Зар та останнє бажання

Світанок завжди радував мене своїми променями, які пробивались крізь віртуальну завісу у вікно, ніби для них ніде і ніколи не було перепон. Ліжко я розташував таким чином, щоб сонце, лиш визирнувши з-за свого сховку одразу будило мене ще тоді, коли решта членів сім’ї солодко сплять. Я вважав це особистим досягненням – вставати раніше за інших, щоб мама чи сестра не турбувались про мої підйоми та спізнення на навчання. Проте, того дня промені, котрі незмінно виконували свою місію, були для мене практично відчутним болючим нагадуванням про те, що у мене свято.

- Мій дорослий маленький хлопчик вже прокинувся? – двері кімнати безшумно і зрадницьки впустили усміхнену тусиню і так само безшумно закрились у неї за спиною, ніби соромились за свій вчинок. Мама гучно і дзвінко заспівала відому людську пісню «Happy Birthday to you», оминувши усі існуючі правила співу і палко розцілувала мене в заспане обличчя.

- Ма-а-а-мо, ще так рано, - пробубнів я і відвернувся від все ще усміхненої жінки на ім’я Сафф. Як і кожен день до того мама взялась за прибирання моєї кімнати не лишаючи їй навіть натяку на безлад.

- Не прибідняйся, мій любий, в цей час ти зазвичай вже на ногах, тому давай зберись до купи, адже у тебе сьогодні великий день. Решта тебе вже чекає – наче лиш сплеснувши в долоні мама завершила прибирання і вже витягнула з шафи парадний камзол кольору третього рангу. Перед виходом вона мрійливо видихнула, проводячи тонкими пальцями по гладенькій тканині одягу і ще раз наголосила, що пора вставати.

Той день почався не зі звичної тиші великого будинку і аромату чаю, а з думки про те, що це день, коли мені - тусові третього білого рангу Зарові - виповнилось п’ять років, а отже я став повнолітнім.

Пригнічений та трохи затурканий від потоку думок і схвильований від подальших подій, я вибрався з-під ковдри, наспіх зробив ранкові процедури, пригріб руками волосся, котре завжди стирчить у різні сторони, напнув на себе улюблений розтягнутий светр, кинув сумний погляд на камзол та вийшов з кімнати.

- Вітаю, - ледь чутна фраза, зустріла мене біля дверей кухні. Ріна ніколи не була багатослівною, тому привітанням скоріше були її обійми та цілунок у щоку. Я якось й не помітив, як старша сестра стала схожою на маму. Можливо я підсвідомо знаходив у них спільні риси, бо вони дбали про мене з однаковою материнською ніжністю. А можливо це через однакий колір волосся та очей. Після останньої серії служби її волосся набуло гарного пурпурного кольору, воно то м’якими хвилями лягало у хаотичний бублик на потилиці, то водопадом розсипалось по спині, як от в той день.

- Йди-но сюди, чоловіче, дай я подивлюсь на тебе! – прогримів гучний голос Атана – мого тата. Його височенна статура виросла напроти мене, закриваючи собою весь зовнішній світ. Гучний голос, який батько виробив за роки служби у жовтій гвардії, як єдиний у всій країні тус підвищений до звання генерала, розходився усіма стінами кухні, проникав у всі куточки поличок, пірнав у кожен глечик, чашку чи каструлю, торкався дна і з властивою йому силою виринав назовні, щоб відбитись від стін знову – Я виростив повнолітнього білого, що ж, тепер можна і на пенсію.

- Тобі ще мене у генерали назначати, тому не спіши на пенсійний відпочинок? – роздався жартівливий тон притаманний моєму старшому братові.

- Сифоте, привітай брата, - лагідно попросила мама. Сифот оминув батька, підійшов до мене і луснув по потилиці з усієї сили.

