КАЗКА ПРО БАШТАН

Того літа була сильна спека. Сонечко чомусь розсердилось і нещадно поливало землю своїм сяйвом замість того, щоб ласкаво гріти. Хмаринки злякалися, похапали парасольки й порозбігалися, хоча все живе прагнуло дощу.

У Господаря на городі був великий баштан. Найпершим на ньому виріс Головний Кавун – гладкий і смугастий, якому раніше дуже подобалося, що земля біля корінчиків постійно підпушувалася, а бур’янини видалялися. Та ось уже повиростала нова Трава, а Господар, мабуть, геть забув про баштан! Хоча… – ні, не забув, бо ж поливав щовечора весь город!

Одного разу Головний Кавун не витримав і сказав:

– Шановна Травичко, а не могли б ви рости десь подалі?

– Оце тобі виховання! – обурилася Трава. – Яка невдячність!

– Про що ви? – здивувався Головний Кавун.

– А хто на себе бере всю цю спеку й тебе захищає?!?

Головний Кавун збентежено замовк, подумав добре і промовив:

– Вибачте, будь ласка! Я й не здогадувався… Мені дійсно затишно і прохолодно. Прошу, почувайтеся як удома!

– Ш-ш-ш, – тільки й відповіла Трава, бо налетів легенький Вітерець – вельми жаданий гість у ці дні.

Головний Кавун заспокоївся і повернувся до своїх справ, яких було чимало, адже він мав стежити, щоб інші кавуни й диньки вправно росли й набиралися смачної сили. Для цього на баштані регулярно проводилися наради й виховні години, тема яких найчастіше була така: «До столу – в найкращому вигляді!», а ще – практичні заняття з накопичення цукру.

Минуло кілька хороших днів. Деякі кавуни й диньки вже почали присушувати свої хвостики, щоб їх легко було зірвати, коли сталося ЦЕ…

Спочатку заклопотаний Головний Кавун навіть не звернув уваги на величеньку буро-чорно- жовтувату Пташку, яка завітала до баштану. Але потім…

– Яке диво! – зраділа Пташка. – Тут затишно! І повно їжі! Це – порятунок для моєї родини!

– Що ти таке кажеш?!? – аж захитався від обурення Головний Кавун. – Яка ще родина?!? Це – баштан нашого Господаря! Лети геть звідси!

– Цвірінькати я хотіла на вашого Господаря! Мої діти потерпають від спеки і спраги! А тут – такі чудові галереї! – Пташка розвернулася, побігла, а потім злетіла й подалася геть.

«Дивна якась – бігає, – подумав Головний Кавун. – Нехай би заблукала й не знайшла сюди дороги! Ох, від такого хвилювання можна й репнути!» – і він почав подумки рахувати до десяти – адже це завжди допомагає, якщо хочеш заспокоїтися.

Але не встигло Сонце пройти й половину неба, як Пташка повернулася, та не сама – з нею було стільки пташок (і великих, і маленьких), що переляканий Головний Кавун не зміг і порахувати! Пташина зграя забігла в баштан, ніби в свою повітку. Поки батьки влаштовували житло, малеча заходилася жадібно дзьобати кавуни й диньки, втамовуючи спрагу. Головний Кавун репетував щосили, Трава шуміла (бо і їй дісталося!), пташки гомоніли про своє… Аж ось почулися кроки Господаря. Пташки принишкли, лише Головний Кавун продовжував скаржитися.

– Ах, розбійники! – вигукнув Господар, відхиливши руками бур’янини й побачивши строкатих загарбників, які застигли й не ворушилися.

А тоді… пішов геть!

– Куди?!? Виженіть їх!!! – вже аж втрачаючи голос, благав Головний Кавун.

– Отакої! Тепер це – наш дім! – зраділа Пташка.

Та ось почулося багато кроків, бо до баштану йшли всі люди – двоє великих і одна маленька.

– То вас таки виженуть! – полегшено зітхнув Головний Кавун. – Скоріше б уже! Відчуваю, що довго таке неподобство я не витримаю!

Пташки замовкли, а їхня малеча почала скиглити. Трава знову відхилилася під руками, і всі почули: – Тату, а хто це?

– Це перепелички, синку.

– Ой, дивіться, вони подзьобали кавунчики й диньки! – мало не заплакав Маленький Хлопчик.

– Так, звичайно, бо вони ж хочуть пити, – то вже Господарка.

– І що ж тепер? Тату, ми їх виженемо?

– Якщо їх вигнати, вони можуть загинути від спеки, – відповів Господар. – Але й город – не місце для перепілок.

Поки люди розмовляли, Головний Кавун потихеньку благав птахів:

– Ідіть собі, прошу! Однак вам не дозволять кривдити баштан. Вже й так – он які збитки! Ідіть собі!

Але перепелички поховалися під листям. Вони сподівалися відсидітися, адже якщо люди їх не помічатимуть, то, може, дадуть спокій. А люди й справді пішли з городу. Що ж вони вирішили? Головний Кавун рахував уже й до тисячі, але однаково не міг заспокоїтися. Та й який може бути спокій?!? Он вони, безсоромні, потихеньку п’ють кавунячий сік! Як боляче на це дивитися! Чи минеться йому таке нервове потрясіння? І де вже той Господар?!?

Господар повернувся надвечір. І не один – з ним прийшло багато людей. Вони почали бити по траві гнучким пруттям і галасувати. Перелякані перепелички заметушилися між кавунами й диньками, а тоді подалися геть, але змогли бігти лише в напрямку, визначеному для них людьми. Пташки тікали, доки город не скінчився, потім перетнули нешироку стежку і… Що це? Вони ж були раніше на цій галявині, де нещадне Сонце спалило геть усю кволу траву. Але зараз величенька ділянка була закидана жирним хорошим бур’яном («Мабуть, з городу», – здогадалася Пташка). Перепілки дуже зраділи затишному притулку! Ще за кілька хвилин люди принесли до захистку понівечені кавуни й дині.

– Нехай уже доїдають, – сказав Господар.

А Господарка потурбувалася про величеньку низьку миску з водою.

Поки трималася спека, Маленький Хлопчик щодня приносив свіжу воду й наливав у миску. А потім, коли дітки перепеличок підросли й зміцніли, та й Сонечко згадало, нарешті, про свою лагідну вдачу, зграя подалася до степу. Ці новини розповів Головному Кавунові господарський кіт Маркіз, якому довелося чатувати, щоб жодна пташка не перебігла більше стежку до городу.

Головний Кавун був задоволений, бо вважав, що саме він урятував баштан. І, спостерігаючи, як люди забирають до столу кавуни й диньки, він із почуттям виконаного обов’язку чекав своєї черги. Іноді згадував перепеличок і… радів, що все так закінчилося. Нехай живуть! Усе живе має жити!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.