Сад Клеопатри
Сад Клеопатри
(педагогічна повість)
У маленькому селі біля ставка, між вербами та березами, скликала школа дітей. Першого вересня продзвенів дзвінок і нагадав усім про підручники, зошити, уроки – шкільне життя. Відкрились двері школи. Учні розбіглись по класах, вчителі за ними. Ось і поріг школи переступила нова директорка.
Природа біля школи сподобалась би навіть найбезсердечнішому: біля входу з обох сторін красувались різнокольорові троянди, неподалік, на грядках, посміхалися до сонця соняшники, біля огорожі височіли мальви, а ділянку відпочинку охороняв виноград.
Цього року школа перейшла в руки нової директорки. Її прислали з району. Два роки тому вона закінчила магістратуру, тепер пише дисертацію, працювала у міській школі простим вчителем, але запропонували до села – директором. Катя вагалася, але мама подруги дала пораду: «Краще бути лейтенантом в селі, ніж генералом в Києві. Бо в Києві генералів багато».
Вчителі познайомились з нею раніше, перед виходом на лінійку розповідали учням:
- Катерина Андріївна Калінська – молодий вчитель. Маємо за честь привітати її як директора нашої школи...- заговорила класний керівник одинадцятого класу.
- Ми бачили її, вона на змію схожа, от тільки шкіри зміїної їй не вистачає. Оце вже буде валити на екзаменах! – сказав один із учнів, який вже прославився на всю школу як зірвиголова.
Наталя Борисівна – класний керівник одинадцятого класу – не встигла зробити зауваження, адже всіх скликали на лінійку.
Проходила урочиста частина свята. Учні дивились на Катерину Андріївну, і з різних куточків доносився шепіт:
- Змія...
- Кобра...
- Мегера...
Вона була маленького зрісту. Підбори допомогли сягнути позначки сто п’ятдесят п’ять сантиметрів.
- Швабра.
- Ні, коротка для швабри.
- А от змія – влучно сказано, - зашепотіли діти.
Так, свою талію Катерина Андріївна могла сховати за шваброю, а от характер не сховаєш.
- Подивіться на її волосся, - консультувала одинадцятикласниця хлопців зі свого класу, - я читала, що люди, в яких волосся рівне, без єдиної звивини – їдючі натури. А їй напевно і „хімія” не допоможе.
- Ага, а тобі я бачу вже допомогла, - нахабно сказав Андрій і зірвав бантик з волосся Олі.
- Козел ти, - Оля штовхнула його, Андрій упав і був уже готовий піднятись та вдарити Олю. Їх перервав пронизливий голос Катерини Андріївни:
- Шановні учні, звертаюся до всіх, я давно мріяла викладати у військовому училищі. Зробіть так, щоб я не здійснила свою мрію з вашою допомогою. Все буде виконуватись в наказовому порядку! Розійтись по кабінетах!!! Побачу, що хтось без причини вештається коридорами – буде наряд позачергово. Ні, два наряди позачергово! Поставлю в розкладі сьомий і восьмий урок англійської мови. Все зрозуміло?
- Ну й Мегера, - заговорили учні дев’ятого та десятого класу. Одинадцятий вже мовчав.
- Розійтись! – наказав директор.
- Кажуть, що вона дружина військового офіцера, - збирали плітки десятикласниці.
- А ти, напевно, заздриш їй? – вліз у розмову їх однокласник Сашко, - адже, крім хлопців нашого класу і на рік старших більше нікого й не бачила.
- А тобі що до цього? Он повернеться Віталик з армії - і вийду за нього заміж.
- Розмріялась. Я розповім йому, як ти щотижня до клубу приходила, так він тебе й візьме заміж.
- Мені цікаво дивитись, як ви з Ірою, восьмикласницею, додому йдете. Ти вже й сумку їй почав носити. Не боїшся, що хлопці з нашого класу засміють. Гей, хлопці, а Сашко з Іркою Сірою зустрічається!
- То й що. А ти Віталику хочеш зрадити, та немає з ким.
- А ще, кажуть, у Мегери двоє дітей, вони живуть з її батьками у райцентрі, - продовжували пліткарки.
- А бачили, який у неї автомобіль? Вона ним із сусіднього села на роботу їздить.
- А чули, що вона з бабусею живе. Напевно, не пам’ятає, коли дітей і чоловіка останній раз бачила.
- Вона ще й письменниця. Її чоловік з нею одружився, аби прізвище прославила. А вона заміж виходила, бо їй своє не подобалось.
- А яке у неї дівоче прізвище?
- Сокіл...
- Сокол...
- Сорока, точно Сорока.
- Бачте, яке відхопила: Калінська. Всі її книжки підписані: Катерина Калінська. В скільки ж років вона заміж вийшла?
