Мандрівка в "Хороше"

— Та немає тут ніяких монет, дурень. Пішли додому вже, га?! Ти чуєш мене чи ні?

Ніка ходила колами. Ніяк не могла заспокоїтися, бо Ілля мовчав вже кілька хвилин. Ті кілька нещасних хвилин здавались Ніці дрібнотою вдома, коли її кликала мама допомогти на кухні, але не тепер. Тепер вони з Іллею вирішили обслідувати підземелля старого замку. Ілля як зліз вниз, так і загубився у темряві, навіть промінь ліхтарика не з’являвся, ніби не в підземелля рушив, а в чорну діру стрибнув.

Трухляві дерев’яні двері — ото єдиний захист від допитливих діточок та дурних чи безстрашних диґерів, п’яниць і молоді, яка бачить щось неймовірно романтичне у тому, аби загинути в один день.

— Де ти там? Попереджаю тебе востаннє: я на варті стояти не буду більше. Зараз же візьму телефон і все розповім твоїй мамі. Так і знай! Чуєш мене?! — з розпачу вона підійняла суху жменьку землі та хотіла жбурнути її туди, вниз. — Бовдур!

Чорт, більш ніхто інший, штовхнув їх на такі пригоди. Компанія хлопців, коли випадково увійшла дівчинка, тобто, Ніка, марила оцим клятим підземеллям. Сюди постійно лазили їхні діди та батьки, а тепер, коли виходи почали зачиняти, здійнялась справжня паніка. Міська влада навіть не здогадувалась, яку неймовірну древню традицію руйнувала. Чи то пак — якраз добре знала про це. Лише дивом ніхто не загинув у тих підземеллях.

— Іллє! Вилізай, хай тобі грець! Якщо ти там вмер, я на твій похорон не прийду, ось так!

І вона схрестила руки на грудях так, ніби дійсно не збиралась йти нікуди. Ніка злилась, а коли вона гнівалась, то не могла мовчати. Їй здавалось, що якщо тримати все в собі, то рано чи пізно це може вибухнути. Вибухати вона не хотіла.

— Добре. Тоді я піду до тебе. І добряче надеру тобі зад.

Через хвильку її настрій змінився. Вона перестала гніватися та ображатися, а захотіла тріснути Іллю. Думки про те, що зараз вона без проблем знайде його, візьме за шкірку і як дасть по дупі, зігрівали. Ніка дістане друга з тієї страшної ями, наче герой-рятівник з роззявленої пащі голодного хижака немічну жертву, а потім сама відлупцює його. Аби був живим, аби був живим…

Серце несамовито колотилося. Здавалось, ніби всередині сидить ще одна Ніка та вистукує чималеньким напруженим кулаком по ребрах. Ніка обернулась: нікого. Досі вона так гучно розмовляла, що її могли почути студенти чи викладачі, хто завгодно із любителів перепочити з іншого боку палацу. З того самого, не найкращого, навіть аварійного, бо ремонту палац не бачив тут, мабуть, років з п’ятдесят.

— Я спускаюсь.

Кілька старих дощок з заржавілими цвяхами, навколо замшілої, вологої кришки, тобто дверей. Було схоже на вхід у землянку, льох чи криницю — темна розщелина посеред трави, каменів та сухої, пригрітої сонцем, землі. Точно зручна домівка для мишей та пацюків.

Бр-р. Навіть думати про це не хочеться.

Лячно, аж сироти виступили. Прохолода з чітким ароматом прілої землі, цвілі та грибів дмухнула в обличчя Ніки. Вона глибоко вдихнула, затримавши дихання, та обережно ступила на ґрунтові сходини. Йшла повільно. Крихкі східці, видовбані тут хтозна скільки часу назад, не вселяли надії на свою безпечність. Кілька їх обвалилось, але, на щастя, не повністю, тож Ніка могла йти далі.

Іллі ніде не було видно. Тільки залишки сміття та бруду попід розмальованими стінами. Кричати тут — небезпечно, тому Ніка лише гучно, як тільки дозволяв інстинкт самозбереження, прошелестіла:

— Я тут. Іллє!