- У комахи ж сьогодні свято. Ну, що ж, вітаю, малеча, тепер батькам та Ріні не доведеться витирати тобі шмарклі і носитись з тобою, як із яйцем драгулі. Тепер ти повнолітній, а це означає, що я офіційно, на правах гвардії можу арештовувати тебе за кожен крок, який вважатиму за порушення, - Сифот прижмурив свої темні жовті очища і потер руки, вигадуючи чергову химерну витівку - Доречі, де твій камзол, котрий ти повинен одягнути в день твого повноліття, як дань поваги до Панни?

- У кімнаті, я не хочу його забруднити - промимрив я, піднімаючи очі на батька, котрий в такі моменти завжди був центром справедливого розсуду наших з братом сутичок.

- Гвардійцю жовтий, що ти собі дозволяєш у присутності старшого за званням? – серйозним тоном запитав тато, нависаючи на сином. Сифот в свою чергу не знітився, ба навіть оком не змигнув, натомість виструнчися в ідеальній стійці, гордо підводячи очі на голову сімейства і з тою ж нахабною усмішкою відповів:

- Прошу вибачення, старший за званням, за моє невігластво та свавілля. Я лише бажаю своєму молодшому братові сильного духу, та самостійності, яких йому не вистачало під час його дитинства, оскільки його високий статус давав йому певні привілеї. Якщо старший за званням вважатиме за потрібне виписати мені догану за мої слова, я б смів попросити виписати мені її сьогодні, оскільки за декілька годин я повинен буду повернутись до підопічного, бо у нього важливий день у коледжі. Я вирвався додому, поки він спить, щоб привітати брата зі святом, та побажати йому успіху у назначені. – Сифот жодного разу не запнувся і не збився, поки відповідав перед батьком. Складалось враження, що ці слова він записав на листку та визубрив їх на пам’ять.

Батько дуже гордився Сифотом, бо не дивлячись на його знущання наді мною, та й в цілому не солодкий характер, Сифот один з небагатьох жовтих тусів у країні, котрого назначили гвардійцем ще до закінчення служби у мріяра. Тобто тепер він був не лише Виконувачем, а ще й мав службове завдання – спостерігати за «темнішими». Сифот дуже гордився своїм призначенням. Та так сильно, що пофарбував волосся у жовтий, ще до того, як воно саме прийняло колір його рангу. Тепер цей довгочубий, жовтоволосий гвардієць з нахабною посмішкою радо слухав похвалу батька та лагідні нарікання мами.

- Ой, ну досить вам гратись, хлопці. Зарчику, ходи сюди, стіл вже накритий, маємо привітати тебе як належить вітати білого туса, - по мамі ніколи не можна було визначити, яка у неї зараз емоція, тусиня посміхалась завжди. У неї було сотні посмішок на всі випадки життя. Були навіть такі посмішки, після яких варто було ховатись там, де вона не дістане, бо на горіхи мама давала теж з посмішкою.

Застілля тривало, а час до церемонії дорослішання все наближався, невпинно стискаючи мої плечі мертвою хваткою.

- Що ж, сьогодні ти зустрінешся з Нею, - схвильовано промовила мама, витираючи сльози в кутиках червоних очей – не забувай чого тебе навчали в ранговій школі, проявляй повагу і…

- Я знаю, мамо, - буркнув я, дивлячись невідривно в склянку з їжаковим молоком.

- І не забувай, як треба говорити до світусів, - повчально доповнив батько.

- Я знаю, - знову пробубнів, на цей раз колупаючи виделкою десерт з людської полуниці.

- І хустинку не забудь, коли плакати будеш?

- Сифоте, хустинку я не забуду! - тут я вже гиркнув, та встав з-за столу – Дякую за привітання, я піду збиратись до церемонії.

Мене починало трусити та лихоманити лиш від одної думки, що за декілька годин я стану повноцінним білим тусом, побачу ЇЇ і назад вороття не буде. Залишиться лиш невід’ємний факт того, що на мене згодом чекає смерть.