- Відразу після школи, напевно.
- І він дозволив їй вчитись.
- Навіщо їй робота, якщо вона далі вчиться? Діти з її батьками живуть, а вона в бабусі відпочиває.
- Хіба таких молодих назначають директорами?
- Яка ж вона молода, якщо у неї двоє дітей, просто так виглядає.
- Тихіше, Змія йде.
- Я хочу запропонувати вам, Катерино Андріївно, - почав завуч розмову на коридорі, - посадити мальви і біля входу до школи.
- Вистачить цього середньовіччя біля огорожі. Взагалі ці питання слід обговорювати із вчителями біології. А біля входу ростимуть лише троянди, мої улюблені квіти. Я не люблю більше ніяких квітів, крім троянд. Хоча мій улюблений колір – білий, насадіть побільше червоних і рожевих. Все, більше ні до чого претензій не маю. Це проблеми вчителів біології. Лише одне скажу: дітей на грядки під час уроків не забирати, польових робіт не буде, лише навчання.
- А щодо винограду і соняшників...
- Залиште все як є і радьтеся з Мариною Сергіївною, Тетяною Анатоліївною та Олексієм Вікторовичем – вони вчителі біології, географії і хімії. А ви, Ольго Миколаївно, займіться розкладом. Завтра я хочу бачити його постійним. Це не міська школа, де вісімдесят вчителів і по чотири паралельних класи. До речі, щоб вам не було важко і все було в порядку з вихованням, я призначу Тетяну Іванівну завучем з виховної роботи.
- Скільки ви візьмете собі годин?
- Англійську мову в десятому і одинадцятому класі – по дві години на тиждень і українську мову та літературу лише в десятому класі – також по дві години. Всього виходить вісім.
- Я хочу запропонувати вам ще у п’ятому...
- Ні, достатньо! Нехай залишається іншим. До нас прийшли нові вчителі образотворчого мистецтва та етики. Отже, ці предмети викладатимуть тепер вони, а не математик та історик, як це було у вас раніше. І зробіть все досконало. Якщо мені не сподобається – я переставлю. Ще одне: п’ятниця – короткий день, сьомого уроку не повинно бути. Враховуйте інтереси учнів! – закінчила розмову Катерина Андріївна.
Учні сиділи по кабінетах. Одинадцятий клас продовжував збирати плітки:
- Я з того села, де живе бабуся Мегери. Так вчора її чоловік привіз солдатів і вони всю картоплю на городі викопали.
- Мегера також копала?
- Ні, вона й лопату не підійме.
- Її вчора навіть в селі не було. Під вечір з’явилась, коли солдати поїхали. До півночі з чоловіком по вулиці гуляли, вона йому про якусь дисертацію розповідала. А сьогодні вранці він – у місто, а вона – до нас.
- А моя мама знайома з нею. Кажуть, що її чоловіка переводитимуть на службу за кордон, бо він має родове коріння, може й вона за ним метнеться? Але їй потрібно дисертацію захистити.
- Мій батько казав, що чоловік її чекатиме ще два роки, а потім переведеться. Так що нам довго терпіти.
- А що нам? Хай молодші переживають. У нас цього року випуск.
- Особливо у тебе, Васю. Залишить тебе Мегера ще на рік. От тобі й випуск буде.
- Не залишить. Тепер нікого не залишають.
- От ти тільки з цього й радієш. Як би не цей закон, досі сидів би у першому класі.
Плітки перервала Наталя Борисівна – класний керівник:
- Діти, ви – випускники, тому перше слово виховної години я надам Катерині Андріївні.
- Доброго дня! Я рада вітати вас із останнім навчальним роком у стінах цієї школи. За прогнозами завуча цього року наша школа випустить двадцять шість учнів, сім із них – відмінники. Двоє претендують на срібні медалі, п’ятеро – на золоті. Це: Варієнська Оксана, Дмитрійчук Вадим, Іровська Марина, Тавнійчук Руслан і Слободянська Софія. Підніміться, я хочу вас бачити. Та Світлична Катерина і Рустинова Світлана, що претендують на срібні медалі. Я вітаю вас і бажаю успіхів у навчальних досягненнях. Неприємно, що перший у списку Андрієвський Василь має невтішні оцінки. За результатами десятого класу з важливих предметів він отримав лише двійки. Поряд з ним Денисова Ірина – це ще не приємніше, тому що хлопців з такими оцінками хоч в армію беруть, а куди ж ти, дитино, думаєш іти?
- А вона на буряки в колгосп піде.
- Шпаковський Андрій, про тебе також багато негативних відгуків. З тобою я б хотіла поговорити у своєму кабінеті про твою поведінку, до нас приєднається і Цокур Ольга. Будь-ласка, прошу на вихід. Інші залишаються зі своїм класним керівником.
