ДИВОПТАХ. Оповідання №5

— Ой, кума, чули, що у нас в Мальованому сталось? Ні? Ну про хлопчика! Якого у Михайлівни під хатою знайшли. Що значить, яка Михайлівна? Ну Ірина Михайлівна, та ви знаєте її, така горда жінка, ходе ото наче королева скрізь, навіть до магазину…

— Що, кума? Питаєте чим вона займається? А ви ж хату її хіба не бачили? Там ото на стіні великий Дивоптах намальований, барвистий, красивий. Бачили? Що? У нас половина хат розмальована? Ваша правда, але цю б ви точно запам’ятали. Так, там ще велика скляна веранда – теж її. Чоловік покійний побудував їй для роботи.

— Так, так, вона художниця, розписом займається. Ото зупинку ж бачили? Ну, зупинку "Мальоване"? Вона розписувала! Коли була молодшою, то навіть в Київ та інші міста їздила стіни розписувати всяким олігархам. В коледжі викладала тут. Ну то зараз коледж, раніше було училище. Що викладала? То розпис і викладала. Але після смерті чоловіка звільнилася. Ага... Та і Андрій, той комп’ютерщик їй сайт зробив.

— Хто такий Андрій? Кума, ви наче серед людей живете, а нічого не знаєте! Андрій то компьютерщик, років п'ять як сюди переїхав. Хату купив поряд з Михайлівною. Молодий хлопець. Ну як молодий, років 35. Що питаєте? А ні, не жонатий. Здається розлучений. Папуга у нього ще. Дивак, коротше. Це ж треба, папуга, краще б собаку завів чи кота якогось...

— Що-що? А ну я й кажу, зробив Михайлівні сайт, щоб вона свої малюнки, чашки, дошки, браслети розписні продавала. Що? Багато грошей заробляє? Та мабуть що немало, то ж інтернет! Що? Ваша своячениця геть мало має з інтернету? Ну, не знаю, не знаю. Михайлівна мабуть, щось має, бо на одну пенсію не прохарчуєшся, та і Андрія вона чаєм з домашніми тортиками пригощає. А вона аби кого не пригощає, значить є зиск...

— Що? Який хлопчик? А! Та збили ж ви мене, я ж про нього і хотіла! Ото Андрій того хлопчика і знайшов. Ага, лежав під дивоптахою, під стіною, кажу, лежав. Та не Андрій лежав! Хлопчик! На вулиці, так! Спав. Брудний, худий, страшне. Думали, мертвий. Але Неллі Петрівна, докторша наша, подивилась, сказала що просто дуже втомлений. Що питаєте? Звідки хлопець? То хтозна! Ані телефону при ньому не було, ані записки, тільки якась іграшка, Михайлівна казала яка, та я забула. Років шість чи сім йому.

— Що каже? Так отож ж бо, що нічого не каже! Ні, не німий, Господь з вами! Неля, докторша, каже що то стрес. Що колись почне розмовляти. Та який сиротинець, ви що! Михайлівна його у себе залишила, домовилась там з кимось, що поки у неї буде, добра душа. Хтозна коли батьки чи родичі знайдуться, та чи знайдуться взагалі. Може і не живі вже... То так, то так, війна страшна...не знаю, може вони з-під Харкова їхали, а може з Запоріжжя чи Херсону, хто ж це тепер знає, кума, хто знає...

— Що? Повітряна у вас? А ну дайте-но я подивлюся... О, у нас теж! От виродки кляті, коли вже повиздихають! Ну добре, бувайте тоді, на вихідні приїздіть, чайку поп'ємо, як будемо живі... Що кажете? Авжеж будемо? Ну тоді точно побачимось!

***

В автобусі їхало п'ятнадцять дорослих і семеро дітей. Вона знала, бо автоматично всіх порахувала і одразу ж забула. Згадала вже потім.

П'ятнадцять дорослих і семеро дітей. З її Артемом восьмеро. Їхали геть не всі, хто збирався, так вона зрозуміла зі слів водія. Інакше б діти сиділи на руках. Так водій і сказав вчора – діти, тварини, – всі на одному місці з вами.

