Леля

Найзеленіше листя і найвищі дерева покірно схиляють голови перед жовто-червоними барвами осені.

Хіба небо, яке досягає таких висот, ображається на землю, що знаходиться так низько? Хіба повітря сміється над вітрами? Коли живе камінь на душі – і земля здається непорушною.

Сонце у вогненному вбранні прикрашає світанок і те ж саме сонце посипає рубінами вечір перед нудним сірим смерком.

Далекі подорожі хмар для землі мають вигляд дощів і снігів. І небо тоді стає рідиною, а земля – така сильна. Ми живемо між ними іноді так неправильно.

2022

Росоша

Росавонько, Росинонько, Росинко!

Росоша – твоя назва в світі лине.

Ти прийняла колись мене, чужинку.

Моїм же дітям ти є Батьківщина!

Моїм же дітям ти – частина Раю,

Тут почалося їх життя, тут їх коріння.

А книга Роду їм повідомляє:

«Ви – росошани! П’яте покоління.»

Голадівка, Кузьменчиха, Костючка,

Пеньки і Фабрика і ще є три куточки.

А наш історик бере лист і ручку:

«Течуть дві річки, а по них ставочки…

І називають межиріччя «на розсохах»,

Доріг розвилку теж так називають,

Але булла колись клобуків тут епоха,

В них «росу» й «ош» – «містечко» означають.»

Течуть дві річки, сходяться дороги,

Село в майбутнє прокладає свій маршрут.

За мир, за Україну вдячна Богу.

Моє село, я залишаюсь тут!

***

Славімо, українці, небо чисте!

Вклонімося доземно всім Богам!

Молімося на Сонце золотисте

Над Бугом й по Дніпровським берегам.

Славімо Дух безсмертний наш нескорений!

Вклонімося Героям в світлий час,

Що нашими молитвами сотворений,

Щитом міцним оберігає нас.

Нащадкам силу й волю ми вручаємо.

Несіть добро у серці крізь віки!

Ми – воїни! Ми світла научаємо,

І наші предки – вірні козаки.

Лист

Зима сьогодні лагідно-казкова,

Бувало, сніг легенький проліта.

Когось порадує жива розмова,

А хтось напише в Новий рік листа.

У тім листі слова, як на картині,

У фарбах акварельних, а проте,

Художнику потрібні фарби сині –

Але малює він лиш срібне й золоте.

У тім листі минають дні безхмарні,

Майбутні, світлі і щасливі дні.

Такі листи приносять до друкарні,

З них пишуть музику, ідилії, пісні.

Осінь і кава

Я запрошую осінь на каву.

Мене пригостили – і я пригощаю.

Почитаємо книжку цікаву.

Як не хочеться кави – то вип’ємо чаю.

Я на каву осінь запрошую,

Разом з нею світанок стрічаю,

Трішки сонця у неї випрошую,

Її мудрість старанно вивчаю.

Я на каву запрошую осінь,

Ми згадаємо з нею про літо,

І в її золотому волоссі

Пофарбуєм трояндовим цвітом.

І приходить до мене осінь!

Оксамитова, ніжна, ласкава,

З тихим шепотом в безголоссі,

Щоб подякувати за каву.

Зіграй

Вітре! Я прошу, мені зіграй!

Скрипка он твоя лежить на хмарі.

Щось своє, що називаєш «Рай».

Ні, не скрипка. Краще на гітарі.

Я прошу тебе, зіграй мені,

Що найкраще сам ти вмієш грати.

Те, що любиш і вже навесні

Тобі пісню зможу написати

Про далекі, але рідні нам світи,

Куди іноді з тобою ми літаєм.

І якщо про це зіграєш ТИ,

То назвемо пісню нашу «Раєм».

Рай

Перед тобою лежить дорога до Раю,

От тільки знай, що рабів туди не пускають.

Я просила у вітру щось для мене зіграти,

Обіцяла йому пісню «Раєм» назвати.

Ранок, тиша, небокрай –

І я порину у свій Рай.

Серце в пошуках добра –

І хтось вже шлях цей обира.

Я прошу, не забирай

Усе, що я назвала «Рай».

Не прийшла іще пора,

Ще мій вогонь не догора.

Подзвонити до мами, написати до тата.

Вранці сина з донькою про їх сни запитати.

Відчуваю, що любиш і люблю я без краю –

Ось усе, що потрібно нам сьогодні для Раю.

Кришталь

Колише ранок в снах з далеких мрій,

Сюжет малює, наче на папері,

І пише там свої коментарі,

І відкриває в день майбутній двері.

