Відповідь - «Безсумнівно»

Таксист черкнув пальцем по екрану телефона, завершуючи поїздку. Девід подякував та вийшов із машини, яка негайно рушила вниз вулицею. Він стояв біля гарного старовинного будинку, де мешкала найзагадковіша особа у світі. Принаймні, такою вона була для Девіда, тридцятирічного журналіста місцевої газети.

Джордж Кеннер, людина, яка ніколи не помиляється, жодного разу не дав інтерв'ю. Його постійно згадували в новинах, цитували «The New York Times» та «The Economist», але ніхто не знав про нього більше, ніж було загально відомо. Вісімдесят чотири роки, вдівець. Постійний член ради директорів мультинаціональних компаній, надзвичайний радник двох останніх президентів. Він доклав руку як експерт до найважливіших фінансових та політичних рішень світу, і щоразу його прогнози справджувалися. Велетенські корпорації та міжнародні організації ладні були на все, аби долучити його до своїх справ. Усі знали — якщо Джордж Кеннер дає пораду, їй можна повністю довіритися.

Незважаючи на таку затребуваність, сам містер Кеннер залишався в тіні, обмежуючи свою участь короткими коментарями пресі. Тож Девід справедливо розсудив, що, якщо вдасться взяти інтерв'ю в настільки таємничої людини, це стане сходинкою, за допомогою якої він вирветься із сонного болота місцевих новин. Девід вартував більшого і він це чудово розумів. Змалечку йому не давало спокою нестримне бажання заявити про себе. Він любив писати, тому й вирішив стати всесвітньо відомим журналістом. Адже саме журналісти височіють над урядами та корпораціями, саме вони викривають світову несправедливість та встановлюють правду. Від передчуття майбутньої могутності Девіду перехоплювало подих, а в грудях розтікався гарячий мед.

Щоправда, його мрії заледве витримали удар реальності — провідні видання не поспішали брати до себе молодого випускника журфаку. Девіду довелося повернутися до рідного містечка Спрингфілд, де він і застряг. Влаштувався репортером у місцеву газету, писав про конкурси врожаю та перемоги шкільної футбольної команди й тішив себе думкою, що це все тимчасово. Але немає нічого тимчасового, що не стало б постійним, і Девід почав панікувати, що проґавив свій шанс та назавжди залишиться тут: ростиме пивне черево та писатиме про найбільший пиріг на щорічному ярмарку округу до самісінької смерті.

Ця думка не давала йому спокою, мучила щодня й щоночі. І тоді Девіда осяяла геніальна ідея, як пробитися нагору. Він опублікував у своєму блозі дещо провокаційну статтю, у якій дослідив усі відомі факти про життя Джорджа Кеннера, перемішуючи їх зі здогадами та непідтвердженими заявами. Девід добряче попрацював, щоб відшукати подробиці про зниклого в дитинстві сина та дружину, що вкоротила собі віку. Це ті історії, за якими ховаються зловісні таємниці. Так, це був ризикований крок, можливо, не дуже етичний, але ж він спрацював. Стаття мала приголомшливий успіх, а найголовніше — Девід отримав особистого електронного листа від Джорджа Кеннера із пропозицією інтерв'ю. Першого і єдиного у світі. Ці слова збуджували Девіда, дві ночі він майже не спав, чекаючи на зустріч та молячись, щоб той не передумав. Але Джордж Кеннер не передумав, й ось Девід стоїть перед його будинком. Час тріумфу настав.

Девід на мить завмер, та потім рішуче втопив кнопку домофона. Той мелодійно заграв, клацнув замок, і двері відчинилися. Господар будинку зустрів його особисто. Високий, кремезний, відчувалося, що він тримає себе у формі, попри похилий вік. Він був одягнений у дорогий костюм, зшитий на замовлення, та синю сорочку, що пасувала до розумних блакитних очей. Масивне обличчя доглянуте, але без слідів пластичних операцій. Джордж Кеннер усім своїм виглядом викликав прихильність та довіру.

— Містер Айзексон? — протягнув він руку. Потиск був міцним, але не занадто.