- Змія... – тихо сказала Оля.
- Кобра... – доповнив Андрій і штовхнув Олю, вона вдарила хлопця – у класі зав’язалась бійка. Хлопці розборонили Олю та Андрія.
Попереду йшла Оля, за нею – Андрій і директорка. Андрій був двохметрового зросту, якби він хотів – міг би втекти і Катерина Андріївна нічого не зробила б. Але хлопець боявся нової директорки.
- Що між вами відбувається? – почала розмову Катерина Андріївна.
- Він постійно б’є мене або штовхає...
- А вона своїми розмовами і плітками знеславлює наш клас.
- А він...
- А вона...
- Досить! – перебила Катерина Андріївна, - що, ні в кого не знайдеться сміливості взяти провину на себе? Олю, не думай, що дівчата ходять до школи, аби продемонструвати свій гардероб. Подивися на себе, невже так повинна одягатись учениця? Сьогодні свято, за традицією дівчата з вашої школи в цей день одягають шкільні сукні, а хлопці – костюми. Ти переплутала шкільну сукню з джинсовою міні-спідницею? Андрію, можна проявити відвагу і заступитись за дівчинку, а не спихати ще й свою вину на неї? Наскільки мені відомо, ти хочеш стати військовим. Достойна поведінка офіцера! Що ви тепер скажете?
- Хай він...
- Хай вона...
- Знову те ж саме?! Вас вчили просити вибачення?
- Ні! – відповів Андрій, Оля мовчала.
- Якщо ні, то сьогодні, а точніше зараз в тебе буде можливість поспілкуватись з новою учителькою етики та естетики – Елізою Вікторівною у присутності вашого психолога – Тетяни Миколаївни. Тому що я боюсь залишати таку вульгарну дитину один на один із людиною, в житті якої головні слова: «вибачте», «будь-ласка» та «всього найкращого». А ти можеш видати посібник з вульгаризмами.
Катерина Андріївна була присутньою при розмові психолога, вчительки етики та випускника Андрія. Дивно: маленька, худенька – а всі бояться. Учні розійшлись, почалась педрада.
- Шановні колеги! – почала директорка, - я рада вітати вас з новим навчальним роком і вдячна, що зустріла такий чудовий колектив. Тетяну Іванівну Яцентюк я хочу призначити заступником директора з виховної роботи, чим надіюсь полегшити роботу Ольги Миколаївни. Ольго Миколаївно, ви займатиметесь тепер виключно навчальною роботою, але прошу взяти на себе відповідальність і проводити в будь-який день, крім п’ятниці, після уроків спецкурс з основ журналістики. Оголосіть учням про це. Ірино Василівно, вас як вчительку фізкультури прошу зайнятись тренажерами, їх сьогодні вже привезли, думаю: бажаючі будуть. Багато учнів планують після школи вступати до медичних університетів та училищ. Цю відповідальність візьмуть медпрацівниця нашої школи – Світлана Андріївна та вчителька з основ безпеки життєдіяльності – Надія Анатоліївна. Окрім уроку з основ медичних знань, організуйте гурток з надання першої домедичної допомоги. Багато юнаків полюбляють грати у футбол і хокей. Цей гурток для них організує вчитель фізкультури та майстер спорту – Олег Степанович. Елізо Вікторівно, вас прошу зайнятись танцями, хоча б вальс навчіть танцювати наших випускників. Ольго Миколаївно, постійний розклад я чекатиму завтра. Є ще питання?
- Катерино Андріївно, я щодо своїх картин...
- Олексію Миколайовичу, все у ваших руках. Культури і мистецтва забагато не буває. Якщо бажаєте – можете організувати гурток образотворчого мистецтва. А виставку робіть, коли вам буде зручно.
- Катерино Андріївно, я читала вашу творчу роботу, там є пісня... – звернулася вчителька музичного мистецтва.
- Я зрозуміла. Музика до неї існує, скину вам на флешку. Якщо ви напишете іншу – буду вдячна. У мене композиторського таланту немає. Рада з вами співпрацювати, Оксано Петрівно.
- Катерино Андріївно, ми з Ольгою Миколаївною порадились і вирішили, що хочемо, аби ви провели вечір, присвячений вашій творчості.
- Тетяно Іванівно, я рада, що ви так зрозуміли мету своєї роботи, але спочатку Олексій Миколайович організує виставку картин, потім Оксана Петрівна презентує нам свої власні музичні твори. А тоді вже… побачимо.
- Ми можемо зачекати, - звернувся Олексій Миколайович.
- Ні, дякую, нехай все іде за планом роботи. На сьогодні всі вільні. Чекаю завтра з новими силами.