Знову жодної відповіді. Найстрашніші думки посипались на Ніку разом з трухлявою стелею. Зціпивши зуби, вона сунула руку в кишеню, аби дістати телефон. Не хотіла дивитися на те, що тепер прикрашало її голову та плечі: точно, крім грудочок землі там були ще комахи та сміття.

— Я знайшов польську монету! — звідкись прозвучав голос Іллі, і у Ніки ніби хтось з плеча зняв важкий шкільний наплічник.

— Ти засранець! Гімнюк!

— Я також радий тебе бачити, — він посміхнувся так, ніби нічого не трапилось, чим ще дужче роздратував Ніку.

— Щоб тебе! — плюнула вона.

Звісно, зізнаватися Іллі в тому, що перебрала найжахливіші думки й спустилась сюди, ризикуючи власним життям заради нього, не стала. Пішов в сраку. Замість цього Ніка лише суворо запитала:

— Чому ж ти не відповідав? Оглухнув?

— Та ні. Просто не хотів відриватися, — і знову Ніка забажала тріснути його, — ледве знайшов монету, думав, може, ще знайду. Але ні, більш нема. Ходім звідси, поки стеля не обвалилась.

Ніка сполохано поглянула вгору. Очі її миттєво засліпив пісок, земля і ще щось. Ілля хекнув і вийшов вперед, міцно стискаючи в руці заповітну монетку. Ніка все-таки стукнула його в плече, кільканадцять разів кліпнувши, аби прогнати смітинки з очей. Сльози текли по щоках, і від того Ніка відчувала себе ще гірше. Ілля — дурень, бовдур і тупий жартівник. От пройде сльозливість, вона йому все виговорить.

— Здається мені, що там нещодавно хтось був, — коли вони вийшли на яскраве осоння і сонце лагідно погладило їхні голови, мовив Ілля. — Може, наші хлопці лазили, може, ще хтось.

— Ха, — Ніка витерла сльози чистою хусточкою. — Я туди більш не піду. Ти глянь на себе, на кого ти схожий. І все заради монетки!

— То не просто монетка, то цілий скарб! Всі заздритимуть мені.

Повертівши вказівним пальцем біля скроні, Ніка зітхнула. Ілля виглядав так, ніби пів дня валявся в багнюці, глині та в піску. Сперечатися з Іллею — все одно, що розмовляти зі стіною, запевнюючи її в тому, що треба трохи схуднути.

— Але на варті стоятимеш знову ти.

— Що це? Чого це я? — Ніка нахмурилась, відірвавши вологу хустку від щік.

— Тому що ми з хлопцями хочемо обслідувати тепер загублені озера, скраєчку. Там, де сухіше.

— Боже… — Ніка здійняла очі до неба, звертаючись до Всевишнього, і в її почервонілих сірих очах, відобразилось лазур неба.

— Не прикидайся, ти знала про це. Ми давно планувати, — Ілля поглянув на неї терпляче, але потроху починав дратуватися. — Ніхто краще за тебе не стоїть на шухері.

Ніка знала, що хлопці давно замислили мандрівку до боліт, які колись давно були озерами. Тепер замість величних, стилізованих під античність, скульптур та вишуканих рослин тут були городи. Гарбузи, кабачки та картопля — от і все, що залишилось від колишнього розкішного парку, якщо не рахувати боліт, розташованих в низинці та куп сміття.

— Якщо так, то сьогодні ця монетка моя. Покажу бабусі, — хитро всміхнулась Ніка. — Ти не дивись на мене так, бабуся знає про наші «подорожі», — вона показала лапки пальцями та простягнула руку. — Кидай монетку.

— Добре. Але тільки сьогодні, — неохоче відповів Ілля, і його майже чорні очі, ревниво блиснули.

Польські монети — велика рідкість. Розшукували їх усі, кому не лінь, і таки назбирали. Колись ось така монетка була і у бабусі Ніки, але кудись чи то загубилась, чи то хтось поцупив. Бабуся сама знайшла її на городі, коли копала картоплю, тоді ж так розходилась, що копнула значно нижче рівня росту бульби. Щось маленьке, замурзане натрапило на заступ та заскрипіло.

— Диви, ба, що ми знайшли, — вихвалялась Ніка.