Тематика мені давно знайома.

Там страху, болю й сумнівів нема.

Енергія прозора й невагома

Натхненно душу гріє, обійма.

Сон чи реальність? І досі не знаю.

Все чисте, прозоре, немов з кришталю.

Але таку мить, обіцяю, впізнаю.

А зараз я вдячна. Я вільна. Люблю!

Птах

Поволі йшла глибока осінь…

В очах – весна, квітує сад!

Тепла і сонця в ньому досить,

Аби зігріти в листопад.

А осінь йшла, удаль манила,

Встеляла листям жовтим шлях,

І за спиною легкі крила…

Здійнявся в небо вільний птах!

Він вірив в себе, не здавався,

Хоч крила кволі ще були,

Із болем в серці посміхався –

І біль відходив. Доснаги

Піднятись вище. Вдячний мріям

Своїм і сонцю, й небесам,

На землю сипав теплим пір’ям.

Зігрів усіх, зігрівся сам.

Кружляє птах у чистім полі,

Чи наяву, чи, може, в снах.

Глибока осінь йшла поволі…

В очах – тепло, в очах – весна!

Вічне полум’я

Запалене вогнище сумлінно горить.

Хтось кидає листя ще, хтось мріє в цю мить.

Хтось полива дощем і просто мовчить.

Хтось накрива плащем і прагне навчить.

Здіймається вітер, у небо він поспіша.

І тисячі літер клопочуться у віршах.

Уміє любити мудра його душа,

Уміє спалити і, з попелу воскреша,

У нових просторах дарує нове ім’я.

В віршованих творах горить вічне полум’я.

Ніч

Сіє зорі ніч-імператриця,

Загадково кличе у глибінь до себе.

На своїй вогненній колісниці

Повний Місяць викотив у небо.

Полохливо сплять дерева й віти,

Насторожені, немов примари…

Раптом їх тривожить привид-вітер,

Білий Місяць заступають хмари.

Жриця-ніч у всій красі розквітла.

Моторошний крик сови, журливий…

Тeмрява – це лиш відсутність світла.

І, можливо, є в ній трішки дива.

Вітер

Не їдь, не йди, не відпливай!

Спинися враз в шаленому польоті!

Спекли для тебе сонце-коровай,

Дістали вранці з печі в позолоті…

Вітаю, Вітре! Добре, що прийшов.

Все! Відпочинь! Не треба поспішати.

Ви втомлені, володарю Еол,

Прошу Вас до Стрибогової хати.

Південний Ноте, західний Зефір,

Ранковий східний Евре і Борею,

Вам арфу там залишив ювелір.

Зіграєте нам музику Орфея?

Вас рада бачити, володарю Еоле!

Чи можу звать тебе тепер Стрибогом?

Ось Хаоса запрошення в «Ніколи»

З проханням там з’явитись без нікого.

Та ні, не йди, я в нього вже була.

Тебе він більше не посміє турбувати.

«Люблю!» і «Дякую» йому я віднесла,

Тому він знов спокійно буде спати.

Тобі я також дякую, Еоле.

Хоч намагалась зберегти секретом –

Ти переміг в бою із моїм болем

І нагадав, що я іду в життя поетом.

2006-2011

Давно вже нема

Від темної ночі чекаєш світанку,

Рахуєш хвилини важкого безсоння,

Страждаєш думками до світлого ранку,

Зовеш ясні зорі у свої долоні.

Як тільки підніметься сонце до неба,

У вікна відкриті пташки заспівають,

Тоді зрозумієш, що жити ще треба

І навіть збагнеш, для чого кохають.

Залишай свої страждання

Тихій ночі на спочинок,

Нездійсненні всі бажання

В небеса нехай полинуть,

Щоб знайти ясну дорогу,

Виправдовувати надії.

В серці – біль, в душі – тривога,

Але вірю, вірю, вірю!

І знов чисте небо одягнеться в зорі,

Сховається сонце до теплої хати.

Від радості плачеш, от тільки від горя

Чомусь починаєш натхненно співати.

Навіщо любити, щоб знову страждати?

Навіщо доводити розум до краю?

Про біль цей нестерпний словам не сказати,

Але я кохаю, кохаю, кохаю!

Сон прийде думкам на горе,

Почуттям моїм на радість.

Я втоплю у синє море

Втому, відчай, зло і жалість.

Тоді я відчую, що хочеться жити,

Дороги нові почну відкривати,

Але не сьогодні, хоч серце розбите,

Попереду ніч і так хочеться спати.

