ДИВОПТАХ. Оповідання №5

ОПОВІДАННЯ №5 (частина 2)

– Я вас категорично вітаю! – роздався низький і трохи механічний голос. – Ірина як раз малювала і дуже різко підняла руку з пензликом, – то була добре пропрацьована реакція, щоб від несподіванки не зробити зайвого мазка.

– Тарас Григорович! – ви мене налякали!

На підвіконні сидів великий сірий папуга.

– Тільки сміливі мають щастя! – поважно промовив папуга.

– Еге ж, кондрашка хвате від таких несподіванок, ото буде сміливість. Що, знову втік, хуліган?

– Вічний революціонер! Дух, що тіло рве до бою, – не уймався папуга.

– Тарас! Тарас! Ти де?

– Андрій, він тут! Заходь!

Тарас Григорович дістався Андрію після розлучення. Цитатам з української класики навчила папугу Свєтка: «Такому папуг точно більше ніхто не вчить». Якщо він і не хотів розлучатися зі Свєткою, то через цього папугу, до якого дуже звик. Але Свєтка благородно віддала жако йому, тим більше, її робота була пов’язана з постійними відрядженнями.

Ранні шлюби вони такі. Або ви залишаєтесь разом на все життя, або, подорослішавши, усвідомлюєте, що поряд з вами раптом опинилися геть інша людина. І тоді краще все вирішити якомога швидше, щоб не втрачати дорогоцінний час. Ініціатором розлучення стала Свєтка, але якби вона не заговорила першою, то це зробив би Андрій. Вони розійшлися легко, як люди, яким вже давно нема нічого ділити.

Одразу після розлучення він з’їхав з квартири в Мальоване. Просто від когось почув назву, приїхав на день подивитися, а за тиждень вже купив хату і перебрався. Андрій давно втомився від столиці, а працювати міг з будь-якого місця, був би інтернет. І про своє рішення не пожалкував.

Тільки ось Тарас Григорович весь час норовив таємно податися до сусідів, щоб нести їм розумне, добре та вічне. Через це Андрій мав постійну розвагу шукати по Мальованому крилатого агента Просвіти. Дякувати богу, з тих пір, як у Ірини Михайлівни оселився хлопчик, Тарас Григорович здебільшого тікав саме сюди. Мабуть, жадав просвітити юне покоління. Або йому подобалося, як малий сміється – витівки і фрази папуги було єдине, що викликало у хлопчика сміх.

Тепер птах поважно виступав по столу на якому стояло багатенько пластикових стаканчиків, якісь з водою з-під фарби, якісь пусті, – заглядав в середину, пусті брав дзьобом чи лапою і кидав на підлогу.

– Бо вам призначено скалу сесю розбить! – Тарас Григорович супроводжував свої дії словами великого Каменяра.

– Тарас! Я що тобі казав! Нікуди без мене не літати і не ходити! Казав? – Андрій зробив вигляд, що сердиться.

Папуга так само зроби вигляд, що йому соромно – винувато опустив голову, але одним оком хитро дивився на господаря.

– Ну давай, йди сюди! – Андрій підставив руку і Тарас Григорович всівся на неї. Потім важко зітхнув і, усвідомлюючи свою провину сумно сказав:

– Буду сіять квітки на морозі…Буду лить на них сльози гіркі…

Малий знов засміявся, а папуга задоволено захлопав крилами.

– Ну добре, добре, – Андрій почухав папугу, і спустив Тараса на стіл. І раптом спитав малого:

– Слухай, друже, ти ж вмієш читати? – малий кивнув. Та Андрій і сам бачив, як той бува повільно водив пальчиком по рядках книжок.

– А писати вмієш? – малий не кивнув, але і не похитав головою.

Ірина Михайлівна здивована дивилась на Андрія, не розуміючи, до чого він веде, а той в той час присів поряд з малим і поклав перед ним чистий лист паперу:

– А напиши щось. Може, своє ім’я? Чи імена… знайомих? – він не хотів казати «батьків», бо не знав, яку реакцію то може викликати.

Хлопчик крутив олівець в руках, але нічого не писав.

– Страшні слова, коли вони мовчать…

– А ну тихо, Тарас Григорович! – цикнув Андрій на папугу. – А може цифри знаєш?

