Зар та останнє бажання

Я інколи забував вмикати звуки сповіщення в своїх комунікаторах. Мені про це нагадували усі, хто мене знав, бо я частенько не відповідав на відео-дзвінки чи просто на дзвінки, не проглядав поштову скриньку, або забував конвертувати посилки, які просто згорали у смітнику файлів. Тому, нарікання тата були цілком логічні і справедливі:

- Заре, це не смішки і не жарти! Це ж треба - прострочив звіт на чотири дні! А ти ще навіть не заступив на службу. Я розумію, що ти розслабився, знаходячись місяць вдома без навчання та тренувань, проте перше, що мало бути у тебе на думці – це день, коли Розподіл надішле тобі запрошення. Я в твоєму віці молився на поштову скриню, очікуючи на виклик. І я чекав не місяць, а півроку!

- Атане, не кричи на хлопчика, - мама поклала тоненьку руку на широке плече батька як робила завжди, коли вважала, що сказано занадто багато слів – в нього це перший досвід і не слід забувати, що він у нас особливий. Думаю, що в Департаменті приймуть це до уваги.

Тато був не радий тому, що мама заступилась за мене, проте, коли вона вже й ставала на чийсь бік, опоненту не лишалось нічого іншого, крім як смиренно прийняти поразку. Мама підморгнула мені і кивнула на мигаючий вогник комунікатора, котрий світився тих проклятих чотири дні.

Я бачив те сповіщення і знав, що воно прийшло від Вежі. У них були характерні електронні листи, котрі відрізнялись кольором та спливали на цілий екран будь-якого пристрою, приєднаного до ЗоКу отримувача. Пропустити їх повідомлення було просто неможливо. Втім, я сподівався, що уникну зв’язку з ними ще хоч пару днів.

Я довго не наважувався натиснути на лист. Навіть палець підвів до екрану, проте середина розривалась між страхом і відповідальністю. Друге перемогло, коли тато крикнув на весь будинок, щоб я відкрив той клятий лист.

«План роботи для присвяченого третього білого рангу.

Для подальшої інструкції зверніться до свого наставника, туса званого Панзар.

Адреса: Зовнішній Центрум, Провулок Стрижнів. Будинок №15.

Дотримуйтесь Кодексу та хай береже Вас Зірка».

Я ще раз перечитав коротке повідомлення, потім передивився інші не відкриті листи, в них був той же текст, лише з іншими датами.

- І це усе? Стільки шуму заради декількох рядків? Що ж, коли саме прийти до того Панзара, мені не уточнили, тож…

- Тож, ти зараз збираєш речі і їдеш до нього негайно, - позаду почувся голос чубатого жовтого – ти що це надумав собі, комахо? Мало того, що хвилюєш маму з татом, так ще й мене вирвали зі служби, бо мій молодший, його високість білий ігнорує звернення Вежі!

- Я не ігнорую, я просто не помітив, - промимрив я собі під носа, бо знав, що мені від брата зараз влетить. Сифот рідко бував злим, частіше він дуркував та кепкував з мене, вигадував якісь недолугі жарти, з яких сміявся лише він. Постійно старався довести мене до сліз, щоб потім заспокоювати фразами: «Дорослим тусам не личить рюмсати через насмішки, хто як не я тебе цього навчить». Проте, коли він був сердитий, варто було очікувати будь-чого і в усіх тих рідких випадках це «будь-що» страшно лякало.

Сифот повільно наблизився до мене, нависаючи наді мною своєю спортивною статурою, котру набував усі свідомі роки. Його жовті очі, наче палали зсередини. Здавалось, що варто було йому лиш кліпнути, як я тут же перетворюсь на купку попелу.

- Заре, мені огидно навіть дивитись на тебе, не те що називати тебе братом! – процідив Сифот крізь зуби, від чого у мене у грудях згорнувся льодяний клубочок – Так не цінувати те, що тобі дарувала Панна! Це такий шанс – мати третій ранг, допомагати своїм же, а ти нехтуєш ним усе своє життя. Мама та тато постійно трусяться над тобою, а ти лише те і робиш, що ходиш з незадоволеною мармизою. Хлопче, візьмись за розум, інакше я за себе не відповідаю. Просто через те, що у мене попросила Ріна, я не буду вдаватись до мір, як повноцінний член Гвардії, але якщо я ще раз побачу чи почую про подібну поведінку, я не подивлюсь, що ти мій брат, а наш тато генерал, я скористаюсь своїм статусом і ти вже не відвертишся. Збирайся негайно!