Катерина Андріївна сіла за кермо своєї машини і поїхала до бабусі. Вдома чекав її щойно приготований обід.
- Їж, онучко. Як там твої справи? Як колектив?
- Все добре, бабусю. Колектив – чудовий, діти – хороші. Я і не мріяла про таке. Природа біля школи чудесна! Хоч картини малюй, але ж не з моїми здібностями. От наш вчитель образотворчого мистецтва – художник. Нехай він і малює. Уявляєш: біля огорожі мальви ростуть – це, правда, вже дуже по-старому, але гарно, на грядці – соняшники, за школою – виноградник, а біля входу з обох сторін – мої улюблені троянди. От лише ананасів не вистачає. Просто сад, і я в ньому, мов Клеопатра. Так, це сад Клеопатри. Завтра ж скажу Олексію Миколайовичу, нехай малює природу біля нашої школи. Цю виставку я назву „Сад Клеопатри”. У Григорія Скороводи є збірка „Сад Божественних пісень”, а це буде колекція картин „Сад Клеопатри”. Клеопатра... Так, завтра потрібно одягти діловий костюм зеленого кольору.
- Катрусю, у нас закінчився чай.
- Там є мій. Пам’ятаєш, як він називається? „Клеопатра”!
- Дуже багато „клеопатр” сьогодні розвелося. Ану хутчіш до магазину, а то буду сьогодні без чаю.
- Бери мій.
- Сама його питимеш, швидше, бо магазин зачинеться.
- Я на машині, хутенько, встигну. Зараз буду.
Катя поїхала. Бабуся – Наталя Федорівна побігла до сусідки. Хотіла на хвилинку, але не вийшло. Катя зустріла подругу, вони відсвяткували призначення на посаду директорки у кафе. Бабуся з онукою повернулися додому одночасно. Обох цікавило: де була інша. Процедура чаювання затягнулась на дві години.
- Бабусю, я піду спати, мені завтра на роботу.
- Іди, іди.
Бабуся прокинулась ще о п’ятій годині, щоб онучці зготувати сніданок. Катя готувати не вміє, їй ніколи не доводилось. Спочатку – мама, потім – свекруха, потім – знову мама, тепер – бабуся. А вона тільки вчилась. Наука, наука, наука...
- Все, бабусю, я побігла.
- А чай?
- Дякую, я кави попила.
- Коли тебе чекати?
- Не знаю. Робота, робота і тільки робота.
Робота – це там, де вона не Катруся, а Катерина Андріївна. Робота – місце, де вона забуває про особисті проблеми. Робота – це чотириста дітей, за котрих потрібно нести відповідальність, навчати їх, виховувати, розвивати уміння та навички.
Продзвенів дзвінок, учні розбіглись по кабінетах, вчителі розходились на уроки. Перший урок Катерина Андріївна проводитиме в десятому класі. У кінці коридору, де вже не вешталися діти, відчинилися двері і висунувся ніс. Майже з кожного кабінету стирчали носи, як тільки вчитель запізнювався на урок. Зашумів десятий клас:
- Там Мегера йде. Сьогодні в зеленому костюмі, наче справжня змія особливо отруйна. Не пощастило одинадцятикласникам, бідні випускники, вона у них викладатиме англійську мову. Не пощастило. Ну й Мегера. Їй тільки в армію, а не до школи.
- Доброго ранку! – перервала гомін директорка, - ви всі знаєте, як мене звуть. Для тих, хто не знає, підкажу, мене звуть Катерина Андріївна. Я навчатиму вас англійської мови та української мови і літератури. Ми зустрічатимемось шість разів на тиждень. Є запитання? Бачу, що немає. Ну що ж, приступимо до уроку.
Уроки Катерина Андріївна проводити вміла. У неї була своя спеціальна методика: зацікавити – а тоді розповісти. Часто траплялось, що навіть двієчники ловили мету уроку і задавали запитання. Рівень успішності директорка не знала, тому ткнула пальцем в небо і викликала до дошки Сашка, для якого трійка – це вже велике свято. А от поведінкою він дивував усіх. З такими педагог справлялась дуже швидко.
- Олександре, чому слово „м’яч” ти написав без апострофа?
- А яка різниця?
Клас вибухнув від сміху.
- У яких випадках вживається апостроф?
- Не знаю.
- А чого ж то до школи ходиш?
- Думав, що навчать.
- А тебе не навчили? Бідний хлопчик, скривджений долею. Він ходив до школи, хотів знати у яких випадках вживається апостроф, а його не навчили. Не варто ображатись на вчителів, ми цю помилку виправимо. Скільки у вас сьогодні уроків?
- Шість.
- На сьомому уроці до мене в кабінет! Будемо вивчати апостроф. Не прийдеш – піду до тебе додому і там навчатиму в присутності батьків.