Малий швидко глянув на Андрія і почав щось писати на листку. І то був не рядок «1.2,3…» – то був…

– Номер телефону! – стримуючись, щоб не скрикнути, сказав Андрій Ірині Михайлівні.

Хлопчик дописав, підсунув листок Андрію і подивився наче питаючи – чи не хочуть від нього ще щось.

Андрій обійняв його:

– Ти молодець! Ти просто молодець! – взяв листок і швидко вийшов на кухню, махнувши Ірині, щоб йшла за ним.

– Як? Як нам раніше не спало це на думку? Пам’ятаєте, у нього на руці було щось написане? Цілком можливо це той самий номер телефону! А як і не він, то все одно – номер телефону!

– Тож тепер можна подзвонити, знайти родичів…– від хвилювання Ірина Михайлівна взялася перетирати вже вимиті і витерті чашки.

– Мене більше турбує, чому він не захотів писати своє ім’я… Мабуть таки сталося щось дуже і дуже страшне… А телефон зараз спробуємо, але не радійте передчасно. Він міг помилитися, та і взагалі то може бути будь-який номер з реклами, яку він колись бачив, та і взагалі все, що завгодно. Треба спробувати, але особливо на успіх я б не сподівався…

– Давай перевіримо. Негайно.

***

Якась дивна вийшла розмова. Софія Іванівна крутила в руках мобільний. Шкода, що вона не змогла нічим допомогти тому чоловіку. Він розшукував родичів якогось хлопчика… Але вона і гадки не мала, про кого йде мова. Про те і сказала тому чоловіку, Андрію. А також пояснила, що цей номер у неї лише тиждень, – купила сімку в кіоску. Дивно, що телефонували з Мальованого. Софія там ніколи не бувала, але мріяла колись поїхати, тим більше, там мешкала одна майстриня, яку б вона хотіла запросити в свій центр хоча б на «гастролі»…

Культурно-мистецький «Дивоптах» звучало дуже пафосно, але Софії подобалось. То була її виплекана мрія. Чотири зали, в одній з яких збиралися рукодільниці, – її вотчина. В другій був невеличкий кінотеатр та бібліотека, де при нагоді читались лекції та зараз проходили заняття з психологами. Третя зала була віддана художникам, там господарював її чоловік, Олександр Миколайович. Четверта – дитяча, за неї відповідала Світлана. Тут проводилися заняття для діток і також була ігрова – батьки, яким не було з ким залишити малих під час занять, могли відвести їх туди. Про все це вона мріяла вже дуже давно і ось за рік до лютого її мрія нарешті здійснилась…

Її роздуми перервав несміливий стук в двері.

– Вибачте, можна?

– Так, проходьте, сідайте, – Софія Іванівна глянула в резюме на столі, – сідайте, Олена. Хочете чаю? Жінка покрутила головою.

– А я вип’ю, щось зимно. – вона пішла в куток і клацнула кнопку на чайнику.

Вже два тижні Софія шукала когось на посаду адміністратора і їй одразу стало ясно, що ця жінка категорично не підходить. За довгі роки роботи з людьми вона звикла дуже швидко їх оцінювати. І дуже рідко помилялася.

Вона ще раз подивилася на кандидатку, яка покірно чекала, поки з нею заговорять. Дуже худа, практично кістлява, якась сукня старомодного фасону і явно не по розміру. На ногах темні кросівки, хоча на вулиці спека, та й до сукні вони не пасують. Мабуть, переселенка...

Але переселенців зараз багато, всім не допоможеш, а їй таки потрібен адміністратор і помічниця. Для годиться Софія задала кілька питань, але і без того все було ясно. Адже вона шукала людину, дивлячись на яку хотілося би усміхнутися.

Доведеться відмовити. Як же вона цього не любить. Але казати «ми з вами зв’яжемось», коли і ти, і твій візаві знаєте, що цього ніколи не відбудеться, Софія Іванівна не любила ще більше. Налила собі чаю, взявши паузу, щоб зібратись з духом, і сказала:

– Розумієте, ви навряд чи підійдете для цієї роботи. Багато метушні, багато спілкування з людьми, телефонні розмови… Я бачу на цьому місці когось іншого. –

Та підвела голову і дивлячись кудись в простір сказала:

– Дякую вам. Так, я розумію.

