Не вмре, не загине…

…а сила знову розцвіла.

П. Тичина

Космічна станція ООЗ «Луна-275»

24 серпня 2120 Земного року, 10:00

Від несподіванки Олексин затамував подих.

То були найдовші п’ять хвилин у його житті…

Ярема пильно вдивлявся в екран, на якому транслювали урочистий парад до Дня Незалежності його країни. Натовп людей, що зібрався на головній вулиці «Оранжереї звуків», зачаровував різноманіттям вишиванок. Люди радісно всміхались, тримаючи в руках прапорці України, й весело розмахували ними навсібіч, вітаючи іноземних гостей, котрі приїхали на святкування сто двадцять дев’ятої річниці незалежності країни, яка й досі вперто відмовлялася приєднатись до Організації Об’єднаних Землян, залишаючись однією з небагатьох на всю планету держав, незахищених від можливих атак загарбників.

Ярема знав: приїхати на святкування Дня Незалежності України для багатьох іноземців – це радше забава, розвага, авантюра. «Оранжерея звуків» – одне з декількох на планеті Земля місць, де офіційно можна було спілкуватися застарілим способом: використовувати власні голосові зв’язки замість телепатичної комунікації, яка заполонила світ ще в 2070 році й ось уже п’ятдесят років успішно використовувалася повсюди. Старші люди приїздили сюди, щоб відчути той дух розмови, який панував на Землі ще півстоліття тому. Молоді приїздили з цікавості: одні прагнули «відчути старовину», інші – «прикольнутися з власних голосових зв'язок».

Ярема прочистив горло, голосно кашлянув і проковтнув згусток слини, що назбиралася за той час, поки він споглядав за першими хвилинами трансляції урочистостей. Як же ж він прагнув повернутися на Землю! На рідну Батьківщину! Додому, прямо в серце «Оранжереї звуків»! Проте голос у голові юнака нагадав, що хлопець тут з власної волі…

Планета Креоніс

2070 Земний рік

Ле-ея похнюплено йшла безлюдними вулицями колись живого й насиченого подіями міста. Ще пару креонських місяців (які дорівнюють двом Земним) тому планета рясніла барвистими краєвидами різнобарвних тіл своїх мешканців. Вони жваво пересувалися неширокими вуличками міста, викладеними лискучим кварцовим камінням, і буйно жестикулювали всіма шістьма верхніми кінцівками, обговорюючи місцеві новини й актуальний курс купівлі-продажу креоніту – найдорогоціннішого каміння на Креонісі.

Ле-ея зупинилася, ще раз оглянувшись. Краєвид довкола досі зачаровував: світло-бурштинове небо над головою, різнокольорові дерева й кущі, барвисті будівлі й кварцові доріжки під ногами… Вона зітхнула, чорні очі наповнились молокоподібною рідиною, й дівчина збиралася втерти краплю її однією зі своїх верхніх кінцівок, коли усвідомила, що не може цього зробити. Захисний костюм, хай його гнург візьме!

Виходити за межі будівель заборонено без захисних костюмів ось уже три місяці, а вона досі не може звикнути до цього, хоча й усвідомлює, що це обов’язковий елемент теперішнього їхнього життя. Це якщо його життям можна назвати… Існування. Виходити взагалі не дозволяли, хіба за винятком надзвичайних ситуацій, як от сьогодні: Ле-ея вибігла по ліки для своєї крео-ба.

Найближча креомедція знаходилась недалечко від Ле-еїного дому, але дівчина обрала довший шлях, прагнучи хоч трішки пройтися: від довгого сидіння вдома ноги затерпли й волали про допомогу у вигляді прогулянки. Раптом відчула, як хтось жбурнув їй у спину кварцову каменюку. Злякалась: а що, коли комбінезон розірвався?! Розвернулась на п’ятках і від побаченого чорні очі спалахнули червоними вогниками, а малиново-смарагдова шкіра взялася рум’янцем. Навпроти неї стояв нахрапистий креонісієць. Вона знала його.

Зі-іо – так звали нахабу. Він був сином креонатора міста й завжди кепкував з Ле-еї, тож сидіння в будівлях на креонтині позбавило його цієї радості, аж тут жертва сама вийшла до нього. «Ти чого кидаєшся камінням?! – загорланила Ле-ея, намагаючись зробити свій голос якнайгучнішим: скло захисного костюма приглушувало звуки наполовину. – А якби мій костюм порвався?!» Тоді сама підняла величезну кварцову каменюку й зі всієї сили пожбурила в Зі-іо. Він вдало пригнувся, уникнув удару й лиш розреготався у відповідь.

– Дуже смішно! – гримнула Ле-ея, повертаючись до зухвальця спиною.

– Та не ображайся ти! – гукнув Зі-іо. – Я так пожартував! Давно тебе не бачив.

– Дякую креонтину за це! І хай би ти мене й далі не бачив! – загорлала Ле-ея, а тоді швидкою ходою рушила до креомедції.