Десь літають мої сни в синім небі,

Голос чується весни, зве до себе.

Раптом зупинився час серед літа,

Але може мене давно вже нема на цім світі.

Серце

Серце кричало: «Тебе я кохаю!»

А говорила: «Не відчуваю».

Серце кричало: «Люблю до безтями!»

Плакало серце ночами і днями

Та прислухалось до дикої тиші:

А раптом подзвонить?! А раптом напише?!

Втратило серце надію і віру,

Прагне війни, не тяжіє до миру.

Болем затягнуті карії очі…

Раптом тривожний дзвінок серед ночі!

Серце кричить: «Я кохаю! Кохаю!»

А голос спокійно: «Нічого не знаю».

Ведруса

Може й грішниця, але я не каюсь,

Не прошу, щоб простив мені Бог,

Ні від чого свій дух не ховаю

І ділю своє серце на двох.

Я не вірю в життя потойбічне:

Тільки тут, на землі, справжній Рай,

Тільки тут, на землі, життя вічне

У саду, де шумить водограй.

Так в любові роки проминають,

А попереду безліч віків.

Я пізнаю цей світ, я пізнаю

На єдиній землі прабатьків.

А коли моїх правнуків діти

Все ж дозволять мені відійти,

То будемо разом ми радіти,

Бо я зможу в цей рай знов прийти.

Я слов’янка в крові, я Ведруса,

Хоч і відьмою часто назвуть.

Називайте, кляніть – не боюся.

Тільки ж знайте ви слів своїх суть.

Не пробити наш Простір Любові!!

Не зрубати родючі сади!

Не пролити ведруської крові!!!

Та не кличте ж на себе біди!

Відпускаю тебе

Тихим вітром волосся розвієш.

Я почую тебе.

Доторкнешся дощем – я радію.

Я відчую тебе.

Усміхнешся мені сонцем з неба.

Я побачу тебе.

Знаю: жити мені іще треба.

Відпускаю тебе.

Не поглянеш мені більше в очі,

Не подзвониш мені,

Та прийшов би хоча б серед ночі

Ти до мене у сні.

Чи не хочеш мене налякати?

Чи моя в тім вина?

Смерть холодна, черства і проклята,

І жорстока вона.

Хай же духу від твого частина

Сили скорить мої,

Відтворити в життя я повинна

Всі надії твої.

Ти учив мене болі терпіти

Знов і знов.

Я б хотіла до тебе летіти,

Рідна кров.

Гроза

Пройшла осінньою грозою

Холодна, ніби заметіль,

Жорстока, не візьмеш сльозою.

Залишився лиш біль, лиш біль.

Що раз, то серце розривала,

Знущанням тим не було меж.

Душа ненавистю палала,

У серці ненависть горіла теж.

Вже двічі снігом землю покривало,

У вічність промайнуло дві весни,

Нарешті друге літо заспівало.

Ні! Я не вірю! Це, напевно, сни.

Бо ж не могло любов’ю серце загорітись.

Душі моєї не чіпай! Вона черства!

Де ненависть моя? Куди могла подітись?

Вона повернеться! Вона іще жива!

Лише б не сльози, краще вмерти,

Ніж дати волю почуттям,

Із пам’яті своєї стерти

Усе, що називається життям.

Палає сонце в літню днину,

А пісню дощ заспівує свою.

Це не життя, бо я повинна

Вернути ненависть свою.

Та очі більше на чорніють,

Буває, котиться сльоза,

Душа добріє і світліє.

Тепер лиш за вікном гроза.

Добрий ранок тобі, мій коханий!

Ти ще спиш, а ранкові хвилини

Знов шепочуть мені: «Вже буди».

Обережно мій голос прилине

Чистий, ніби краплина води.

Ти відкриєш свої очі сірі,

Кине сонечко промінь ясний.

Ти любові моїй щиро віриш,

Але голос твій досі сумний.

Ти б ще спав і солодкі сни бачив,

І на крилах до мене летів,

Але день знов спішить і, неначе,

Ти крізь сон чуєш тихий мій спів:

«Добрий ранок тобі, мій коханий!

Світлий час новим днем вже іде.

Сум твій, сонечко, швидко розтане

І любов моя вдаль поведе».

Краса

Чи є на світі ще така краса,

Що вмить творити вміє чудеса,

Крім тої, що зовуть любов’ю,

Бо та лиш скрадує здоров’я,

Труну готує, сльози й муки.

Тікай, біжи, а попадеш їй в руки.

Існує і красі тій порятунок –

Зроби собі холодний подарунок:

Душа ураз стає черствою,

Умий же серце мертвою водою,

І перетвориться воно в крижину.

