Мандрівка в "Хороше"

Ілля побіг, помчав так, ніби його переслідував не один примарний пес, а ціла зграя зголоднілих вовків. Перестрибуючи через каламутні води болота по порослим травою гаткам, Ілля молився всім богам, яких тільки знав. Він благав про порятунок, незграбно змішуючи ті самі молитви та таку міцну лайку, що… Словом, якби поряд був хтось старший, то відреагував зразу, відтягнувши за вухо.

Схарапуджені, перелякані й забрьохані по саму маківку, за Іллєю бігли друзі. Сторожко обертаючись та помічаючи невгамовного мертвого пса, діти верещали так, що чули їх в сусідніх хатах. Пес переслідував їх аж до самісіньких воріт. Далі він піти не зміг.

Зупинившись на півдорозі між палацом та собором, на одній з центральних вулиць, діти захекано озирались у різні сторони. Собаки, усі, яких раніше можна було здибати у місці, так гучно й невпинно валували, що дзвеніло в вухах. Клята примара розбудила всіх, кого тільки могла, і тепер гавкіт стояв такий, ніби у місті жили не люди, а самі лише дурнуваті пси.

— Божечко! Божечко! — тільки-но Бодя прийшов до тями, одразу ж повернувся обличчям до собору та й почав несамовито хреститися.

— Ви всі його бачили? Точно? — про всяк випадок запитала Ніка, недовірливо поглядаючи на відчинені старі ворота палацу, звідкіля вони щойно вибігли. — Не бачу його, мабуть, злякався.

— Скоро світанок, — зауважив Блу, скуйовдивши блакитну чуприну та втомлено опустившись на лавку. — Комусь скажемо — не повірять. Це ж просто… просто крейзі!

— Ліпше і не скажеш… — Ілля так і стояв, зігнувшись та вхопившись за живіт, намагаючись відхекатися. — О-ох. Що ж то таке було воно?

— Гадаю, прокляття, — відповів Бодя, серйозно поглянув на кожного з присутніх та гірко-гірко зітхнув. — Нам гаплик. Я це передчуваю.

— Брехня, — відмахнувся від нього Блу, але коли стрів занепокоєні погляди напружених Ніки й Іллі, тихенько, невиразно поцікавився: — Чи правда?

— Може й так. Треба дізнатися, що то таке було. Може, хтось його вже зустрічав. Ніко?

— Запитаю у бабці. Так-так, запитаю обережно, хоча… Не думаю, що обережність мені допоможе.

Ніка випрямилась і вгляділась у мляву темряву, яка саме втрачала свою насиченість. Сонце вже котилось до краю неба, аби от-от виглянути з-за нього та освітити їхнє маленьке містечко. Разом із сонцем пробудились деякі мешканці міста, серед яких опинилась й бабця Ніки. Тепер вона бігла вгору по вулиці з ліхтариком та телефоном, певно, телефонувала онуці.

Сунувши руку до кишені, Ніка розпачливо пригадала, що вимкнула телефон. Тепер вона просто стояла на місці, не могла поворухнутися, а всередині її все переверталось, ніби на чортовому колесі. Бабуся цього не пробачить. Як же соромно! Як соромно, хай йому грець!

— Бодю, ти мав рацію. Нам гаплик. Мені — так точно.

Коли бабуся настигла їх компанію, всі зрозуміли, що Ніка не збрехала. Там були і сльози, і сміх, і погрози, і обіцянки завжди допомогти в біді, й міцні обійми, все було, навіть найстрашніше: Ніку збирались не випускати з дому тиждень, а то й більше.

— Як ти мене налякала, як налякала! Навіщо ж ти втекла?! Ой, — бабуся ледве трималась на ногах, так нервувала, так переймалась, що Ніка потихеньку повела її додому.

Довго вибачалась, довго благала пробачити, пропонувала викликати швидку й обіцяла більш так не робити. Хлопці дивились їм услід й провина охоплювала їх — разом і кожного окремо. Пригода могла обернутися трагедією, навіть той пес, дідько з ним, не був винуватий. Вони самостійно пішли на такий необачний, небезпечний крок, бо просто бажали розважитися… Дурні. Так і Бодя, й Ілля, й Блу назвали себе.