Сифот вийшов з кімнати, лишаючи мене на самоті в тій же позі, в якій я слухав його застереження. Окрім того, що я до дрижаків у п’ятах боявся всунути носа в оцю всю виконавчу роботу, так ще й тепер доведеться боятись зробити лишній крок, який може не сподобатись братові. Більше того, мені було так прикро за себе. Мій брат злився на мене лише через те, що я не розділяю його захвату роботи з мріярами.

В кімнату більше ніхто не прийшов, хоча я сподівався, що Ріна або мама зайдуть перевірити чи усе у мене добре. Розчарований і в цьому, я все ж зробив, як наказав брат. Зібравши речі і думки в купу, я вийшов з кімнати

- Мамо, я відкрив листа, мені наказано їхати у Нижчий Центрум, до пана Панзара, тому я буду не скоро.

Мама радо сплеснула в долоні і побажала мені удачі. Татка осяяла посмішка, хоча він і продовжував здаватись серйозним та обуреним моєю поведінкою. Ріна вирішила мене провести до капсули, а Сифот навіть не поглянув у мою сторону.

Календар стверджував, що була осінь, проте на погоді це ніяк не позначалось. Вулиця щодня була однаковісінька. Ні тобі вітру, котрий розносив би листочки по тротуару, ні тобі спеки, котра б плавила горизонт. Щодня, щомісяця і щороку однакова температура повітря, на що з часом просто перестаєш звертати увагу.

Ріна йшла мовчки, лиш за звичкою взяла мене під руку. Сестра старалась сповільнювати кроки, швидкість яких у мене автоматично збільшувалась.

- Він тебе любить, - прошепотіла вона, прикриваючись великим шовковим шарфом, котрий був при ній практично завжди – просто свій дім він любить дужче.

- Так, згоден – збрехав я, щоб не продовжувати цю бесіду.

На відміну від дуже активної мами Ріна була малослівна, тому далі ми йшли в абсолютній тиші, котру порушувало лиш моє човгання. Ми підійшли до терміналу виклику і я, на мить гордий собою, викликав капсулу «Мор-2», та приготувався проїхатись транспортом, яким катались уже всі члени моєї сім’ї.

Чергове розчарування настигло мене, коли на платформу прибула точнісінько така ж капсула, як і «повсякчасна», проте трішки менша за розміром. В середині вона також не сильно відрізнялась, різницею було лиш те, що капсула розрахована на двох осіб.

Я швидко набрав адресу, написану у електронному листі та вмостився на м’яке сидіння, котре вперше за мої п’ять років зі мною ніхто не ділив.

Магістраль поглинула мою капсулу так само швидко як поглинала інші. Через маленькі віконця транспорту я бачив будинки, скупченні в середині кільця магістралі. Вони пробігали повз мене все швидше і швидше, зливаючись в один потік змішаних фарб, а потім і зовсім втрачали якісь чіткі деталі. Чим більше капсула набирала швидкість, тим легше було забутись в дорозі, бо окрім миттєвих ліній повз, тут нічого не було видно. Я думав, що зможу роздивитись дорогу до Нижчого міста, проте дрімота, котра раптово почала мене долати в тихому транспорті вирішила, що весь шлях я просплю.

Мені снився сон. Я бачив сумні очі, які належали людині. Вони дивились просто на мене, я пробував зрозуміти щось в тому погляді, але не міг, бо не бажав зосереджуватись, не бажав пізнавати. Я хотів лише, щоб ті очі закрились. Коли ті очі закрились, я відчув сильний удар по голові.

«З прибуттям на платформу 6:12. Провулок Стрижнів. Звільніть, будь ласка, капсулу для наступного виклику. Дякую за поїздку. Хай береже вас Зірка»

Я потер лоб, яким гепнувся об стінку капсули, поки дрімав і поспішив вискочити з транспорту, бо червона лампочка над дверима якось нестримано почала мигтіти.

Провулок Стрижнів був просторий. Це перше враження, котре з’явилось у мене, варто було лиш глянути на цю широку вулицю з будиночками різний розмірів і кольорів. Навколо бігали діти, бавлячись з симуляторами, запускаючи у небо світлових звірів, а недалеко від них на гойдалках сиділи дорослі, спостерігаючи за малечею. Вулиця тягнулась довгою лінією, по обидва боки укутана невеличкими нестриженими кущиками невідомих мені квітів. Я навіть чув, як скавчить якась тварина. Тут було шумно, зовсім не так як вдома.

Я пройшов трохи далі по вулиці, вивчаючи нумерацію будинків, старався зорієнтуватись, при цьому постійно пробував додзвонитись до мами чи сестри. Але ніхто не брав слухавку і не відповідав на повідомлення, від чого мені ставало страшно.

