Зміст
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 2

    Ранок наступного дня проник у віконце-бійницю слабеньким розсіяним світлом. Алістер підвівся зі своєї підстилки, струсивши з плеча великого рудого таргана.

    У глибині коридору загримів металевий засув, почулася метушня і скрип коліс.

    – Жратва!! – розкотився гучний бас стражника, і в'язні прилипли до ґрат своїх камер. Вони вичікально хрипіли і гарчали, закликаючи роздавача ворушитися хутчіше. Деякі, особливо завзяті, тягли руки крізь ґрати, і тоді в загальному гвалті лунали вигуки болю та люті. Стража не церемонячись, роздавала стусани й удари кийками, побиті тюремники хапалися за прути і люто трясли їх, ревучи та бризкаючи слиною.

    Нарешті, біля клітки Алістера зупинилися двоє стражників із величезним казаном на кривобокому візку. В’язень із камери навпроти, метався всередині, гарячково викрикуючи:

    – Мені! Мені!! Мені!!!

    – Закрив пащу!! – прогорлав стражник і з силою вдарив палицею по прутах. В’язень відсахнувся й завмер в напруженій позі, готовий знову кинутися на ґрати. Стражник підхопив кволу тарілку, зачерпнув із казана і недбало жбурнув у камеру. Половина вмісту виплеснулася на брудну підлогу, але в’язень і не подумав скаржитися. Миттю вилакавши все, щобуло в тарілці, він почав збирати залишки жалюгідної трапези з каміння.

    Стражник знову черпнув тарілкою з казана і обернувся до Алістера. Сетт спритно вихопив свою порцію в нього з рук і відступив вглиб камери. Сторопілий стражник хмикнув, і знову посуворів:

    – Швидко пожер і посуд назад!

    Тарілка була наповнена каламутною бурдою, що погано пахла, з маслянистими плямами жиру. Алістер подумав миттю, що нічого не заважає стражникам плювати в котел або навіть мочитися, а вічно голодні арештанти все одно злижуть все до останньої краплі. Жодних ложок не передбачалося, так що Сетт швидко висьорбав бурду, намагаючись не заляпати свою тюремну робу.

    Підходячи до ґрат, щоб повернути посуд, він уже знав, що стражник його вдарить. Бачив в очах бажання покарати за зухвалість, і пальці, що напружилися на рукоятці палиці. Сетт покірно зніс покарання, лише розвернувши плече так, щоб удар припав у найменш вразливе місце.

    Стражник хмикнув цього разу задоволено, і разом із напарником покотив візок далі, до наступних клітин.

    Отриманої пайки ледве вистачало щоб підтримати сили, але не більше. Кожен ув'язнений у блоці відчував постійний голод. І всім своїм тваринним єством прагнув його вгамувати.

    Ближче до вечора атмосфера зневіри, злості та розпачу доповнилася чимось новим. Якась вібрація струмувала по кам'яних плитах, передавалася повітрям, проникала в очі і вуха в’язнів і перетворювала їх. Немов звірі у своїх клітинах, вони хвилювалися більше, ніж звичайно, кричали, підбадьорювали себе, хорохорилися і сипали погрозами. Коридором знову пройшли стражники. На цей раз арбалет був зведений, а меч покинув піхви, сяючи сталлю. Вони вибірково відмикали клітини і конвоювали ув'язнених кудись углиб темного тунелю. Ті, що залишилися, кричали їм услід, проклинали їх і благали не подихати надто швидко. У їхніх голосах дзвеніли заздрість, страх і ненависть.

    Сусіда Алістера теж забрали. Коли його відводили, він дивився на Сетта з виразом передчуття і розчарування. Він жадав впитися зубами в плоть Алістера, але сьогодні, суддя чи випадок розпорядилися інакше.

    Стражники забрали останнього тюремника, і коридор трохи вщух. Все ще бурчали мешканці камер, хтось плакав, хтось сміявся, але тепер стало чутно гул, що йшов звідкись знизу, з надр замку. Алістер прислухався до нього, розрізняючи перепади та сплески, немов у шумі морського прибою.

    Приблизно за годину стражники прийшли за ним.

    – Сьогодні не твоя черга, – сказав один з них, відмикаючи клітку Алістера, – але тобі варто подивитися на те, що чекає на тебе завтра.

    Його вели темним тунелем, коротко повідомляючи напрямок. Стражники йшли позаду, світло смолоскипів горіло на лезі меча, а арбалетна стріла дивилася йому проміж лопаток. Тунель поступово знижувався, і з кожним кроком униз наростав гуркіт прибою.

    Нарешті, після поворотів, сходів та кам'яних коридорів, вони вийшли до величезного колодязю.