Другий урок за розкладом у директорки в одинадцятому класі. Там учні підготувались краще: вони розламали стілець, склеїли його жуйками і надіялись, що уроку вже не буде. Не тут-то було. Випускники обурювались після уроку:
- Звичайно, від її трикілограмової ваги нічого не розламається.
- Вона ж повинна була отако... – Андрій Шпаковський з усієї сили гепнувся на стілець і... показав класному керівникові, що чекало Катерину Андріївну.
- Що це було? – запитала Наталя Борисівна.
- А це вони зробили для директорки, - відповіла Оля Цокур.
- Як для директорки?
- Вона у нас щойно урок проводила, от вони й хотіли...
- Зрозуміло. Який зараз урок, хто веде?
- Зарубіжна література, ваш урок.
- Принесіть з учительської новий стілець.
Наталя Борисівна зустріла Катерину Андріївну серед коридору і все їй розповіла. Андрія і Олю знову викликають до директора. Спочатку пішов Андрій.
- Ну що, не вийшло розважитись?
- Ми просто...
- Що просто? Чому ми? Ти можеш набратись сміливості і говорити лише від свого імені? Мене цікавить, що робив ти?
- Вибачте.
- Та невже, вчорашня бесіда пішла на користь? Це добре. Хто поламав стілець?! Подивись в очі і скажи „я” або „не знаю”. Я не прошу тебе видавати товаришів. Але, коли ти тут, у цій кімнаті, один на один зі мною, зізнайся, якщо це справді був ти.
- Я не знаю.
- Не правда! Це був ти, по очах видно.
- Після уроків візьмеш стілець, скоріше – те, що залишилось від стільця, підеш до Ігоря Івановича в майстерню, попросиш інструмент і відремонтуєш. Я перевірю. Сам на нього сідатимеш. Вільний. Поклич Олю.
Увійшла Оля:
- Вони розламали...
- Досить!
- Ти знаєш, чого я тебе покликала?
- Так. Щоб я розповіла, як усе було.
- Ні. Щоб ти перестала це розповідати! Ти навчаєшся в одинадцятому класі. Тебе поважають однокласники?
- Так.
- Ти впевнена?
- Так.
- Тоді чому Андрій постійно б’є тебе.
- А він...
- Не він! Річ не в ньому, а в тобі.
- Сьогодні підемо до шкільного психолога, нехай вона нам щось порадить. Іди до класу, урок почався.
Десятикласники відламали дверцята на шафі, приклеїли їх скотчем і прив’язали нитку, щоб посеред уроку смикнути. Минулого року вони зробили так – у вчительки стався мікроінфаркт; не лише один урок зірвали – а ще два тижні Марина Дмитрівна була на лікарняному. Цього року вона відмовилась від їхнього класу взагалі.
Пройшло двадцять хвилин уроку, коли десятикласники вирішили здійснити свій задум. От тільки вони не чекали, що Катерина Андріївна так відреагує, коли все пройшло за планом:
- Не чіпайте, бо знову впаде. Хлопці за останньою партою, встаньте будь-ласка. Сьогодні після уроків ви залишаєтесь ремонтувати шафу.
- А чому ми?
- Пояснюю: до ручки була прив’язана нитка, яка зараз лежить у вас під партою, її смикали ви. Отже, ви причетні до цього задуму. Відповідальність лежить на вас, якщо ви знаєте, хто це ще робив, запросіть ремонтувати його. Мені не цікаво, хто це. Але! Відповідаєте ви. Продовжуємо урок...
Катерина Андріївна провела три уроки і залишилась чекати кінця шостого, щоб пояснити Сашкові, у яких випадках вживається апостроф, подивитись, як Андрій відремонтує стілець, а хлопці з десятого класу починять шафу.
- Олексію Миколайовичу, у вас зараз є урок?
- Ні, я свої вже провів.
- Зайдіть, будь-ласка, до мене.
Катерина Андріївна приготувала ту єдину страву, яку навчилась готувати ще в шкільні роки – чай, і почала розмову:
- Пригощайтесь. Ось цукор.
- Дякую. Беріть і ви.
- Ні, я – без цукру.
- Ви навіть чай без цукру п’єте? Дієта?
- Куди мені ще дієта? Просто звикла. Перейдемо до діла. Можливо, я нічого не розумію, але до мене завітала ідея. Я вам розповім, а ви вже – як хочете.
- Добре, кажіть.
- Чи не хотіли б ви зробити виставку під назвою „Сад Клеопатри”?
- Цікаво, а що туди повинно ввійти?
- Вам подобається природа біля нашої школи?
- Дуже.
- От спробуйте намалювати п’ять картин: мальви, виноград, соняшники і звичайно ж троянди.
