Забуття

Командувачі сиділи за столом та пили чай в повній мовчанці. Даріус вирішив обсудити з ними більш детально деякі речі. І вони, мовчки, очікували на винуватця їхної зустрічі. Кожен пропалював дирку в іншому. Після "суду" вони не знали, що і про кого думати. З одного боку, Піксіс і Ханджі — вони не знали практично нічого, з іншого — Найл, він ж навпаки — знав план і допоміг тій дияволиці обвести їх, так щей зробити посміховиськом.

Найл все ж таки не витримав першим:

— Чого це ви так дивитесь на мене, наче я зрадник до бісової матері?!

— Хм-м...? А хіба це не так? Ти, здається, нам багато чого не розказав і виставив нас посміховиськом, — примружив очі, повела командор Розвідкорпусу.

— Думаєте, я хотів бути в це втягнутий?! — розлютився Доук. — Мене заставили мовчати. Я нічого не міг розказати!

— Ну ти міг натякнути принаймні, — знизав плечима Піксіс.

— Гаразд — гаразд, не лайтесь тут. В цьому винен я, — двері відкрились і до кабінету увійшов Закклай. Ті троє піднялись. — Сідайте вже, — махнув рукою чоловік. Сам він сів за свій стіл.

— Так, про що ви хотіли поговорити? — поцікавився Піксіс.

— Саме про цей інцидент. Що ви думаєте про це все? — підпер підборіддя руками з легкою усмішкою мовив Даріус.

— Що ми думаємо про що? Про Лісу? Про війну з Маре? Про шпигунів?

В командувачів бува зародилась думка про те, що головнокомандувач не довіряє Мелісі, але він так просто провернув цей план з нею, так що в це мало вірилося.

— Як на мене, це надто ризиковано. Ми не зуміємо так просто виграти війну з Маре. У них є багато того, чого нема у нас. — Проговорив Найл.

— Хм, хіба? У мене є креслення їхньої зброї. Як думаєте, маючи креслення чи можна виготовити її?

— Що!? У нас є креслення? Но як? Скільки допитували полонених, ніхто і слова не сказав.... — Почала Ханджі, а потім зрозуміла звідки воно у Закклая — Ліса.

— Саме так, — кивнув чоловік. — Вона змогла відтворити їх менш ніж за тиждень. Тому з сьогоднішнього дня варто зайнятися виготовленням цього. Може вам є ще що сказати?

— Я їй не довіряю, — буркнув Доук.

— А я й ніколи не просила мені довіряти, - позіхнув, мовила дівчина. Ханджі підскочила від такої несподіванки.

— З.звідки ти тут?!

— Що? Я була тут завжди. Ще довше, ніж ви, — потянулася рудоволоса. Виявилось, дівчина спала на кріслі, яке було обернене до вікна. Воно було велике, тому і заступило Мелісу повністю, ховаючи її від погляду їнших.

В кімнату зайшов Алан. Він коротко привітався з командувачами і підійшов до крісла.

— Лісо, чому ти тут спиш? Хіба ти не повинна була допрацювати той план?

— А...я хотіла, правда, але як я могла виспатись? — з дивною посмішкою вона глянула на хлопця. Той від слів дівчини зажаврівся.

Потім коротко кашлянув, він зробив вигляд, наче не чув тих слів.

— Пішли вже. Дещо сталося і варто вирішити це до заходу сонця.

— Оу, невже щось настільки термінове могло статися?

— Так, тому пішли, — він вже розвернувся щоб піти, а Меліса як кішка потягнулась і зіскочив з крісла, позіхаючи, направилась за брюнетом.

Ханджі проводжала поглядом дівчину і помітила забинтовані руки та шию, але не насмілилась так прямо запитати її чи з нею все в порядку. По ній було видно, що ні. Тай як вона могла? Після того, як просто зачинила її у в' язниці чи дозволила її катувати, щоб витягти інформацію?

