БЛЮЗ МАРКА ЗАВІРЮХИ (1)

Півжиття

я простояв

на березі моря,

прислухаючись у відчаї.

Я, звичайно ж, не почув нічого.

Я тільки

вигадував почуте в білому шумі хвиль -

не сумних, ні, і не тужливих, ні -

я тільки вигадував слова,

щоб не заплакати

слабко й огидно,

як сопливе дитинча,

чи сентиментальна домогосподарка.

Я простояв

півжиття

на березі моря,

зціпивши зуби, і -

якщо ви думаєте, що тут і

сталося щось, оте ЩОСЬ

величне, потойбічне, наче божевільний слон

що валяє селище кривавими бивнями -

аж ніяк.

Я тільки зненавидів

цей безвихідний кут.

Я більше не плачу.

Я лаюсь мовчки і вголос, як

останній алкаш, якому не вистачає

на пляшку чорнила.

На березі

я стовбичив,

зовсім не схожий на відбиток трилобіта

у січневому повітрі Брайтона,

але вже не здатний

зупинити мурашник вигадок

у голові.

Абижто був я здатен

вигадати, що не

б'ється,

не

гудить, наче дзвін затонулої криниці,

не

стугонить, наче рвана аорта,

не

кричить до мене

підводний човен...

І море все більшає,

глибшає й розгортається,

поки не стає

океаном, убивцею атлантів; жовтий пісок

тьмяніє до чорного

як найчорніший ебен,

як сажа з димарів Освенцима;

а небо скривавилось, поки

зірки не вмерли остаточно,

кинувши мене на вугільному пляжі під

бордовими хмарами.

Це не зовсім те,

що сидіти під вербами,

подзвонюючи струнами цитри.

Безглузде відчайливе шумовиння

ще голосило переді мною,

але я майже не чув його

за пеленою кантрі,

я і не хотів його чути,

але відчай - він усюди,

ви ж знаєте.

І скільки б ти

не кричав кораблям, що горять,

виходячи із Затоки Овечої Голови,

скільки б ти не кричав,

що ти знаєш,

що там, під хвилями

конає в затонулій субмарині

Люда, хапаючи устами останній кисень, -

і скільки б ти не кричав есмінцям,

що вона ще живе,

що вона вже стільки років не може вмерти,

стукаючи кулачками в сталевий борт,

що батько її, професор, не спить ночами,

і збожеволів од формул, які мусять

врятувати дочку,

що ти - ЛЮБИШ її - хай ви будете прокляті,

якби вони тільки зупинились,

на мить, але...

Ти залишишся

стояти на дні

чорних монацитових пісків,

дихаючи чистим гелієм

без найменшого домішку будь-чого,

на межі мертвого океану, повного кантрі,

та мертвого міста,

сталеві башти якого

вказують шлях літакам,

які вже ніколи не прилетять -

І коли

ти з жахом

крутнешся, то межи стовпами

дейтерію до тебе йтимуть тільки

привиди

Меліси Етерідж та Джоан Осборн,

сплетені зі срібних жил та з

голкою, вбитою в лоба до самої потилиці,

розсипаючи останній порох

плоті.