Місто Н: ДДД

На наступний день після вбивства, місто зажило своїм життям. Родичів в Уляни не було, тому на упізнання тіла та підтвердження що це та сама Маюкіт, прийшла Гордія. Жінка тричі втрачала свідомість в міцних руках Петруся Шукайдавая, чіпко хапаючи худорлявого чоловіка за шию.

Нарешті, коли тіло було упізнано, а всі процедури по дослідженню смертосталості жертви (котрі нічого не дали) були завершені, Анянку нарешті допустили до моргоробітника, що спантеличено передивлявся свої записи.

— Не можу нічого вам сказати, любонько. Такого я за життя не бачив.

Міхей Степансон (дивне прізвище) — сивоволосий чоловік, що приїхав у Н-місто декілька років тому, був не лише моргопрацівником, а й лікарем, що міг і ранку полікувати, й десь підшити, десь підкачати, а десь й вкоротити. Знався він в столиці, як поважний хворознавець та щось там сталось, від чого Міхей приїхав у Н-місто, назавжди забувши попереднє життя.

— Я її вклав в позу, придатну для тутешнього місця, та за декілька годин вона знову стає в ту позицію, в якій її знайшли.

— А чи звертались ви до колег зі столиці? — запитала Анянка, записуючи кожне слово лікаря.

— Ну… Я над цим працюю, — знітився Степансон й почухав потилицю. — Розумієте, я вже не маю тих зв’язків, що мав колись, тож не можу гарантувати, що нам Там з цим допоможуть. Одна надія на те, що пришлють слідчих зі столиці, але й на це не варт сподіватись. Таки наше містечко випало зі звичного існування світу. Тут легко загубитись, бо воно наче саме… загублене.

— Ліричний відступ був зайвий, але дякую за співпрацю. Одразу пишіть мені, коли щось стане відомо. — Анянка поклала перед лікарем папірець зі своєю поштовою адресою. — Лиш не передавайте листа Сташку Непринесу, бо від його посильницьких здібностей плакати хочеться.

Коли Анянка вийшла з місця фіксації смертостану, на вулиці вже був присмерк. Холодне літнє повітря, що рідко прогрівалось в цих місцях, пробивалось під тонку блузу й неприємно поколювало шкіру. Додому, в порожню квартиру, не хотілось. А зачіпок по справі ще шукати й шукати, тому, аби отримати краплю тепла й не нудьгувати, ведуча Єдиного каналу пішла в кав’ярню “Що на розі вулиць Один та Три”.

Там було як завше людно, бо сьогодні середа, а це означало, що черга заробляти кошти на клієнтах перейшла саме сюди. В місті Н було лише дві кав’ярні: ця та інша, котра навпроти знаходилась і відчинилась трішки пізніше. Так й називалась “Та, що навпроти”. Щоб не влаштовувати бої за кожного клієнта (бо клієнти таке дивитись люблять і забувають за чим прийшли в заклади), власники вирішили ділити дні, коли у них буде свіжа кава, свіжа випічка та вимиті чисті столи.

Улюблене місце, що за ним Анянка сиділа чи не завжди, було зайняте.

Незнайомцем.

Оскільки Н-місто було досить маленьке, а кожен тут був чи родичем, чи сусідом, чи другом друга, то нове лице завжди впадало в очі. Особливо в людному місці, де на це лице дивився весь заклад.

Чоловік безтурботно гортав Газету Є, щось підкреслюючи на жовтих сторінках, й повільно потягував каву.

— Перепрошую, — мовила Анянка, — ви на моє місце сіли.

— Сідайте навпроти, — кивнув чоловік з-за газети.

— Я б воліла лицем до вікна сидіти.

— Співчуваю.

Байдужий тон чоловіка Анянку не вдовольнив, але в голову закралась геніальна, однозначна та безперечно вірна думка, тож дівчина відсунула стілець, сіла навпроти Газети, й в пів голосу запитала.

— Де ви були вчора вночі з період з дванадцятої до третьої ночі? І не думайте мені брехати, я таких як ви, бачу наскрізь! Та опустіть вже ту газету, мені вас не видно!