Йдучи по коридору, Меліса почула гукання з-за її спини. Вона повернулась.

— Сестро....

— Віл.... — дівчина спершу здивувалася, а потім легко посміхнувшись підійшла до брата. Вона хотіла вже його обійняти, але руки так і завмерли в повітрі, коли згадала як нещодавно вбивала кілької шпигунів. Тоді Вільям взяв ініціативу на себе і міцно обійняв свою сестру.

— Сестро, — почулося схлипування. Схоже він заплакав. Ліса легко поглядила його по голові.

— Чого це ти плачеш? Ти що маленька дитина, що рюмсаєш на кожному кроці?

— Я радий, що ти жива...

— Звісно, я як можу так просто померти?

— Але я.... я.... — хлопець почав плакати.

— Гей, гей! Віле, хватить, — деякі солдати, які йшли коридором почали озиратися, а Мелісі нічого не залишалося як просто стояти. Коли вона глянулала на Алана, той тільки знизав плечима.

Вона зітхнула, коли Вільям трохи заспокоївся.

— Тепер ти заспокоївся?

— Т.так, трохи...

— Рада це чути. А тепер йдемо звідси, в мене є справи, але і для тебе я знайду час.

— Правда?! Тоді я піду з тобою. Справ у мене поки що нема.

— Тоді гаразд.

Екіпаж під' їхав і вони сіли. Меліса та Алан з одного боку, а Вільям навпроти них. Він почав розказувати як провів цей довгий рік. А Меліса відповідала йому і посміхалась. Коли вона дивилася на брата — її вираз обличчя був настільки м'яким, що Алан вперше за довгий час побачив такий вираз обличчя дівчини. Звичайно, Ліса, коли вони зустрілися через рік, теж так дивилася на нього, але він хотів бачити завжди її такою. Хотів бачити, як вона живе щасливо, але вона ніколи не слухала його і не хотіла повертатися до столиці, щоб жити так спокійно. Їй краще було битися з титанами та вбивати їх, а зараз вона навіть на себе не була схожа. Рік у Маре кардинально змінив дівчину. Вона більше не ходила з безтурботним виразом обличчя. Грубість залишилася, але тепер вона для всіх однакова. Більше ніяких жартів. Алан знав, що Меліса захоче зробити, але навіть якщо це може коштувати їй життя, вона ніколи не відступить.

— Ох, не можу повірити, що вони не розповіли мені про це...

— Їх не варто звинувачувати, вони просто боялися, що я використаю тебе та втечу.

— Но сестра не зрадниця!

— Ха, Віле, ти ж бачив як я вбила їх? Я ж дійсно вбивця і зрадниця.

— Ні, — помотав головою блондин, — ти хороша і якщо вбиваєш, то заради когось.

— Зараз я йду виконувати ту ж роботу, — голова дівчини опинилась на плечі Закклая. — Я знову йду вбивати людей, Віле. Як ти можеш вважати мене кимось хорошим? — з болючою посмішкою питала рудоволоса. — Вільяме, запам' ятай: вбивсто неможливо виправдати. З якою метою ти б то не вчинив, ти все одно вбив людину..Тобі краще повернутися, у твоєї сестри ще стільки роботи.

— Що ж, гаразд....Але все ж, вбила ти людей чи ні, ти все одно моя люба сестра, — на його обличчі засяяла посмішка і блондин вийшов, залишивши Алана та Мелісу. Остання мала надто здивований вираз, після слів брата.

— Він такий наївний, — мовила дівчина. — Як він може бути моїм братом?

— Ви різні, але інколи навіть схожі.

— Га? Хіба? — Меліса поправила пасма волосся брюнета, а руки того вже давно стискали талію дівчини.

— Ти завжди така чарівна.

— Навіть коли зверхня чи груба? — На обличчі дівчини була легка грайлива посмішка.

— Так. — Закклай нахилився та поцілував дівчину.

Через декілька хвилин вони відсторонились і, як виявилось, прибули до місця призначення.