Треба лише захотіти

Потяг метро вже майже в’їхав на станцію, але повітряна тривога виявилася швидшою.

— Бісові тварюки, — тяжко видихнув Марк, потягнувшись за телефоном, що й ознаменував подію тою особливою вібрацією. — Може ще встигну? Може пропустять?..

— Шановні пасажири, — рознісся дикторський голос по станції, — у зв’язку з оголошенням повітряної тривоги, потяг буде курсувати обмеженим маршрутом…

Марк це знав. Він все це прекрасно знав. Опинитися на найглибшій станції метро — це, звісно, відчуття неабиякої безпеки, але не тоді, коли ти поспішав додому на лівий берег.

— Щоб ці ракети вам назад всі поприлітали, — продовжував бажати найкращого, відкриваючи чат сповіщень.

Марк хотів бодай зорієнтуватися наскільки може затягнутися тривога, але телефон вирішив інакше. Швидко розгубивши останні відсотки заряду, нагадав фірму апарату та остаточно згас. Краще, що могло статися, коли банку ти забув вдома, та поспішав на побачення на все тому ж лівому березі.

— От і приїхали, — тяжко зітхнув, роззираючись та ховаючи телефон.

Люди змирилися зі своєю участю та поспішили хто куди. Деякі потягнулися до ескалатора, але більшість все ж лишилася на станції, швиденько займаючи лавки.

Відійшовши якнайдалі від людей, Марк дістав книгу та всівся на рюкзак. Втупившись в обкладинку, читати не поспішав. Не такий вечір він для себе планував.

З жалем довелося констатувати, що побачення зірване. Перше. В переписці хлопець здався йому доволі цікавим. Тільки вчора змачився, а сьогодні вже отаке ненавмисне динамо. Звісно, якщо той адекватний, то й виправдання тривогою нормально сприйме. Може і другу зустріч згодиться…

“Але довго прочекає, поки зрозуміє, що я не прийду”, — ця думка зовсім не тішила, але і протиставити не було чого. Може той Ленні сам десь зараз сидить у сховищі чи на стоянці підземній. І пише, пише…

Помотавши головою, Марк знову нагадав собі, що ситуація поза його контролем. Ще раз подивився навкруги та таки розкрив книгу на закладеній сторінці. Чим швидше промайне час, тим скоріше він дістанеться до зарядного пристрою та зможе повиправдовувати себе в повідомленнях. Може його вже чекає цілий стос сповіщень від Ленні, бо той і сам застряв деінде.

— Якщо не судилося, то не судилося! — тряхнувши вже трохи потертою книгою, Марк нарешті знайшов очима абзац, на якому зупинився.

Він ще кілька разів відволікався на людей, що проходили повз, але контрольна парочка біля платформи лишалася на місці. Згодом навіть поряд хтось сів, втім нові защіпки в вигаданому розслідувані здалися цікавіші за вивчення чергового хай і реального, але все ж незнайомця.

Детектив от-от мав натрапити на слід підозрюваного, коли реальність знову постукалась до Марка. Цього разу у вигляді легких поштовхів по підошві чобота. Ну мав він звичку витягувати ноги, але ж не настільки, щоб заважало комусь в майже порожньому коридорі станції.

Невдоволено піднявши очі, Марк неочікувано не знайшов нікого поряд з собою. Ні перед, ні з боків. Лиш навпроти, біля самої стіни, сидів хлопець, тримаючи аркуш перед очима.

Уточнення: не перед очима. З поглядом Марк зустрівся одразу, як тільки зрозумів куди дивитись. Очі незнайомця вказали глянути вниз на листок. Чи альбом. Це вже деталь, яка відійшла на другий ряд, бо у швидкому малюнку олівцем впізнавався доволі знайомий силует.

Підібрав ноги, потягнувшись вперед і ледь не спершись долонею на брудну підлогу, Марк придивився до намальованого об’ємного дутіка, до витягнутих ніг, вдягнутої невдало шапки. Книжка в руках, рюкзак під дупою.

— Дуже схоже вийшло, — констатував Марк посміхаючись.

— Я старався, — задоволено відповів незнайомець, прибираючи альбом від обличчя.

Марк посміхнувся ширше у відповідь, але наступної миті насупився, коли щось ковзнуло на межі сприйняття.

Незнайомець продовжував посміхатися, а Марк не міг зрозуміти, що його зачепило. Светр, наче, звичайний сірий, легка куртка темно-синя, шапка велика в’язана. Крутив головою і так, і так, намагаючись вловити спогад, який ніяк не формувався.

Допомогла все та сама шапка, яку незнайомець послужливо стягнув рукою.

— Ха, — збентежено видав Марк, нарешті розпізнавши хлопця з застосунку для знайомств. — Буває ж таке.

— Буває, але ти б хоч на повідомлення відповідав. Бо я пишу-пишу та думаю чи не помилився я, — натягнувши назад шапку, Ленні підхопився зі свого місця.

— Так він розрядився. Банку вдома забув.

— О, тоді я більш ніж вчасно. Тримай, — витягнувши з сумки павербанк, простягнув його Марку, — відсотків тридцять ще має бути, — а після кинув рюкзак та вмостився поряд зі все ще збентеженим Марком.

— Дякую, — гріх відмовлятися, коли телефон вже цеглиною. — А я саме думав, як тобі написати, що затримуюсь через тривогу.

— Можеш все ще написати. Буду зо-о-овсім не проти, — але на відміну від слів, Ленні не став чекати поки запуститься телефон Макса та сунув в руки свій альбом з тим самим малюнком. Швидким зарисом, але з на диво вдало вихопленими деталями.

— То ти ще й малювати вмієш? — попередні аркуші також були не порожні. — Здається, хобі в тебе вказано спорт.

— Спорт — то для тіла, а це для душі, — на перегорнутій сторінці виявилося декілька силуетів у вельми провокативних позах, — і для очей.

Марк гикнув, отримавши поштовх в плече, коли спробував розвернути альбом, щоб краще роздивитися.

— Якщо будеш добре себе поводити, то можу і тебе намалювати.

— З мене натурник ніякий, — відмахнувся Марк, перегортаючи ще сторінку.

— То і я — художник-початківець. Можемо разом прокачувати навички.

— Сумнівне задоволення стояти довго отак навколішках без якихось дій, — Марк пальцем тикнув в начерк знеособленої фігури в позі собачки.

— Ну можна і з діями, але малювати тоді буде не дуже зручно, — Ленні перегорнув ще сторінку, де була відтворена картина з Титаніка у чоловічій версії. — А знаєш що? — витягнувши з рук та притисши альбом до грудей, хлопець забирав усю увагу на себе. — Тобі дуже треба на лівий берег? Можна і тут погуляти.

— Не дуже, але ж тривога…

— Ну після, — та зробивши паузу, додав тихіше: — Ти ж не будеш читати мені лекції, що не можна гуляти під час тривоги?

— Не буду, поки ти не запропонуєш.

— Я читав інформаторів. Там нічого не летить. Знову шугають.

— Ну то значить скоро скінчиться. Сидиш вже у кращому з можливих укриттів міста. Гріх скаржитися.

Гру в переглядалки Ленні все ж програв. Кинув ще кілька незадоволених поглядів, але остаточно здався та поцікавився, що Марк за книгу читав.

Відбій тривоги дійсно не забарився. За двадцять хвилин вони вже підіймалися на поверхню, а за тридцять — пили каву, прямуючи у парк. Ситуація, що на почату здалася доволі невдалою, обернулася вельми цікавою пригодою далеко за комендантську годину.