Софії здалося, що вона чує в голосі жінки… полегшення. Ніби якийсь важкий тягар спав у з плечей і тепер попереду одна рівна широка дорога.

Олена встала, попрощалася і вийшла. І раптом до Софії дійшло, яка саме дорога тепер лягла перед тією, що щойно сиділа навпроти. Вона швидко підхопилася і відчинила двері. Жінка вже виходила на вулицю.

– Зачекайте!

Та здивовано озирнулася.

– Зачекайте. – Софія майже підбігла до виходу і вспокоївши дихання промовила:

– Я сказала, що ви не підходите для цієї роботи, але у мене є інша вакансія. Ви не проти бути… вечірньою прибиральницею? Грошей небагато, та що там, дуже мало, але… Як вам?

Олена подивилася на неї так, ніби Софія сказала, що дощ тепер буде падати не з неба, а з землі, і повільно кивнула.

– Приходьте сьогодні о сьомій вечора, я вам все покажу і поясню.

Взагалі прибиральниця в центрі була, тьотя Таня. Вона приходила зранку до відкриття і залишалась до обіду. «Тьотя Таня» давно була вже «баба Таня». Ніхто не знав, скільки їй насправді років. Прибирати старенькій вже було важкувато, але Софія не могла її звільнити – у тьоті Тані більше нікого і нічого в житті не було.

Ну що ж. Тепер можна і тьотю Таню залишити і самій по вихідних вікна не мити.

***

З того дня, як Олена почала працювати в "Дивоптасі", пройшло вже більше місяця. Вона прибиралася скрізь крім дитячої. Мабуть, Софія щось відчула, або дійсно дитяча була повністю царством Світлани і вона не любила там "сторонніх рук". Так чи інакше, Олена не образилась, а скоріше відчула полегшення.

Сказати, що ця робота змінила для неї все, було б невірно. Але щось таки змінилось в той день, коли Софія не дала їй вийти в двері, що мали стати останніми в її житті. Ні, вона не повеселішала, усмішка так само рідко з'являлася на її обличчі і то більше нагадувала гримасу, але... В душі оселився маленький помічник надії.

Олена сама здивувалася, коли зрозуміла, що то надія. Яка? На що? Вона лишилася сама у цілому світі. Хоча, був ще троюрідний брат, з яким вона останній раз розмовляла ще за рік до 24 лютого. Її син загинув, це було точно, сподіватися не було на що. Але надія з’явилась і не питала. Жила і світила, потрошку пробиваючи ту чорну кригу, що скувала її душу і тіло.

Не пройшло і тижня, як Софія Іванівна запропонувала Олені ночувати в Центрі. Адже вона закінчувала роботу пізно і могла не встигнути додому до комендантської години. Додому! Хіба то помешкання було для неї домом? Чи є взагалі десь тепер її дім?

Так в маленькій комірчині за кабінетом Софії примостився маленький старий диванчик, пластиковий столик і стілець. Олені то було цілком досить. Їй було цілком досить і просто тиші, яка панувала в Центрі після закриття.

Після того, як вона стала ночувати в комірчині їй нарешті перестав сниться автобус. Іноді снився Артемчик, але, хоч вона і прокидалась заплакана, була рада побачити сина хоча б уві сні.

Натомість з'явився тепер у неї інший сон. Село чи передмістя, хата з великою скляною верандою (і нестрашно їм стільки скла у війну!) і білою стіною. На стіні було намальовано золотого птаха з райдужним хвостом. У сні Олена ходила навколо того двору, шукаючи вхід. Іноді вхід знаходився і тобі вона йшла в будинок.

Заходила на веранду і бачила хлопчика, який малював. Малював пір'я. Хлопчик здавався їй знайомим, але вона ніяк не могла пригадати, де і коли його бачила. Вона чекала тих снів, хотіла побачити ту хату, веранду і хлопчика. Ві них віяло спокоєм, радістю і… життям. Чимось, давно нею забутим.

***

В серпні Свєта з дитячої взяла відпустку на тиждень. Оскільки відвідувачів ітак було небагато, Софія вирішила на цей час просто закрити дитячу. А ввечері перед тим, як Свєта мала повернутися, покликала Олену.