Зі-іо якийсь час стояв без руху, потім – побіг за Ле-еєю, та вже за мить зупинився, вражений. Бурштинове небо нараз змінилося – й з нього посипались невеликі кулі. Юнак одразу зметикував, що це. Прожогом кинувся до Ле-еї, хапнув її за одну з рук і потягнув на себе з такою силою, що обоє ледь не звалилися на кварцову доріжку.

– Ти зовсім того?! – Ле-ея постукала вільною рукою по скляній частині захисного костюма й спробувала вирватись з мацаків цього нестерпного хама. Марно. Хватка у нього була сталева. – Відпусти!

– Тихо, дурненька, – жестом показав у напрямку неба, – треба змиватися звідси. Хіба не знаєш, що це?

Ле-ея похитала головою. Вона навіть не здогадувалась, про що каже Зі-іо. Та коли неподалік кварцова доріжка вибухнула, розкидаючи довкола дрібні уламки камінців, дівчина зрозуміла, що таємничі кулі з неба не пророкують нічого хорошого…

Космічна станція ООЗ «Луна-275»

24 серпня 2120 Земного року, 10:03

Так…

Він так сильно прагнув побачити Землю з космосу, що записався волонтером у лави Національної Космічної Гвардії України відразу по завершенню навчання у школі. Частково причиною такого шаленого бажання була клята телепатія. Як же ж він терпіти її не міг! Знав: на космічних станціях телепатія заборонена, тут – лише спілкування «по-старінкє». Щодо важливих справ, правда, пошепки: керівництво боялось розкриття важливих даних через перехоплення думок офіцерів НКГ, особливо новачків.

Ярема здавав усі нормативи на відмінно, проте полетіти в космос ніяк не вдавалося. Так пройшли три роки його життя. Бувало, втрачав надію на те, що коли-небудь побачить Землю з космосу. Й тоді сам генерал НКГ запропонував молодого й зеленого Олексина для участі у гранті від ООЗ. Саме цей грант дозволив йому врешті здійснити мрію про політ у космос. Ще й стипендію від ООЗ давали, що було немалою сумою. І лиш один мінус – грант передбачав контракт на десять років на космічній станції. Його основне завдання – пильнувати за безпекою Землі й вчасно подавати звіти у генштаб ООЗ.

Ярема ще раз глянув на екран – і цього разу прикипів до нього поглядом. Повірити не міг! Камера саме показувала натовп, котрий чекав на прибуття Президента, коли раптом прямо перед екраном, наче оператор навмисне так зробив, з’явилося таке знайоме обличчя. Він так сильно скучав! Довгих дев’ять років без живого спілкування з нею! Так, знав, що сам винен, та все ж…

Аліса…

До дівчини підбігло зо три охоронці громадського порядку й двоє з них підхопили її за лікті, збираючись вивести подалі від місця урочистого параду. «Що вона там робить?! Чого полізла туди?!» – думки майнули в голові, потривоживши сіру речовину, та вже за мить Ярема Олексин занепокоївся набагато сильніше, ніж тоді, коли вздрів Алісине обличчя.

«Якщо хочеш врятувати її, допоможи нам», – нечутний голос відлунням пробіг коридорами звивин його мозку. «Телепатія? Тут?..» – Ярема усвідомив: на станцію потрапили чужинці…

Планета Земля

12 серпня 2120 Земного року, 05:55

То була одна з найзадушливіших ночей літа 2120 року, хоча зазвичай серпень готував людство до наближення осені, й саме ночі ставали все холоднішими. Аліса декілька разів скидала з себе покривало, потім знову накривалася ним, а тоді знову-таки скидала. Зрештою вирішила подихати свіжим повітрям: мріяла про те, що нічна прохолода допоможе заснути.

Дівчина неохоче встала з ліжка й розкрила навстіж балконні двері. Сіла на невеликий ослінчик й глибоко вдихнула нічне повітря. Так, тут і справді було прохолодніше. Заплющила очі. Голова перестала боліти, зробилася легкою та чистою. Всі думки раптом кудись пропали. Аліса почувалась немов чиста кришталева ваза, маленьке немовля чи саме повітря. Так, цієї ночі вона не проти сама перетворитись на ту прохолоду, якої так прагнула. Цікаво, чи Яремі теж задушливо на його космічній станції?..

Раптом її думки перебив шалений гавкіт собак. Тварини брехали так голосно й натужно, хоч вуха затуляй! Так, собачий гавкіт не раз примушував її прокидатися вночі, але вже за мить вони змовкали, й Аліса спокійно продовжувала мандрувати лабіринтами своїх сновидінь. Сьогодні ж дзявкотіння охоронців спокою їхнього ЖК «Коралі» не дозволило б склепити очі навіть на секунду. Ще хвилька – й Аліса помітила, як від їхнього будинку віддаляється чорна постать; на якусь мить вона застигла на місці, мабуть, перечепилася й упала, а тоді піднялася й мерщій побігла геть у напрямку доріжки, що вела на головну магістраль, яка у свою чергу провадила до «Оранжереї звуків». То був чоловік. Аліса не сумнівалася, що бачила мужчину. Він біг, не оглядаючись, міцно стиснувши руки на грудях. Либонь, тримав щось, чого не хотів загубити. «Злодій?.. Невже люди в нашому ЖК й досі тримають коштовності в домівках? – промайнуло в Алісиній голові. – Нііі, це якесь божевілля… Коштовності – у домівках! У наш то час!»