Монетка була так-сяк очищена, більша частина її бруду перейшла тепер на пальці та загналась під нігті Ніки. Бабуся взяла окуляри та пильно придивилась до монетки, на обличчі її поступово розквітла тепла усмішка:

— Така ж, яка у мене була, — поступово посмішка зникла, — ти не говори мені тільки, що ви до підземелля навідувались. Там небезпечно!

— Ми не… — Ніка вкотре брехала бабусі, причому робила це дуже майстерно, — не лазили туди. Просто Ілля порпався в багнюці. Таке вже в нього хобі.

— Дивне хобі, — недовірливо покосилась на онуку бабуся: певно, майстерність Ніки поступово зводилась на ніц.

— Отож. Я говорю йому про це постійно!

— Добре, — бабуся опустила погляд на монетку, затерту, і в половину не таку блискучу, як півтора століття тому, але досі коштовну та гарну. — Будь обережна, будь ласка.

— Буду. Обов’язково! — посміхнулась Ніка, а сама схрестила пальці за спиною.

Бабуся віддала монету онучці та загадково примружилась. Він такого погляду Ніка зніяковіла та одразу ж покинула кімнату. Саме бабуся розкрила більшість таємниць палацу Потоцьких: і про підземелля, по котрому граф міг пересуватись каретою з трійкою коней, таким широким та просторим воно було; про озера, басейни та фонтани, куди поважні гості кидали не тільки золоті монети, а й персні з браслетами, аби знову повернутися в Тульчин; про вулиці міста та дорогу, всипані цукром, наче припорошені снігом, аби цариця могла проїхати на санях; про старезні липи, висаджені по обидві сторони дороги.

Відтоді Ніка, Ілля та інші хлопці не вилазили з парку, так ніби він став для них замісником інтернету. Хоча і для інтернету примудрялись знаходили час якось. Його завжди достатньо, коли вам всього по дванадцять-тринадцять років.

***

Наступної днини Ілля отримав назад вичищену монетку. Хлопці обступили його, ніби в долоні тримав не старі, хоч і дорогі гроші, я маленьку машину часу. Так і було, мабуть. Якщо уявити, що колись хтось з наближених графа, родичів чи він сам тримали в руках саме цю монету, можна торкнутися минулого.

— Класно, дуже круто! — зітхнув Бодя. — Заздрю тобі дуже, ех!

Бодя часто зітхав з приводу і без, виглядаючи так, ніби от-от мав померти від серцевого нападу чи чогось на кшталт того. Сентиментальний, замріяний, але з такою живою фантазією, що дай Боже. Він — друге, після бабусі Ніки, джерело місцевих легенд та байок.

— Нот бед, нот бед, — покивав головою Денис, який завдяки пофарбованому у блакитний колір волоссю та звички всюди вставляти англійські слова, отримав прізвисько Блу (коли його не було поряд, то Бейбі Блу, хоч був найстаршим в компанії, часто поводився наче найменший).

— Вері найс? — трохи покривлявся Ілля.

— Вері, — Блу не помітив навіть єхидства та поважно кивнув. — То що, ґайз, все в силі? Бо мені ж треба здихатись сіс.

— Тебе знову змушують сидіти з нею? — чомусь засмутився Бодя, ніби його змушували глядіти за меншою сестрою.

— Йес, бро. Навіть не знаю, що його робити.

— Ти і вночі будеш з нею сидіти? — Ілля просканував Блу прискіпливим поглядом, на що той стенув плечима. — Ну, окей, як ти кажеш. Сьогодні ми обслідуємо територію при світлі дня, знайдемо кілька цікавих, на нашу думку, ділянок, де можна покопати. Зробимо помітки зараз, а ввечері, коли тут не буде ні студентів, ні городників, перевіримо. Не забувайте про гумові чоботи та ліхтарики.

— І тільки вночі, бо вночі цікавіше, так?  Ото тільки тобі могло спасти на думку копати в надзвичайно небезпечному місці вночі! Могилу собі ми там зробимо… — зітхнув Бодя, вже уявивши як буде виглядати його бліде обличчя при сріблястому місячному світлі.