- Цікаво. А яка п’ята?
- Вибачте, забула. Ананас.
- Чому саме ананас?
- Взагалі, я хочу запропонувати вчителям природничих наук зібрати і висушити пелюстки мальв, троянд, соняшників і плоди винограду. Ананаси я закуплю і ми їх також висушимо.
- Ідея – чудова. Мені подобається. Тільки я ще додав би шосту картину.
- Яку?
- Ваш портрет.
- Ні, це зайве.
- Але ж „Сад Клеопатри”! Ви описали лише сад, а де ж сама Клеопатра?
- Малюйте для початку сад.
- Добре. А що ви там казали про те, щоб висушити плоди і пелюстки? Навіщо?
- Мій улюблений чай називається „Клеопатра”. Я назвала усі складові, що до нього входять. Спробуємо виготовити його власноруч.
- Катерино Андріївно, у вас чудові ідеї. В мене з’явилось натхнення.
- Знаєте, у мене також воно часто з’являється, коли я спілкуюсь із творчими людьми.
- А ви не хотіли б написати повість „Сад Клеопатри”?
- Якщо я писатиму повість, то тільки „Повість майбутніх літ”.
- Чому саме „Повість майбутніх літ”?
- Ви чули про такий твір, що не має єдиного автора, як „Повість минулих літ”?
-Звичайно.
- А я ненавиджу минулого, тому й писатиму про майбутнє.
- „Сад Клеопатри”!.. Ніби „Сад Божественних пісень”!..
- Ви так добре знаєте літературу?
- Куди мені до вас, Катерино Андріївно.
Катерина Андріївна дочекалась кінця шостого уроку, пояснила Сашкові у яких випадках вживається апостроф, змусила Андрія стрибати на стільці, щоб перевірити якість його роботи та відмітила відмінно полагоджену шафу учнями десятого класу. Приїхавши додому, почула невтішні слова від бабусі:
- Дзвонив твій чоловік.
- Що він хотів?
- Поговорити з тобою. Сказав, що сьогодні ще подзвонить.
- Бабусю, мене чекає подруга, ми поїдемо до річки.
- Що мені сказати твоєму чоловікові?
- Скажи, що у мене є мобільний телефон, і він знає адресу моєї бабусі.
Катя повернулась не дуже пізно. Бабуся дивилась телевізор.
- Доцю, це ти?
- Так, це я .
- Андрій поїхав у відрядження.
- Це все?
- Дзвонила мама.
- І що?
- Питала про тебе.
- Скажеш їй, що у мене все чудово. Колектив хороший, діти виховані...
- Своїх дітей ти давно бачила?
- Мама скаржилась?
- Ні, просто вони сумують без тебе.
- Андрій до них заїжджав?
- Так.
- От і все. Батька побачили, а мама на роботі. А то звикли, що на роботі може бути лише тато. На добраніч!
Вранці Катя збиралась на роботу, як бабуся почала розмову:
- Я хочу навідатись до свого брата.
- Де він живе?
- А ти не знаєш?
- Звідки? Може мені ще родинне дерево намалювати і розписати, де живуть троюрідні брати двоюрідних тіток по бабусиній лінії?
- Він живе неподалік від школи, у якій ти працюєш.
- Поїхали, збирайся.
- А назад коли?
- У мене сьогодні третій і шостий уроки. Після третього привезу тебе додому і повернусь до школи. Чи це дуже швидко?
- Ні, саме вчасно буде. Бо ж корову доїти.
- Сама видоїться. Поїхали.
- От тільки...
- Що?!
- Я ніколи не їздила з тобою.
- Колись же треба починати.
- Я боюсь. Як же це ти за кермом?
- Бабусю, у мене що за плечима три аварії і чотири розбитих машини?
- Боже збережи!
- То про що мова? Поїхали.
Катерина Андріївна ледве встигла переступити поріг школи, як Тетяна Іванівна почала докладати:
- Сьогодні хлопці з одинадцятого класу курили біля самих дверей школи.
- І що?
- Як що? Минулого року директорка ввела штраф за куріння.
- Після уроку зберіть усіх з п’ятого класу включно на спортивному майдані.
- А п’ятий клас навіщо?
- Ви думаєте, вони не курять?
Десятий клас вже не готував сюрпризів. Урок Катерина Андріївна провела без пригод. На зборах пояснила, де потрібно курити. Бабусю доставила додому живою і неушкодженою. Повернувшись до шостого уроку, директорка застала таку картину: з двадцяти шести учнів десятеро втекло, а четверо хочуть відпроситись. У одного болить голова, в іншого – зуб, третій поспішає кудись, а четвертий каже:
- Катерино Андріївно, відпустіть мене, будь-ласка, бо сьогодні вітер, потрібно подивитись чи вдома котел не погас, а то кіт задихнеться.