Як я і думав, тамтешні жителі починали звертати на мене увагу. Це не дивно, якщо рахувати, що білі туси народжуються в основному у Верхньому Центрумі. Ніхто до мене не підходив та не говорив, але я бачив як діти тицяють у мене пальцями, а жовті гвардійці хапаються за комунікатори, видно перевіряючи чи я бува не заблукав.

- Третій ранг, Мор Зар? У тебе тут вільна екскурсія? – почувся за спиною хриплий грубий голос, від чого я підскочив на місці.

- Н-ні, вибачте, я трохи розгубився і…

- Розьгюбився і-і-і… Мимря, розвернись, коли з тобою розмовляють, чого тебе тільки вчили в тій школі? – гаркнув на мене голос і я тут же розвернувся.

Переді мною стояв тус. Це було логічно, хто ж ще може стояти переді мною в Нижчому Центрумі. Але цей тус виглядав так дивно, що я спершу не одразу зрозумів як пояснити його вигляд. Вже потім, коли я трохи зібрав себе до купи, я згадав, як у школі нам розповідали про такий стан організму, він притаманний мріярам, називався «старіння». Це коли людина прожила доволі довге життя і його організм перестає функціонувати на повну, коли людина стає слабка, повільна, а шкіра робиться зморшкувата і зім’та, ніби тканина одягу, якщо його не акуратно носити, або не вмикати чистотер. Волосся тоді втрачає свій колір і стає срібне, як нитки павутини павутопряда, такий колір називають сивим. Волосся стає сиве поступово, зовсім як у ранговиків під час служби у мріярів. А коли люди вже зовсім-зовсім стара, волосся її зовсім-зовсім срібне, а шкіра зовсім-зовсім непрасована, тоді настає смерть.

Я вперше бачив старого туса. Ба я навіть не чув про таких у Тусмії, а кому-кому, а нам білим вже мали б про таких розповісти. Крім того, що він дивився на мене своїм таким геть не добрим поглядом, вичікувально роздуваючи ніздрі, я не міг визначити його ранг. Волосся було геть біле як у мене, проте кінчики ніби відблискували сріблом. Очі тьмяного сірого кольору, з жовтими кутиками, не вилискували, як зазвичай у тусів, а сухо дивились в одну точку – в мене. Пожовкла шкіра геть оперезана зморшками, а тонкі сухі вуста витягнулись в ледь помітну лінію і щось промовляли.

- Агов, білявий, ти що, Панну побачив, котра бублики купує? Чого рота роззявив? – незнайомець сіпнув мене за рукав і лише тоді я прийшов до тями – Ти запізнився, тому не дратуй мене, мені ще з десяток таких жевжиків як ти приймати. Прибав темпу!

- Так ви мій наставник, Панзар? – насмілився я запитати йдучи слідом за цим буркотуном.

- Ні! Я чарівна фея з мріярських казочок, прибула сюди, щоб намалювати тобі веселку! Звісно, я Панзар. Хто би ще до тебе тут підійшов? Менше базікай!

Більше я не наважився зронити ні слова, проте став сигналізувати додому з більшою старанністю. Ми пройшли зовсім не багато, минули декілька крамничок, на яких гарними літерами виводились назви і я замилувався тим, що ці назви мальовані, а не миготять на електронному табло. Минули ми ще й кав’ярню. Мама розповідала, що у нас такі місця з’явились, лише завдяки людським ідеям. Кав’ярні, то таке гарне місце, де можна випити смачних гарячих напоїв в гарних горнятках і посидіти в зручних кріслах. У Верхньому Центрумі – це летючі сидіння, котрі здіймають тебе під саму стелю, а там тобі і зображення мальовничих гір навколо, і водопади з кольоровими водами, котрі падають вниз і розчиняються у підлозі, і небо всіяне сотнями вогників, котрі мигтять і зриваються вниз. Ніколи не розумів для чого вони зриваються, але це дуже гарно. Тут же кав’ярня була зовсім маленькою, пахло з неї свіжою випічкою, від чого у мене завив живіт. А ще було тут так мало електроніки, що мені здалось, ніби я потрапив у якусь мальовничу картинку.

Я милувався і розглядав кожен будинок, кожного туса, більшість було червоних, подумки порівнював їх з нашими сусідами і не знаходив схожості, коли мене знову смикнув наставник.

- Слухай, білявий, якщо ти так і будеш літати поза думками, то тебе або з’їсть якийсь пес, бо забудеш затінювач ввімкнути, або зіб’є автівка, бо проґавиш, що на дорогу вилетів. Зберися до купи! Чого вас тільки в тій школі вчать? – знову повторився цей буркотун, навіть не пояснивши чого мене має їсти якийсь пес і що це за така автівка, яка їздить по дорозі.

