Зміст
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 1

    Тюремний фургон трясло й хилитало по розбитій дорозі. Всередині, притискаючись спиною до борту, пліч-о-пліч з крадіями, ґвалтівниками та вбивцями, сидів Алістер Сетт.

    Скрип дерев'яних осей, кінське хропіння, глухий брязкіт ланцюгів і кайданів мішалися з тихим бурмотінням і стогнанням ув'язнених. По проходу між лавами ходив наглядач, помахуючи кийком, обшитим залізними кільцями, і час від часу пускав його в хід. Не з потреби, а просто так.

    Крізь щілини між погано підігнаними дошками, Сетт розглядав кінцеву мету поїздки – тюремний замок Холлігейт, який проміж людьми звали не інакше, як «Трясовина». Назва приклеїлася якнайкраще, оскільки замок було зведено в сирій болотистій місцевості, і на відміну від багатьох інших в'язниць, про цю ходило зовсім мало чуток. Здебільшого про те, що жоден в’язень із неї так і не вийшов.

    Крізь арку в фортечному мурі фургон в'їхав у внутрішній двір замку. Алістер спостерігав, як навколо діловито зібралася група стражників із гарнізону, тримаючи зброю напоготові. Дочекавшись, коли зімкнуться стулки масивних воріт і опустяться ковані ґрати, стражники відімкнули задню стінку фургона. Один, залізши всередину, страхував наглядача, поки той знімав довгі ланцюги, що сковували кайдани «пасажирів» із залізними кільцями в підлозі фургона, і виштовхував арештантів по одному на подвір'я.

    Там їх грубими стусанами збили в безладну колону і погнали до низької довгої будівлі з похилим дахом. Шлепаючи по мокві та калюжах, в’язні трусили в заданому напрямку під стимулюючими тичками вістрями мечів.

    З низьких хмар посипав дрібний дощик, що було звичним явищем на цих болотах. Постійна вогкість просочила дерево й камінь внутрішніх будівель замку, зробивши їх темними й слизькими. Мури і вежі вкрилися мохом. Все навкруги було сірим і похмурим, з печаткою смутку.

    Низькою будовою виявився розподільний барак, де арештантів змусили роздягнутися догола і піддали медичному огляду. Шкіряний фартух місцевого лікаря був забризканий старими і свіжими бурими плямами, і сам він був схожий на м'ясника на скотобійні, з холодною байдужістю розглядаючи свіжі туші.

    – У цього водянка, – проскрипів лікар, вказуючи на водянистий висип на тілі одного з в’язнів, – у карантинний блок.

    І тут же, незважаючи на судомні схлипи та спроби опору, один із стражників потяг нещасного до далекого коридору барака, на стіні якого вугіллям було виведено літеру «К». Сетту доводилося чути про карантинні блоки. У будь-якій, навіть самій гнилий дірі, були свої власні глухі кути. Туди запихали всіх тих, хто ніс на собі небезпечні болячки, для запобігання поширенню зарази. Ніхто не займався лікуванням в’язнів, і десятки різних хвороб, накладаючись одна на одну, косили мешканців таких блоків пачками, звільняючи місця для наступних невдах.

    – А ось цей, мабуть, годиться, – пробурмотів тим часом лікар, оглядаючи здорового хлопця, судячи по всьому, фермера. Цей арештант був високим і плечистим, з міцними руками і пивним черевцем. Такий собі дужий телепень – простий як поліно, але звичний до фізичних навантажень.

    Офіцер варти, що стояв поруч у своїй потертій металевій кольчузі поверх шкіряного жилета, критично оглянув знервованого в’язня:

    – Ти за що потрапив сюди, дурню?

    Фермер спробував щось сказати, але від хвилювання зміг лише кілька разів безглуздо відкрити і закрити рота.

    – Що, застукав дружину з сусідом, та й відправив обох на Небеса? А то, знаєш, тут це звична історія, – посміхнувся офіцер.

    – Плугом, – видавив з себе хлопець, глянувши на свої великі руки, наче досі не вірячи, що виявився здатним на таке.

    – Може, раз-другий і вистоїть, – з сумнівом погодився офіцер.

    Інший стражник штовхнув фермера в спину, вказуючи напрямок. Той уперся був, але, зрозумівши, що його штовхають не в бік коридору з літерою «К», заспокоївся, і покірно поплентався, тупо розглядаючи білу бирку, що повісив йому на шию офіцер.

    Наступним у черзі був Алістер Сетт.

    – Так-так-так, – простяг лікар з іскоркою інтересу розглядаючи суху мускулисту фігуру Сетта. Він безцеремонно хапав Алістера за руки, розводячи їх убоки і спостерігаючи за скороченням грудних м'язів і могутніх біцепсів, тицяв пальцем у живіт, мацаючи твердий прес, схвально оцінював рівномірне здіймання широкої грудної клітини при диханні, а також сильні ноги, які надійно тримали тіло.

