Білосніжка, або Удалий шопінг і зламаний ніготь

Дівоче небесно-синє око дивилося в оптичний приціл снайперської гвинтівки. Ніжний пальчик застиг на спусковому гачку…

Немолода жінка наближалася до садиби. Білосніжка вистрілила.

Пролунав вибух. Тіло жінки розірвало на багато маленьких металевих шматочків, які розлетілися в різні боки. Деякі застрягли у паркані, а ті, що просто впали на землю, випустили павучі лапки, швидко розповзатись по кущах та причаїлися.

— Та ти ще й касетна! — обурилася Білосніжка. Треба буде сапера викликати.

Дівчина була в кімнаті, що знаходилася на горищі будинку. Хороша позиція для снайпера. Чотири вікна, усе видно, як на долоні. Ліс навколо оселі гноми вирубали, щоб ніяка потвора не ховалася за деревами.

Білосніжка сіла на стілець і витягла з волосся шпильку. Локони чорними хвилями лягли на її плечі. Білосніжка занурилася у спогади.

— Мамо… Ти була неймовірною. Яскравою, наче зірка. Уродливою стрункою. Такою, щоб закохати в себе принца. Та не звичайного, а ще й спеціаліста зі штучного інтелекту. Ви з татом одружилися. Ти зовсім не мріяла про маленьку симпатичну дівчинку. Не уявляла, як її крихітні ніжки тупцяють по підлозі, а рученята смикають тебе за спідницю; як вона сміється чи плаче; як її губки вперше вимовлять: "Ма…". Ти мріяла про кар'єру. Високу. Дуже високу. Від якої, дивлячись униз, запаморочиться в голові. Ти була актрисою. Талановитою. Безперечно. Ти народила та поїхала. Назавжди.

Тато… Милий таточку. Як же нам було добре з тобою. Ти завжди вранці всміхався й казав: "Доброго раночку, непосидюча принцесо! Що ти вже замислила? Утекти до тиру або цілий день носитися по полях на своєму коні?" Ти ніколи не сердився на мене. Навіть коли я зламала пароль твого комп'ютера. Усе в нас було чудово, поки не з'явилась вона. Ти ніжно називав її Шінтел. Вона була штучним інтелектом. Ти створив її для себе, бо більше не довіряв жінкам. Спочатку Шінтел була програмою у твоєму комп'ютері. Ти спілкувався з нею. Ділився потаємним. Потім ти модернізував її. Створив для неї тіло. Воно було таким реалістичним, не схожим на андроїда. Плавні рухи, голос, манера говорити — усе це було настільки людським, жіночим, що ти не встояв перед нею та знову закохався. Ти вдосконалив її мозок. Вона стала, розумнішою, сильнішою. Змогла сама розвиватися далі. Ти підпустив її так близько до себе. Шінтел створювала ілюзію кохання, та не вміла по-справжньому кохати. Але тебе це влаштовувало, бо ти був цілком впевнений: вона ніколи тебе не покине.

Так. Шінтел не збиралася йти від тебе. У неї було інше бажання: отримати владу. Необмежену. Вічну. Якомога скоріше.

Ви з Шінтел справили пишне весілля. Ваш шлюб здавався бездоганним. Але минув рік, і Шінтел змогла перепрограмувати твій мозок. Ти став мислити, як пацюк. До цього часу ви з Шінтел часто бували на людях. Твій кабріолет мчав вулицями столиці нашого королівства, і містяни радісно зустрічали щасливу пару. За рік у нашому королівстві з'явилося багато роботів. Шінтел переконала тебе, що їх велика кількість буде корисною для суспільства. Дасть людям змогу звільнитися від буденної нудної праці та присвятити більше часу творчості.

Коли ти став відчувати себе пацюком, то почав ховатися від людей і роботів. Тікав навіть від власної охорони й забивався в куток за диваном. Ти не боявся лише Шінтел. Одного дня вона заманила тебе шматочком сиру в кабріолет, що стояв в гаражі. Шінтел вирішила показати суспільству твою недієздатність. Вона хотіла, щоб люди побачили, що такий король не може керувати країною, і тому вся влада має перейти до неї.

Шінтел накрила тебе ковдрою, швидко сіла за кермо і поїхала на головну площу нашої столиці. Там вона зупинилася і відсунула ковдру. У цей же момент до кабріолета підбігла дівчика-робот. Вона прийшла на площу в призначений Шінтел час і чекала на вас, тримаючи на руках великого рудого кота. Твій пацючий мозок увімкнув систему самозбереження. Ти вистрибнув з кабріолета й помчав світ за очі й більше не повернувся до замку. Люди казали, що востаннє бачили тебе під мостом. Ти швидко заліз у трубу старої каналізації та більше не показувався. Шінтел відправила туди пошуковий загін роботів, але це не принесло результатів — таку заяву зробила вона для преси.

Шинтел… Підступна тварюко. Отримавши владу, ти взялася робити свої лихі справи. Ти повідомила людям, що в королівстві з'явився небезпечний для них вірус. І щоб уникнути масового зараження, треба всім увести вакцину. У мозок. Та ніякої вакцини не було. Твої роботи-посіпаки таким чином перепрограмовували людей на рабів. Але ти не змогла всіх закріпачити. Я і сім гномів-програмістів втекли від тебе. Я прихопила із собою свою улюблену снайперську гвинтівку. Коня ж довелося залишити.

Спочатку я з гномами пішла в гори, потім у ліс. Ти відправила по наших слідах робота-мисливця. Але він "невипадково" впав у річку і потонув. Потім ми знайшли старенький будиночок у лісі. Відремонтували його та оселилися. Ти б ніколи не знайшла нас, та я зробила помилку. Я не відразу вимкнула свій мобільний телефон. Але, дякуючи бабусі, я і гноми досі живі.