Але прийшли не всі. Може злякалися, а може... Олена швидко обірвала думку. Вони в автобусі. Вони їдуть. Вони обов'язково виберуться звідси.

— Мамо, а можна я сяду біля вікна?

— Ні! – гаркнула вона так, що на неї всі озирнулися. А потім одразу притисла до себе малого і заплакала, так їй стало його шкода.

Бідний її Артемчик! Всі ці дні в підвалі він був як мишка, навіть не плакав, не капризував. Не просив їсти, чи щось "смачненьке" хоча ясно, що кілька ложок замоченої в воді гречки на сніданок і вечерю, один бутерброд з галети та пересохлого сиру і карамелька на добу було мало навіть для дорослого.

І ось тепер вони в автобусі, їдуть. Олена не чула гуркоту мотору, калатання серця заглушало всі звуки. Здається, то калатали всі двадцять три серця в салоні.

— Цікаво, чи калатає серце у водія? – подумала вона і одразу ж забула.

А Артемчик вже тихенько розмовляв з сусідом через прохід. Показував йому свою іграшку. Точніше, то була не іграшка, а розписна керамічна солонка у вигляді півника. Шикарний червоний гребінець, великий хвіст, що відливав всіма кольорами райдуги. Бозна коли і звідки у них з'явилася ця солонка. Олена пам'ятала її з дитинства. Чомусь саме син схопив, коли вони бігли до підвалу. І тепер завжди носив з собою.

Хлопчик, з яким розмовляв Артем, здавався трошки старшим за нього, а може просто міцнішим. Схиливши темноволосу голову до світлої Артемчикової, він роздивлявся солонку, а потім показав якийсь напис на руці. Мабуть, номер телефону. Треба сказати його мамі, що ті незмиваємі маркери насправді не такі вже і надійні…

Олена глянула на жінку – та сиділа закривши очі і стиснувши руки, дуже бліда, тонка, наче папіросний папір шкіра обтягувала гострі вилиці. Вся її постать була напружена,— не закричати, не знепритомніти, витримати, вижити. Такий стан, коли будь що навіть дзижчання мухи може порушити крихкий баланс.

— Не буду нічого казати поки, – подумала про себе Олена і знову всі думки кудись розбіглися.

Ніхто не знав, скільки буде тривати путь. П'ять годин? Десять? Двадцять? В мирний час їм би вистачило трьох годин. П'яти, якщо брати до уваги всі можливі дорожні пригоди. Але то в мирний…

***

Ірина Михайлівна жила в Мальованому без малого 65 років. Вона була тут Іруською, Іринкою, потім Ірою та Іриною, потім знов Іринкою, потім перетворилася на Ірину Михайлівну і зрештою на просто Михайлівну.

Ірина одразу вирішила, що малий має залишитись у неї. А якщо Ірина щось вирішувала, то так воно і ставалось. Так, колись Ірина вирішила, що її чоловіком буде тихий, але надійний Павло і Льові, хлопцю з гітарою і модною зачіскою було відмовлено на радість іншим прихильницям солодких співів. Потім Ірина вирішила, що жити будуть в Мальованому, а не переїдуть в місто, як зробили більшість їх однолітків, і вони залишились. Ще Ірина вирішила, що в них з Павлом буде двійко дітей – хлопчик та дівчинка. Так спочатку народився Микола, а потім Наталочка. Ірина вирішила, що їй потрібна веранда з великими вікнами, – для роботи, – і Павло побудував їй веранду.

Тільки в одному він підвів дружину – пішов раніше, ніж вона. Але що вже поробиш…

До появи загадкового хлопчика вона жила сама – діти з онуками евакуювалися з півдня в Німеччину. Коли ще повернуться, – вона мимоволі зітхнула.