Я одягнув камзол, який пошили для мене на замовлення саме для цієї знаменної події. Волосся, котре не підлягало жодним маніпуляціям продовжувало хаотично стирчати у різні боки і я пообіцяв собі, що тоді, коли вийду на службу я їх обов’язково зістрижу.

Мама ще намагалась якось заспокоїти мої хвилювання, пояснити важливість події, пояснити, що сьогоднішній день ввійде в історію, як і багато інших днів, коли білих тусів назначають на службу, проте її можна було зрозуміти. Її син, не син сусідки чи подруги, а саме її стане повноцінним білим Виконувачем. І це привід для гордощів. Тому я мовчки кивав, виконував все, що вона радить чи каже, й старався не показувати, як мені важко.

Зібравшись, ми вийшли з будинку і пішли повз такі ж самі будинки, як наш до пункту виклику капсули. Центральна магістраль міста завжди викликала у мене бажання податись туди, де треба ходити лише пішки, або ж туди, де дозволялось літати. Вона розділяє наше місто на дві частини, перетинаючи його рівним колом. Величезна магістраль ділиться на дванадцять колій руху – по шість в кожну сторону. Швидкість капсул, котрі снують туди-сюди здається неосяжною для звичного погляду і дивлячись на цей безперервний потік важко відрізнити одну капсулу від іншої.

Серединне місто, на відмінно від Зовнішнього, має відносно не велику територією, яку населяють сім’ї тусів з відзнаками перед містом, як от наша, тому нам дозволяється мати дві капсули на сім’ю: повсякчасну та службову. Ми підійшли до терміналу виклику капсули, тато підніс зап’ястя, на якому легенько сяяв його жовтий ЗоК, торкнувся каменем до напівпрозорого екрану, котрий засвітився кольором татового рангу і механічний голос запитав голосно та чітко:

- Службова чи повсякчасна?

- Повсякчасна, будьте ласкаві.

- Повсякчасна капсула «Мор-1» рухається по третій колії, гарної Вам поїздки, та хай береже Вас Зірка.

Голос затих і за кілька хвилин напроти нас зупинилась капсула. На нашій вулиці є лише дві лінії, з яких можна виїхати на магістраль, проте туси Серединного Центруму звикли їздити у потрібні їм точки міста в строго визначений час, тому дуже рідким явищем було бачити сім’ю, яка чекала на свою капсулу от так, посеред дня.

Сифот з нами не поїхав, бо спішив до свого підопічного, втім, я був цьому безмежно радий, адже цей чубатий нахаба постійно мене дражнив чи зачіпав, а це мені потрібно було в той момент в останню чергу. Брат викликав службову капсулу, яка звалась так само нашим прізвищем – Мор, лиш з двійкою і на прощання кинувши мені: «Не будь снобом, гордись цим днем», став чекати свій транспорт. Ми ж з батьками та Ріною відправились у центральну споруду нашого міста та і власне всієї Тусмії – Білу Вежу.

До центрального входу у Вежу ведуть великі сходи, по яких постійно снують туси, поспішаючи то на роботу, то зі звітом, то до підопічних, то на навчання. Тут ніколи не було порожньо чи тихо. Вежа завжди працювала без перерв та вихідних, навіть під час надзвичайних подій робота не збавляла темп. Верхівку Вежі важко роздивитися, бо вона ховається високо за туманом, котрий приховує наше небо. На самій верхівці знаходяться покої Панни Зірки – засновниці Тусмії та творця тусів. Я міг ЇЇ побачити от-от, лишалось пройти один формальний етап, на який з’їхались і інші білі туси міста.

- Цього року білих тусів ще більше ніж минулого. Останні роки дозвіл на білих видається частіше, - тихо проговорив тус, який стояв на крок попереду, звертаючись до своєї супутниці.

- Так, я теж це помітила. Я чула, що це через нестачу енергії для магістралей у містах, - підтримала розмову тусиня.

- А я чула, що це через нашу Велику Пані, вона втрачає сили, - у розмову ввірвався вже інший голос.