Клацнув замок і Панзар впустив мене у невеличкий будиночок, що заховався між двома іншими, трохи більшими і яскравішими. На вулиці було тепло, бо там завжди однаково тепло, втім тут, у суцільній темряві, під одяг пробрався холод, неприємно поколюючи шкіру. Я роздивився навколо, проте в мороці приміщення світився лише мій білий ЗоК. За мить в очі вдарило світло ліхтаря, котре наставник направив просто мені у обличчя. Той не сказав ні слова, лиш махнув слідувати за ним. Ми пройшли темну кімнатку, котра відгукувалась рипінням підлоги від кожного кроку, а далі увійшли у невеличку вітальню, всіяну сотнею свічок.

- Проходь, - кинув мені Панзар, указуючи на одне з двох крісел, розташованих біля великого каміна. Я і раніше бачив таку деталь кімнати, проте це були віртуальні зображення з об’ємним вогнищем, котре контролювалось енергією, щоб не пересушувати повітря кімнати. Тут же камін був справжній. В середині потріскував вогонь, розносячи кімнатою аромат сухої трави, котра зникала у жовто-червоних язиках.

- Ви не користуєтеся світлом? – боязко запитав я, вмощуючись у глибоке крісло, в якому практично тонув.

- Не використовую енергію, - коротко відповів Панзав, сідаючи напроти мене. Він показав мені ЗоК на руці, котрий не світився. То був просто сірий напівпрозорий камінь, покритий подряпинами та сколотий в декількох місцях. Я би хотів ще роздивитись ЗоК, котрий погас, бо бачив таке вперше, проте наставник кинув між нами транслюючий модуль і наказав направити мій камінь на нього.

Я простягнув руку до пристрою, користуватись такими я вмів, бо мав подібний вдома, тому направити енергію з ЗоКу на передачу зображення не вимагало зусиль. Панзар задав голосу команду і просто посеред кімнати транслюючи з модуля виплила голова чоловіка з таким же зморшкуватим обличчям, як і у мого наставника.

Великі окуляри з прозорими скельцями збільшували його сірі очі, а у кутиках уст ховалась посмішка. Я вже бачив його у покоях Панни і думав, що то просто видіння чи реакція на її дотик.

- Василь Іванович Нечуй - твій головний підопічний. Вік для третього рангу виконується завтра опівночі.

- Вже завтра? – злякано перепитав я, ковтаючи ком в горлі, котрий почав супроводжувати мене щоразу, варто було лиш заговорити про мою роботу.

- А ти б ще довше тягнув з відповіддю на запрошення, то твоєму підопічному довелося б сюди йти, щоб тебе, такого прошеного пана на роботу забрати.

- Я не чув… - черговий раз спробував виправдатись я, проте вже розумів, що цьому тусові зовсім нема діла до того, чому я не приїхав раніше.

- Живе з онуком Максимом та кішкою по кличці Мальта. Мав дружину, але вона загинула невдовзі після смерті батьків онука, деталі дізнаєшся на місці. Основні бажання, на даний момент, пов’язані з благополуччям Максима. Тус, котрий був до тебе передасть тобі комунікатор та портативний затінювач для невидимості. Не забувай, що він повинен бути постійно заряджений і працювати цілодобово. – Панзар говорив це рівним тоном, монотонно, ніби вже безліч разів повторював цей текст. – Тепер пару слів щодо роботи. Запам’ятай три головних правила: не піддавай сумніву бажання підопічного; не роби жодних внесень в зміни бажання; і найголовніше, постарайся не зненавидіти свого підопічного.

На останній фразі Панзар змовчав і торкнувся зморшкуватими тонкими пальцями до згаслого ЗоКа.

- Я дам тобі одну пораду, хлопчику. Після виконання першого бажання, коли ось тут буде невимовно боляче, – тус ткнув пальцем мені в груди - думай про щось світле, про найкращий день в житті, тоді тобі буде легше перенести ту енергію, яка на тебе виллється.

- Невже її так багато?

- Більше, ніж ти будь-коли відчував. У нас мало часу. Слухай далі. Ти знаєш про ще одні обов’язки, котрі виконують білі туси? - Панзав вичікувально подивися на мене, певно, чекав розгорнутої відповіді, проте я лише кивнув і нервово проковтнув слину. – Який же ти тюхтій, білявий. Якби ж можна було в ЗоКи-яйця додавати ще й потрібних рис характеру. Що ж, не мені з тобою потім панькатись, то ж слухай. Останні роки треті ранги отримують по три-чотири ділянки для згаслих, проте, ти певне дуже сподобався там на верхівці і отримуєш лише одну ділянку в околиці твого будинку. План дій при взаємодії зі згаслими? – запитав старий тус, свердлячи мене поглядом.