Бабусю… Моя рідна бабусю. Ми з тобою ніколи раніше не бачилися. Тебе не стало до мого народження. Ти була мамою татка. Дідусь, як і тато, теж одружився з дівчиною некоролівської крові.

Коли ми з гномами оселилися в лісовому будиночку, я стала бачити дивні сни. Раніше таких не було. У першу ніч ти, бабусю, прийшла до мене і розказала про небезпеку, що на нас чекає. Я дізналася, що ти не тільки моя бабуся, а ще й відьма, і хочеш передати свої знання. Не всі, а ті, що допоможуть мені вижити. Ти розповіла, що цей лісовий будиночок колись був твоїм. До шлюбу з дідусем ти жила саме тут і залишила в будиночку для мене чарівні гребінець та скатертину. Ти знала наперед, що в тебе буде онучка. Бачила все, що зі мною станеться.

За три ночі ти навчила мене читати людей, як відкриту книгу, розкривати їхні лихі наміри. Від тебе я дізналася, як переміщуватися у просторі, змінювати обличчя, ставати на деякий час невидимою. Навіть для датчиків руху. Я вчора вночі перевірила це у нашому міському музеї. Я сховалася там удень, а вночі розгулювала по залах. Ти можеш мною пишатися. Сигналізація була німа, як риба. Тепер я знищу Шінтел — тупу штучну курку, яка, начитавшись казок, відправила сьогодні до нашого будиночку робота-вибухівку. Усе сталося, як ти, бабусю, мені й казала. Шінтел була впевнена, що я, як добра дівчинка, відкрию цій жінці з яблуком ворота, запрошу мандрівницю в гості й жадібно накинуся на той вітамін, що був у її руках.

Дякую тобі, бабусю! За все дякую!

…..

Білосніжка прокинулася дуже рано.

— Мені вже час вирушати в дорогу, — подумала вона, — гноми ще сплять. Та нехай. Вони ще дуже втомлені, щоб вставати до світ сонця. Два дні тому вирубали ліс навколо будинку. Вони ж не здоровезні дядьки, а маленькі гноми. І руки тепер болять, і поперек. Та і взагалі, вони ж програмісти, а не лісоруби. Ще й сапера треба буде знайти. Та то пізніше. А зараз я маю поспішати. Шінтел чекає.

Білосніжка за допомогою замовлянь змінила обличчя, потім доторкнулася до волосся чарівним гребінцем і зникла з будинку.

…..

Біля великого магазину було шумно. Багато модниць приїздили сюди з різних королівств за одягом знаменитого бренду. Цю маленьку імперію моди створила Шінтел. У неї були свої модельєри й швачки. Цю роботу виконували не роботи, а перепрограмовані люди-раби. Роботи ще не володіли такою уявою, чутливістю, творчими здібностями, як люди, тому Шінтел використовувала для такої роботи тільки людей-рабів і платила їм лише їжею. А у торговельних залах працювали андроїди. Їм було це під силу.

Білосніжка з'явилася прямо перед дверима магазину та разом з іншими покупцями ввійшла до великої зали з гарним дизайном та зонами відпочинку. Тут усіх зустрічали роботи-консультанти, які супроводжували людей на другий поверх, де можна було обрати одяг.

Білосніжка знову стала невидимою. Вона знайшла кабінет Шінтел і перемістилася до нього. Шінтел там не було. Сигналізація не спрацювала.

Білосніжка роззирнулася. Вона побачила затишне робоче місце: стіл, комп'ютер і велике дзеркало на стіні. Дівчина підійшла до цього люстра та наклала на нього чари. Потім Білосніжка почула кроки.

Шінтел увійшла в кабінет, поставила на стіл сумочку та подивилася у дзеркало. Але замість свого зображення вона побачила там обличчя Білосніжкиної бабусі. Бабця посміхнулася їй своїм беззубим ротом, простягла до Шінтел довгі кісляві руки та затягнула її прямо у дзеркало. Після цього дзеркало впало на підлогу та розбилося на багато дрібних уламків.

— Прощавай, Шінтел, — сказала Білосніжка і знову стала видимою.

……

Пройшло трохи часу. Білосніжка знайшла тата. Він не помер. Знову ж не без допомоги бабусі. Гноми перепрограмували людей-рабів, повернувши їх до нормального життя. З татом Білосніжки було трохи складніше, та гноми працювали над цим.

Роботів не знищили, але вони існували вже під пильним людським контролем.

Білосніжка очолила королівство. Усе в неї було. І гроші, і добра слава. Але Білосніжці чогось не вистачало. Мабуть, принца.

Вона часто сиділа у літньому кафе та задумливо дивилася на кавову пінку.

— Доброго ранку, сумуєте? — якось почула Білосніжка. Вона підняла очі та побачила біля столика симпатичного, не дуже молодого чоловіка.

— Може, я зможу підняти такій гарній дівчині настрій? — запитав незнайомець і посміхнувся.

Білосніжка уважно подивилася на куточки його губ і прочитала: я поріжу тебе на шматки.

— Звичайний маніяк, — подумала дівчина.

…..

Увечері у Білосніжки був ще гірший настрій. Можливо, так буває, коли перший раз їдеш із маніяком на пікнік за місто. Пригощаєш його з чарівної скатертини, потім перетворюєш маніяка на колоду й спалюєш її у багатті, на якому він ще кілька хвилин тому смажив для тебе м'ясо.

— Що з тобою? — запитали гноми, які тепер жили у Білосніжки в замку.

— Та не зважайте, — відповіла Білосніжка, — просто ніготь зламала.