– Слухай, протири, будь-ласка, дитячу, бо Свєта завтра прийде по обіді, може не встигнути. Зможеш?

– Звісно. – до того часу Олена навіть не заглядала в дитячу, що була в кінці коридору і ховалася за дверима з кольоровими віконцями.

А між тим там було гарно. Кімната невелика, але все продумано. Артемчику б тут сподобалось. Кілька зон – розважальна, навчальна, для відпочинку, невисокі полиці з книжками, фарбами, пластиліном, іграшками, конструкторами... Він би в першу чергу за конструктор би схопився… Але не це дитячі скарби привернули ї увагу. Зі стіни на Олену дивився вологим оком великий золотий птах з райдужним хвостом. Дуже схожий на того, якого вона бачила у сні.

Софія глянула на неї:

– Справляє враження, еге ж? Цей розпис був тут, коли ми купляли будівлю. Колишня хазяйка дуже просила його залишити, а у мене б і рука не піднялась таке зафарбувати. Це справжнє диво. Я коли цього птаха побачила і назву для центру придумала...

– Дивоптах?

– Ага... Навіть дізналася, хто його намалював, уявляєш? Одна майстриня, виявляється, вона досить відома. Дуже хотіла я з нею познайомитись і до центру запросити, але лютий все змінив...

– І що ж це за майстриня? – спитала Олена просто щоб щось казати, а сама тим часом підійшла до стіни і непомітно погладила птаха по крилу.

– Та є така. Ірина Михайлівна Завадська. Живе в Мальованому. Чула про таке? Вважається батьківщиною такого розпису... Ой, до речі була цікава історія, пару місяців тому мені дзвонили якраз з Мальованого... Там якийсь хлопчик загубився і написав мій номер телефону.

– Знайшли?

– Кого?

– Ну, родичів хлопчика? – Олені раптом стало жарко і вона відчинила вікно, впустивши в затишну кімнату шум з вулиці.

– Та ні... Тобто я не знаю. Я нічим не змогла їм допомогти, бо той номер як раз на днях купила...

***

Мальоване. От вона приїхала. Яка красива зупинка! Але куди йти далі? Де шукати ту хату? І головне, нащо? Чому? Олена не знала, просто з того моменту, як побачила птаха в дитячій, не могла заспокоїтись. Відпросилась у Софії на три дні і рушила в дорогу… Тож, куди тепер?

– Я вас категорично вітаю! – роздалося десь дуже близько. Олена озирнулася – навколо нікого не було. Тільки на старій лавочці всередині зупинки, закопавшись в чийсь забутий шалик, сидів сірий птах.

– Вітаю вас! – повторив папуга.

– І я вас вітаю, – автоматично відповіла Олена. Звідки тут папуга? Хтось кинув? Навряд... Улетів і заблукав? Олена ще раз озирнулася і подивилася на дорогу, намагаючись побачити потенційного господаря ввічливої пташки. Нікого не було.

Тим часом папуга злетів і всівся їй на плече, вчепившись за широкий ремінь сумки.

– За п'ятсот метрів поверніть направо.

– Ти впевнений? – Олена вже розуміла, що пташку тут лишати неможна. Ну що ж, принесу в Мальоване, може там господар знайдеться, або хтось підкаже, що робити з цією знахідкою.

– Тарас Григорович завжди певен.

– Тарас Григорович це ти? Яблуко хочеш?

Папуга схвально нахилив голову.

***

– Ви не бачили Тараса Григоровича? – Андрій з самого ранку не міг знайти папугу і дуже сподівався, що він у Ірини.

– Ні. Не бачила. Ти не бачив? – Ірина спитала хлопця. Той покачав головою і стривожено подивився на Андрія.

– Нічого, знайдеться, як їсти захоче, – заспокоїв Андрій скоріше себе, ніж малого. – Можна глянути? – На папері лежало красиве помаранчеве перо.

Андрій хотів його взяти, але не зміг. Перо було намальоване! І так справно! Хлопчик переможно подивився на Ірину Михайлівну.