- Згаслі – це… ну, - я на мить запнувся, намагаючись пригадати правильне значення цього слова, проте наставник так на мене дивився, ніби я зараз маю станцювати йому танець врожаю, виспівуючи кодекс усіма мовами людського світу.

- Згаслі – це мріярі, котрі передчасно загадують своє останнє бажання, білий тус третього рангу Зар. Шкода, що у нашій навчально-виховній системі нема такого поняття як виключення зі школи та і взагалі зі служби, як це буває у них там.

- Вибачте, я розхвилювався, - я не був певен, що наставник почув мій голос, такий він був тоненький.

Тус подивився на мене з-під лоба, тоді тяжко видихнув, встав з крісла і пішов кудись у сусідню кімнату. Я швидко відкрий свій портативний комунікатор і почав, наче в лихоманці гортати усі записані правила, значення та твердження, але через те, що я занадто перехвилювався, усі літери зливались у суцільне місиво, значення котрого виринало з-під моєї уваги.

- Лиши ту механічну штуку, як не набув розуму за п’ять років, то за пару хвилин нічого не виправиш, - голос Панзара став спокійніший, хоча грубіянити він не перестав, проте, він, певне просто звик так спілкуватись з усіма, бо вдавалось це йому дуже природно.

Тус приніс два скляні келихи, в яких парувала рідина, від якої пахло так приємно, що я знову відчув, як мій шлунок протестує проти голоду.

- Ось, тримай, вважай це фірмовим рецептом, котрого я навчився від людей. Бульйон називається.

Я взяв у руки гаряче скло, котре приємно обпікало пальці. Аромат був насичений, тягучий і наче трохи солодкуватий. Золотиста рідина здавалась трохи густою, а темні жовтуваті кола на поверхні дивно виблискували. Я відпив бульйон, обпікаючи губи, проте він так повільно розливався по гортані, зігріваючи все тіло, що я різко забув про обпік.

- Д-дякую, - невпевнено мовив я, пірнаючи глибше у сидіння свого крісла.

- Тобі дуже повезло, хлопче, - раптом сказав Панзар, пильно зазираючи мені у вічі – твій підопічний, здається, хороша людина, тобі не повинно бути тяжко. Твоя ділянка відносно мала, тому ти не побачиш того, що зазвичай бачать третьоранговики. Ти витягнув щасливий білет з усім цим. – Панзар вказав пальцем мені в лице – я вже зустрічав білого з такими очима як у тебе, він був дуже вправний білий і вмістилище його, здавалось, не мало меж, проте, рано чи пізно усім настає останнє бажання.

- Панзаре, якого ви рангу? Я вперше бачу туса, котрий постарів – насмілився запитати я.

- Колись ранг мав значення та це було давно. Я відійшов від тих справ, загасив свій ЗоК і смиренно чекаю, коли настане мій кінець, чого бажав би усім тусам. Втім, як і ви, я маю власну службу перед країною. Я наставляю таких от недолугих білявчиків як ти. Тому давай, допивай свій бульйон і я розкажу тобі ще декілька деталей.

Я просидів у наставника ще близько півгодини. Він розповідав мені як краще слухати бажання підопічного та як правильно їх сприймати, радив як краще ховатись від кішки, бо ці створіння страшенно грайливі, а я їх бачив лише на зображеннях. На останок Панзар записав голосовий звіт у мій комунікатор, який би служив допуском для виходу в людський світ і зібрався мене провадити, коли я згадав ще про одну деталь:

- Ви казали, що у підопічного є онук. Я зможу спілкуватись з його тусом?

- У нього з дитинства не було туса. Деталі тобі розкаже твоя попередниця, а тепер йди собі, бо ти і так мене затримав. Виліт у тебе завтра вранці, раджу добре виспатись і спробувати зібрати себе до купи. Від завтра твоє життя більше не буде ділитись на мамині ласки та непотрібні уроки у школі. Від завтра твоє життя цілком і повністю буде належати тому іншому світові.

Я покинув будинок буркотливого наставника і поплівся до платформ, щоб викликати капсулу. Голова гуділа від думок, від страхів, роздумів і співставлень усього того, що розповів мені старий тус.

Вдома на мене посипалось сотні запитань від мами щодо мого підопічного чи сподобався він мені і так далі. Тато розпитував про Панзара, бо чув, що це не звичайний тус, єдиний наставник білих тусів по всій країні. Важко було й уявити як проходить його кожен день.

Потім я писав звіт у Департамент Розподілу Мріярів про проходження інструктажу та пояснення щодо запізнення з відповіддю. Як виявилось, Панзар давав оцінку моїм здібностям. Я с тремтінням в грудях відкрив його звернення і ще раз переконався, що йому не сподобався:

«Надчутливий, слабкодухий, неуважний, неініціативний. Проте, відчувається сильне вмістилище. Результат буде видний після першого здійснення».