Гавкіт собак поволі зникав, звуки ставали приглушеними, а згодом і зовсім стихли. Аліса не знала, що робити далі. Якщо то був злодій, треба терміново надіслати повідомлення в поліцію. А що, коли вона помиляється? Раптом то якийсь молодик чкурнув від коханої, бо додому зненацька вернувся її батько? Дівчина розгубилася. Нежданий подув вітру примусив її здригнутись. «Треба телепатично повідомити мешканцям ЖК про можливу крадіжку… – здогадалась Аліса. – Такі повідомлення допускаються навіть у нічний час. Мені нічого не загрожує».

Дівчина готова була надіслати термінове повідомлення співмешканцям, коли почула, як двері сусідів знизу відчинилися й наступні слова вдруге примусили її тіло задрижати. «Хтось украв шкатулку! – кричала вголос, не телепатично, сусідка Ніна. – Ти ж розумієш, ЩО це означає?! Ми втратили шкатулку, її вміст, і тепер не тільки нам загрожує знищення! Ця планета загине, якщо ми чогось не зробимо… Як ми могли це допустити?»

Ніна голосно заридала. Гліб – її співмешканець – обійняв дівчину, й Аліса почула його низький голос, що лився шурхітливим потоком слів: «Не плач. Ми знайдемо її. Я тобі обіцяю. Ми знайдемо шкатулку будь-якою ціною і не допустимо, щоб її вміст знищив хоч одного землянина». Ніна ще досі тремтіла, притискаючись до Гліба, проте ридання перейшло у схлипування. Заспокійливий дотик співмешканця робив своє: дівчина поволі заспокоювалась.

– А що, коли це вони?.. – мовила Ніна, коли остаточно перестала плакати. – Що, коли це гнурги?

– Не вигадуй. Ти чудово знаєш, що вони на таке не здатні... – Гліб поглянув у вічі Ніні. – Якби гнурги з’явилися тут, їх найперше помітить Служба Безпеки від ООЗ. І про таке вже трубіли б по всіх каналах, а тут – тиша. Нііі, гнурги не мають достатньо мізків, аби вкрасти шкатулку. Вони вміють тільки одне – знищувати й убивати…

Обоє замовкли. Певно, кожен думав про щось своє, не бажаючи ділитися цим з іншим. Або ж далі вони спілкувались телепатично, використовуючи заблоковану для інших хвилю. Аліса не розуміла половини з того, про що говорили Гліб і Ніна: таємнича шкатулка, загроза людству, гнурги?.. Що таке «гнурги»? Чи хто такі?

Дівчина навіть думати не хотіла, що сусіди з нижнього поверху, що мешкали у невеликому котеджі у вигляді коралів, можуть виявитися таємними агентами. Їй згадався старовинний серіал про агентів ФБР колишніх США, які розслідували дивні справи, пов’язані з прибульцями. Невже оті «гнурги» теж інопланетяни, як показували в тому серіалі, а Гліб і Ніна – агенти, як Малдер і Скаллі?..

Ще один подув вітру примусив Алісу обхопити власне тіло руками, аби зігрітися. Несподівано дівчина голосно пчихнула. «Хто там?» – почула внизу, й за мить відчула на собі погляд сусідів. Балкони були розташовані у шаховому порядку, тож Алісині очі дивилися тепер прямо в очі сусідам. Їхні суцільно чорні з вогниками замість зіниць очиська не віщували нічого хорошого.

– Що ти чула? – зловісний голос Гліба відбився у її мозку.

Планета Креоніс

2070 Земний рік

Одна з темних куль приземлилася неподалік від Ле-еї та Зі-іо. Нижня частина її відчинилась і звідти яскравим променем на барвисту кварцову доріжку спустилося близько десятка приземкуватих створінь з великими головами й покрученими іклами, що шкарадно висувалися з їхніх морд. Шкіра прибульців була сірою й зморшкуватою, та й самі вони скидалися на дітей, які занадто швидко зістарілися.

Зі-іо хапнув Ле-ею за одну з малиново-смарагдових рук і потягнув до себе. Удвох вони сховалися за стіною однієї з будівель неподалік від місця, де розмовляли дотепер. Дівчина й подумати не могла, що коли-небудь дозволить цьому нахабі торкнутися до себе. Одначе зараз вона була йому вдячна за швидку реакцію. Глибоко вдихала й видихала. Здавалося, ось-ось на неї чекає напад удушшя. Хотіла скинути з себе клятий костюм, та Зі-іо наче прочитав її думки й міцно тримав усі її руки своїми, темно-фіолетовими.