— Просто Девід, містере Кеннер, — відповів той. Журналіст силувався звучати впевнено, щоб не виказати своє хвилювання.

— Тоді звіть мене просто Джордж, — посміхнувся експерт. — Прошу, проходьте. У кабінеті нам буде зручно.

Кабінет відповідав своєму господарю. Темні панелі з італійського горіха, шафи з книжками у солідних палітурках, що займали всю стіну, дорогі, але комфортні меблі. У кімнаті приємно пахло шкірою та деревом. На стінах висіли картини та купа фотографій, на яких містер Кеннер тис руки президентам, банкірам, бізнесменам.

Господар вказав на крісло для відвідувачів, а сам вмостився за масивним дубовим столом. Там в ідеальному порядку лежали аркуші з нотатками, блокноти, письмове приладдя та стара фотографія жінки й маленького хлопчика в ошатній рамці. Серед цього ладу вибивався потертий дерев'яний кубик, схожий на гральний, що лежав перед фотографією. На боках виднілися ледь помітні написи, але з місця Девіда розібрати їх було неможливо.

Поки Девід вивчав кімнату та гадав із чого почати, Джордж Кеннер сказав:

— Я прочитав вашу статтю, Девіде.

Сказано було мирно, без жодного натяку на ворожість. Журналіст непомітно видихнув — він побоювався, що розмова закінчиться скандалом. Не те щоб він їх боявся, але ж не за цим він сюди приїхав. Йому потрібне ексклюзивне інтерв'ю.

— Не все мені в ній сподобалося. Точніше сказати, геть не сподобалося. Ви перебрехали все, що знали та перекрутили те, що самі вигадали.

Девід ніяково засовався на кріслі, наче хотів сказати щось на свій захист, та Джордж зробив жест рукою і продовжив:

— Але в цьому є частка моєї вини. Усі ці роки я нікому не розповідав хто я, то ж не дивно, що люди самі почали вигадувати. Якщо хочеш чути те, що тобі сподобається, потрібно самому створювати ці чутки.

«Непогано сказано, треба буде запам'ятати» — майнуло в голові журналіста. Натомість він відповів:

— Все, що я написав, містере... Джордже, то лише тому, що хотів більше дізнатися про вас. Відома людина вашого рівня потребує...

— Ви написали цю статтю, щоб привернути мою увагу, — перебив його експерт. — І вам це вдалося. Я ціную людей, які не бояться ризикувати.

Самовдоволена посмішка сама собою розтягнулася на обличчі Девіда. З величезним зусиллям він спромігся її прибрати.

— Мені дуже приємно це чути, Джордже, — скромно сказав він.

— Це не комплімент, — відповів той із ледь помітною посмішкою і продовжив. — Я ціную подібних людей, бо сам такий. Завдяки амбітності, напористості я досяг усього, що маю. Я хочу дати вам шанс та подивитися, як ви ним скористаєтеся, Девіде.

Той напружився.

— Я дам єдине у світі інтерв'ю, ексклюзив. Ви самі знаєте, що це вам принесе: славу, нагороди, гроші. Усе залежить лише від вас.

— Я це цілком усвідомлюю, — кивнув Девід.

— Тоді ми можемо починати, — експерт зробив запрошувальний жест рукою.

Журналіст відкашлявся та запитав:

— Отже, міс... Джордже, про вашу біографію відомо дуже мало. Розкажіть, будь ласка, як ви починали?

Містер Кеннер повернувся в кріслі обличчям до вікна та замислився. Сутеніло. Осінній вітер завивав та бився в шибки, марно намагаючись проникнути у кабінет. Довгі тіні простягнулися в кутках, ховаючи обриси кімнати. Зелена настільна лампа та світильники на стінах давали м'яке затишне світло. Голос господаря звучав тихо й уривчасто, наче він згадував щось давно забуте.

— Все почалося в 1935 році. Я народився в крихітному німецькому містечку, у сім'ї з вісьмома дітьми. Я був сьомим. Коли нацисти прийшли до влади, ми переїхали до Америки, рятуючи життя. Наші родичі, які залишилися на батьківщині, загинули в концтаборах.