- Мені казали, що це через Зовнішні міста всієї країни. Тамтешні мешканці вимагають більше енергії, тому останні роки Панна вимушена давати дозвіл на білих навіть тим тусам, чий коефіцієнт користі нижчий середнього.

- Агов, ротаті, ви смієте пліткувати про такі речі у стінах Вежі? Чи у вас зараз кодекс запитати на пам’ять? – тато гучно перебив компанію тусів, котрі збились до купи під його пильним поглядом і винувато похилили голови. У своєму мундирі з золотими та червоними металевими ґудзиками та жовтогарячими лампасами він виглядав як смолоскип, котрий от-от спалахне, якщо почує від них ще хоч слово.

Більше туси не зронили ні звуку, проте, я був з ними згоден в одному, цього річ білих тусів у нашому місті налічувалось доволі багато. Лише в моєму класі нас було близько сотні, мама казала, що раніше таке число тусів рахувалось на ціле місто. Більше того, дозволи на тусів видавались раз на п’ять років, зараз же ці дозволи давались чи не кожен рік. Втім, з іншого боку я радів, що нас тут так багато, в цій купі білих камзолів я нічим не виділявся, був як і інші і майже ніхто не питав у мене про моє волосся та очі.

Офіційна церемонія мала відбутись у великому залі першого холу, який був приєднаний до Департаменту Розподілу Мріярів. В перші роки навчання в ранговій школі я не міг запам’ятати ці численній департаменти, котрі зібрались у стінах Вежі. Більше того, я повинен був запам’ятати імена світусів, котрі керували цими департаментами, а пам’ять на імена у мене була ще гірша, ніж пам’ять на назви.

Усі гості та учасники церемонії увійшли у великий хол. Здавалось, скільки би тут не було тусів, хол, все рівно був би просторий і великий, придатний для будь-яких заходів. На стінах з-під високої стелі, пропускаючи тонкі лінії перешкод висіли напівпрозорі екрани, на яких поки що тріпотіло зображення герба Тусмії: велика зірка, котра відпускає вниз три промені: червоний, жовтий, та білий.

- Шановні батьки, прошу звільнити дітей зі своїх обіймів. Третій білий ранг, вийдіть, будь-ласка, до сцени.

З усіх сторін почулися розчулення схлипи матерів, гучні оплески братів та сестер та батьківські настанови. Дехто з білих наляканим поглядом дивився увсебіч, дехто гордо і впевнено відривав руку матері від камзола, дехто також плакав. Я ж тремтів усім тілом, бо усвідомлення того, що я більше не буду знаходитись під захистом цього велетенського жовтого, на ім’я Атан, та не буду слухати повчальні настанови цієї усміхненої на ім’я Сафф. Я тремтів від думки, що я більше не буду проводити дні в своїй кімнаті читаючи книги чи переглядаючи улюблені передачі. Я тремтів від думки, що коли відпущу руку мами час моєї смерті стане невпинно їсти хвилини, а я не встигатиму їх рахувати.

- Третій білий ранг, прошу підійти до мене, - ще раз нагадав червоний тус, котрий стояв на сцені.

Мама відпустила мою руку і я, стримуючи сльози, потупивши голову вниз пішов до решти білих, котрі посміхались крізь сльози щастя, крізь радість, яка незрозумілим для мене ореолом окутувала їх з ніг до голови.

Церемонія пройшла для мене як в тумані. Ми повторювали правила кодексу, кожен викликаний на сцену лишав свій енергетичний відбиток від ЗоКу на панелі пам’яті, яка передасть наші данні у загальну реєстраційну базу та визначить імена наших підопічних. Далі нас розбили на групи по двадцять осіб і лишили чекати черги, щоб зустрітись з Нею. З Зіркою Творцем.

Це єдине, чого я чекав з нетерпінням і це єдине, заради чого я досі лишався тим домашнім білим тусом, яким мене виховували батьки та вчителі. Зірку можуть бачити лише білі туси і це давало мені зрозуміти, що я дійсно особливий. Я побачу її. Побачу і обов’язково запитаю чи дійсно я маю померти.

