Каскадер

Усе почалося із темряви. Я розплющив очі, але навколо була тільки вона. Поступово з’явилися звуки, які лунали наче крізь подушку. Я закліпав очима, намагаючись повернути зір. Він повернувся раптово, разом із здатністю нормально чути. Я лежав у лікарняній палаті.

“Так, руки-ноги цілі, голова наче також… тільки трохи паморочиться.” Двері відчинились, до мене зайшов чоловік у білому халаті. Він був сповнений того самого псевдоентузіазму, який швидше лякає, ніж підбадьорює.

— Доброго ранку, я Олексій Борисович, ваш лікар. — Олексій Борисович подарував мені широку посмішку, як у актора або маніяка. — Як себе почуваєте?

— Та ніби добре, — я спантеличено потер потилицю. — А що сталося?

— Ви не пам’ятаєте? — Він уважно подивився мені в обличчя, намагаючись просканувати мозок самим лише поглядом.

Я напружив пам’ять, але не зміг пригадати нічого, крім “Ваша кішка купила би “Віскас””.

— Ні, — вирячився я на Борисича у відповідь. — Не пам’ятаю…

— Гаразд, який ваш останній спогад? Імʼ я своє пам’ятаєте?

Я з жахом зрозумів, що ні... Я забув своє ім’я! У голові було зовсім порожньо, тільки десь у темному куточку хор Маколеїв Калкинів тихенько співав “Щедрика”, а Волочкова у шпагаті ним диригувала. “Та щоб тебе… краще б зовсім нічого!”

Борисич спробував мене заспокоїти:

— Нічого страшного, таке трапляється. Ви вдарились головою, але це й не дивно, з вашою професією. Мабуть, не вперше і не востаннє.

— З якою професією? — перепитав я, та лікар не встиг нічого відповісти. Двері зі страшним гуркітом вдарились у стіну, і до палати влетів тайфун.

Тайфун був високого зросту, кремезний, з чорною бородою та витріщеними очима. У два кроки він опинився біля мене, і навис, мов айсберг над Титаніком. Для більшого ефекту він ще й впер руки в боки та насупив брови.

— Так-так-так, в нас там робота встала, а він лежить, відпочиває! — прогриміло наді мною.

— Яка ще роб-бота? — промимрив я, ошелешений таким напором.

— Яка?! Кіно ми знімаємо, від якого Тарантіно поголить голову та місяць ридатиме! — тоненькі білі стіні затряслися від раскатів грому, себто сміху. — Ну, може не місяць, але три дні точно, — Тайфун весело мені підморгнув.

Я тільки й міг, що мовчки сидіти відкривши рота. Несподівано на допомогу прийшов Борисич:

— Мені шкода, але кіно зачекає. У нашого пацієнта амнезія.

— Як це, зачекає?! В нас кожна година простою достобіса грошей коштує, а бюджет не голлівудський. — Тайфун потер обличчя руками і розвернувся до мене: — Ну блін, Едуардо, трясця твоїй матері! Дострибався-таки, стрипиз… гм, коник тонконогий!

“Едуардо? Едуардо?!” — крутилося в мене у голові, поки Тайфун вмовляв лікаря щось зробити, аби я міг працювати. Нарешті під напором той згодився, мені підсунули на підпис якийсь папірець і потягли на знімальний майданчик. Дорогою лікар пояснював, що знайома обстановка може пробудити спогади. А може й ні, але спробувати варто.

— Почнеш працювати, одразу усе згадаєш, — Тайфун вдоволено стусонув мене у плече своєю клешнею.

Тільки-но я викотився з машини, на мене почали чіпляти якісь обладунки. Я тільки й встигав піднімати руки, ноги, та виконувати інші команди. Нарешті я був готовий (але це не точно). Тайфун заволав на увесь майданчик:

— Всі по місцях, перерва скінчилась!

Я невпевнено закрутив головою:

— А що я маю робити?

— Як що?! Стрибати. Ти ж в нас каскадер. Точно, тобі ж мізки відшибло. Степане!

Звідкись вискочив Степан, провів короткий курс молодого бійця, і ось я вже стою на висоті 5 метрів і дивлюся згори на майданчик. А далі почалося пекло. Мене крутили, підвішували, скидали з висоти — примушували зображувати дитя порочної пристрасті Джекі Чана та людини-павука. Все тіло нило, ноги трусилися, піт заливав чоло, потрапляв у очі. Від чергового трюку, ще божевільнішого за інші, я просто відмовився.

Згорнувшись калачиком на матах, я мріяв знов опинитись у лікарняній палаті, але щоб цього разу мене ніхто не знайшов. Невже я маю решту свого життя присвятити цьому жахіттю? У відповідь скупа чоловіча сльоза ковзнула по брудній щоці. Краєчком вуха я почув, як Тайфун комусь каже: “Здається, з нього вже досить”. Хтось простягнув мені склянку, яку я жадібно осушив. Ну і гидота! Світ почав обертатись, а коли спинився…

Я різко підскочив на ноги. От я вам зараз влаштую! Тепер, коли спогади знов зі мною, вони заплатять за цей пранк! Раптом мене оточили друзі та родина з квітами, шарами та величезним тортом з написом “35 — треба заповіт писать”.

— З Днем народження!!!

З одного боку мене обійняла дружина, з іншого Тайфун, тобто мій брат Сашко. Я трохи змінив гнів на милість.

— Чого це ви раптом з мене покепкувати вирішили? — я все ще не розумів, до чого була ця вистава.

— Ну як же, — закліпала очима дружина. — Євгене, ти ж сам казав, що живеш ніби не своїм життям. Робота, дім, лінивий відпочинок на вихідних, і навіть ім’я в тебе якесь нудне. — Сашко радісно захихотів та приєднався до пояснень:

— Так-так, казав! А ще, що в тобі помирає великий актор або екстремал, і що старість на порозі, а нічого цікавого не відбувається. От ми і вирішили ненадовго подарувати тобі інше життя. Ну як, сподобалось?

Багато чого хотілося сказати, але я тільки кивнув головою. Сам винен, дістав усіх своїм ниттям. Вони ж як краще хотіли. Дружина лагідно посміхнулась:

— Тоді зараз їдемо додому, переодягнешся і в ресторан, відмічати!

— Добре, сонечко, — я поцілував її гладеньку щічку.

“Ресторан то добре, нічого екстремального там точно не станеться. Ресторан — ото по-нашому”. Ми веселою юрбою викотились з майданчика. Дивлячись на рідні обличчя, я думав, яке ж все-таки чудове у мене життя. Не те що в Джекі Чана.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Роман Коцький
03.09.2021 19:58
До частини "Каскадер"
Гарна оповідочка
Катерина Скрипка
03.09.2021 22:55
До частини "Каскадер"
Дуже дякую😊
Дарія Кононенко
02.09.2021 21:05
До частини "Каскадер"
Гарні жарти!
Катерина Скрипка
02.09.2021 22:06
До частини "Каскадер"
Спасибі велике, рада що сподобались🤗❤