у весняний дощ

"серед постійних людей у кварталі

самогубств не буває.

принаймі таких, що призводять до смерті...

............................................................................................................

пристойних людей щовечора бачиш в кафе..."

("Монпарнас", Е. Гемінгвей)

невеличка "прелюдія" до віршування...

не знаю чому, з якого такого дива мені раптом пригадався великий, талановитий московитський поет С. Єсенін... - а саме його самогубство (у яке, до речі, сумніваються самі москалі)...потім асоціативно згадався В. Маяковський (його постріл у самого себе)...а от згадка про Е. Гемінгвея підштовхнула вже до цього віршування........

...Гемінгвея читаю...

відкритою книгу відклав

на журнальному столику.

здіймаюся з крісла.

підійшов до вікна.

запалив сигарету в задумі.

дивлюсь в окуповане,

зраджене місто.

вслухаюся у монотонність дощу.

...не знаю - звідки воно,

але зринуло в пам'яті

твору чиїсь призабуті рядки -

"...в неї були підведені білим вуста.

і вії були в неї білі.

на блідому обличчі її

це виглядало мертво..." -

і коли в сьогочасному настрою

прикладаю рядки ці до міста,

сумно одразу стає і беззахисно...мертво....

відчиняю навстіж вікно,

прислухаюся у монотонність дощу.

він як релакс -

чується в ньому мелодія джазова,

тихо отак проливається з неба

з клавіш захмарного піаніна...

безутішність думок і чуттів

переливаються в дощ

і краплями сіються містом...

...і виходило сонце.

і вимите начисто місто

засяяло в барвах

сліпучо і феєрично святково.

навіть калюжі усі на узбіччі

дороги супроти вікна

до неба всміхалися райдужно променисто... -

не вірилось аж,

що у дивному світі такому

існуємо я і книга Ернеста,

котра читається мною у кріслі

в окупованому

і майже порожньому місті...