Він на мить замовк.

— Ми починали в Нью-Йорку з нуля. Батько працював де міг, заробляв мізер, ми ледве зводили кінці з кінцями. Я підроблявся на текстильній фабриці та вчився у вечірній школі. Закінчив її із відзнакою та здобув стипендію у фінансовому коледжі. Як мною пишалися батьки... Коледж я закінчив голодним до успіху — усе дитинство провів у злиднях і тепер хотів отримати своє. Як зараз пам'ятаю свою першу роботу — молодший помічник молодшого помічника в брокерській фірмі. Але я не скаржився, я знав, що це лиш сходинка до мого успіху, і мав рацію. Кар'єра пішла вгору, я швидко став старшим помічником, потім старшим брокером, а згодом і наймолодшим партнером за всю історію фірми. Але то був тільки початок. Я заснував власну компанію й невдовзі купив фірму, у якій починав. Справи йшли чудово, я й досі пам'ятаю відчуття, коли заробив свій перший мільйон. Я займався виключно акціями — купував та продавав. Моє вміння передбачати їхній ріст швидко стало відомим, і я почав отримувати пропозиції співробітництва, у тому числі й від державних установ. Міжнародні корпорації були готові платити мені сотні тисяч за одну зустріч, аби тільки я підказав правильне рішення. Я не відмовлявся й завжди потрапляв у ціль. Жодного промаху. Хтось вважав мене дивом, хтось шахраєм. Навіть звинувачували у зв'язках із нечистою силою.

Тут він засміявся. Девід і собі розтягнув губи. Ця історія успіху звучала напрочуд класично, наче сценарій голлівудського фільму.

— Вони так і не дізналися, у чому ваш секрет?

— Мої рішення вивчали, аналізували ледь не під мікроскопом, щоб зрозуміти як я це роблю. Пропонували величезні гроші, аби я навчив інших, та я відмовлявся. Я був єдиним у світі й збирався таким залишатися. Тож компаніям нічого було робити, як платити.

Девід лиш подумки прицмокнув.

— Це звучить дивовижно, Джордже, але все-таки, у чому секрет ваших неймовірних умінь?

Містер Кеннер приємно розсміявся.

— О, це було б корисно для вашої статті. Не лише відомості життя з перших рук, а ще й таємниця мого успіху, еге ж, Девіде?

Той спробував невимушено засміятися, але всередині весь напружився. Якщо він дізнається секрет успіху містера Кеннера, це буде бомба.

— Я вам скажу, — експерт подивився просто у вічі журналісту. — Але це вас шокує.

— Я готовий до сенсаційних зізнань, — заохотив той.

— Зараз ми дізнаємося, — майнула лукава посмішка на обличчі експерта. — Ось він.

Він вказав пальцем на дерев'яний кубик, що лежав на столі. Звичайна іграшка, з вигляду дуже стара, поверхня відполірувалася до блиску від частого вжитку.

— Це жарт? — кров кинулася в обличчя Девіда.

— Я цілком серйозно.

Містера Кеннера спокійно дивився на журналіста. Куди й поділася поблажлива посмішка.

— Але ж... але ж це іграшка! Гральний кубик, чи що це таке є, — намагався зрозуміти Девід, а сам подумав:

«Або він приколюється з мене, або геть втратив клепку від старості».

— Він не гральний. Це кубик для передбачень.

Девід подивився експерту прямо у вічі, намагаючись з'ясувати, чи той кепкує із нього.

— Серйозно? Кубик для передбачень? Угода з «Global Chemicals», що принесла мільярд доларів прибутку, це все завдяки іграшці?

— Саме так, — спокійно відповів містер Кеннер. — Я знаю, що це звучить неймовірно, можливо, як маячня старої людини. Ви перший, кому я розповів про це.

«Якщо він не скаже правду, я використаю це, щоб показати маразм нашого дорогого експерта» — зі злостивою насолодою подумав Девід.

— Я розповім вам про цей кубик, як я його отримав та як він мені допомагав, і потім ви зробите висновки, гаразд, Девіде?