Тепер питай себе, чи ти іще людина?

Ти

В небесах, серед білих і холодних хмар

Я знайду той безцінний і величний дар,

Щоб іти по далеких і чужих світах

І летіти, ніби птах туди, де ти.

Ти, ти, ти, і тільки ти, в даль поведи.

Ранок зустріну, полину

До тебе в вічність знов і знов.

Біль переможу, не зможу

Забути втрату, рідну кров.

Ти пішов у безодню й полишив життя,

А назад вже немає більше вороття.

І твої не почую я тепер слова,

Все тому, що я жива, але не ти.

Ти, ти, ти, скажеш: «Лети! І відпусти.»

Ранок зустріну, полину

До тебе в вічність знов і знов.

Біль переможу, не зможу

Забути втрату, рідну кров.

В небесах, там, де світить сонце золоте,

Вірний шлях в даль до тебе мене поведе,

У чужі, у далекі неземні світи,

Де мене зустрінеш ти. Лиш ти, лиш ти…

Ти, ти, ти, будеш вести в інші світи.

Стану весною з тобою

На довгі сотні вірних літ.

Ще кілька кроків. Високо…

Мені даруєш інший світ.

Я закохана

Я закохана… З ким не буває?

Серце з розумом правлять двобій.

А любові в отвіт не чекаю,

Шанс єдиний я втратила свій.

Ти любив, і я це відчувала

Та жорстока з тобою була,

А любов твоя враз запалала

І до тебе мене принесла.

Жарке літо… Гаряча Полтава…

То екзамен був в майбуття.

«Я люблю тебе», – тихо сказала,

А любов прострелила життя.

Якщо рай на Землі цій існує,

То, напевно, я в ньому була.

Все минуло, життям я простую.

Скласти іспит тоді не змогла.

Ненавиджу

«Ненавиджу», – так хочу я сказати.

Тебе не хочу більше навіть знати!

Навіки попрощатися з тобою!

А серце не дає спокою.

Бо ти ж своєю нерозумною любов’ю

Рвеш мою душу й заливаєш кров’ю.

Зустрітись хочеш, я ж завжди тікаю.

Не будемо ми разом! Я це знаю.

Забудь мене, дозволь спокійно жити.

Не лила сліз і знай: не буду лити.

Ти не тривож мій сон посеред ночі –

Любити я тебе не хочу.

З тобою жити неможливо –

Чи сонце буде, чи то злива.

Будь ангел, на диявола я схожа –

Лише убити я тебе не можу.

Я тобі подарую світанок

Я тобі подарую світанок,

Сонце променем ніжно заграє.

Полюбив усім серцем так рано,

Серце з радощів знов заспіває.

Подарую тобі світлу днину,

Вітер казку ласкаво шепоче,

Серце кличе свою половину

І від щастя нестримно тріпоче.

Тихий вечір тобі подарую,

Захід сонця в дорогу поманить.

Ти почуєш мій спів, ти почуєш,

Як співає щаслива кохана.

Я тобі подарую таємну

Ніч, бажанням нестримно повиту,

Ніч творіння, чарівну і темну,

Що коханням навіки укрита.

Я тобі подарую творіння,

І для тебе натхненням я стану.

Я пізнаю це вічне уміння:

Жінка, мати, дружина, кохана.

На полі бою

Затих вже бій, не чути стону,

А переміг, як завжди, Кронос.

Із поля бою доля йде поранена і хвора,

А супроводжує її щаслива Мора.

Убитих там немає, ні одного,

Не дай же Господи, сюди чогось святого.

Не треба світла – хай панує темінь.

Стоять на полі бою лиш тотеми,

Їм жертви не несуть і не носили,

Вони всесильні і дарують сили.

У бій іду, поразок жде когорта,

Не вірю я ні в ангела, ні в чорта.

Мова

Багатство найбільше – це мова.

Вона є скарбом народу,

Матір’ю доброго слова,

А для душі дорожча за воду.

Співуча, дзвінка мелодія серця

Є мова кожній людині,

Як чиста вода голубого озерця

І зрозуміла навіть дитині.

Людина, що її вивчає,

Отримує початок знань,

На рідній мові лиш дарує

Наука – радість сподівань.

Хтось вірші гарні написав,

Бо ж все можливо передати,

А щастя це лиш той пізнав,

Хто вміє мову шанувати.

Свої запаси розвивайте,

Підтримуйте завжди розмову.

Лиш слів поганих не вживайте,

Не ображайте нашу мову!

