнемо ви¬годувати бичка. Ти скажи, сину, якщо гро¬ші… решту… повернути треба. Якщо то¬бі так краще буде… Ми віддамо. Ска-жи, сину…»

Текст Швайці видався обірваним. Навіть слова «ска¬жи, сину» було написано дещо іншим почерком. Весь текст каліграфічний, а ці два слова, наче рука трем¬тіла — так виведені.

— Іродів день! — уже вголос мовив слідчий, сховав за¬писку до кишені та пішов у кімнату з затриманим.

Там нічого не змінилося. Колька сидів у кайданках пе¬ред столом та уважно роздивлявся підлогу. Два конвоїри ходили туди-сюди, почергово зиркаючи на го¬дин¬ник.

— Сімнадцята! — випалив один з них, коли в ка¬бі¬не¬ті з’явився капітан.

— Що за сімнадцята? — не зрозумів той.

— Сімнадцята година, а ми тут ще казна-скільки бу¬демо вовтузитися. І не обідали.

Нібито він, Швайка, обідав чи снідав. Чи вечеряв нор¬мально, як люди. Вчора приплентався додому опів¬но¬чі, засипав у горло те, що було вдома — та й спати. А о сьомій вже у відділку. Зателефонували щодо бійки…

— Почекайте в коридорі. Я із затриманим тет-а-тет кіль¬ка хвилин поговорю, — несподівано сказав слідчий.

— Не дозволено ж, — одночасно заявили конвоїри.

— Нічого… Я дозволяю. У разі чого валіть все на ме¬не.

Чоловіки переглянулися між собою та неспішно вий¬шли.

— Але ми тут… під дверима. Гукай, якщо буде по¬тріб¬но. Чи стукай, — бовкнув один із них на виході.

— І що з тобою робити? — запитав Швайка у Коль¬ки, коли вони залишилися удвох.

— Вам краще знати, — не підводячи очей, про-мим¬рив той.

— То де гроші?

— Прогуляв.

— Де? Коли? З ким?

— Не пам’ятаю. Прогуляв та й усе.

— За три дні сімдесят тисяч?

— До копійки!

— Брешеш, Ко́лько.

— Може, й брешу. Але прогуляв.

— Твій батько приходив, — перевів розмову в інше рус¬ло Швайка.

Затриманий помітно захвилювався, хоча намагався при¬ховати свій стан від слідчого.

— І що?

— Передав записку тобі.

Капітан розклав на столі перед Матнянком листок з учнівського зошита, а сам сів навпроти. Колька, низько схи¬лившись, став жадібно читати записку, повільно во¬дя¬чи головою вздовж рядків. Через кілька хвилин він ві¬дір¬вався од письма та ледве чутно заскиглив:

— Батько… батько… Ви тепер заберете ці гроші?

— Мушу доєднати записку до справи як доказ та ви¬лу¬чити викрадене. Так.

— Батько… батько… — повторив Колька, а сам лед¬ве тримався. Найбільше йому тепер хотілося плакати. Як у дитинстві, коли падав з велосипеда і ранив ко¬ліна. Схи¬литися старшій сестрі на плече і ридати… ри¬дати...

— Хто така Валя? — співчутливо спитав Швайка.

— Сестра моя. Старша. Рак в неї… Термінова опе¬ра¬ція…

Слідчий, слухаючи затриманого, підійшов до вікна та роздивлявся автівки на стоянці через дорогу. Не те щоб вони його цікавили — просто дивитися у Кольчині очі, повні журби, несила було. О! Позашляховик заїхав. Не¬дешевий. Цікаво, як людина може заробити на такий ав¬то-мобіль. Це ж скільки треба жити та працювати… Ото люди мають. Не те що він… Досі в орендованій квар¬тирі. Про авто і мови нема… Двоє дітей, хворі бать¬ки, в дружини — мінімалка. Не розженешся. Елегійні ду¬ми Швайки підірвала несподіванка. Раптом із поза¬шля¬ховика вийшов його потерпілий, Привидюк. Три¬ма¬ючи під рукою шкіряну барсетку, він клацнув ди¬стан¬цій¬ний замок та направився до приміщення.

— Ото мають люди! — уголос вигукнув Швайка.

— Що?

Колька ще розповідав про сестру, про те, що саме во¬на його виростила, бо батьки постійно були зайняті гос¬подарством у селі, тому не зрозумів капітанових слів.

— То я так… — Швайка підійшов до затриманого та взяв на столі записку діда Васьки. — Її не було, ясно?

Слідчий дістав запальничку та мигцем підпалив кут жовтого аркуша. Коли чорний попіл впав на підлогу, ще раз грубо мовив:

— Ясно?

— Так, — відповів Колька, — ясно... яс... — сльози блокували його дух, ніби чиїсь лабети. Далі він тільки кивав головою.

— Іродів день, — пробубнів Швайка та відчинив двері конвоїрам. — Можете забирати. На сьогодні все.