Перше, що вони з Андрієм зробили після того, як хлопчик, якого оглянула Неллі Петрівна, трошки поїв, попив теплого молока і знов міцно заснув, – поставити гріти воду на купання, а самі обдивилися його речі, – теплу курточку, штани і невеличкий заплічний мішок. Шукали якусь вказівку, хто він і звідки. Але єдине, що знайшли — сині плями від маркера на руці малого були. Можливо, там був записаний номер телефону, але розібрати щось вже не було жодної можливості.

Більше ніде ані номера телефону, ані записки з ім’ям батьків не знайшлося. В наплічнику були тільки дрібні крихти печива та стара іграшка. Точніше, керамічна солонка у вигляді пташки – чи то індика, чи то павича. Сіль насипали у «тулуб» пташки, а взяти фігурку можна було за різнокольорового хвоста. Солонка-іграшка була дуже красивою і дуже старою, кераміка потьмянішала і подекуди покрилася сіточкою з тоненьких тріщин.

Ірина покрутила в руках солонку, а потім глянула на сплячого малого – як же його називати? Дати йому нове ім’я? Це видалось їй неправильним, адже колись він все одно згадає власне, навіть, якщо батьки не знайдуться…

— Буде онучком, – проговорила тихенько та поправила на малому ковдру.

***

— Ну що? Оговталась? Я таких див ще не бачив, – слова прозвучали наче хтось їх сказав на іншому боці довгої труби.

— Весь автобус в шмаття, гора тіл, та що там, не тіл навіть… Жахлива картина. А вона за гірку відлетіла то вцілила. Пощастило. Через вікно вилетіла мабуть…

Вікно, вікно, вікно...Автобус! Мамо, можна я сяду біля віконця… Артемчик!

Олена з силою розплющила повіки.

— О, хто прокинувся! З поверненням! – Олена ніяк не могла побачити того, хто розмовляв – перед очима все пливло.

— Тихо, тихо, не хвилюйся, тепер все буде добре. Ти точно везуча.

Вона намагалася спитати про сина, але язик її не слухався і вийшло якесь мекання.

— Води? Марина Іванівна, дайте їй води, тільки небагато…

Хотіла підвестися, але плями навколо раптом швидко закружляли і знов настала темрява.

Про те, що Артемчика та всіх, хто був в автобусі більше немає, вона дізналася тільки за два тижні. На вимогу дати їй опізнати тіло чи хоча б видати для поховання те, що залишилося, Олена зустрічала лише жалісливі погляди і стискання плечима.

— Доню…, – сказав сивий лікар підозріло часто закліпавши очима, – там нема що опізнавати…

Ще через пару тижнів її виписали з довгим рецептом. В незнайомому їй місті Олена знайшла прихисток для переселенців – в кімнаті жили ще п’ятеро, імена яких вона забула одразу, як тільки почула. Цілими днями жінка вешталася десь на вулиці, часто не пам’ятала де саме, не знала, чи їла чи пила щось, приходила в темряві, механічно випивала всі пігулки і вирубалась у важкий сон. Якщо щастило – без сновидінь. Нащо жити вона не знала, а припинити жити не мала сил.

Тим більше життя більше і не було. Його забрав ворожий снаряд, що влетів в автобус на території «зеленого коридору».

***

— Колись в давнину жила собі одна дівчина. Звали її Мирослава. – кожен вечір Ірина розповідала малому казки, так він краще засинав. – І була вона красива, як зорі на півдні в серпневу ніч. Мирослава розписувала посуд та взагалі все, що потрапляло їй під руку. Люди Мирославу любили, як і її роботу.

Життя тоді буле важке, праця виснажлива, а малюнки Мирослави все робили веселішим і яскравішим. Дивні рослини, небачені квіти, загадкові звірі і птахи оселялися на тарелях, полумисках, глечиках… Брала жінка такий глечик в руки і настрій у неї ставав кращим, насипали дитині кашу в розписану мисочку і ось вона вже і не рюмсала. Страви ставали смачнішими в посуді, розписаним Мирославою, і помітили також люди, що в домі, де той посуд, менше сварок і більше багатства…

В ці часи в тому князівстві правив один дуже красивий, але дуже суворий князь. Всі його боялись, бо на розправу він був швидкий і жорстокий. І цей князь оголосив, що шукає собі дружину. При чому князівни його чомусь не влаштовували, – мабуть, просто батьки наречених навіть за великі статки не хотіли віддавати дочок за таку сувору людину. Тому князь вирішив знайти собі просту дівчину.