Моє село (Райки)

У кожнім краї та куточку світу

Дарує сонце неземне тепло,

Цвіте пахуче в полі жито,

Я згадую своє рідне село.

Його краса природи на Поділлі,

Ліси охороняють навкруги,

Омиті водами, в пахучім зіллі,

Розкинулись поля безкраї і луги.

Той соловей, що влітку радісно співає

І душу сповнює огнем,

Уранці кожного він привітає,

А час летить стрімким конем.

Жагуче сонце радісно малює

На тій пшениці, що у полі золота,

Так рік за роком, все земля дарує

У важкій праці довгії літа.

Золотава осінь розпустить свої коси,

І ідуть до школи діточки малі,

Вранці випадають вже холодні роси

В моєму прекрасному рідному селі.

Потім зима прийде, все відпочиває

У щасливім і солодкім сні,

Та невдовзі знову весна привітає

В теплому і радісному дні.

Скільки йому років? Це ніхто не знає,

І лише у серці назву зберегли,

Кожен, побувавши тут, запам’ятає

Красу села нашого Райки.

Поділля

Я народилась та зростала на Поділлі,

І Вінниччина - це мій рідний край.

Колише вітер серед лісу гілля,

Наспівує, лиш пісню розгадай.

За лісом річка і пороги

Тривожать силою води,

І скільки в шумі тім тривоги

Можливо течії нести?

А далі луг і всюди квіти

Малюють кольором весни,

Із ними хочеться радіти,

Зібрати їх хоча б у сни.

Бо ж шкода квіточку зірвати,

Їй боляче, вона жива.

Навіщо цю красу псувати?

А як не виросте нова?

Та подорож веде мене у степ,

Він не далеко, за селом,

Там сон-трава і шавлія росте,

Щодня їх сонце омива теплом.

Мені шкода, що я не знаю,

Як буде правильно назвати.

Лиш чую, як вони співають,

Красу їх можу описати.

Розкажи мені

Знову щось оселилось у серці,

Ніби книжку відкрила нову,

Потонула я, мов у озерці,

Допомогу шукаю, зову.

Відчуття це знайоме до болю,

І душа моя знов ожила.

Величаю тепер свою долю,

Що до тебе мене привела.

Розкажи мені, що я відчуваю,

Як летить душа лиш до тебе знов.

Я лише тебе щиро так кохаю,

Розкажи мені, що таке любов.

Знайдеш поглядом ти мої очі

І на зустріч до мене підеш,

Впаде зірка з небес серед ночі,

Ти для мене її принесеш.

Я нікого ще так не любила,

І душа не співала моя,

А для тебе тепер все під силу,

Тільки б поряд завжди була я.

Розкажи мені, що я відчуваю,

Як летить душа лиш до тебе знов.

Я лише тебе щиро так кохаю,

Розкажи мені, що таке любов.

Я прилину до тебе на крилах,

Розкажу тобі казку свою,

Бо ж нікого ще так не любила,

Як тебе я безмежно люблю.

І тобі я скажу, що кохаю,

Що живу, мов в чарівному сні.

Будь зі мною сьогодні, благаю,

Подаруй хвилю щастя мені.

Молитва

Я молюсь, я прошу:

Дай нам, Боже, в серці віри.

І про це знов пишу,

Почуттям немає міри.

Серця крик і душа

Покидає моє тіло,

Білий світ полиша!

Все не так, як я хотіла…

Молитва за усіх, хто нас покинув,

Молитва за померлих, хто полинув

В світ інший. І за тих, хто буде далі

Вбивати, дарувати нам печалі!

Ангел мій, підкажи

Іншим як допомагати,

Про життя розкажи

І людину як пізнати.

Хто уб’є, хто спасе,

Хто душі не пожалкує,

Крізь вогонь пронесе,

Хто любов нам подарує?

Молитва за коханих, хто нас любить,

Молитва, хто життя наше погубить!

Молитва за любов одну-єдину,

Молитва за коханую людину!

Я молюсь, я прошу,

І душа до неба лине.

Про любов знов пишу

Материнську до дитини.

І в життя смерть прийде,

Лиш любов її здолає,

На Землі і ніде

Більш любові вже немає.

Молитва за дорослого й дитину,

Молитва за любов одну-єдину!

Молитва, душа тіло покидає!

Молитва, Бог завжди допомагає.

Обман

Обман… Як пік мого життя.

Чому… Я вірити обману мушу?

Чому… Немає більше правди вороття?

Нехай… Обман з собою носять люди,

Нехай… Уся Земля обманом запливе!