Від Департаменту ніяких зауважень не поступило, лиш було вказано, що мені нададуть особистого куратора, котрий буде відстежувати мої переходи в порталі, давати мені координати згаслих, якщо виникне потреба, а також супроводжуватиме мене до Панни для вивільнення накопиченої енергії. Я знав, що зазвичай це якийсь жовтий гвардієць, котрий буде знаходитись завжди на зв’язку, а отже я буду не сам і за мною доглядатиме дорослий. Від серця трішки відлягло.

Час на годиннику натякав, що пора спати, тому я перевірив речі, котрі зібрала для мене мама, закинув туди свій улюблений светр, який вона навмисне витягнула, бо він її дратував, а потім увімкнув завісу на вікно і кімната поринула у приємний морок. Я заснув за лічені секунди і не побачив жодного сну.

Дзвін будильника підірвав мене дуже різко, бо моя люба усміхнена тусиня налаштувала найбільшу гучність. Зірвавшись на ноги я все ще відчував, як моя підсвідомість досі блукає десь там, у сонному царстві, тому як я зробив ранкові процедури та поснідав, пам’ятаю смутно. Батьків та Ріни вдома не було, вони лишили відео-повідомлення про те, що просять вибачення і не зможуть супроводити мене до Вежі, проте там ми з ними обов’язково зустрінемось. Вдома був лише брат. Сидів у вітальні і щось робив на зоровому столі.

- Доброго ранку, комахо, - іронічно посміхнувшись сказав довгочубий, не підводячи на мене очі. Він зосереджено проводив пальцями по гладенькій поверхні столу, на якій висвічувались графіки та символи, піддаючись його рухам.

- Чим ти зайнятий? – запитав я, підходячи до його робочого місця.

- Звіт, - коротко відповів брат.

- Сифоте, - тихо покликав я, переминаючись з ноги на ногу – я сьогодні заступаю на роботу… і… міг би мені щось порадити?

Брат подивився на мене з-під рудих вій, а тоді повернувся до роботи. Декілька хвилин він неупинно набирав текст на випливаючи вікнах, я вже був хотів йти в свою кімнату, коли він заговорив:

- Я поїду з тобою до Вежі, бо мені пора повертатись до підопічного, тому витри шмарклі, ще трохи біля тебе побуде дорослий.

- «Ага, ти такий дорослий, як я червоний» - подумав я, проте в слух, звичайно, не сказав.

До Вежі ми дістались з моїм нервовим напруженням, бо Сифот постійно розповідав про свого підопічного Джейкоба і про те як той отримав нагороду на стрільбищі. Звісно без його рядових жартів не обійшлось, а коли я пробував ловити його згадками про світляків, він одразу хапав мене за кінчики вух і починав тягнути у різні сторони, а потім починав лоскотати.

- Заре, що це за вигляд? – запитала здивована мама, коли побачила мої розпашілі щоки. Певно, одяг у мене був не в самому охайному вигляді, бо вона почала активно шукати вмикач чистотера по всьому тілу, а Ріна взялась пригрібати моє волосся.

- Ох, як же він буде сумувати за цим усім там, у людському світі, - хихотів Сифот, склавши руки на грудях.

- Зовсім я не сумуватиму! – збрехав я, відступаючи від дбайливих рук моїх рідних.

Чистотер я увімкнув сам, відчув як на тілі розправляється уніформа і сохне волога від поту тканина на спині. Ми рушили до вже знайомого мені ліфту з зображенням гербу країни і я навіть не здивувався, що до того ліфту була черга.

Купка білих тусів, точно так само як я нещодавно, стояли і боязко озирались по сторонам, в очікуванні зустрічі з Нею.

- Мамо, як часто тут проходять призначення? – поцікавився я, роздивляючись своїх майбутніх колег.

- Майже щодня. Білих тусів в останні роки багатенько назбиралось, тому церемонії відбуваються часто, адже сюди з’їжджаються усі туси країни.

- Хотів би я побачити як назначають червоних тусів.

- О, синку, це не така грандіозна подія, - всміхаючись відповіла мама, підштовхуючи мене до ліфту – нам не влаштовують таких пишних святкувань, частіше червоних збирають у департаментах рідних міст, швиденько реєструють і одразу назначають підопічного. Я в свій час на службу вилетіла вже на наступний день.

- А я… одразу після призначення, - прошепотіла Ріна, зав’язуючи та розв’язуючи китиці свого улюбленого шарфу – я ледь встигла до народження Марі, але це було прекрасно.