Монобарвність була рідкістю в їхньому світі, тож Ле-ея, як і багато інших креонісійців, боялася дивака й остерігалась його. А він, на диво, завжди зачіпав саме її. Мабуть, його давно віддали б у спеціальний заклад для однобарвних чи вивезли на «Креонлонію-7», як і інших однотонних, але креонатор доклав усіх зусиль, аби син залишився на планеті.

– Не чіпай, чула? – притишено скрикнув: захисне скло забрало половину звуків собі. – Заспокойся і зберися, нам треба сховатися. Найближча захисна споруда – дослідний креонститут.

– Ти здурів?! – вирячила чорні очі Ле-ея і вогники в них заграли ще яскравішим полум’ям. – Хто нас туди впустить?!

– Про це не хвилюйся. Ти готова?

Ле-ея кивнула, та якусь мить не наважувалася рушити з місця.

– Хто вони? – боязко спитала.

– Гнурги, хіба ти не впізнала їх? – Зі-іо не марнував часу, чекаючи на відповідь Ле-еї. Знову хапнув дівчину за найближчу руку й потягнув на себе.

Бігли вони недовго. Будівля креонституту майоріла на узвишші. Дві потвори, яких Зі-іо назвав гнургами, стояли поряд із входом у приміщення. Вони розмахували довгими палицями й видавали незрозумілі звуки, схожі на рохкання. Несподівано для загарбників наблизився креоліт креоноліції. Вони вміло вийняли зброю й потужні лазери розрізали сірих почвар навпіл.

Зі-іо потягнув Ле-ею до себе, миттю пробіг повз креоліт і використовуючи пропуск – різнобарвний плаский камінець кварцу – забіг усередину креонституту. Уже зсередини вони дивилися на те, як нова команда гнургів нападає на креоліцію, трощить креоліт і нищить прекрасну різнобарвну стелу перед будівлею.

– Зі-іо, спускайся на нижчий рівень, туди вони так легко не пройдуть, – гукнув охоронець новому другові Ле-еї. Схоже, нахаба почувався тут як удома.

– Але ж гнурги не можуть на нас напасти! – Ле-ея намагалася пояснити Зі-іо відому істину, тим часом звук креолеватора нагадав, що вони перетнули позначку «Рівень мінус двадцять». – У нас з ними домовленість! Зі-іо, ти чуєш? Тут щось не те. Вони не можуть на нас напасти просто так!

– А це не просто так! – урешті вигукнув Зі-іо. – Ти хіба не бачиш, що твориться у нашому світі?! Ці костюми, маски, креонфекція… Зараз не «просто так»! Зараз ми вразливі, й жодні угоди не допоможуть!.. Ти помітила, що вони без захисних костюмів?

– Так, – коротко мовила Ле-ея.

– Сумніваюся, що вони не в курсі про креондемію.

– Що ти хочеш цим сказати? – чорнявість її очей зменшилась, прикриваючись різнобарвним шаром шкіри.

– Вони знають, як боротися з цією напастю, ось що!

Потужний вибух примусив двох втікачів заплющити очі. Креолеватор зупинився. Двері відчинилися і тепер уже друзі вийшли назовні. Зі-іо помітив креолога Нрі-ійо, раніше вони часто розгулювали разом коридорами креонституту. Нрі-ійо підбіг до друга й ухопив за одну з рук. У своїх двох він тримав шкатулку. У погляді вченого виднівся жах. Ле-ея відчула від незнайомця переляк упереміш із божевіллям.

– Зі-іо, як добре, що ти тут! Боюсь, сам я не впораюся… – Нрі-ійо потягнув друга за собою. – Ця шкатулка дуже важлива. Гадаю, саме через її вміст і прилетіли гнурги. Пообіцяй, що зробиш усе, що в твоїх силах, аби тільки вберегти цю шкатулку від лап гнургів. Пообіцяй!

– Обіцяю, – Зі-іо забрав шкатулку й сховав у свій наплічник.

– Що там? – не втрималася Ле-ея.

– Нема часу розповідати деталі, – новий потужний вибух пролунав зовсім близько, тож Нрі ійо поспішив натиснути кнопку – й перед ними відчинився потаємний вхід у тунель. – Все написано в інструкції у шкатулці… Йдіть прямо. За пару кроків знайдете креонобель. Він бойовий, але не витрачайте амуніцію надарма. Сховайтеся. Знайдіть спосіб втекти з Креонісу й будь-якою ціною охороняйте шкатулку! І ще одне…

Учений взяв мішечок і вклав у руку Ле-еї. Обережно, не тратьте їх надарма. Вони вам знадобляться згодом.

– Але… – спробувала заперечити Ле-ея.

– Нема часу! Втікайте негайно! – Нрі-ійо зник за дверима.