Після того походу за скарбами дісталось всім. Бабуся Ніки розповіла батькам Боді, Блу й Іллі про все, що трапилось й батьки разом заборонили дітям потикатися на вулицю. Лише під наглядом дорослих, та й те всього на годину-дві на день. Після такої поразки — бо ні скарбів, ні особливих пригод, як не рахувати химерного пса — ніхто й не бажав гуляти. Діти принишкли, нібито примирились з покаранням, та й тішились з того, що інтернет залишився. Такої розкоші їх, на щастя, не позбавили.

Тож іноді друзі переписувались у соціальних мережах. Так тривало доти, допоки батьки не відібрали телефони. Проте дещо вдалось прояснити: наприклад, Ілля кожної ночі чув жалібне скавучання, лише він один. Жоден член родини, жоден сусід, взагалі ніхто не чув того нещасного, ображеного пса. Іллі здавалось, що він поступово божеволіє. Думки про ту ніч, коли вони стріли примару, не залишали хлопця. Він боявся заснути й спав лише з ввімкненим світлом. Батьки порадились та послабили покарання, дозволивши короткі прогулянки на свіжому повітрі. Вони ж-бо не знали нічого про примару, та й не збирався Ілля нічим таким ділитися: ще до лікаря відведуть!

Коли через кілька днів друзі зустрілись біля воріт палацу, вигляд в Іллі був кепський. Він не спав нормально, все перевертався з боку на бік та затуляв вуха. Виття не ставало тихім, навпаки: здавалось, ніби та погана собацюра завивала прямо у його кімнаті. Ілля схопив себе за обличчя та й так і завмер, дивлячись у пусті вікна, що нагадували десятки розплющених очей.

— Ви щось дізнались? — промимрив, наче прожував запитання, Ілля.

— Крім того, що ми бачили песика графа? Нічого, — стенув плечима Блу, неймовірно, та знову ні слова англійською не вимовив.

— Також нічого, — розвів руками Бодя. — Навіть страшно комусь сказати, дурнем виставлять.

Ілля схопився обома руками за залізні ґрати воріт та повільно, ніби пропускав повітря через усе тіло, видихнув. Ніхто не показувався, жодної мертвої собаки, лишень одні студенти та викладачі.

— Друже, ти як? — запитав Бодя, м’яко поклавши руку на плече Іллі.

— Жити я точно буду, та чи довго? — невесело відповів той, опустив голову та сильніше вхопився за ворота. — Що ж то за мара така, га?

— Ми не знаємо, — Блу став поряд та глипнув на Бодю, мовляв, треба друга розрадити, підбадьорити якось.

— Може, того… Піцу замовимо?

Ілля поглянув на нього затуманено, ніби знаходився десь далеко-далеко, та глухо прохрипів:

— Та яка піца? Мене переслідує мертва собака!

— Так ти бачив його? Чи її?

— Не бачив, але чув. Повірте, це ще гірше. Я не знаю, чого вона від мене хоче. На той світ забрати чи що?

— Гадаю, їй там друзів вистачає, — Бодя похитав головою. — Тут щось інше.

— Так, собака тут заритий в іншому, — посміхнувся Блу, а коли Бодя недобре поглянув на нього, вибачився: — Ну, сорі. Я намагаюсь не пригадувати ту кляту ніч, а ви тут соплі розвели. Так справі не допоможеш.

— Хлопці! — Ніка радісно махала рукою, біжучи по вулиці. — Я дізналась дещо важливе!

Всівшись на пожовклій траві, друзі почали слухати Ніку. Вона розмовляла з бабусею цілий ранок, запитуючи про привидів та примар. Бабуся нагадала їй про монетку, яку, можливо, цінував хазяїн собаки й тепер вона просила повернути монетку на місце. Коли Ніка запитала, як вона здогадалась, та таємниче посміхнулась та відказала: «Я також бачила того пса багацько років тому». Тоді Ніка аж підскочила на місці, вигукнула: «Оце дивина! А чому ж раніше не розповіла?!» А бабуся їй: «Хіба б тоді ви не рушили шукати привидів собак?» І мала рацію. Щоправда, привиди самотужки знайшли Ніку та її компанію.