Обман… Тепер уже повсюди.

Обман… Він з нами поряд десь живе.

Земля… Проклята, потонула,

Земля… В полон обману віддалась.

Обман… Я пам’ятаю, не забула.

Обман… Від нього я не вбереглась.

Нема… Нічого вже святого,

Нема… І правди в небесах.

Обман… Боялися ми цього.

Обман… Вже творить чудеса…

Поезіє, тобі я завжди рада

Коли у світі зло панує,

Коли повсюди дивина,

У серці біль завжди лікує

І душу зцілює вона.

Вона – поезія, і шлях її незримий,

Лише залишить по собі сліди:

Той вірш, що злом неопалимий,

Що проліта понад усі світи.

Поезіє, тобі я завжди рада,

Ти мій учитель, ти віра в майбуття.

Коли у серці біль, а на душі досада,

Здається, вже немає вороття,

Вона прийде і слово прошепоче,

А я його швиденько запишу.

І ось... Так серце вже моє тріпоче,

Бо вірш я втілити в життя спішу.

У тишу ключ

Яке це щастя: вслухатись у тишу!

Яке блаженство: придивлятись в темноту!

Лиш голос духу прокричить, а я напишу

Про ясну темінь, про чарівну мелодію оту,

Що серцю ключ до ночі простягнула,

А сонце запалило сотні зір,

Тоді я таїнства безмежного сягнула,

Бо на Землі немає таких мір,

Які сказали б про глибоке небо

І про густу туманну сивину.

І я питаю Господа: «Чи треба

Відкрити людям цю блаженну дивину?»

Як світло спуститься крізь ніч у темінь,

А вітер музику заграє: «Я лечу…»

То серцем стане кожен камінь,

Із нього сльози теплі потечуть.

Феномен у вірі

То травень був, такого більш не буде,

Сіяв сам Бог тоді аж до Землі,

А вишні, що цвіли повсюди –

То Ангели купалися в зелі.

І небо дні ті світлом осіяло,

Феномен стався у понятті вір:

Богиня грецька Землю величала,

І їй до ніг летіли сотні зір.

І що ж, кричіть, що всі ми християни,

Що в нас існує один Бог,

Але це було справді незрівнянно:

Той спів сердець, повінчаних удвох,

Що Афродіта часом повінчала,

От тільки час той мав недовгий плин.

Любити палко їм вона сказала,

Та в зраді потонув один.

Хто душу ту посмів розбить?..

Яскраве світло вечірніх ліхтарів,

І темна ніч в осінню пору року…

Відкриту душу хтось тоді розбив,

Тепер вона не зробить й кроку

На зустріч інші, що буде манить

До підступів, до зради, до страждання.

Хто душу ту посмів розбить?

У кого виникло таке бажання?

…Ранок, машини, автобус і шлях,

До болю знайома дорога.

Місто стрічає, я в нього в руках,

От тільки на серці тривога.

Моя мама – сучасна жінка

Моя мама – сучасна жінка

І, хоча невблаганні роки,

Їй ще досі дарують квіти

Й усміхаються чоловіки.

Моя мама – жінка сучасна!

Їй не двадцять, не тридцять давно,

А вона, як троянда, прекрасна

І чарівна завжди все одно.

У бабусі вже правнуків двоє,

А у мами – радість одна:

Своє серце завжди заспокоїть,

Бо ж дві доньки ростила вона.

Та не тільки своїх надихала,

Відпускала з любов’ю у світ,

Жити в правді і мирі навчала

Вдома й в школі, і вдень, і вночі.

Час невпинний, але він безсилий.

Мамі й досі дарують квіти

І, здавалося б, все їй під силу.

Моя мама – сучасна жінка!

Слов’янка

Пролог

Стоїть маленька біла хата –

Окраса українського села.

Вона нічого вже не зможе розказати.

Вона не зможе, але я змогла.

Спокон віків отут селились люди:

Десятки, сотні, тисячі людей –

Царі, жреці, а, може, був чи буде

Якийсь ще невідомий «Прометей»?

А може, це були слов’яни,

Забувши в глибині віків

Традицію величну, нездоланну,

Святі обряди вічних прабатьків.

Вони жили, учились, воювали,

Одне за одним йшло у світ дитя.

Отак, померши, навіть не згадали,

Не повернули вічність до життя.

До церкви йшли і там комусь мололись.

Хоча кому? – Господь не відав сам.

Умерли, землі залишились

Чи то ще людям, чи уже богам?

То в чому сенс? Чи тут його немає?

