Каскадер

Усе почалося із темряви. Я розплющив очі, але навколо була тільки вона. Темрява. Поступово з’явилися звуки, які лунали наче крізь подушку. Я закліпав очима, намагаючись повернути зір. Він повернувся раптово, разом зі здатністю нормально чути. Я лежав у лікарняній палаті.

“Так, руки-ноги цілі, голова наче також… тільки трохи паморочиться”.

Двері відчинились, до мене зайшов чоловік у білому халаті. Він був сповнений таким псевдоентузіазмом, який швидше лякає, ніж підбадьорює.

— Доброго ранку, я Олексій Борисович, ваш лікар, — Олексій Борисович подарував мені широку посмішку, як в актора або маніяка. — Як ви себе почуваєте?

— Та ніби добре, — я спантеличено потер потилицю. — А що сталося?

— А ви не пам’ятаєте? — Він уважно подивився мені в очі, намагаючись просканувати мозок самим лише поглядом.

Я напружив пам’ять, але не зміг пригадати нічого, окрім: “О, "Palmolive", мій ніжний гель”.

— Ні, — вирячився я на Борисовича у відповідь. — Не пам’ятаю…

— Гаразд, який ваш останній спогад? Імʼя своє пам’ятаєте?

Я з жахом зрозумів, що ні... Я забув своє ім’я! У голові було порожньо, тільки десь у темному куточку хор із Маколеїв Калкинів тихенько співав “Щедрик”, а Волочкова у шпагаті ним диригувала. “Та щоб тебе… краще б нічого!”

Борисович спробував мене заспокоїти:

— Нічого страшного, таке трапляється. Ви вдарились головою, але це й недивно, з вашою професією. Мабуть, не вперше, і не востаннє.

— З якою професією? — перепитав я, та лікар не встиг бодай щось відповісти. Двері зі страшним гуркотом вдарились об стіну, і до палати влетів “тайфун”.

“Тайфун” був високого зросту, кремезний, з чорною бородою та витріщеними очима. У два кроки він опинився біля мене, і навис, мов айсберг над Титаніком. Для більшого ефекту він ще й впер руки в боки та насупив брови.

— Оце так, у нас там робота встала, а він тут лежить, відпочиває! — прогриміло наді мною.

— Яка ще роб-бота? — промимрив я, ошелешений таким напором.

— Яка?! Ми кіно знімаємо, від якого Тарантіно поголить голову й місяць ридатиме! — тоненькі білі стіні затряслися від грому, себто сміху. — Ну, може не місяць, але три дні точно, — “тайфун” весело мені підморгнув.

Я тільки й міг, що мовчки сидіти відкривши рота. Несподівано на допомогу прийшов Борисович:

— Мені шкода, але кіно зачекає. У нашого пацієнта амнезія.

— Як це, зачекає?! У нас кожна година простою достобіса грошей коштує, а бюджет не голлівудський, — “тайфун” потер обличчя руками й повернувся до мене. — Едуардо, трясця твоїй матері! Таки дострибався, коник тонконогий!

“Едуардо? Едуардо?!” — крутилося в мене у голові, поки “тайфун” вмовляв лікаря щось зробити, аби я міг працювати. Нарешті під напором той згодився, а мені підсунули на підпис якийсь папірець, і потягли на знімальний майданчик. Дорогою лікар пояснював, що знайома обстановка може пробудити спогади. А може й ні, але спробувати варто.

— Почнеш працювати, одразу усе згадаєш, — “тайфун” вдоволено лупнув мене у плече своєю клешнею.

Тільки-но я викотився з машини, на мене почали чіпляти якісь обладунки. Я тільки й встигав підіймати руки, ноги, та виконувати інші команди. Нарешті я був готовий, але це не точно. “Тайфун” заволав на увесь майданчик:

— Всі по місцях, перерва скінчилась!

Я невпевнено закрутив головою:

— А мені що робити?

— Як що?! Стрибати. Ти ж в нас каскадер. Точно, тобі ж мізки відшибло. Степане!

Звідкись вискочив Степан, провів короткий курс молодого бійця, і ось я вже стою на висоті п'яти метрів і дивлюся згори на майданчик. А далі почалося пекло. Мене крутили, підвішували, скидали з висоти — примушували вдавати дитя порочної пристрасті Джекі Чана та Людини-павука. Тіло нило, ноги трусилися, піт заливав чоло й потрапляв у очі. Від чергового трюку, ще божевільнішого за інші, я відмовився.

Згорнувшись калачиком на матах, я мріяв знову опинитися у лікарняній палаті, але щоб цього разу мене ніхто не знайшов. “Невже я маю решту свого життя присвятити цьому жахіттю?” — У відповідь скупа чоловіча сльоза ковзнула по брудній щоці. Краєчком вуха я почув, як “тайфун” комусь каже: “Здається, з нього вже досить”. Хтось простягнув мені склянку, яку я жадібно осушив. “Ну й гидота!” Світ почав обертатися, а коли спинився…

Я різко підскочив на ноги. От я вам зараз влаштую! Тепер, коли спогади знов зі мною, вони заплатять за цей пранк! Раптом мене оточили друзі та родина з квітами, повітряними кульками й величезним тортом з написом: “35 — треба заповіт писать”.

— З Днем народження!!!

З одного боку мене обійняла дружина, з іншого “тайфун”, тобто мій брат Сашко. Я трохи змінив гнів на милість.

— Чого це ви раптом з мене покепкувати вирішили? — я все ще не розумів, для чого була ця вистава.

— Ну як же, — закліпала очима дружина. — Євгене, ти ж сам казав, що живеш ніби не своїм життям. Робота, дім, пасивний відпочинок на вихідних, і навіть ім’я в тебе якесь нудне. — Сашко радісно захихотів та приєднався до пояснень:

— Так-так, казав! А ще, що в тобі помирає великий актор або екстремал, і що старість на порозі, а нічого цікавого не відбувається. От ми й вирішили ненадовго подарувати тобі інше життя. Ну як, сподобалось?

Багато чого хотілося сказати, але я тільки кивнув головою. Сам винен, дістав усіх своїм ниттям. Вони ж як краще хотіли. Дружина лагідно усміхнулась:

— Тоді зараз їдемо додому, переодягнешся, і в ресторан, святкувати!

— Добре, сонечко, — я ніжно поцілував її у щічку.

“Ресторан то добре, нічого екстремального там точно не станеться. Ресторан — оце по-нашому”. Ми веселою юрбою викотились з майданчика. Дивлячись на рідні обличчя, я міркував, яке ж все-таки чудове у мене життя. Не те що в Джекі Чана.