- Ну, це вам не гвардія, дами, де в день призначення тебе одразу проганяють по всім відомим у Тусмії перешкодам, провіряючи твою реакцію і здатність реагувати на непередбачені ситуації, проте, як то кажуть, кому дано – той і родився, - Сифот широко посміхнувся декільком третьоранговим дівчаткам, котрі роздивлялись його, наче він був зображенням Виконувачів мріярських знаменитостей.

- Це ти нам розповідаєш про той випадок з гніздом світляків, у яке ти впав в день призначення, коли хотів зробити «свій відомий кульбіт»? – тихенько промовила Ріна, ховаючи смішок в той же улюблений шарф.

Можливо, Сифот би ще щось сказав, проте ліфт відчинився і настала наша черга рушати на потрібний поверх.

Стіни ліфту стали ширші. А можливо мені так здавалось, бо там знаходилось лише чотири туси, а гнітюча невідомість, котра накривала в минулий раз двадцять п’ятирічних голів сконцентрувала увагу на мені одному. Я чекав, коли Ріна натисне кнопку, ми рушимо у низ, туди, де Вежа навіть не починається, а ця невідомість скує мене в своїх колючих обіймах і буде так тримати доти, доки я не звикну до неї.

Весь час, котрий ми знаходились в ліфті був присвячений розповідям Сифота про годинник. Що може бути цікавого в годиннику, котрий стоїть посеред площі? Хіба що у цього годинника була кумедна назва – Біг Бен. Але ж мріярі завжди давали назви спорудам, так само як і ми дали назву Вежі. Тож я не розумів захоплення брата і практично не вслухався в те, що він говорить.

Ліфт непривітно дзенькнув, від чого мої нутрощі вирішили протестувати і разом метнулись вверх, тілом пробігла хвиля жару, за якою навздогін пронісся холод, якого доганяв колючий озноб.

- Мамо… - прохрипів я, притуляючись до стіни.

Двері ліфту відчинились і мене знову зустрів темний коридор, заповнений лише густою темрявою, котра ковтала все, що туди проникало. Було б не погано, якби керівники Вежі хоч якось розбавили інтер’єр ліхтарями чи лампами, бо кожен раз бачити темний коридор при виході з ліфту – не самий кращий метод налаштувати молодого туса на роботу.

- Ну, синку, ступай, - мама підійшла до мене, взяла за руку і підтягнула до виходу – не бійся, ми всі через це проходили. Це велика честь для нас – супроводжувати тебе в перший твій день.

- Мамо… - я подивився в темряву тунелю, котрий не видавав жодних ознак того, що мене чекає далі – Там так темно. – все що зміг промовити я.

- Бо ти боїшся освітити собі шлях, - викрикнув Сифот і вийшов з ліфту, хапаючи мою сумку.

Тунель тут же спалахнув яскравим жовтим світлом, зосереджуючись навколо брата, котрий нетерпляче тупотів ногою. Мама підштовхнула мене до виходу і я мовчки зробив крок до брата. За спиною зачинились двері, а тунель окутало біле світло, котре стало змагатись з жовтим братовим в праві розміститись на стінах.

- Ну, комахо, не так страшно, як здавалось, правда ж? Тому хапай свої речі, бо я тобі не возик, щоб їх возити, підтягни шмарклі, щоб підлогу не залити і рушаймо, бо у нас мало часу.

Широка усмішка не сходила у обличчя брата ні на хвилину, а я не міг зрозуміти чого він так тішиться.

Цей довгий коридор називають Тунелем Роздумів, бо вважається, що кожен тус по дорозі до порталу має налаштуватись на роботу, обдумуючи свої попередні невдачі чи складнощі. Має забути усі справи вдома, повністю переключитись на турботу про підопічного. Насправді ж тунель був чудовою площадкою для того, щоб нарешті нормально політати. Брат підскочив в повітря, зробив декілька петель навколо мене і гайнув уперед так швидко, що світло, котре він дарував тунелю не встигало його наздоганяти.

Я вперше з екзаменів піднявся над землею, відчуваючи як напружились м’язи живота та спини. У школі я був одним з кращих літунів, брав участь у змаганнях і отримував перемоги, чим дуже гордився, бо це єдине в чому я був відмінником. Я чекав вильоту на роботу лише заради можливості політати в цьому тунелі, де ніхто не обмежує, ніхто не забороняє, де нарешті можна випустити крила і відчути, як тіло несеться вперед, торкаючись лише повітря. Я повільно рушив прямо, по черзі рухаючи лопатками. Промені крил лоскочучи вийшли назовні, ворухнувши ними декілька разів я відштовхнувся від уявної стіни і відчув як обличчя розсікло повітря. Наздогнати брата не склало зусиль і решту шляху ми летіли невтомно змагаючись один з одним на першість. Я був щасливий. Недовга радість дико клекотіла в грудях, коли я став на тверду землю.