— Це правда? — видихнув Ілля, йому аж не вірилось, що все так просто. — І ця собака відчепиться від мене, як поверну монетку?

— Не просто монетку, а талісман її хазяїна, — нагадала Ніка. — Бабця просила нас бути обережними.

— Як вона, до речі? — запитав Ілля, відчуваючи неабияке полегшення. — Не сильно гнівиться?

— Та ні. Спочатку — так, але потім, — Ніка коротко посміхнулась, — сказала, що також була малою.

— Малою, — скривився Бодя, — ми вже й не такі малі.

— То що робити? — Блу підійнявся та, склавши руки на грудях, поглянув на Ніку. — Просто підкинути монетку, ніби нічого не трапилось?

— Майже. Треба повернути її на те ж місце, звідки взято і… — Ніка трохи зблідла, але договорити змогла, — вночі.

— Божечко, знову вночі? — Бодя аж штовхнув клаптик сухої землі з порослою вгорі травою. — Нас зачинять вдома навічно… Це кінець.

— Може, я сам? — запитав Ілля, поглянувши на кожного по черзі і відчувши, що зараз в нього якщо не камінці полетять, то гострі слова.

— Ні, — наче з рогатки вистрелив, сказав Блу. — Зовсім один не підеш. Супроводимо.

— Я як Блу, — прошелестів Бодя, все ще штовхаючи землю ногою та передчуваючи біду.

— Я також піду, хоч зустрічати мертвих псів не дуже мрію. Але, — вона лукаво посміхнулась, — бабуся мене пробачила й зголосилась допомогти.

— Це ж як?

— Затримаєтесь у нас. Бабця домовиться з вашими батьками щодо співпраці.

— Що? Якої?

— Будете варити варення. Так, бабуся каже, що праця виб’є з нас всі дурниці. Але з псом, каже, все серйозно, — вона примружила одне око і, наблизившись до Іллі, хитро всміхнулась, — він не дасть тобі спокою, поки монетку не віддаси.

— Оце так пригоди, — скривився Ілля і відсунувся від Ніки якомога далі. В його вухах і досі дзвенів розпачливий, жалібний гавкіт собаки-примари.

— Твоя бабуся чаклунка чи щось таке? — раптом запитав Бодя.

Ніка перевела погляд на нього, і йому аж подих перехопило.

— Та ні. Але вона багато чого знає. Колись ти таким же станеш.

— Я стану твоєю бабусею? — посміхнувся Бодя. — Ні, дякую.

— От бовдур, — Ніка не образилась, а навпаки посміхнулась.

Цього дня, незважаючи ні на що, вона зрозуміла: таких друзів більш ні в кого немає, вірних, хоробрих, звісно, вони шибайголови, але з ними не засумуєш.

— Не сумуй, Ілько. Ми вмить зі всім розберемось! — ляснув його по плечу Блу. — Ми ж команда.

— Команда. Рейнджери, — легка тонка посмішка торкнулась уст Іллі, він трохи розважився. — Дякую вам. Дякую.

***

— А чому ви раніше не натякнули на цінність монетки? — запитав Ілля.

Всі зібрались за столом, повечеряли. Десяток банок з першим абрикосовим варенням бурштиновими краплями виглядали з полиць та з-за шафових дверцят. Діти трохи втомились, але відчували себе добре, попоїли й могли відпочити трохи. Бабуся захоплено дивилась на монетку на простягнутій долоні Боді й хитала головою:

— Цього я не знала спочатку. Не всі монетки — талісмани. Вочевидь, цю ніхто тому й не підбирав довгий час.

— Не знали? — допитувався Бодя, відчуваючи неприємний холодок від монетки.

— Ні, не знала. Вже й забула про вірного пса, — бабуся всміхнулась, встала з-за столу та кивнула в бік вікна. — Вечоріє. Вдягайтеся.

— А хіба не вночі треба?

— Та ні, можна просто увечорі. Хто б вас уночі пустив, га? Головне, щоб сонце сіло. Тоді привид зможе з’явитися.

— Але Ніка сказала, що… — почав було Блу, аж тут Ніка добряче гепнула його ногою. — Боляче.

— Ніка, — бабуся посміхнулась. — Налякала бідолашних хлопців.