Ми стояли довгими шеренгами, тихо перешіптуючись між собою, стараючись не привертати увагу старших тусів, котрі стояли в голові кожної колони. Кожну з колон пропускали до єдиного ліфта на якому біля табло відліку поверхів знаходилось зображення гербу країни, що означало, що на саме цей ліфт веде до ЇЇ покоїв - входу у верхівку Вежі, звідки Зірка спостерігає за всією країною. Приблизно раз на двадцять хвилин колони білих впускали у ліфт, а назад повертались лише деякі туси, в такому стані, ніби не спали декілька днів. Коли настала наша черга і ми увійшли в ліфт мене сіпнула біла тусиня, маленького зросту. Хоча я й сам зростом не вирізнявся, вона була практично мініатюрна, з великими чистими білими очима та темним волоссям, заплетеним у коси.

- Ти розповіси нам як там? – запитала вона тихеньким голосом.

- Я там ще не був, - прошепотів я у відповідь і рефлекторно торкнувся свого волосся, розуміючи, що його колір часто вводить в оману.

- А, шкода, - сумно відповіла дівчинка, відводячи погляд, - хотілося б знати до чого готуватись.

Я промовчав. Ліфт повільно минав поверхи, ніхто не смів порушити тишу в котрій тонуло лише нервове дихання дітей, та гучне сопіння супроводжуючого нас жовтого туса. Ліфт зупинився на тридцять п’ятому поверсі і наш супроводжуючий вивів нас в коридор.

- Це коридор, котрий веде до енергокубу, - діловито сказав гвардієць, тримаючи руки за спиною, - Панна має велику енергію і не всі в змозі її витримати, проте, не бійтесь, у разі непритомності чи поганого самопочуття вас одразу відведуть сюди для поповнення сил, тоді ви будете вільні і вас зможуть забрати батьки, питання є?

До цієї інформації деякі з білих були однозначно не готові. Схлипи і тривожність повністю поглинула нашу групу. Одні брали на себе лідерські якості і починали заспокоювати інших. Та дівчинка з косичками притулилась до моєї спини і також почала плакати, від чого мій і без того великий ком в горлі виріс в три рази і рвався назовні. Я хотів відсахнутись від неї, бо я був такий же наляканий як і вона, проте тусиня, крізь сльози промовила:

- Пробач, будь ласка, я потримаюсь за тебе зовсім трішки, я не боюсь, я готова, просто не стримала емоцій, а так великим білим тусам не належить себе вести.

Я знову промовчав, знову не знайшов що їй відповісти. Так в сльозах, в страху і хвилюванні ми повернулись до ліфту.

Нас знову понесло вверх, з кожним новим поверхом відчуття тривоги кудись повільно втікало, наповнюючи нас спокоєм і якоюсь незрозумілою енергетикою умиротворення. Хтось з групи почав жартувати, хтось наспівував, а решта плескали в долоні. Навіть моя маленька супутниця відірвалась від мого камзолу і тупцяла ногою в такс співу. Через десять поверхів наш жовтий тус нас покинув, давши завдання одному з білих натиснути кнопку останнього поверху.

Коли ми прибули на самісінький верх Вежі з характерним усім ліфтам звуком «дзень» і двері ліфту повільно розчинились у очі вдарило яскраве світло, котре тут же погасло. Перед нами стояло два світуси. Я такого як вони вже бачив і їх вид мене не так приголомшив, як це було вперше. Одного разу світус завітав до нас у клас, вимірюючи об’єми наших ЗоКів. Взагалі, цю роботу виконували викладачі, проте це вперше, коли сам наближений до Зірки спустився в місто, щоб навідатись у наш клас. Нам так і не пояснили причину такої події, проте запам’яталась вона на довго. Високий з золотавим волоссям світус повільно увійшов у клас, від чого навколо стало ніби світліше. Енергія світусів перевищує енергію звичайних тусів, тому біля них навіть рівень ЗоКів несамовито зашкалює надлишком енергії. Очі світуса виблискували, змінюючи свій колір від яскраво жовтого, то червонястого золотого, від молочного білого, до теплого помаранчевого. Шкіра відливала легким золотистим сяйвом, а за спиною у світуса, якщо добре придивитись, виднілись чотири крила, схожі на ті промені, котрі пробивались крізь мої віртуальні завіси.