Перед нами відкрилось неймовірне видовище: портал, котрий виглядав як рідке срібло, котре наче булькотіло у величезній тарелі, яку перевернули вертикально. Срібло стікало з бортика тої посудини, проте не розливалось довкола, а всотувалось в кам’яну підлогу, лишаючи там лиш блискучі сліди. Це дійство відбувалось безперервно і я мимоволі просто приріс поглядом, споглядаючи ту чудасію.

- Стояти, тус!

- Твій пропуск, тус!

- Ім’я, тус!

- Ранг, тус!

- Вік тус!

По черзі залепетали гучні тоненькі голоси десь згори, вириваючи мене з гіпнотичної мани. Вже за мить перед нами стояли шорси – підземні жителі, хранителі порталу. Ці створіння нагадували мені картоплини з ніжками і ручками. Великі носи, бульбочкою кумедно підстрибували при русі створіннячка, оченятка, немов намистинки, виблискували червоним кольором. У руках маленькі шорси тримали списи з гострими наконечниками.

- Швидко, тус! – Пригрозив один з них.

- Агов, друзяки, до чого такий поспіх, познайомтесь з моїм меншим братиком. Третій ранг, доречі! – Сифот поманив мене пальцем і я трохи незграбно, але підійшов до нього.

- Тус, не час!

- Не час, тус!

- Робота, тус!

- Потім, як і обіцяно, тус!

- Сироп із хмелем, тус!

Шорси говорили однаковісіньким голосом, рухались так, наче були віддзеркаленням один одного. Маленькі ротики так швидко вимовляли слова, що й годі було уловити котрий з них говорить даний момент.

- Як минулого разу? – хитро підморгнув брат і шорси переглянулись між собою.

Певно, «минулого разу» було щось таке, про що маленькі картоплини згадувати не хотіли, тому ще раз промовили:

- Твій пропуск, тус!

- Ім’я, тус!

- Добре-добре, чому одразу ображатись. Що ж, - Сифот підійшов до одного з них і приклав ЗоК до його чола, від чого шорс засвітився жовтим.

- Мор Сифот, другий ранг, сім років, пропуск надано, тус!

- Пропуск надано, тус! – повторив його напарник.

- Заре, я маю йти, зроби так само, як я і рушай у портал, - наставницьким тоном промовив брат – коли ступиш у перехід, затамуй подих якомога більше, так тебе не знудить під час приземлення. Але перевір чи ти ввімкнув чистотер, бо шкода буде твого білого комбінезончику, коли ти наробиш в штанці.

Я почервоній від кінчиків вух, до п’ят, а той невіглас з широкою посмішкою просто зник у порталі. Мені було соромно подивитись на малих сторожів, вже не кажучи про взаємодію з ними, проте, вони наче не звернули увагу на коментар брата:

- Ім’я, тус! – нагадав один з шорсів, підходячи до мене.

Я зробив точнісінько, як робив мій брат: приклав свій ЗоК до чола створіння і воно прийняло білий колір.

- Мор Зар, третій ранг, п’ять років, пропуск надано, тус!

- Пропуск надано, тус!

- Правило одне для всіх!

- «З світу людей крізь портал нічого не транспортувати!» - хором сказали шорси і відступили.

Було знову лячно і хвилююче, проте, я не міг повернути назад, бо ж як повертати назад шорси навряд сказали б. Тому, я набрав в груди повітря – пам’ятав слова Сифота, що потрібно менше дихати – і ступив у те яскраве срібне світло, котре вихром підхопило мене і почало кидати в різні боки.

«Наче й не літав ніколи!» - промайнула думка в голові і мене перевернуло догори низом, бо я не зміг впоратись з власним тілом.

В такому положенні я і завис на декілька хвилин, відчуваючи, як сніданок проситься на волю. Кольори тунелю змішувались в гарних світлих тонах, малюючи дивні візерунки і я вирішив, що наступного разу обов’язково роздивлюсь ці зображення, проте в той момент я молив аби тверда земля під ногами знову нагадала про себе.

- Ти там заснув чи що? – голос вирвав мене з моїх німих молитов і я зрозумів, що стою на підлозі, в такому ж тунелі, в якому я був нещодавно. Лише замість картопляних чоловічків шорсів переді мною в білосніжному костюмі, сяючи і тріпочучи крилами-променями стояла світусиня.

- Привіт, Заре. Мене звати Кро Ліка. Я буду твоїм куратором під час роботи. Рада знайомству.