— Ото ви не чули ще як ваша Ніка верещала, — заявив Блу, але вдруге не дав себе скривдити, зірвавшись з-за стола. — Ходімо, хлопці. На нас чекає одна брудна справа.

— Не то слово, яка вона брудна, — всміхнувся Ілля, а Блу, уявити себе персонажем стрічки Тарантіно, хвацько підморгнув йому. — Ходімо.

Бодя передав йому монетку, а Ілля сунув її в кишеню. Оглянувши кімнату так, наче прощався з нею, Ілля почалапав за друзями.

— Чекайте на мене на місці. Я виходжу слідом, — кинула їм у спини бабуся. — Будьте обережні!

Діти вибігли в сутінки. Бабуся поспішила за ними, навіть забула зачинити двері на ключ. Але швидко бігти вдалось лише до воріт, а далі ноги не повели. Діти завмерли. Задерши голови догори, вони дивились на палац, осяяний у темряві. Те, що знаходилось за палацом крависим не назвеш, але…

— Давайте руки, — сказав Бодя, сповнений рішучості та бажання покінчити з усім за раз. — Швидко.

— Ми ж не якісь там супергерої… — почав Блу, але вчасно стулив рота й стиснув руки Боді й Ніки.

— Побігли-и-и-и!!!

Гайнули так, що ноги заплітались, в обличчя летіла курява, забивався до носа пил. Стрімголов прибігли до входу в підземелля і, відхекавшись трохи, замовкли. Так і стояли кілька хвилин, озираючись довкола та прислуховуючись. Бабусі ще видно не було, значить…

— Він начебто тут, — напівшепотом мовив Бодя. — Щось шаруділо в кущах.

— Може й не він. Але ти, Іллє, поспіши, окей?

— Але ж бабуся наказала чекати на неї! — знову сказав Бодя, цього разу досить гучно. — Ви що, зовсім вже подуріли?

— Та він кине ту монетку й одразу ж чкурне до нас! — відказав Блу й тут же почав під’юджувати Іллю рушати скоріш: — Одна нога тут, інша — там.

— Але бабуся!

— Вона й справді вуха повідриває всім, — втрутилась Ніка. — Але… — Бодя поглянув на неї як на зрадницю, — але якщо швиденько, обережно, то… Краще зараз. Очікування вбиває.

— Танцювали, танцювали й не вклонились, — ображено прогудів Бодя.

— Добре, — Ілля ввімкнув ліхтарик, навів його промінь на чорну впадину в землі й заплющив очі на хвильку. — Аж не віриться, що я це роблю.

— Будь обережним. Ми будемо вартувати тут, коли що — кричи. Блу прийде першим, — рвучко обійнявши друга, зовсім невесело всміхнулась Ніка.

— Я врятую тебе! — Блу потиснув руку Іллі, а Бодя перехрестив його й шлях до підземелля також.

Ілля зробив перший крок, потім другий, третій. Йому здавалось, ніби він все ближче й ближче до безодні, вже ходить по тонкому її краю, от-от повалиться донизу й… Промінь ліхтаря впав на стіну, замшілу й покриту павутиною тріщин, далі — вузький прохід до того ж приміщення, де Ілля знайшов монетку.

— Пан або пропав, — сказав він самому собі, самого ж себе підігнав уперед.

Щось ніби майнуло повз. Ілля ледь не впустив ліхтарика собі під ноги, але втримався. З темряви на нього дивився пес-примара, вичікував, проте мовчав. Ілля затамував подих, повільно видихнув. Пес не зводив з нього сірих, ніби сам туман, очей.

— Не бійсь, не вкусить, — чийсь голос пролунав з того ж приміщення. — Йди-но сюди, хлопче.

Серце Іллі тепер стукотіло десь у нього в шлунку, а потім впало в коліна, а звідти — втекло до п’ят. На дерев’яних ногах, ніби сам Піноккіо, рушив він на голос.

— Хто ви? — зупинившись на порозі, запитав Ілля у того, кого не бачив, та й не волів би, мабуть, бачити. Він навіть промінь ліхтарика направив собі під ноги, а не вперед.

— Хазяїн монетки й того чарівного песика, — якось привітно відгукнувся голос, та його власник не показався. — Ходи сюди, побалакаємо.