- Оригінально. Йди, рятуй кота. Тільки не закури біля хати, бо полетить твій кіт в космос разом із будинком.
Урок директорка провела, а наступного дня, зібравши учнів дев’ятого, десятого і одинадцятого класів, сказала:
- Набридло сидіти на уроках? Щось рано? Тільки-но вересень. Починали хоча б з листопада чи навіть з жовтня. Якщо хочете тікати, то по черзі, щоб не було так помітно. Тепер десять випускників, які вчора не досиділи до шостого уроку, писатимуть пояснювальні записки. Цікаво, які ж у вас були причини? Мама борщ зварила і запах дійшов аж до школи, чи хліб підходив до краю і потрібно було терміново випікати? У кого там завтра сватання? Хто хліб пік? Майте на увазі: пояснювальні записки писатимуть усі відсутні на уроках, а на батьківських зборах їх читатимуть ваші батьки.
Навчальний рік підходив до кінця. Олексій Миколайович презентував дві виставки, одна з яких мала назву „Сад Клеопатри”. Серед п’яти картин природи був портрет Катерини Андріївни. Тепер її називали не Мегерою, не Змією, не Коброю – а лише Клеопатрою. Оксана Петрівна створила музику до багатьох поезій Катерини Андріївни. З одинадцятого класу двоє учнів твердо вирішили, що стануть журналістами, четверо – медиками, а шестеро – педагогами, троє з яких – філологами. Лише Катерина Андріївна не наважилась презентувати свою творчу роботу.
Шпаковський Андрій через день відвідував кабінет директорки. Мабуть, йому там подобалось? А ще частіше – Сашко з десятого класу.
- Олександре, ти шостий раз тікаєш з уроків і відмовляєшся писати пояснювальну записку. Тепер ти не вийдеш з цього кабінету, доки не напишеш.
- Добре! – і хлопець взявся писати.
Нарешті він залишив кабінет директорки, Катерина Андріївна взялась читати:
„Шановна тьотю, Катерина Андріївна!
Я знаю, що я дурний, але мені вже набридло сидіти на уроках, не тільки на ваших. Не змушуйте мене навчатись, у вас нічого не вийде. Дякую, що пояснили мені, у яких випадках вживається апостроф. Не забуду до віку.
Дуже ледачий Сашко.”
Директорка засміялась і вирішила не показувати цей шедевр його батькам.
А дівчата з одинадцятого класу продовжували збирати плітки:
- Ви знаєте, що Клеопатра вже захистила дисертацію?
- Можливо, тепер вона піде накінець-то працювати до університету?
- Сплюнь, ми вже до неї звикли.
- А що нам, у нас через місяць випуск.
- І то правда.
- А ви знаєте, що її чоловіка переводять на службу за кордон, але вона не хоче з ним їхати.
- І що тепер?
- Не знаю, розлучення, напевно.
Дарина Романівна – класний керівник дев’ятого класу зустріла Катерину Андріївну на коридорі:
- Катерино Андріївно, у нас жахлива ситуація.
- Що сталось?
- Одна із моїх учениць, Філіпова Анастасія – вагітна.
- Так, ситуація не з найкращих. Викличте її до мене.
Майбутня мама увійшла до кабінету директорки і почала просити:
- Катерино Андріївно, дозвольте мені закінчити дев’ятий клас і отримати свідоцтво.
- Заспокойся. Який термін?
- Три місяці.
- Дивно!
- Що?
- Термін достатньо малий, а всі вже все знають.
- Я розповіла лише найкращій подрузі.
- А ця твоя найкраща подруга часом не Цокур Оля з одинадцятого класу?
- Так, вона.
- Тоді все зрозуміло. Хто батько?
- Чий?
- То ж не мій. Мій, я сама знаю – хто. Батько твоєї дитини.
- Андрій з одинадцятого класу.
- Шпаковський?
- Так.
- Зрозуміло! Вільна.
- Катерино Андріївно, дозвольте мені закінчити дев’ятий клас.
- Тебе ніхто не виганятиме зі школи. Вільна на сьогодні.
Після цієї розмови директорка викликала і Андрія:
- Заходь, ти вже тут рідний. Нічого не хочеш сказати?
- Так, це я розбив вікно у майстерні.
- Молодець! Візьмеш інструменти і засклиш.
- Все, можна йти?
- Ні! Про Настю Філіпову ти нічого не скажеш?
- А ви звідки знаєте?
- Я – директорка цієї школи. Як це сталось?
- Ну, ми з нею в той вечір...
- Мені не потрібно розповідати звідки беруться діти. Своїх двоє маю. Ви зустрічались з Настею?
- Так.
- Ти її любив?
- Так.
- А може й зараз любиш?