– Так, то він намалював, Андрій! Уявляєш? – але в словах сусідки за радістю Андрій відчув тривогу. Вони колись вже розмовляли про це. Ірину лякала така сильна віра хлопця в казкового Дивоптаха. Тепер, коли малий навчився так добре малювати, – і як швидко! – що йому казати? Розповісти, що казка не має жодної сили? Але ж відібрати у людини, тим більше, дитини, віру, то дуже страшний гріх. А марна надія не гріх? Чи не знищить вона хлопчика швидше?

– Де ж все таки подівся цей папуга?

– Я вас категорично вітаю! – прозвучало десь на вулиці.

– Тарас Григорович! Де ти був, застудитись хочеш? – Андрій прожогом вискочив у двір.

– Я в серці маю те, що не вмирає!

– Побалакай мені тут! Дочекаєшся, зачиню тебе в клітці..., – Андрій осікся, побачивши незнайомку.

Від хвіртки повільно йшла жінка. Він не знав, красива вона чи ні, але знав, що вона вся сяє. Сяє її волосся в світі серпневого сонця, сяють очі, сяють руки. Кришталева, – тільки й встиг подумати Андрій, як у нього з-за спини назустріч незнайомці вибіг хлопчик. Він зупинився за метр від жінки і застиг, наче не знаючи, що робити далі. Жінка теж застигла. І раптом повільно опустилася на коліна, наче її ноги стали ватяними і простягнула руки назустріч малому.

– Мама! Мама! Це ти! Я знав, я вірив! Я так просив Дивоптаха, щоб він привів до мене маму! І ти прийшла! – ніби слова тільки і чекали, коли хлопчик захоче говорити і тепер сипались одне за одним.

– Ось, Дивоптах сказав віддати тобі це, – хлопчик щось простягнув кришталевій. Свою солонку-іграшку?

– Синочку, синку мій!

Жінка взяла солонку, провела рукою по обличчю малого, по його волоссю, як роблять сліпі, щоб зрозуміти, хто перед ним. А потім мати і син припали одне до одного, наче стали одним цілим.

Хтось схлипнув позаду Андрія, – Ірина Михайлівна.

– Господи, невже! Як таке можливо?

– Але...але ж це...неможливо..., – розгублено сказав Андрій і зойкнув – то Тарас легенько його дзьобнув:

– А буде син, і буде мати! І будуть люде на землі!

– Ой, помовч! – махнула Ірина, витираючи сльози.

Мабуть через сльози, які всім затуманили очі, вони не побачили, як над матір'ю і сином закружляв великий золотий птах з райдужним хвостом, обійняв їх своїми крилами, ніби благословляючи, і полетів високо в небо.

Потім, коли вже всі наплакались і пішли в хату знайомитись, Тарас Григорович обережно підібрав з доріжки сім кольорових пір'їнок. Поважно і дуже обережно він вставив їх собі у хвіст і подивися на те, що вийшло у старе дзеркало, яке прикрашало клумбу з айстрами. Побачене його явно задовольнило, він крутнувся ще раз, промовив:

– Люди, будьте взаємно красивими! – і перевалюючись пішов в хату.

***

– Кума, ви чули? Мама того хлопчика, що у Михайлівни, знайшлася! Та ні, які там органи опіки, як би вони допомогли, адже навіть імені ніхто не знав! Як-як? Звідки я знаю! Кажуть, то все Дивоптах! Але я вам так скажу, ніякий то не Дивоптах! Я сама бачила! Бачила як її привів папуга того комп'ютерщика! Звідки? Ну я не знаю, кажуть вона ці місяці працювала у Франківську чи то прибиральницею, чи секретаркою...

– Що питаєте, кума? Як папуга злітав через п’ять областей, розшукав там жінку і привів сюди? От ви все-таки людина з черв'яком, кума! Що? З червоточиною? Ну вам краще знати, що там у вас! А щодо папуги, ну звідки ж я знаю, як! Він же птах? Птах! Крила має? Має! Значить злітав! Не можуть так далеко літати? А ви звідки знаєте? Ви що, ото..орі..отолорінголог? Що-що? Ну орнітолог добре... От любите ви, кума, до кожного слова причепитися!

(с) Токарєва Інна

11.12.2022

___________________

Підтримити автора можна тут:

Пб: 4149439020986661

PayPal - andalusiai@gmail.com

10% коштів – волонтерам Миколаєва.