— На жаль, у нас немає металошукачів, тому… Сприймайте це як гру. Азарт! Хіба вам в голові не паморочиться? — усміхнувся Ілля так натхненно, що ніхто не посмів ігнорувати його посмішку.

— Бро, а ти не археологом стати хочеш? Чи цим… Як той зветься, який могили копає?

— Могильник? — запропонував свій варіант Бодя, трохи оживившись. — Слухайте! — і сплеснув в долоні. — Ви мені нагадали про кладовище. Тут же ще кладовище було… Щоправда, собаче.

— Круто, — тільки і сказала Ніка, яка до цього часу мовчала.

Ніхто з них не боявся привидів, а навпаки навіть: не проти були познайомитися з блідим, напів прозорим силуетом того, що колись звалось людиною чи собакою. Це вже не мало значення, головне — сам привид. Чудернацька історія про божевільну покоївку Потоцьких, яка кожної ночі виходить на полювання з гострими шпицями та на смерть заколює кожного, хто трапляється на дорозі, не більш ніж жарт. Скільки разів вештались тут хлопці з Нікою пізнього вечора, а кілька ночей навіть провели просто неба — нікого не бачили, крім п’янчуг та студентів.

Вони почимчикували вниз по вузенькій стежині, що плелась поміж городами, ніби змія. Обабіч росли клаповухі кабачки, майоріли високі та стрункі стебельця кропу з розкритими парасольками голів, де-не-де виднілись жовтогарячі, наче самі осередки вогнищ, обличчя всміхнених соняшників. Ані натяку на колишню велич.

— Певно, граф вертиться в домовині, ніби порося на вертелі, — споглядаючи собі під ноги, сказав Ілля.

— Він давно вже забув про це місце, — махнув рукою Бодя та й зітхнув так жалібно і тягуче, що в інших аж щось надломилось всередині.

— Я завжди думаю над тим, як тут було раніше. Ну, знаєте, ці витончені, тендітні дами, кокетували тут з молодиками, сором’язливо прикриваючи обличчя ошатними віялами. Все було тут. На оцій от землі, де зараз ходимо ми, а колись ступали вони.

— О, Ніко. Тебе що Бодя вкусив? — обернувся до неї Ілля та хитро посміхнувся.

— Йди до біса!

Укус Боді — то страшне, гірше сказу. Вона майже образилась. Майже, тому що ніколи не вміла довго ображатися. Єдина дівчинка в компанії хлопців то вже дивина, але вони росли разом і разом ходили до школи, тому… У Ніки були подруги, звісно, але з ними вона не втрапляла у такі ж пригоди, як з хлопцями. Чи то в халепи… Та хіба ж то халепи? Таке собі, головне, що вижили і не постраждали. Приблизно таким був девіз чи життєве кредо чотирьох.

Перестрибуючи через струмочки, через насипи мула та каламутні калюжі, діти дійшли до очеретів та аїру. Десь тут, якщо вірити легендам, розташовувалось найбільше озеро з островом, де хоронили домашніх улюбленців. Існувала також легенда, що в цих озерах Мечислав, один із роду Потоцьких, топив коханок, але надто вже страшною вона була.

— Далі не підемо, там небезпечно. Провалимося ще, ніхто не порятує, — прислухавшись до таємничого шелесту високих очеретів, сказав Ілля.

Щось хлюпало там, за зеленою густою стіною із трав та кущів. Може, птиця яка загубилась чи ще що, та ніхто не поспішав перевіряти що воно там таке. Історії про водяників, мавок та іншу нежить сколихнулись разом з очеретом.

— Окей, тоді подавай гілляки. Повтикаємо їх тут, а ввечері знайдемо. Окей?

— Окей.

Блу простягнув руку та порухав пальцями, очікуючи поки хтось не вкладе йому в руку галузку певного розміру. Бодя зламав кілька гілочок та сунув йому в руку. Блу почав штрикати ними землю під керівництвом Іллі.

— Ви впевнені, що в темряві ми все знайдемо? — невпевнено запитала Ніка, окинувши прискіпливим поглядом роботу хлопців.

— Та хіба в цьому сенс? — покачав головою Ілля, напівобернувшись до неї. — Сенс у самій пригоді!