- Можливо.
- Чому ж не хочеш одружуватись?
- Я хочу стати офіцером. Навіщо мені зараз сім’я?
- На навчання в батьків гроші є?
- Недостатньо.
- Зрозуміло. На весілля вистачить. Сьогодні склиш вікно, а завтра з батьками до школи!
- Ви що? Вони ж мене ще сьогодні вб’ють.
- Скажеш: за те, що вікно розбив. А завтра говоритиму я.
- Дякую вам, Катерино Андріївно.
Наступного дня директорка зустрілась із батьками Андрія, пояснила їм ситуацію, але вони не вірили, що Катерина Андріївна зможе влаштувати кар’єру їхнього сина.
- Я – дружина офіцера. І те, що ваш син стане офіцером, можу гарантувати. Сьогодні ж поговорю зі своїм чоловіком. Він збирається приїхати. Думаю, моє останнє прохання він виконає. А ви печіть хліб.
- Катерино Андріївно, вибачте, - увійшла завуч, - там прийшла мама Насті.
- Зараз вийду. Зачекайте тут хвилинку, - звернулась директорка до батьків Андрія.
Розплакана жінка почала просити:
- Не виганяйте Настю зі школи.
- Заспокойтесь. Свідоцтво їй видадуть, а ви готуйтесь до весілля.
- Якого?
- Ходімо до мене в кабінет, будете домовлятись.
Проблеми молодят були вирішені. Після цієї розмови батьки Андрія, сам хлопець і мама Насті розійшлись додому. Сама ж Настя забігла в кабінет Катерини Андріївни і крізь сльози сказала:
- Дякую!..
- Ти його любиш?
- Кого?
- Андрія!
- Дуже. Це кохання всього мого життя. Тепер він стане моїм чоловіком. Тепер мій навіки!
- Кохання у такому віці, як скло. Ніби опора є, і крізь неї далеко видно, але така не надійна.
- Чому ви так кажете? У вас є чоловік?
- Поки що так.
- Чому поки що?
- Та так, сімейні таємниці.
- А діти?
- Що діти?
- У вас є діти?
- Двоє.
- І де вони?
- У мами.
- А ви?
- А я живу з бабусею.
- А що ж ваш чоловік?
- Моєму чоловікові для повного щастя не вистачає хорошої війни! В мирний час від нього користі немає!
- Ви заміж виходили так, як я?
- Ні. Тобі скільки років?
- П’ятнадцять.
- А мені було сімнадцять, як ми з ним познайомились.
- Як це було?
- Тобі цікаво?
- Так.
- Тоді слухай. Я навчалась разом із його другом Олександром. От Сашко й дзвонив Андрію з мого телефону. Якось Андрій зателефонував до мене, він думав, що це номер Сашка. Я спочатку на нього накричала, а тоді запитала: „Олександре, це ти?” У відповідь я почула: „Ні, це Андрій. Початок був непоганим. Може якось зустрінемось? Як тебе звуть?” „Катя”, - відповіла я, але зустрітись відмовилась. Через місяць нас нарешті познайомили. З першої посмішки, з першого погляду, з перших слів… Наступного дня Андрій зателефонував і запросив мене на побачення. Після цієї зустрічі ми довгий час спілкувались по телефону у зв’язку з його службою. За цей час у нас було лише кілька побачень. Він приїхав до мене з оберемком червоних троянд і обручкою. Так ми й одружились. На той час я вже закінчила перший курс університету, але мені було тільки сімнадцять.
- Ви ж казали, що в сімнадцять тільки з ним зустрілись.
- А ти думаєш, ми довго зустрічались? Напевно з пів року. Біжи додому, вже п’ята година вечора.
- Ще раз дякую вам, Катерино Андріївно.
- Будь-ласка.
Увечері приїхав Андрій. Подружжя прогулювалось тихими вулицями села.
- Андрію, виконай будь-ласка останнє моє прохання.
- Кажи.
- Один випускник моєї школи мріє стати офіцером, але є дівчина, яка від нього вагітна. Їм потрібно одружитись. Можеш допомогти йому зі вступом до академії?
- Він стане офіцером, я обіцяю. Я знаю, кому цю справу можна доручити. Але за однієї умови.
- Кажи. Згодна. Я пообіцяла його батькам.
- Ти з дітьми поїдеш зі до іншої країни.
- Коли?
- Через місяць.
- Добре.
Катерина Андріївна відбула випуск у школі, вручила випускникам атестати, провела презентацію своєї творчості для учнів та педколективу і склала повноваження. На пам’ять про школу Катерині Андріївні Олексій Миколайович подарував колекцію картин „Сад Клеопатри”.
Катя, Андрій і діти поїхали до Іспанії.
Січень, 2007
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!