Став об’їжджати своє князівство і дивитися на всіх незаміжніх дівчат. А як побачив Мирославу, то одразу вирішив – ось вона, його майбутня дружина. Така красива, що не соромно перед іноземцями похвалитися, а тут ще і народ її любить, а раз так, то і його полюбить через неї. Суворий то він був суворий, але геть не дурний.

Довго плакала Мирослава – не хотіла заміж за князя. Не шукала вона ані князівського багатства, ані слави. Тільки тим ще більше князя розпалила. Схопили її князівські посіпаки та привезли у палац. І сказав князь, що за десять днів буде весілля, а поки хай Мирослава призвичаюється до поведінці у палаці і змиряється зі свою долею.

Дуже засмутилася дівчина, але попросила дати їй пензлів, фарби та холстів, мовляв, хоче намалювати картину в подарунок нареченому. Князь, звісно, зрадів, коли про це почув, і звелів принести все необхідне.

Замкнулась Мирослава у своїй кімнаті і почала малювати. Намішала вона сім фарб, по кольорам веселки, так, малий, раніше не було стільки кольорів фарб, скільки зараз, доводилось часто змішувати якісь кольори, а певних взагалі було не дістати – тільки за великі гроші десь на чужині… Але князь був багатий, то у нього були всі потрібні компоненти...

Отже, взяла Мирослава сім фарб і почала малювати. В перший день намалювала велике синє пташине перо. Та таке, що дівчина, яка була приставлена їй служити, прийняла його за справжнє і намагалася ганчіркою змахнути зі столу… Так за сім днів вона намалювала сім кольорових пір’їн. А далі попросила три дні перед весіллям її не турбувати, тільки залишати їжу перед дверима, бо хоче вона провести цей час в мовчанні, підготувати свою душу до заміжжя та і картину завершити. Зрадів князь, про таке почувши, вирішив, що Мирослава змирилась зі своєю долею.

Рано вранці в день весілля пішли слуги будити Мирославу, але не змогли відчинити двері, міцні, дубові. Поки несли сокири, поки рубали, як з двору люди побачили, що з віконця башти вилітає великий Дивоптах, – такий яскравий, та сяючий, що аж очі засліпило.

Хтось казав, що Мирослава перетворилася на птаха і улетіла, хтось розповідав, що дівчина попросила Птаха її врятувати – на те він і Дивоптах, щоб виконати найпотаємніше найсильніше бажання… Казали, що тепер Мирослава оселилися за морем в гарному вільному місті. Вийшла там заміж за роботящого хлопця, так само продовжує розписувати посуд, народила багато діточок… А на подяку Дивоптаху намалювала його на стіні свого дому. І не знав її дім ані горя, ані печалі, ані злих людей.

А ті, хто підібрали малесенькі кольорові пір’їнки, що впали з неба на князівський двір, потім все життя були щасливими…

Ірина подивилась на хлопчика – той міцно спав, стиснувши свою солонку-пташку у руках.

— Якби ж то в житті все було як в казці. — Ірина Михайлівна змахнула сльозу, згадавши, як сьогодні на зупинці малий, побачивши автобус вчепився їй в руку, закляк на місці і сполотнів так, що аж губи побілили…

То вона вирішила вперше з’їздити з ним в місто, поговорити з дівчатами в соціальній службі, але не вийшло. Господи, що ж це мале вже бачило і пережило в свої роки!

Слава богу, хоч в їх кутку не чутно звуку повітряних тривог, а сповіщення у неї беззвучні. Та й прильотів, слава богу не було ще, тільки в місті десь далеко в промисловій зоні. Хоч через це не нервує малий.