Планета Земля

12 серпня 2120 Земного року, 06:36

Якийсь час Аліса не могла второпати, що саме сталося, і яким чином вона опинилась у помешканні сусідів з нижнього поверху. Голова тріщала. Дівчина спробувала прикласти руку до скроні в надії приглушити біль, але та виявилася зв’язаною за спиною. Потроху пригадувала події тої ночі. Гавкіт собак. Злодій. Гліб і Ніна. Їхня дивна розмова. Зникла шкатулка. Повністю чорні очі й червоні вогники в них. І той погляд. Дикий погляд Гліба.

– Де я? – кволо мовила Аліса. – Відпустіть мене.

– Не хвилюйся. Ми знайдемо шкатулку й зникнемо звідси. Й тоді ти будеш вільна, – Ніна приклала прохолодні пальці Алісі до скроні. Біль на хвильку стих. Пульсування ж залишилось. Серце било, як шалене.

– Чому ця шкатулка настільки важлива?

– Повір, тобі не варто задавати зайвих питань, – грізно мовив Гліб. – Потерпи трошки, а тоді краще забудь про все, що чула сьогодні.

– Я хочу допомогти, – Аліса глянула прямо в очі Глібу. Раптово навіть для самої себе, вона зрозуміла, що не може стояти осторонь, навіть якщо сусіди вб’ють її. – Ви казали щось про знищення людства?.. Що ви мали на увазі? Що у тій шкатулці?

– Алісо, ти нічим не зможеш допомогти. Ми не хочемо кривдити тебе, але якщо ти не залишиш нам вибору… – Ніна пройшлася по кімнаті. – Ми змушені будемо позбутися тебе.

– Я працюю в антикварній крамниці. Найбільшій в околиці. Якщо злодій захоче позбутися шкатулки, він точно прийде до нас! Ми платимо найвищу ціну, – Аліса намагалася врятувати своє життя, вдаючись до невеликої брехні. Так, вона справді працювала у тій крамниці. Та доступу до інформації про товари ніхто ніколи їй би не надав. Дівчина була там простою прибиральницею: власники не довіряли роботам, коли йшлося про старовинні речі.

Ніна кинула погляд в сторону Гліба.

– А якщо він не захоче її позбутися? – в’їдливо спитав Гліб.

– Тоді я принаймні попитаю щодо злодюжок, які могли би вкрасти шкатулку. Повірте, їх багато до нас приходить. Власники думають, якщо я прибиральниця, то й клепки не маю зовсім? Знаю я, яким чином придбані більшість екземплярів крамниці. От тільки ніхто мені не повірить, якщо спробую здати їх…

– Глібе, давай спробуємо. Нам потрібна допомога… – Ніна дивилася на свого співмешканця благальним поглядом чорних очей. – Знищити її ми завжди встигнемо, еге ж?

Гліб мовчав. Але за хвилю промовив сухуватим тоном свого зазвичай шурхотливого голосу: «Ми не ті, за кого ти нас завжди мала, Алісо…» Полонянка уважно вслухалася у кожне слово й не вірила, що хоч п’ята частина розповіді може бути правдою.

– Ми – мешканці далекої планети в іншій галактиці: її назва – Креоніс. І звати нас насправді Ле-ея та Зі-іо, – почала розповідь Ніна/Ле-ея. – Все почалося десь п’ятдесят років тому (за вашими, Земними, мірками). Нашу планету спустошували невідомі досі бактерії. Вони спричиняли повільне й болісне розпадання клітин, при чому жодні знеболювальні не діяли. Наші співвітчизники вмирали у страшних муках. Почалася загальнопланетна креондемія. Те, що ви на Землі називаєте пандемією. Ліків на той час не винайшли, тож усі ми ходили у спеціальних захисних костюмах, бо не знали, що саме може стати причиною зараження. Ці бактерії винищили майже всю нашу цивілізацію…

Ніна втерла сльози й продовжила: «Гнургівці прилетіли на нашу знесилену планету й, скоріш за все, хотіли забрати залишки бактерій, яких герметично закрили в пробірках для подальших експериментів з ними. Вони нищили все й усіх, кого зустрічали на своєму шляху. Нам вдалося втекти. Провідний науковець віддав нам шкатулку з бактеріями. І тільки після втечі ми зрозуміли, що гнурги знайдуть нас, якщо ми не виконуватимемо чітких настанов ученого…»

– Ми переховували цей вірус у спеціальній шкатулці, між стінками якої знаходиться отвір, – продовжив розповідь Гліб. – У цей отвір ми засипаємо пелюстки рослини, яка блокує випромінювання, яке виділяють бактерії. Ці пелюстки тверднуть при контакті з випромінюванням і перетворюються на кристали. Саме завдяки цьому випромінюванню нас можуть знайти гнурги. Вони вже раз зробили це, й ми ледве втекли… Найближчою до нас планетою була Земля. Наш корабель був пошкоджений гнургами, а при вході у вашу атмосферу остаточно знищено.

– Тобто тепер, коли шкатулки нема, Землі загрожують ті гнурги? – спитала на високих тонах Аліса через пару десятків хвилин, як почула неймовірну історію. – Вони нападуть на нас?..

