Одного разу...

Одного разу…

Світлана Мазуренко

Вона зрозуміла, що опинилася в лісі: навколо манячіли стовбури кремезних крислатих дерев. Але це був якийсь дивний ліс, загрозливо-мовчазний. В’язкий, як патока, туман оповив усе навколо. Такий, аж важко дихати. Вона кудись ішла, ішла майже наосліп, витягнувши перед собою обидві руки. Час від часу зашпортувалася і падала навколішки, хапалася за якесь галуззя, мокре, слизьке, бридке… Ой, знову впала, уперлася руками в кострубату, усипану сухим хмизом і перепрілим листям землю і відчула, як холодні жаб’ячі лапки стали на її руку. Вона завмерла. Лапки посунулися далі і вмостили усю черевату жабу на її правиці. Серце закалатало швидше. Боялася цих істот з дитинства. Від того дня, коли ховалася від брата в погребі, а він не просто знайшов, а ще й зачинив над нею ляду. І коли очі призвичаїлися до темряви, вона побачила зовсім близько біля себе велику тельбухату земляну жабу. Жаба по-хазяйськи розпласталася на картоплі і не рухалася. Не рухалася і вона, боялася, щоб та істота, бува, не скочила на неї… Тоді також було важко дихати чи від сирого повітря, чи від страху, чи від усвідомлення того, що про неї до вечора можуть не згадати. Але, на щастя, дідуньо захотів випити, а в картоплі він ховав від бабці горілку. Як тільки ляда відхилилася і з’явилося зморшкувате, сивобороде дідове обличчя, вона швидко подерлася по драбині догори, прослизнула попід дідовою рукою та щодуху дременула в садок, і вже звідти, з-під розлогого куща порічок, чула бабусину виховну роботу: «П’єш, зараза? Доп’єшся! Згадаєш колись мої слова, та пізно буде!» Не знаю, чи згадалися дідунькові ті настанови, бо коли йому стало пізно, я вже навчалася в місті в інституті…

І тепер вона знову з острахом дивилася на жабу, а та раптом заговорила якось так переривчасто дідунькиним голосом: «Згадалися, згадалися… Даремно розпиналася.» ЇЇ серце затріпотіло в грудях, здавалося, якби не ребра, то випурхнуло б пташкою і полетіло б якнайдалі звідси… Якийсь час вони мовчки дивилися одна на одну, а потім жаба нарешті стягнула своє черево з її руки і зникла в кущах. Вона полегшено зітхнула, вгамувала трохи серце, випросталася і пішла, намагаючись продерти руками це задушливе запинало. Куди йшла? Будь-куди, аби звідси, подалі від цих грізних чорних, ніби після пожежі, дерев, що хапали своїм гіллям її за волосся, перекривали шлях, і вона змушена була повертати назад на кілька кроків і обирати інший напрямок. Почувалася лялькою-маріонеткою в руках невидимого і недоброго ляльковода, що закинув її в кротячий лабіринт і на короткий час дав свободу вибору… Аякже, є тут з чого обирати: крок вперед і два назад в сірому лантусі, як кошеня, яке несуть топити, бо кому потрібен зайвий клопіт…

Ну от, просунулася трохи далі – вчасно присіла, і довга гнучка гілка не встигла її вхопити своїми вузлуватими пальцями. Відчула впевненість і надію. Навіть вдалося глибше вдихнути. Примружила очі, може, краще сфокусований погляд вловить хоч якийсь просвіток. Так, зовсім близько, здається, рідше ростуть дерева… Пішла якомога швидше, хоч ноги чіплялися за коріння і були чомусь важкими, ніби від іншого тіла… Дерева відступили, але час від часу ще траплялася молода гнучка поросль, яка шмагала її, ніби нагайка пастуха вівцю, що ніяк не тримається отари. Вихиляючись то вліво, то вправо, вона все-таки просувалася вперед. Туман рідшав, краще було видно той бажаний яскравий просвіток, до якого вона линула, як вітрильник до берега, після страшної бурі.

Іще крок – яскраве сонце засліпило очі! Заплющилася, потім обережно розплющила повіки і побачила оксамитову галявину, поцяцьковану різноманітними квітами, зробила крок вперед… і відчула, що падає, падає кудись вниз. Гарячково витріщені очі вловили цямрину колодязя, що швидко віддалялася. Холодом потягнуло десь з глибини. Усе вужчим ставав кружок неба. В голові зринула дурнувата думка: «Я не Аліса, тому там тільки вода або земля…» Хотілося закричати, але голосу не було, жах зросив потом її чоло… Гарячково хапала руками повітря, шукала хоч якийсь виступ на гладеньких колодязних колах, але марно. Нічого не спиняло її катастрофічного лету… Може, це той тунель, про який говорять ті, хто побував на межі, за крок від потойбіччя? От і дитячий спогад був… і покійний дідуньо через жабу говорив… Панічний відчай заполонив її душу. Як? Куди? Ще мало спогадів… Я не хочу! Але політ продовжувався. Вона обм’якла, як здута кулька, і приготувалася до неминучого. Надії не було… І раптом зверху до неї простягнулася неприродно довга чоловіча рука, прикрашена тату у вигляді переплетених чудернацьких символів…

Будильник заливався солов’єм уже десять хвилин. Олена насилу прокинулася, ще кілька хвилин приходила до тями після важкого сну, а потім підскочила на ліжку – і закрутився її звичайний ранок: душ, дві-три вправи, кава, джинси, светр, кросівки, пробіжка до маршрутки, але, зрозуміло, що не встигла. Ну от, знову буде від Борисовича прочухан…

На зупинці залишилося ще троє таких, як вона, невдах. Олена нервово ходила вздовж тротуару, дістала телефон, щоб викликати таксі… Останнього разу Борисович, витріщивши свої жаб’ячі очі, погрожував звільненням.

Набрала номер таксі, оператор, на лихо, довго не відповідала, а коли нарешті Олена почула: «Алло. Таксі 00-55. Слухаю вас!» – раптом біля неї зупинилося авто, а дверцята відчинила чоловіча рука з татуюванням у вигляді чудернацьких переплетених символів.