Той мовчки кивнув. Переможний настрій швидко згасав, журналіст почувався глибоко ображеним.

— Мені було двадцять п'ять років чи щось близько цього, коли ми із сім'єю переїхали до цієї квартири. Зараз вона виглядає нівроку, але тоді це була справжня діра. Я був молодим, бідним і не міг собі іншого дозволити. До нас тут жив ярмаркова провидиця. Знаєте, одна із тих, хто подорожує з ярмарком, сидить у брудних наметах та передбачає майбутнє?

Девід кивнув, хоч жодної не бачив.

— Так от, після неї залишилася купа непотрібного мотлоху, серед якого я знайшов це.

Він із ніжністю подивися на потертий кубик на столі.

— Звісно, я збирався викинути його разом з іншим сміттям, але він мене зацікавив. Я завжди намагався зрозуміти, як люди приймають рішення, саме тому, мабуть, я і став інвестором — там усе залежить від твого вміння робити вірний вибір. Як бачите, кубик не зовсім звичайний. Замість очок, на ньому написані слова — «Так», «Ні», «Безперечно» тощо. Ти ставиш йому питання, кидаєш — і отримуєш результат. Це, звісно, лише іграшка, але оригінальна. Знічев'я, я поставив йому одне запитання, друге, третє, й помітив, що кожного разу кубик давав правильну відповідь. Це мене не на жарт захопило. Я задавав йому сотні питань, на які знав точні відповіді, і він жодного разу не помилився. Це не було збігом, це вже була система.

Проти волі, Девід захопився розповіддю і слухав експерта, не відриваючи погляду від кубика.

— Нарешті я вирішив перевірити знахідку в реальній справі. Я поставив йому питання щодо курсу акцій, отримав відповідь та вчинив, як він вказав.

— І що сталося? — видихнув Девід.

— Я заробив десять тисяч доларів за один день. Кубик виявився правий. Я продовжував запитувати в нього, потім купував чи продавав акції, і мої справи пішли вгору. Я став успішним фінансистом, радником, експертом. На будь-яке питання «так-ні» він завжди давав правильну відповідь.

— То оце і є секрет вашого успіху? — зачудовано запитав Девід.

— Саме так. У це важко повірити. Я довго не вірив, хоча й бачив результати. Гадки не маю, як він опинився в тієї провидиці та хто його створив. Але факт залишається фактом — це не просто іграшка.

Девід із зусиллям перевів погляд на господаря.

— І ви хочете, щоб я написав про це, про ваш секрет?

— Саме так, — на обличчя експерта повернулася добросерда посмішка. — Я досить прожив на цьому світі. Я не заберу його із собою в могилу, це було б несправедливо.

— Несправедливо, — луною відповів Девід.

— Коли нашу бесіду опублікують, я планую знов звернутися до вас, Девіде. Я хочу влаштувати конкурс чи щось таке, щоб знайти гідного власника кубика. Хтозна, може, ним виявитеся саме ви.

Він знов лукаво посміхнувся.

— Містере Кеннер... Джордже, це, звісно, велика честь і буду радий допомогти вам...

У цей час в іншій кімнаті щось дзенькнуло.

— Прошу мені вибачити, — підвівся господар. Шкіряне крісло приємно рипнуло — Я зараз повернуся.

Він залишив журналіста в кабінеті самого.

«Це повна маячня, — сказав собі Девід. — Старий або клепку втратив, або хоче поглузувати з мене за ту статтю. Не буває чарівних кубиків, кульок чи пірамід».

Він знов поглянув на загадкову річ, що мирно лежала на столі, залитому м'яким світлом.

«Але ж він так переконливо розповідав, у його голосі не було і краплі фальші».

«І що з того? — боровся із собою Девід. — Соціопати теж переконливо розповідають, незважаючи на докази. А реалії такі, що немає нічого чарівного в нашому світі. Є тільки шанс на успіх, який я, схоже, втратив».

За вікном уже зовсім стемніло. Рвучкий осінній вітер грюкав у вікна, а в кабінеті було тепло й затишно. Девід прислухався — містера Кеннера не було чутно.