– Якщо ми вчасно не покладемо пелюстки рослини-блокатора в отвір, гнурги вичислять нас і тоді так, вони нападуть на Землю, – сумно констатував Гліб.

– Тобто «вчасно не покладете»?.. Що ви маєте на увазі? – Аліса намагалася зрозуміти, що хоче сказати прибулець.

– На Землі рослина-блокатор росте тільки на території України, – Ніна сіла поряд із Глібом. – Ми не знаємо, у чому причина цього. До того вона росла на інших двох планетах, де ми перебували, але нас знайшли гнурги, й ми змушені були втікати звідти. На Землі кристали пелюсток розпадаються через кожні п’ять років, в той час як квітка росте дуже повільно. Нам потрібно залишати пару рослин для насіння, яке ми для експерименту розсаджуємо на інших ґрунтах Землі. Та все марно… На решті території вона росте значно повільніше. Поки-що, саме тут, на території ЖК «Коралі» рослина виростає найшвидшими темпами. Саме тому ми тут уже двадцять років.

– Ти обіцяєш, що нікому про це не розповіси? – Гліб виглядав змученим. Аліса чудово розуміла його стан: шкатулка з небезпечними бактеріями була в руках дрібного злодюжки, й через це на Землю ще й якісь почвари могли прилетіти…

– Обіцяю, я хочу допомогти, чесно! Розв’яжіть мене, ну, будь ласка…

Планета Земля

24 серпня 2120 Земного року, 10:00

Аліса впізнала Коклюша відразу. Національний стрій не міг прикрити мармизу дрібного й мізерного злодюжки. Її досі тіпало від однієї думки про те, що саме вона допомогла Кошлівському в крадіжці шкатулки. А тепер, через цю помилку, може загинути все людство! Дівчина домовилася про зустріч з ним неподалік від головної сцени в «Оранжереї звуків». Натовп допоможе їй у втечі.

– Віддай шкатулку, – спершу вирішила попросити чемно. – Там зовсім не те, що ми думали.

Коклюш голосно розреготався, не зважаючи на людей навколо: «Ще чого. Шкатулку віддай їй… Що, сама вже знайшла якогось араба, щоб продати йому діаманти?» Алісин погляд загорівся вогнем. Соромно було, що погодилась на цю аферу. Соромно було, що готова була стати злодійкою заради пару тисяч доларів, а тепер може втратити набагато більше.

– Там не діаманти, дурню! Там кристали, які стануть піском через пару годин. І якщо ти збираєшся продати таке арабам, то сильно пошкодуєш! Вони тебе з-під землі дістануть за підробку!

Аліса накинулась на Коклюша, подряпавши при цьому руки й щоку. Вона вирвала з його рук наплічник і вже збиралася втекти, коли до неї підбігло зо три охоронці порядку й схопили її. Дівчина намагалася вирватись, та Коклюш звинуватив її у крадіжці. Злодюжка знову тримав у руках наплічник зі шкатулкою. Раптом Аліса набралася такої сміливості, якої ще ніколи в собі не відчувала, вирвалася з обіймів правоохоронця, що тримав її попід лікоть, вдруге забрала наплічник від Коклюша й кинулася навтьоки.

Дівчина, одначе, не розрахувала сили й спіткнувшись, упала на пухку землю. Шкатулка розкрилася. Аліса побачила жахливу картину: кристали майже остаточно розсипалися на пісок. Ніна й Гліб не встигнуть засипати отвір новими пелюстками. Землі кінець, і в цьому винна тільки вона – Аліса!

Космічна станція ООЗ «Луна-275»

24 серпня 2120 Земного року, 10:10

Ярема повірити не міг у почуте. Тепер він уважно спостерігав за ходом подій на Землі. У його рідній Україні. Великий екран показував обличчя Аліси. На ньому застигла маска страху, болю й ще чогось… Що це було? Розчарування?.. Так, дівчина була розчарована. Перед тим, як камера змінила картинку на офіційну, де красувався Президент з іноземними гостями, Ярема встиг помітити, як Аліса кинулася до шкатулки й заплакала.

Планета Земля

24 серпня 2120 Земного року, 10:15

«Усе пропало. Тепер нашій планеті кінець», – саме так думала Аліса, заливаючись слізьми, винуватячи себе в тому, що гнурги знайдуть бактерії, а при цьому знищать її країну і планету. Та й самі бактерії можуть знищити її раніше за прибуття тих потвор. Ніхто не знає, чи випромінювання безпечне для людей.

Крізь сльози помітила, як зі шкатулки випало до п’яти насінин і м’яко спустилися в пухкий ґрунт. Її власний плач стих, бо саме почулися перші звуки гімну її країни. Аліса втерла сльози й побачила, як з-під землі висуваються дрібні різнобарвні паростки. Звук голосів тих, хто приїхав на святкування Дня Незалежності України, злився воєдино й лунав на повну гучність. Урочиста музика додавала снаги. Про телепатію ніхто навіть і думати не хотів. Уперше Аліса відчула справжню силу звуку, єднання і братерства.