Світуси, котрі зустріли нашу групу були схожі на того, котрий приходив у клас, таке ж золотаве волосся, погляд повний мудрості, повний неосяжних думок, шкіра, світло якої розбиває темряву довгого коридору, створіння, на яких не можна було вдосталь надивитись. Білі костюми на них сиділи як влиті. Обидва вклонились нам. Та в поклоні показали на вихід з ліфту прямо по коридору. Білі туси з тремтячою обережністю рушили один за одним у густу темряву.

Коридор вів нас до велетенських масивних дверей, котрі ніби маяк виднілись прямо перед нами. Кожен крок двадцяти білих тусів та двох світусів відбивався від високих стін і невидимої стелі, створюючи дивний ритм, котрий хотілось підтримати, роблячи кроки гучнішими. Ми підійшли до нашої цілі. Світуси стали між нами та дверима, відділяючи нас від визначної миті і один з них заговорив:

- Всього лише два правила: перше, говорити лиш тоді, коли вам дозволить Панна, друге, якщо не зможете говорити, стукайте у двері. Тепер вистроїться в колону по одному.

Діти переглянулись між собою, хтось виступив уперед, даючи відправну точку і ми поволі вибудували рівненьку колону від дверей вздовж коридору. Я став майже наприкінці, за три білих переді мною стояла тусиня з косичками і я подумав, що було би добре запитати її ім’я. Тус позаду мене пильно глянув на моє волосся, проте питати нічого не став, бо двері відчинили для першого третьорангового.

Те, що я тоді відчув, я відчував потім багато разів, але той перший потік енергії, котрий накрила всіх нас з головою запам’ятався мені на все життя. Лиш одна шпаринка прочинених дверей, розміром з маленького туса змусила мої коліна дрижати. Що в такому разі мало статись там, в її покоях, годі було й уявити.

Туси заходили у двері і за якісь декілька секунд ледве виходили, ніби їм вистачало сили лиш привітатись чи сказати своє ім’я. Одні виходили і тут же падали непритомні, тоді їх торкались світуси наповнюючи їх ЗоКи, щоб ті могли дістатись ліфту, хтось був трохи сильніший і міг самотужки пройтись коридором. Жоден з них не зронив ні слова після того, як вийшов від Панни.

Настала черга дівчинки-косички, як я її про себе прозвав. Вона увійшла, я відрахував шість секунд, доволі довгий час, в порівнянні з іншими. Вийшла вона, ледь дихаючи і тут же впала на холодну підлогу. Я майже рипнувся бігти до неї, проте щось в середині мене зупинило і я засоромлено відвів погляд. Коли дівчинка-косичка, зовсім бліда і безсила проходила повз мене, вона знайшла в собі сили торкнутись моєї руки, але я так і не подивився на неї, лиш прислухався до її тихих кроків.

Настав мій час. Світус відкрив мені двері, так само як відкривав їх кожному тусові до того. Я відчув, як в середину мене ніби тягне невідома сила. Коли за мною закрились двері я почав рахувати секунди.

- Твоє ім’я, тус, - пролунало в моїй голові так несподівано, що я мимоволі пискнув і тут же впав на одне коліно, притуляючи ЗоК до чола, як того вимагав статут. Пройшло п’ять секунд.

- Я… Я Зар, Панно, Мор Зар, син Мора Атана та Мори Сафф, Панно! – я відповідав так гучно, що відчув як горло почало неприємно лоскотати зсередини. Стараючись говорити чітко я набирав повні груди повітря і на видиху видавлював з себе кожне слово, бо енергія, яка була тут тиснула настільки сильно, що важко було навіть відкрити повіки.