«Коротше, є лише один спосіб це перевірити», — наважився Девід.

Тремтячою рукою він схопив кубик і зібрався промовити найпотаємніше своє запитання. Але не встиг. Червоне світло спалахнуло на поверхні кубика й миттю охопило журналіста. Він не відчував болю, хоча збоку виглядало, наче він палає. Він не бачив кімнату, перед його очима пролітали прекрасні картини майбутнього: Девід Айзексон став знаменитим, мав купу грошей, дорогі автомобілі та неймовірно гарних дівчат. Найкращі видання світу боролися за його увагу і пропонували тисячі доларів за єдине слово. Девід був щасливим, він усміхався, сльози радості збігали обличчям. Десь далеко крихітна частина мозку вимагала викинути геть цю кляту річ, але Девід не міг цього зробити. Він не міг поворухнути жодним м'язом, уся його воля підкорилася кубику та щасливим образам прийдешнього.

— Тепер ви вірите в чудеса? — почувся тихий голос містера Кеннера. Він стояв у дверях та спостерігав за Девідом у вогні. Той із неймовірними труднощами відірвався від кубика та кинув на експерта очманілий погляд. Висока фігура журналіста потроху зникала, наче розчинялася в повітрі.

— Невже ви подумали, що зможете отримати його? Невже ви повірили, що я запросив вас сюди, щоб дати інтерв'ю? — запитав містер Кеннер.

Він неприємно засміявся.

— Не ви перший і не ви останній, хто опинився в подібній ситуації. Ви занадто багато накопали про мою сім'ю, а це може потягнути за собою неприємні запитання.

Куди й поділася його добросердечність та приязність. Зараз голос звучав різко та жорстко.

— Скільки моїх ворогів закінчили так само. Ви думали, що кубик тільки дає й нічого не вимагає натомість? О, ні. З кожним питанням його сили слабшають, а написи на боках стираються. І, щоб відновитися, йому потрібне людське життя. Знаєте, як я дізнався про це? У перший рік мого відкриття, мій син, мій любий Майкл, захотів ним погратися. Тоді написів уже не було видно, і я думав, що кубик вичерпав себе, тому й не заперечував. Але потім я побачив це.

Тут йому зрадила його звичайна впевненість. Голос задрижав і перейшов на хрипкий шепіт. Очі розширилися від жаху, наче він знов переживав той момент.

— Я нічого не міг вдіяти. Майкл не кричав, не пручався, тільки дивився на мене, поки кубик повільно всотував його в себе. Не розумію як це працює, але мій син зник без сліду. А потім на поверхні з'явилися написи. Чіткі, наче щойно випалені. Я не тямив себе від жаху, я кричав, але, разом із тим, я не міг здихатися втішної думки, що кубик знов працює. Усі вважали, що Майкл втік із дому або ж його викрали. Таке часто трапляється, особливо коли ти заможна людина. Поліція шукала його, але, звісно ж, нічого не знайшла. Моя бідна дружина була вбита горем. Як найстрашніше, вона почала здогадуватися про те, що трапилося в цьому кабінеті. Една не змогла пробачити мені, що я продовжив користуватися кубиком і згодом порізала собі вени у ванній. Я втратив і сина, і дружину. Але ж у мене залишився мій помічник, мій рятівник, як я міг його здихатися? Від самих думок про можливості захоплювало дух. Ну, не мені вам розповідати, еге ж? Так, йому потрібна регулярна жертва. Але, якщо ти успішна людина, то маєш достатньо ворогів, щоб це не становило проблеми. Жодних слідів. Те, що й залишиться від вас. Бувайте, Девіде.

Це він сказав напівпрозорій фігурі журналіста, крізь яку було видно шафу з книжками. Девід востаннє поглянув експерту просто у вічі — і щез у цілковитій тиші. Кубик зі стуком впав на стіл, підскочив і зупинився. Навіть із дверей експерт міг розібрати напис, що палав на боці — «Безсумнівно». Кубик був знову готовий до роботи.