Дівчина й оком не мигнула, як перед нею виросли чудесні різнокольорові квіти. Звуки славня поволі стихали. Ніна і Гліб поспішили до своєї сусідки. «Я ще ніколи не бачила, щоб квіти росли настільки швидко! – скрикнула із захопленням Ніна. – А пелюстки! Зі-іо, ти лиш глянь, які вони великі!» Гліб зірвав пару пелюсток, розділив на дрібніші частини й вправно засунув до шкатулки, закривши її.

– Я зрозумів, – промовив нарешті Гліб, – це звуки. Квіти ростуть швидше, коли навколо них вібрують звукові хвилі. Людські голоси, музика… Сьогодні насінини опинилися в центрі звукової хвилі, тож проросли миттєво! Алісо, чому людство відмовилося від голосу, від звуку?..

Аліса не знала відповіді на це питання. Вона лиш раділа, що Земля знову в безпеці.

– Вибачте… – спромоглася сказати дівчина. – Я винна в тому, що шкатулку вкрали. Це я допомогла в цьому…

– Але… чому? – не вірила Ніна.

– Мене виселили з мого помешкання в самому центрі «Оранжереї звуків», а я так любила не стільки той будинок, скільки звуки навколо. Ну, ви ж самі знаєте яка в наших «Коралях» тиша. Рідко хто співає пісень, та й говорити голосом не дуже хто й прагне… А тут. Тут епіцентр голосів і звуків! Коклюш сказав, що у цій шкатулці діаманти. Ми хотіли продати їх і поділитися грошима. Я хотіла назбирати достатньо коштів, щоб викупити своє старе помешкання і знову чути те, від чого ваша рослина-блокатор так рясно цвіте й так швидко росте. Ви мені вибачите?..

– Так, звісно, – Гліб і Ніна обійняли Алісу.

Планета Земля

24 серпня 2120 Земного року, 10:30

Небо над центральною вулицею «Оранжереї звуків» враз потемніло. Невеликі кулі швидко наближалися до поверхні Землі. Ніна й Гліб споглядали вгору й на їхніх обличчях вгадувався страх.

– Це вони… – прошепотіла Ніна.

– Хто? – Аліса взяла подругу за плечі. – Ніно, хто «вони»?!

– Гнурги, – похмуро відповів Гліб.

– Тобто, все намарне?! Вони вас знайшли?.. Тепер нам усім кінець?! – Аліса не могла повірити: стільки зусиль – і все намарне…

Космічна станція ООЗ «Луна-275»

24 серпня 2120 Земного року, 10:30

Ярема не вірив тому, що відбувалося. На екрані виднілися дві чорні кулі. З них яскравим струменем світла спускалися вниз якісь почвари з покрученими іклами й сірою шкірою. Диктор замість урочистих слів почав говорити щось про кінець світу й повну бойову готовність не стільки України, а найперше ООЗ. Почався хаос: люди розбігались увсебіч, Президента й гостей намагалися евакуювати, та було пізно. Почвари оточили головну сцену країни з усіма важливими світовими постатями на ній.

Небажані гості щось зарохкали, мов свині, а тоді, наче усвідомлюючи, що їх не розуміють, замовкли. Мабуть, використовували телепатію, бо люди на сцені враз заплющили очі й зосередилися на чомусь, що вирувало в їхніх головах. «Вони вимагають віддати якусь пробірку», – мовив диктор. Ярема розумів про що йдеться: чужинці розповіли йому про неї раніше. Переймався ще більше, адже знав, що Аліса зараз поряд зі шкатулкою.

Планета Земля

24 серпня 2120 Земного року, 10:40

Аліса бачила, що можновладці готові віддати шкатулку прибульцям. Вони не усвідомлювали, що гнурги й без того знищать Землю. Ніна й Гліб не знали, як діяти. Їхній корабель знищений. Утекти звідси вони не в силі. І ніхто їм не допоможе…

Втративши будь-яку надію, друзі не помітили, як з небес плавно спустився довгий об’єкт у формі сигари. Він був різнобарвним, як і рослина-блокатор перед Алісою, от тільки трохи закіптюженим. Либонь, через входження в атмосферу. Нові прибульці діяли швидко: кулі-кораблі гнургів розлетілися на дрібні друзки після першого ж лазерного удару сигари. Рештки їх падали на землю, тож Аліса й інші поспішили сховатися у найближчій крамниці з великими скляними вітринами й неоновими вивісками. Шкатулку обережно схопив Гліб.

Гнурги спробували скористатися власною зброєю, та їхніх супротивників виявилося більше. Різнобарвні чужопланетяни зі швидкістю світла спустилися на землю й вдало прицілившись, знищили сірих потвор одним влучним лазерним потоком. Ле-ея та Зі-іо не вірили своїм очам: вони тут! Їхні співпланетники тут! Таки їх не знищили гнурги! Їм уже не треба пильнувати шкатулки, бо тепер вона точно в безпеці!