— А все інше — приємний бонус. Якщо знайдемо що.

— Та тут все давно перекопали так, що в найкращому випадку знайдемо тут порожню пляшку з-під пива з дев’яностих.

— Я ж кажу тобі: сенс не в цьому! — стояв на своєму Ілля. — Щось я тебе не розумію, Ніка. Ти ж раніше перша бігла туди, де пахнуло смаженим.

Ніка розгубилась та кинула погляд вниз, нібито власні старі кеди зацікавили її більше, ніж робота хлопців. Зізнаватись у суто жіночому відчутті, яке полягало у дивному, недоброму передчутті — марна справа. Бабуся ще дивилась так, що соромно брехати їй знову, але Ніка вже навчилась. Як і не звертати уваги на передчуття та попередження.

— Тут же є сторож. Тільки й хвилююсь, щоб нас не застукали.

— Оце все?

— А ще… Ви ж бачили багнюку, тут загрузнути можна, — Ніка тицьнула пальцем туди, де виднілось захаращене озерце, ніби розбите та загублене посеред заростей дзеркало.

— Ну це так. Та будемо обережними. Підемо стежкою, глядітимемо під ноги й так далі.

— Донт воррі! — хвацько вигукнув Блу, закінчивши роботу. — Не вперше вже.

І дійсно не вперше, але Ніка збентежилась, піддалась ненажерливому сум’яттю, яке почало їсти її від учора. Може, вона просто хвилювалась через небезпечну нічну подорож, може, відчувала провину перед бабусею, а, може, просто зрозуміла, що серед хлопців їй не так зручно, як раніше?

Відповісти Ніка і сама не могла. Але довелось взяти себе в руки, здерти з обличчя найменші натяки на сумніви та розтягнути губи серпом усмішки.

— О десятій, так? — аби переконатися в тому, що дійсно знала точний час, запитала Ніка.

— Так, — кивнув Ілля.

— Треба перевірити прогноз погоди, — раптово пригадав Бодя, сунувши руку в кишеню та намацавши телефон. — Казали, ніби дощ піде.

— Брехня, — махнув на нього Блу і з виглядом поважного синоптика поважно підійняв вказівного пальця догори. — Вангую, що дощу не буде.

Повертаючись додому, вони сміялися з чергового зітхання Боді, який раптом пригадав, що на дощ у нього швидко змінюється настрій на меланхолічний. Він тоді нічого не хоче, крім як безцільно блукати мережею та переглядати тупі відео. Словом, майже те саме, що він і без дощу робив.

Зустрівши кількох студентів, що випивали за парковим фасадом палацу, діти пришвидшились. Відповідати на питання старших вони не хотіли, а студенти проводжали їх такими довгими та зацікавленими поглядами, ну, точно хотіли щось сказати! І таки сказали, але лише один одному.

— Ті малі щось затіяли, точно тобі кажу.

— Граються собі діти, тобі що до того?

— Та просто виглядають вони так, ніби шукають, де труп закопати.

— Ха-ха! Вигадаєш ти…

Про що вони розмовляли далі, ніхто вже не чув. Чомусь Ілля гордився собою. Не кожного дня його підозрювали у такому злодіянні, а бути злодієм, харизматичним та привабливим — то в моді зараз як ніколи. Блу і Бодя і собі випрямили спини, ніби хтось палкою бахнув по плечах, та гордовито рушили за Іллєю назирці.

— Слухайте, — сказав Бодя, зупинивши всю їхню процесію. — А якби ми когось вбили, то де б його закопали насправді?

І вони почали жваво обговорювати всі ймовірні місця для поховання якогось недруга чи навіть героя — все залежало від того, які ролі вони грали. Іллі хотілось бути злодієм, а Боді навпаки. Блу сказав, що бачить себе в ролі сірого кардинала, а Ніці віддали роль фатальної жінки. На що вона відповіла:

— Е, ні, не хочу. Хочу роль зрадниці, — і посміхнулась моторошно так, іронічно, що хлопці аж слину ковтнули. — Та жартую я, жартую!

— Крінж, — заявив Блу, засудив Ніку поглядом, але врешті-решт усміхнувся.