Чи лиш одна мета – кінець?

Тому прошу: давайте пригадаєм

Не цар хто був, а того, хто творець.

Творіння

Початок створення

Був хаос, тьма була повсюди,

Та враз загальне щось торкнулося обох

І стало світлом, а невдовзі буде

Енергій комплекс – всеосяжний Бог.

У космосі лунало запитання

(Не плач, не стогін і не сміх):

– Яке твоє палке бажання?

– Творіння й радості від створення для всіх.

– Що зможе радість для усіх принести?

– Народження! – лунала відповідь услід.

– Чого народження? Чи зможеш ти довести?

– Частинки всього враз народять світ.

– Як можна поєднати і творіння,

І ще й розруху? – чути вдалині.

– Усе збалансувати – це уміння!

– Кому під силу це? – Мені!

– То ж сумнів є! Він знищити все може!

І як тебе назвати? Хто ти? Хто!?

- Енергія Любові допоможе.

А я – творець. Я, просто, Бог.

Не зраджу я своєї мрії,

Коли зруйнуюсь, то воскресну знов. –

Створив він землю в вірі і надії,

Свята до нього доторкнулася любов!

Людина

Отак зажили б вони разом:

Любов, Земля і вічний Бог,

Але з’явилося відразу

Натхнення – спільність для них трьох.

В натхненні створена людина,

А згодом друга стала на землі –

Вони творці, у них мала дитина,

І «Книга роду» на маленькому столі.

А те, що «раєм» всі ми називаєм

Не в небі – на землі було.

Знов буде рай, якщо ми пригадаєм

Від першовитоків тепло.

Ступала по землі людина,

Тепер вона була творцем.

Усе від себе в свого сина

Бог передав, як під вінцем.

Не було яблук і не було змія.

Цікавість – ось єдиний гріх.

Зламав Адам творця надії,

Сьогодні ж ми ламаємо усі,

Аби пізнати суть творіння.

Життя нам істину несе:

Адам дістав з землі коріння,

А ми тепер руйнуєм все.

Три епохи

Ведруси

Хто ми?

Від слова «відати» чи «знати»,

На території, яку ми знаєм «Русь»,

(Отак, як українцями нас звати)

Людина називалася Ведрус.

Вона жила, вона творила,

Передавала мудрість до дітей,

Усе було її під силу.

Не було суперечок між людей.

Так тисяч років дев’ятсот і дев’яносто

Правлінь не було, не було держав.

Людиною відомий Бог – так просто.

І книгу роду хтось собі писав.

Енергія Любові сім’ї формувала,

І відав кожен, що нова сім’я

Планету рідну прикрашала,

Оту, що називається Земля.

Людину з Богом теж єднали

Традиції, обряди і свята,

Бо в кожнім суть велика процвітала,

Водночас і священна, і проста.

Ну що ж, будемо повертати

Забуту в глибині віків,

Що відала дитяті мати,

Культуру вічну наших прабатьків.

Вінчання

Спочатку місце обиралось,

В якім продовжуватись буде рід,

Разом людей вони скликали

Та на вінчання, а не на обід

До того часу вже створивши

Проект маєтку в майбутті,

В батьківськім домі залишивши

Літа пізнання молоді.

Сплели вінок священних квітів,

Сакральними були слова:

«Лише з тобою в цьому світі

Моя Любов буде жива».

- Моя прекрасна ти богиня,

З тобою міг би я творити

Любові Простір для дитини,

Для тебе буду вічно жити.

- Мій бог, я лиш для тебе

Допомогти готова у творінні

Великім. І у неба

Прошу величного уміння. –

Вінчав їх хто? Дружина чоловіка,

А чоловік дружину. Все. Удвох

Тепер: віднині і довіку!

А свідком був величний Бог.

Творіння

Вона в нім бачила і чоловіка, й сина,

А він у ній – дружину і дочку.

Вони готові, щоб дитина

Прийшла до них в сім’ю таку.

– Про що ти думаєш? – дружина запитала.

– Про наше, про мале дитя. –

В натхненні і Любові починалось

Нове, достойне благ життя.

Виховання

У мудрості, бажанні і любові

Росла дитина і міцніла їх сім’я.

Натхнення було в кожнім слові,

З’являлось ще одне маля,

А згодом ще одне і двоє.

Волхви приходили в село

І научали (ніби в школі),

Учіння ж мудрістю було.

Якщо ж дитина закохалась,

То серце не рвалось з грудей.

Бабуся їй розповідала

Про все: сім’ю, любов, людей.