    Діаметром у дванадцять ліктів, з гладкими кам'яними стінами в два людські зрости, цей колодязь був виритий в підземеллі замку. Його сухе дно було засипане піском, у залізних гаках горіли смолоскипи та свічки, заливаючи нутро сліпучим світлом. Вище стін розташовувалися тераси, забрані металевими ґратами. Там, за ними, шаленіли ув'язнені з інших блоків. Вони реготали, пили дешеве вино, штовхалися та лаялися за місця в перших рядах. З рук до рук переходили поодинокі монети.

    Повз Алістера та його конвоїрів двоє інших стражників протягли візок, на якому вранці розвозили їжу. Тепер, замість казана, на візку лежало побите, змочене в кров, бездиханне тіло сусіда Алістера.

    Конвой підвів Сетта до ґрат, відокремлених від загальних терас. На невеликому виступі колодязя виник ув'язнений, одягнений краще за інших обірванців. Він тримав себе навіть з деяким шиком, наслідуючи звички аристократів, глузуючи й усміхаючись публіці.

    – Як завжди, наш чемпіон виявився непереможним, – проголосив тюремний конферансьє, – та й хіба може хтось скласти йому конкуренцію? Цей бій був для нього лише розминкою, і закінчився дуже швидко.

    Глядачі роздратовано загули.

    – Але Барон чудово знає, що таке коротке видовище не може стримати ваші апетити! Тож! На вас чекає ще один бій!!

    Натовп схвально заревів.

    Сетт побачив, як із бічного проходу до колодязя підвели двох його недавніх знайомих. Фермера та відставного стражника. На дно колодязя опустилася драбина, якою ці двоє наполовину спустилися, наполовину впали вниз. Сходи швидко прибрали нагору, а конферансьє награно сказав:

    – Отже, у нас свіжа кров! Двоє новачків, які гадають, навіщо вони тут!

    По терасах прокотився регіт. Знов заблищали монети.

    – Ці двоє будуть битися до смерті!! – прокричав конферансьє, – поки ви, вилупки, будете пити, веселитися і дрочити від збудження, гадаючи, хто з них здохне першим!!

    Ув'язнені на терасах впали в справжнє шаленство, передчуваючи криваве видовище. Вони гриміли ногами по настилах, били долонями в ґрати і згортали носи один одному.

    – Бий! Бий!! БИЙ!! БИЙ!!!

    Озвірілий натовп ревів одне слово, що перетворилося на гул, в оглушливий прибій, що від нього здригався кам'яний склеп підземелля і віддавався вібрацією нагорі, в блоках камер.

    Фермер і старий отупіло й розгублено озиралися на всі боки, пригнічені гучним ревом. Вибратися з колодязя по гладких стінах не було чого й думати, та й нагорі їх нічого хорошого не очікувало. Можна було просто відмовитися битися і чекати, доки їм не спустять драбину, але троє вартових недвозначно націлили в бійців свої арбалети.

    Зрештою, старий зробив свій хід. Миттю підібравшись, він ступив до фермера і завдав швидкого сильного удару в обличчя.

    Натовп вибухнув ще голосніше. Від дикого крику, реготу та улюлюкання могли обрушитися самі тераси та й стеля підземної зали.

    Обидва бійці були голими до пояса. Старий, худий і жилавий, зберіг якісь залишки колишньої фізичної сили. Його м'язи, мов уривки канатів, перекочувалися під дряблою шкірою. Та й у кулачному бою він теж щось тямив. Його удар розкроїв фермерові носа, викликавши велику кровотечу. Поки телепень схопився за обличчя, залившись сльозами, старий двічі сильно вдарив суперника в живіт, змусивши того задихнутися.

    Та, все-таки, фермер був здоровий, сильний, і переважував старого вдвічі. Коли перший шок і біль пройшли, у його очах блиснула злість. На залитому кров'ю обличчі проступила звіряча гримаса, і фермер кинувся в атаку. Величезний кулак полетів старому в голову. Легко ухилившись, відставний стражник зайшов противнику за спину і вдарив у печінку. Фермер оступився і ледь не впав на коліно, провалившись повз ціль. Чи то з переляку, чи здогадавшись, він вчасно закрив голову руками, уникнувши жорстокого удару в потилицю.

    Схопившись на ноги, фермер безладно замахав величезними руками. Старий тримав дистанцію і ухилявся, постійно кружляючи по засипаному піском дну колодязя. Навіть ковзний удар здоровенної ручищі фермера міг відправити відставного стражника на землю, і старий це чудово розумів. Він намагався вимотати суперника, щоб добити здорованя серією точних ударів.

    Але тут далася взнаки ще одна перевага фермера. Він був набагато молодший і витриваліший.