    – Безперечно – годиться, прекрасна фізична форма, – констатував лікар. – До того ж, – додав він, – цей, схоже, має певний досвід.

    Зі знанням справи, лікар почав вивчати колекцію шрамів, що покривали дублену шкуру Сетта.

    – Це від ковзного удару мечем, – лікар вказав на довгу білу смужку вздовж правого боку Алістера, – цей від арбалетної стріли, – зіркоподібна мітка на лівому плечі, – це, схоже, ніж чи кинджал…неакуратна, до речі, робота…о, а цей…

    Лікар на мить задумався, і глянув на Алістера:

    – Хлопче, тебе що, ведмідь жував?

    – Чим промишляєш? – нетерпляче запитав офіцер, обриваючи тривалий огляд.

    – Найманець, – однозначно відповів Сетт.

    – Найманець, кажеш, – офіцер скривився в зневажливій гримасі, – швидше, розбійник з великої дороги!

    Алістер мовчки дивився прямо, не бажаючи провокувати офіцера.

    – Підходить, – кинув той і повісив на шию Сетта білу бирку.

    Не чекаючи стусана, Алістер сам ступив до потрібного коридору, в якому до нього зник фермер.

    Усього їх там виявилося троє. Ще один арештант із партії, що прибула у фургоні, приєднався до Алістера і фермера, отримавши білу бирку. Останнього, на думку Сетта, взяли просто для кількості. Вже старий, цей ув'язнений колись був міським стражником, досвідченим вуличним рубайлом, але тепер був виснажений роками. А як зауважив Сетт, у потрібний коридор відбирали в’язнів за показниками їхньої сили або, хоча б, витривалості.

    Власників заповітних бирок розділили і погнали голяка по тісному кам'яному коридору, розподіляючи по камерах. Алістеру дісталася стандартна клітка, 4х4 метри, з дерев'яним відром у кутку, солом'яним матрацем на підлозі і маленьким віконцем-бійницею. Один з конвоїрів недбало жбурнув йому під ноги купу якогось старого ганчір'я. Хвилинку стражники ліниво спостерігали, як Сетт натягує худі латані штани і мішкувату грубу блузу. Штани були надто широкі, а блуза коротка у рукавах і тісна у грудях. Нарешті, стражникам набридло, і вони потопали далі коридором – один, пограючи ручним арбалетом, другий – лязкаючи по залізним прутам камер піхвами меча.

    Щойно вони пішли, як ув'язнений з камери навпроти припав до ґрат, розглядаючи Сетта.

    – Гей, новенький, – вкрадливо гукнув він. Це був худий і жилавийв’язень, з лихоманковим жадібним поглядом. Сетт не удостоїв його відповіддю. Мельком глянувши в бійницю, він кинув похмурий погляд на відро, і підійшов до матраца. Навіть на вигляд він був сирим, гнилим і кишився паразитами. І нехай він змінювався набагато рідше, ніж мешканці камери, альтернативою служила лише холодна кам'яна підлога, тому вибирати особливо не доводилося.

    – Новенький, – не вгавав «сусід» навпроти, – ти знаєш, навіщо тут? Знаєш, чому опинився у цьому блоці?

    В’язень зловісно реготнув. Було схоже, що його зовсім не зачіпає зневажливе мовчання Сетта.

    – Ти станеш псом, – похмуро повідомив ув'язнений Алістера, – ну, або, псячим недоїдком.

    Сусід тихо і зло розсміявся. У його голосі, очах, жестах прозирало безумство. Небезпечне божевілля вуличного маніяка, який вистежує жертву глухої ночі.

    – Хороших псів тут цінують, – продовжив в’язень тим самим вкрадливим довірчим голосом, – найкраща клітка, найкраща їжа. Можуть навіть сучку привести! А якщо не впораєшся…

    На його губах застиг м'ясоїдний оскал.

    Алістер підійшов до ґрат і притулився плечем до стіни, розглядаючи «співрозмовника» крізь прути. Здавалося, якби не було цих міцних сталевих заслонів, і в’язень кинувся б на новенького, щоб вчепитися зубами в горлянку. Щоб показати, що він – хороший пес.

    Так і не промовивши ні слова, Сетт відвернувся і підійшов до матраца. Спати стоячи було незручно та втомливо, а сили йому ще знадобляться. Розтягнувшись на гнилий соломі, він спробував відмежуватися від сирості та холоду. Поступово, звуки в коридорі гасли, наче недогарки свічок. Ув'язнені з інших камер перестали перекрикуватися і проклинати один одного, чулися лише випадкові шерехи, чиїсь стогони і глухі порикування людей, які більшою мірою перетворилися на тварин.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.