- Я чула про тебе, Заре, - прошелестів в голові голос, торкаючись кожної часточки мозку, залишаючи ехо десь в самих темних його куточках, - ти можеш підвестись с колін.

Я старався пересилити цей тиск, котрий просто такий витягував з мене сили. Коліна тремтіли і м’язи нили від натуги, проте я зміг підвестись на рівні ноги. Я відчув, як каплі поту стікають по спині, як волосся прилипло до чола, але я боявся зробити лишній рух, щоб не втрати рівновагу.

- Подивись на мене, Заре.

Я відкрив очі, які до того були замружені настільки сильно, що зовнішні кутики аж заніміли. Яскраве світло вдарило у очі, від чого я зажмурився назад, проте повторив спробу роздивитись ту, заради якої я тут. Те світло полонило все навколо, захоплюючи простір і усі предмети. Якщо в цьому приміщенні й було щось крім Зірки, то я того не бачив. Я бачив лиш її. Висока, неймовірного висока Панна в шатах ніжно блакитного кольору, як мені здавалось в цьому сяйві. Довге волосся рівними локонами тягнулось до самої землі утворюючи білий шлейф пронизаний золотими пасмами. Чоло прикрашав камінь, схожий на мій ЗоК, але синього кольору, утворюючи ореол ніжного блакитного світла навколо її голови. На ключицях та між ними теж камені: червоний, жовтий, та білий. ЗоКи рангів. Вона чи то сиділа чи то стояла нерухомо, пульсуючи тим усім світлом, котре не давало чітко роздивитись її обличчя, проте я був певен, що це саме прекрасне, що я будь-коли бачив.

- Твої очі, хлопчику, такі прекрасні, - сказала Панна, голосом-шовком, котрий лився крізь мене – я давно не бачила тусів з таким кольором очей.

- Це аномалія, Панно, - прохрипів я, розуміючи, що більше не маю сили кричати.

- Не думаю, хлопчику.

Далі я чув шелест її шат, гучні кроки, котрі здавалось розгойдуюсь усю Вежу. Її холодні пальці торкнулись моїх розпашілих щік, від чого тіло покрила гусяча шкіра. В одну мить її очі зупинились напроти моїх. Такі ж сині, як і у мене, Панна нагнулась до мого вуха і прошепотіла:

- Такий сильний, такий глибокий, такий один.

Зірка взяла мене за зап’ястя, стиснула пальцями мій ЗоК і тілом прокотилась нова хвиля, котра наповнила мене по вінця енергією, а тоді я побачив його. Вперше я побачив свого підопічного. Теплі сірі очі, газета відкрита на сторінці з кросвордами, телевізор, котрий показує лише один канал і поряд хлопчик, якого він безмежно любить.

- Я чекатиму на тебе, Заре. Ти мій.

Я вийшов з кімнати і лише переступивши крок за двері зрозумів, що не маю сил. Я не знепритомнів і не впав на підлогу, як це робила більшість білих до мене, проте я відчував, що страшенно стомився. Один із світусів вичікуючи подивився на мене, певне очікував, що я от-от впаду чи піду собі далі, проте я не міг не поцікавитись:

- Скільки часу я там був?

На мою фразу туси, котрі лишись чекати своєї черги лиш здивовано ахнули, світуси ж глянули з цікавістю:

- Близько семи секунд, - коротко відповів один з них.

- Непогано, - прохрипів я і пошкандибав до ліфта.

Коли я прибув на перший поверх, мене зустріла мама та Ріна. Я не міг більше нічого говорити чи розповідати, я лише хотів заснути.

Так, повернувшись додому я дістався ліжка і проспав чотири доби. Добре це чи погано після зустрічі з Панною-Творцем я не знав, але її сині очі я запам’ятав на все життя.