— Чому ж Дивоптах з її стіни не може крилом розвіяти всю ту темряву, що спустилася на їх Україну, чи хоча б на душу цього хлопчика…

***

— Кума! Щось ви мене геть забули! Як справи там у вас? Нормально? Не прилітає? Сусідам прилетіло? Ой лишенько! Соколенкам? І що? Живі? А, не було їх? Виїхали? Чоловік був? І що, живий? Ти диви! Тільки ото куток де він спав цілим залишився? От кажу я вам, кума, є бог на світі! А ви як? Нормально? Ну слава богу!

— А у нас ото, пам’ятаєте, я вам про хлопчика розповідала, якого Михайлівна підібрала? Мовчить! Вже ж скільки? Місяці півтора пройшло? Ну так, був квітень, тепер червень… Мовчіть і досі. Але малює! Я якось до Михайлівни забігала, молочко свіженьке приносила для мого. Свіже то ж не магазинне… Що кажете? Ви магазинне п’єте і нормально? Ну я навіть не знаю, що вам сказати…

— Хлопчик як? Щічки з’явилися, хороший такий. Малює разом з Михайлівною. Вміє? Та що він вміє у шість років! Просто Михайлівна його за один стіл з собою садить, дає пензлі, фарби, то він щось там і малякає. Неллі Петрівна то якось так назвала… Якесь таке слово цікаве… армадотопія чи що.. Як кажете? Як-як? Арт терапія? А що воно таке? Лікування мистецтвом? Ну хай буде, бо щось те що він малює на мистецтво ото в музеях несхоже геть.

— Що малює? Ну там якесь таке дитяче… А, знаєте, зараз став пір’їнки малювати! Михайлівна йому якусь книгу притащила там багато фоток всяких птахів та пір’я, то він малює то все. Різними кольорами. Я підслухала, як Михайлівна казала Андрію, ну пам’ятаєте, той комп’ютерщик? Казала йому, що розповіла малому казку про Дивоптаха і той, мабуть, тепер хоче його намалювати і попросити щось. Що? Ну звідки я знаю що? Щоб війна скінчилась чи може щоб його мамка знайшлася…

—А я думаю, він же буде малювати і нічого не станеться, як же дитині ото все поясниш? Ото вона, ну, Ірина, теж переживає. Каже, сказала малому, що невідомо, як точно виглядає Дивоптах, але можна спробувати малювати багато різного пір’я, при чому так, щоб як живе виходило… Ото я думаю, малий до кінця життя то буде малювати…

— Хотіла у Андрія розпитати, що і як. Йшла якось по вулиці а він назустріч, несе малому якійсь конструктор та книжки – дуже він прив’язався до нього. Що? Як я знаю? Та він майже всю нову одежу йому за власний кошт купив! Іграшки всякі тягає. Дозволяє ото зі своїм папугою гратися, а він же його нікому не довіряє! Кого не довіряє? Ну папугу! Хоча, господи, що там в ньому такого – та сама курка. Тільки сіра і балакає.

— Що кажете кума? А, питаєте що Андрій сказав? Та таке ляпнув що в купі не держиться! Я ж ото іду, бачу він іде сумний якийсь. А ви ж мене знаєте, я не можу просто так повз пройти, як людині сумно. Треба ж якось допомогти, розпитати… Що кажете, кума? Свята я людина? Ой, припиніть ото!

— Ну от я підходжу, слово за слово і питаюся, Андрій, а чого ти неодружений ходиш? Питаєте, як до цього розмова дійшла? Ой, я хіба пам’ятаю, кума, я ж не дитогон! Що? Ну, добре, диктофон, як скажете. Ну ось, питаю його, а чом ти досі неодружений? А він так подивися на мене і каже потім – бо ви, тітка Люда, мені взаємністю не відповідаєте! І пішов! Нє, от нахаба! Я аж язика проковтнула! Що кажете? Не вірите? Та богом клянусь, так і сказав! Що-що? А, не вірите, що я язика проковтнула?...

Продовження у другій частині