Продовжувалась «Книга роду»,

Думок мудріших розлітався вир

На Схід із Заходу, на Захід і зі Сходу –

Лиш мир, священний мир…

Образність (язичництво)

Умів ведрус все думкою створити,

Все сам, без зайвих допомог.

З’явився той, кому так сумно жити –

Людина, що прозвала себе «бог».

Ведруси образи творили

На противагу владарям,

Їх спільні, колективні сили:

Усі разом, не міг вже кожен сам.

Так дев’ять тисяч років відбувалось:

Спочатку війни, згодом створення держав.

Слов’яни (це ж Ведруси) не здавались

І кожен за культуру воював.

Допомагала їм земля й природа,

«Епоха образності» називався час.

Минало все, а в ріках води

Добігли на сьогодні і до нас.

Нехай в язичників були тотеми,

Та не носили їм ніяких жертв.

А що ми знаєм? Тільки темінь,

Минуле наше враз спіткала смерть.

Вбивали тих, хто не хотів коритись,

Примушували враз забути про святе.

Але ж убитий міг знов народитись,

І варто вже задуматись про те.

Окультивізм

Історія

Добилися, язичників скорили.

А скільки ж крові в землю пролили?!

Насиллям християнство насадили.

А де ж історія? Ми ніби не жили.

Все знищено: і докази культури,

І знищені традиції буття,

І спалена була література.

Яке тут може бути майбуття?

Загнали в церкву, а кому молитись?

В якому храмі має бути бог?

І як йому не це дивитись,

Коли вже й дух в людині всох?

Об землю на колінах б’ють поклони,

Оспівують розп’яття, тобто смерть.

А потім враз зігнали у колони

І кажуть: «Бога вже нема!» – як то помер.

А ще релігій надробили,

Куди не сунься – байдуже – обман.

На славу постарались, натворили,

Нема вже правди, лиш один туман.

Читають Біблію і звуть її святою.

Для неї ж знищили історію слов’ян!

Бо не повірили б всьому тому розвою,

Що написали для євреїв, а вліпили нам.

Для них писалось, щоби «приземлити»,

Зафарбувати їх «блакитну» кров.

Вони ж продовжують в своєму дусі жити,

А ми страждали і страждаєм знов.

Ну що ж, окультивізму – слава!

Окультивізм – це не що інше, як обман.

Якби Земля колись це знала,

То розірвалася б сама.

«Був хаос, тьма була повсюди»,

І зараз хаос, тільки на землі,

Який самі ж створили люди,

Недобрі, хижі, підлі, злі.

Людина

Людина схожа вже на ракову пухлину,

Що, розвиваючись, вбиває організм.

Так само розвивається людина,

Доводячи планету аж до сліз.

Вмирає організм – пухлина гине.

Пора задуматись про розвиток, прогрес.

Чи бути далі як ота пухлина?

То вже й кінець близенько десь.

Наука розвивалась, медицина –

З’явилась тисяча нових хвороб.

Чи ще назвав би Бог: «Людина»?

Чи вже маленький і злоякісний мікроб?

Епілог

Отак стоїть собі біленька хата,

Не розвалили ще, хоч на краю села.

Вона хотіла правду розказати.

Хотіла, але не змогла,

Бо на подвір’ї дерево зрубали,

Тварину вбиту на вечерю принесли.

Кому казати? Досі не пізнали

Ні сенс життя, ні того, що жили.

Невже пішли і більш не повернуться,

Новий господар прийде до землі?

Тепер нові, щасливі дні почнуться,

І «Книга роду» вже лежала на столі.

Отак стоїть собі біленька хата,

На території, яку ми знаєм «Русь».

Від слова «відати» чи, може, «знати»,

Людина оселилася – Ведрус.

Ішла вона лиш по краю дольмена,

Враз рухнув камінь і звільнився дух:

Відкрилась інформація священна,

До істини почався рух.

Попереду іще багато воєн,

Культура прабатьків все ж дорога.

Словянка: …жінка, мати, воїн

Кидала виклик людям і богам.

Вишиванка

Вірш написаний від імені моєї доньки Лади

Що є для мене вишиванка?

Це я прокидаюся радісно зранку,

У вишиванці іду я до школи,

У вишиванці – усе, що навколо:

Дарунок бабусі для мене і брата,

Дарунок для мами від нашого тата.

Коли мій тато на сцені співає,

Зі святом Купала Росошу вітає.

Для мене – туніка, футболка – для мами,

І грає на сонці вона кольорами.

Коли святкує й радіє родина,

Коли квітує моя Україна.

Весна, 2022