    Зрештою, відставний стражник почав видихатися. Його руки і запалі груди блищали від поту, шкіра на лисому черепі натяглася і почервоніла. Старий важко дихав, і нехай він поки ще стежив за темпом своїх ніг, було лише питанням часу, коли він оступиться чи втратить пильність.

    Фермер був далекий від мистецтва кулачного бою. Він нічого не знав про правильний ритм дихання, постановку удару або про больові вразливі точки на тілі противника. Спочатку він був наляканий і розгублений. Він не розумів, навіщо перебуває в цій ямі, був приголомшений ревом натовпу, і ніяк не міг збагнути, чого від нього хочуть.

    Але тепер ... Тепер, коли він зазнав болю, коли розмазав по обличчю власну кров, коли його живіт, боки і спина горіли вогнем від хльостких ударів ворога ... Тепер його душу затопила лють і бажання помститися.

    – БИЙ! БИЙ! БИЙ!! БИЙ!!!

    Заревівши, фермер кинувся на стражника, наче бик. Старого просто знесло з ніг живим тараном, фермер обхопив ворога в костоломні обійми і врізався разом із ним у кам'яну стіну.

    Стражник ледь не знепритомнів від струсу і вторинного імпульсу, коли неосяжна туша фермера вчавила його в холодний камінь. Все повітря вибило з легень, по грудях розлилася тягуча тяжкість, а мозок ніби забув, як керувати тілом. Старий розумів, що якщо не вибереться з цього клінчу, не отримає хоча б мить перепочинку, то за хвилину чорні плями застелять зір, мозок відключиться, а там зупиниться і серце. Але до того часу, здаватися він не збирався.

    Фермер постраждав трохи менше. У сліпому гніві він розсадив кулаки та лікті об стіну, але обіймів так і не розтиснув. Новий біль лише на секунду його послабив, чим відразу скористався відставний стражник. Вужом випроставши одну руку, він встромив великий палець в око фермерові.

    Телепень закричав. Гучно, пронизливо. Замружившись, він замотав своєю великою головою, не розтискаючи могутніх рук. Осліплений болем, сльозами та кров'ю, що сочилася з-під пальця стражника, фермер дійшов своїм змученим розумом до однієї простої думки: якщо він випустить ворога, чортів старий переведе подих і, зрештою, уб'є його.

    Перед самим ударом фермер рефлекторно замружився і палець старого, ковзнувши по віку, вперся в кістку над оком. Долоня старого намагалася схопити спітнілу шкіру і волосся фермера, а той, з відчаєм тварини, що відгризає перебиту капканом лапу, судомно смикав головою в боки.

    Палець стражника вискочив з орбіти, до його нігтя причепився клаптик зірваної шкіри – повіка фермера. З розірваної брови телепня бризнула кров, заливаючи обличчя.

    Дикі, запалені очі фермера, один із яких наливався червоним, жахали. Широко роззявивши рота, неповороткий здоровань знову закричав, заволав, заревів, бризкаючи слиною, сповіщаючи жорстокий світ про свій біль, всепоглинаючу лють і безумство. Не припиняючи кричати на всю міць своїх легень, фермер закинув голову і з несамовитою силою вдарив чолом старому в обличчя.

    Від удару голова стражника сіпнулася назад, врізалася потилицею в стіну і знову відскочила вперед. Під новий удар фермера. І ще один. І ще.

    Натовп глядачів несамовито репетував і біснувався в кривавому захваті, погрожуючи обрушити кволі тераси. Алістер відчував, як тремтить підлога під його ногами і вібрують грати. Сетт прикинув, що незалежно від результату бою, до кінця ночі на терасах теж залишиться кілька тіл, задушених, розчавлених у тисняві або зарізаних заради виграшної ставки.

    А там, унизу, фермер добивав свого ворога. Його товстий похилий лоб щоразу зминав носові хрящі, розривав шкіру на вилицях, вибивав зуби, перетворюючи обличчя відставного стражника на безформну кашу. Голова старого моталася туди-сюди, ніби порожній горіх, вся стіна була забризкана кров'ю.

    Нарешті, фермер отупіло розтиснув руки, і безвільне тіло впало на пісок. Старий був, безперечно, мертвий. Сам фермер теж був ледь живий. Його обличчя перетворилося на запеклу маску, із зліпленим волоссям і шаленими, палаючими, очима. Зробивши невпевнений крок, він стомлено привалився до стіни колодязя. З парапету вже спускали сходи, і вниз лізли люди в сірих тюремних робах, з мотузками, щоб витягти тіла. Бій був закінчений.

    – Ну все! – Алістера грубо штовхнув в спину один з конвоїрів, – ти бачив достатньо. Тепер готуйся!

    Він мав рацію. Алістер побачив достатньо. Хоч і дивився він, переважно, не до ями.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.