БІСОВІ ДІТИ

З моторошного заціпеніння сну-смерті мене витягло блимання помаранчевого світла. Відчуття навалились на плечі, примушуючи зробити не впевнений крок. Під босою ногою холодний метал підлоги. Розкидаю руки, намагаючись втримати рівновагу, але намацую тільки порожній простір навкруги. Міцно заплющені очі заліпило чимось липким та смердючим. Повіки ніяк не відкрити. Тру обличчя, долоні у тій же слизькій бридоті. Намагаюсь зробити подих і миттєво закашлююсь, випльовуючи гірку липкість. І холод. Як же мені холодно. Нарешті розліплю ліве око, потім, видираючи вії, праве. Перед поглядом пливуть мінливі помаранчеві плями. До вух пробивається, ніби крізь ватяні подушки, мірний, механічний звук.

Зір повертається дуже повільно. Помаранчеві плями нарешті складаються у декілька ламп, в захисному коробі, що все так же мерехтять на стелі. Озираюсь. Невелике приміщення, металеві стіни з жовтими смугами на рівні грудей. Обмацую себе й розумію, що я абсолютно голий. Тіло вкрите не рівним шаром помаранчевого слизу. За спиною відкрита ніша з м'яким ложементом. Купа розстібнутих пасків з автоматичними замками, які схоже, до часу, кріпили у ньому моє тіло. Слиз починає висихати, стягуючи шкіру. Віддираю від себе здоровезні, ніби силіконові шматки, як змія, що міняє шкіру.

Але це не основна проблема. Головне, я абсолютно, нічогісінько не пам'ятаю. Де я, що це взагалі за місце, чому я тут, і головне, хто я такий? В макітрі порожнеча. Я згадую, хто така змія й що за силікон, але все інше, приховано від мене муром нерозуміння.

Озираюсь ще раз, більш сфокусовано та роблю глибокий подих. Ніздрів торкається запах металу та пластику, змішаний з гірким смородом слизу, який місцями ще вкриває моє тіло. Кімната три на три метри завширшки, не більше. В одній стіні вже порожній, названий моїм, ложемент у ніші. Механічні звуки йшли саме від нього. В кутку квадрат підлоги викладений білими прямокутними плитками, з діркою посередині. Здивовано дивлюсь на стелю, та помічаю сітку мілких отворів над цим місцем. Ти диви, схоже на душ. Все ще нічого не розуміючи підходжу до білого квадрата підлоги. Набридлива помаранчева лампа вже перестала миготіти, тепер вона світить м'яким, майже приємним, теплим світлом. Це дещо заспокоює.

Не вагаючись стаю обома ногами до імпровізованої душової кабіни. О, до речі, от і ще одне нове поняття яке, зрозуміло, давно мені відоме. Чую тихе дзижчання і, за мить на мене спрямовується потік ледь теплої води з гострим хімічним присмаком. Але митись, все одно приємно. За дві хвилини потік води, так само миттєво припиняється, а у стіні поруч відкривається схованка де я, з подивом, знаходжу сіруватий, але чистий рушник та не велике, настінне дзеркало. Швидко витираючись, як можу, оглядаю себе. Голомозий череп. Коротесенькі брови. Це вся рослинність, що лишилась на моєму обличчі. Непогано розвинене тіло. На правиці, від внутрішнього згину ліктя і майже до самісінького зап'ястя, доволі деталізоване, кольорове татуювання. Чоловік у лицарських обладунках, повернувшись спиною, піднятими до гори руками, вітає полум'яне сонце. Я знаю, що це моє татуювання, та більше жодних спогадів воно не викликає. На лівій стороні грудей ще одне тату. Зовсім інше. Лише чорна фарба, ніби зроблене механізмом. Так маркують тварин. Цифра дванадцять у прямокутнику, знизу якого ледь помітно тоненький риск штрихкоду. Так, тварин, або в'язнів. Але я не пам'ятаю, щоб скоїв щось, варте ув'язнення, да й про буцигарні, схожі на це місце, мені не відомо.

У протилежній стіні широкі, герметичні двері з все тією ж, жовтою, смугою. Помаранчева лампа миттєво гасне, я навіть не встигаю злякатись, коли її заміняє біле, ніби лікарняне, світло. Над дверима відкривається довгий дисплей. На темному тлі біжать знайомі літери інтерлінгви, і я з легкістю читаю коротке повідомлення.

ДЛЯ ВИХОДУ В ЖИТЛОВУ ЗОНУ ВДЯГНІТЬ КОМПЛЕКТ СПЕЦ ОДЯГУ

Роззираюсь і дійсно помічаю, що зліва від дерей, майже у самому кутку, стіна відкрилась й привітно світиться роззявленою шафкою. Он воно як, ніхто не хоче бачити оголеного мене, у якійсь там житловій зоні.

Всміхаючись підходжу ближче. На вішаку чорний комбінезон, такі зазвичай носять робітники великих підприємств. Нижче поличка з дешевою синтетичною білизною. У спеціальному відсіку важкі, робочі черевики з армованої, штучної шкіри. Десь я такі черевики вже бачив, звичайно. Але де? Жодних відповідей. Спогади мої, ніби той пес, все розуміють, а от сказати нічого не можуть. До речі нове слово, пес. І його я, звичайно, теж знаю.

Швидко одягнувшись та, дряпаючи подразнену слизом та миттям у хімічній воді шкіру синтетичною тканиною комбінезона, підходжу до дверей. Напис на екрані над ними вже змінився новим повідомленням.

12 ПРОСКАНУЙТЕ СІТКІВКУ ДЛЯ ВІДКРИТТЯ

Добре, виходить, я Дванадцятий. Що ж, не маючи іншого, теж нічогеньке ім'я. На рівні мого ока, виїжджає окуляр лазерного сканера. Нічого дивовижного. І такі пристрої я вже бачив. Згадати б, хоч де. Червона цятка миттєво розсипається віялом тоненьких промінчиків скануючи мою сітківку. Ніби задоволено клацає, та швидко ховається під захисний метал дверей. Секунду нічого не відбувається, і я навіть встигаю почати думати, що мене з кимось переплутали. Але важкі двері сіпаються та починають повільно, з шипінням, розходитись.

Двері замовкають, відкрившись, і перше, що я бачу, переступаючи поріг незрозумілого для себе місця, це широке, усміхнене обличчя, прикрашене густою, рудою бородою. Незнайомець, радше здоровий, чим гладкий, одягнений у схожий на мій комбез, але й відмінностей теж вистачає. Наколінники, зовсім інші черевики, на широкому поясі купа підсумків. Чималий живіт не дає застібнутись дутій жилетці веселого, жовтого кольору.

– Ну нарешті, новачок! Ох і зачекались ми друже! – рудий бородань, продовжуючи всміхатись, знімає з правиці посилену рукавичку, з захистом кістяшок, та простягає мені відкриту долоню для привітання.

Я тягну руку у відповідь, але здоровань миттєво зміщується в сторону, розриває дистанцію, та одним влучним ударом правицею у щелепу відправляє мене на підлогу. Свідомість полишає мене ще у польоті, та я все ж встигаю почути гучний регіт невидимих глядачів, та початок фрази, що її кидає бородань, крізь сміх.

– Вітаю у пеклі, друже ….