Космічна станція ООЗ «Луна-275»

24 серпня 2120 Земного року, 11:00

«Це була найдивовижніша церемонія святкування Дня Незалежності України за всі часи! – урочисто промовляв диктор. – На святковій сцені ми бачимо інопланетних гостей, які так вчасно прибули на нашу Землю і врятували людство від сірошкірих загарбників. Їхня різнобарвна шкіра ніби додає кольорів до нашого свята й примушує всіх навколо тішитися й святкувати!..»

Ярема знову пильно вдивлявся в екран. Аліса стояла на сцені в обіймах ще двох людей і скромно всміхалася, прикриваючи зубки. Зітхнув з полегшенням: креонісійці дотримали слова, його сестра в безпеці.

«Відтепер День Незалежності України стане святом для усієї планети, – урочисто виголосив Голова ООЗ на святково прибраній сцені. – Запам’ятайте цю дату, шановні земляни… Двадцять четверте серпня дві тисячі сто двадцятого року віднині має бути позначено червоним кольором у календарі кожного з вас. Саме сьогодні наші гості з іншої галактики врятували всіх нас від підступних загарбників! І як підказують мені мої шановні колеги, саме сьогодні ми усвідомили, наскільки важливими є звуки й голос. Тож таких «Оранжерей» більшатиме з кожним роком аж поки людство знову не повернеться до старого способу спілкування. Телепатією користуватимемося тільки у випадках, визначеним у новому Земному кодексі. Україна братиме участь у всіх заходах ООЗ, навіть не будучи її членом…»

Планета Земля

24 серпня 2120 року, 23:13

Аліса Олексин несміливо натиснула кнопку виклику на екрані великого візіограму у своїй кімнаті. Руки тремтіли. Давно не спілкувалася з братом, уважаючи його зрадником та егоїстом. Тільки після розмови з прибульцями – головним капітаном корабля-сигари Лне-ієм і тим, хто на Землі мав би статус Президента чи Голови ООЗ, а на Креонісі був креодентом усієї планети, Рпе-іоном – до Аліси дійшов факт, що саме її брат допоміг креонісійцям зі своєї космічної станції, увімкнувши захисний шар навколо Землі. Виявляється, жителі Креонісу не мають в наявності супер технологій, які б дозволили їм захистити планету зовні й усередині. Їм необхідно було мати когось за межами Землі на той випадок, якщо гнурги надумають прислати нові кораблі.

– Ну, що, готова? – спитала Ле-ея. – Мабуть, твій брат хвилюється не менше.

– Готова, – всміхнулась Аліса. – Але я маю ще одне питання, якщо можна…

– Звісно…

– Наскільки я зрозуміла, ви з Зі-іо залишаєтесь тут, на Землі, – дівчина примружилась, – ви ж хотіли назад, додому, хіба ні? Та й твій батько, сам креодент, либонь, страшенно скучив…

Ле-ея опустила голову з безліччю різнобарвних косичок. Так, тепер вона стояла перед Алісою у своєму оригінальному образі. На допомогу з відповіддю прийшов Зі-іо: «Так, Алісо. Ми дуже хотіли додому, сподіваючись, що коли шкатулка повернеться назад для подальших досліджень, ми зможемо полегшено видихнути. Знаєш, за вашими мірками, коли ми покинули Креоніс, нам було якихось ваших тринадцять, діти, одним словом…»

– А тепер? – пильно глянула Аліса.

– А тепер ми дорослі креонісійці, – додала Ле-ея, – і готові нести почесну місію Амбасадорів Миру нашої планети. Ну, попри те, що всі ви однотонні, звісно…

Усі дружно засміялись.

Аліса бачила по кольорових обличчях друзів-прибульців, що це не єдина причина їхнього рішення. Земляни чи креонісійці, любов не підвладна расам, часу і простору. Вона бачила її в їхніх чорних очах з такими милими вогниками замість зіниць. Екран візіограму замиготів – і на ньому з’явилася постать Яреми Олексина. Прибульці стиснули руку Аліси в знак підтримки, а тоді вийшли, даючи можливість рідні наговоритися.

– Привіт, Алісо… – несміливо мовив Ярема.

– Привіт, братику, – в очах замиготіли сльози. Як же ж вона рада була його побачити після такої довгої розлуки й мовчання! – Я тут нарубала дров, знаєш?

– Я теж зробив багато помилок, – хлопець опустив погляд. – Але, думаю, обоє ми хотіли лиш одного: втекти від цієї клятої нав’язаної телепатії! Напевно, через молодість ми робили щось не так.

Аліса кивнула й витерла сльозу.

– Ну, нічого… Сестричко, наступний День Незалежності ми святкуватимемо разом! Якраз завершується термін мого контракту від гранту ООЗ. Яке ж це буде грандіозне свято! Бо ж тепер – це день, який святкуватиме вся Земля!

– А може й Креоніс, – мовила Аліса, всміхаючись і радіючи такій перспективі.