Розділ 4

Я повернулася до табору з повним оберемком квітів. Чого там тільки не було: і довгі жовті схожі на колосочки, і з великими пелюстками рожеві, і малесенькі темно-сині. Назв я звісно не знала, не рахуючи дрібних родичів ромашки, але це не заважало насолоджуватися їх красою.

Стас попрацював на славу, хоч, мабуть, було не зручно все робити самому ще й з чужими речами.

– Русалонько, в тебе дуги до намету геть нікудишні. Деякі довелося ремонтувати. Повернешся до міста – заміни їх, бо ще одного табору вони не переживуть.

– Добре, – сумирно погодилася аби менше розмовляти й не видавати тремтіння в голосі.

Ще б червоні заплакані очі кудись подіти й писок свій кислий. От дурне. Знайшла час і місце. Вдома що мало подушок і подружок, треба було неодмінно тут воду лити.

– І там ще кілька швів розійшлося. Сподіваюся, простоїть. А як ні, то в мене з собою теж намет є. Щоправда, не таких королівських розмірів, але на двох.

Мій королівський намет був на трьох. Іван його купив ще як Славка у нас не було. Та й коли малий з'явився тісніше не стало. Намет двошаровий і розрахований на ночівлю з ранньої весни до пізньої осені. Хороша добротна річ. Служила нам вірою і правдою. Тільки з наметом, мабуть, вийшло як в тому анекдоті про дядька, що був таким здоровим, таким здоровим, що аж на трьох роботах працював, і невідомо від чого помер. От і мій дядько-намет понад два роки у гаражі провалявся. Та нічого. Як сказав Стас, повернуся до міста й полагоджу. А шви прямо зараз до ладу приведу, в мене й нитки з собою є. Купувати новий сенсу немає. Бо як його обирати? На скількох осіб? Лиш на двох? А як з дітьми доведеться. А чи Стас з дітьми захоче? А чи діти з ним захочуть? Та ні. Оксана вже дівка на виданні, як я її в один намет з чужим чоловіком покладу. Хай но вже з однолітками на природу виїжджає. То, мабуть, їй окремий намет треба купити. От їй точно на двох. Для неї та подружки, чи друга, хай сама вирішує. Забороняти їй щось – сенсу немає. Вона мені одразу ж мою біографію межи очі кидає. Каюсь, грішна. Брешу, звісно. Ні в чому я не каюся. В мене за все життя лиш мій Іван і був. А що кохання в нас раннє, то так небеса веліли. А що Оксана в нас рано з'явилася, то взагалі… ля комедія оф село.

То було літо після закінчення школи. В мене на носі вступ до вишу. Я лиш на місяць до бабусі вирвалася і то з підручниками під пахвою. А Іван вже там. Приперся з м’ятою в зубах, такий собі тонкий натяк на його товсті обставини. Пані будуть? Пані треба вчитися! То хіба в пані головний предмет не анатомія людини? То ходи проведеш оперативне втручання і пальпацію. Чи який з тебе буде лікар без практики? То Іван таки вмів переконувати. Але в нас все було по дорослому. І не в тому сенсі, що у всі дірки по сім раз за ніч. А втому сенсі, що відповідально: з презервативами й на чистих простирадлах. Так, так. Навіть у лісі чи біля озер. Іван те простирадло з собою в сумці таскав. То йому так бабуся сказала, що як жінку любиш то береш лиш на чистих простирадлах, а не в сараї на мішках с картоплею.

Я потім без зайвих думок повернулася до міста, склала екзамени, вступила на державне й стала гадати чи варто підтримувати стосунки на відстані? Може зачекати ще рік? Іван диплом отримає і до мене приїде. Хоча нам наша кураторка ще в перший день сказала, що пару собі слід шукати на старших курсах, а не по профтехучилищах. Багато вона знає. Може в мене любов. А ця любов візьми й з'явися на порозі інституту. Сидів під дверима доки в мене пари не скінчилися.

– Ти що дурний, Іване? Телефон мій забувся? Адресу ж знаєш, там би сидів. І взагалі, я тебе не кликала. Це тобі не село, в кущі не піду. В мене тут може репутація, я ж медик.

– А ви, пані медик, не помітили, що у вас затримка в ваших жіночих днях?

– Ти що таке мелеш посеред вулиці? І звідки про те знаєш? І не придумуй собі нічого. Це стрес через іспити. Жіночий організм дуже чутливий, таке буває.

– Давай у лікаря запитаємо? Щоб я спокійний був.

– Це підстава якась? Я неповнолітня, лікар батькам передасть. Йди в аптеку й купи тест на вагітність. Хоч він нічого не покаже. Я знаю як презервативами користуватися. І як їх потім викидати, перевіривши перед тим. Я все ж медик.

Поганий з мене медик у сімнадцять років був. Тест виявися позитивним.

– Ти що ельф якийсь? Крізь резинки стріляєш?

Я не те, що в шоці була, в ступорі. Тоді то Іван мені все й пояснив. Справа була не в ньому, і не в мені. А саме в презервативах. Їх Іван, як і всі ледачі чоловіки села, купував в аптеці. Вона звісно на село одна єдина була. І щоб там щось придбати треба було спершу «поцілувати замок», обійти будівлю, спуститися в город і покликати аптекарку, бабу Ганну. А взимку її треба було шукати в сусідки за серіалами. А якщо баба Ганна їхала на інших кінець села де в неї паї були, то вихід один – йти за магазин де її синок обдовбаний з друзями зависав, і вже його просити відчинити аптеку й продати контрацепцію поштучно з розпечатаних пачок. От так все літо місцева молодь, і не тільки вона, вела здорове статеве життя. А тоді прийшов вересень і у районного гінеколога стався аншлаг, а на селі демографічний бум. Хто тихцем все виправив, кого до вінця потягли, а кому те все й поперек горла стало. Пішли з'ясовувати й застукали того обдовбиша, як він голкою презервативи проколював. Про його долю я краще не розповідатиму, бо то дуже сумно. Як то кажуть спасибі йому не сказали й хрещеним його не покликали. А Іван на вихідні до батьків приїхав й дізнався всю ту трагікомедію. Він в мене реаліст, то ж не повірив, що нас те оминуло. Приїхав відповідальність на себе брати, герой коханець.

Я тоді панікувала як навіжена. Що мені його «я на тобі женюсь». Я що заміж хотіла, чи мене хвилювало, що люди скажуть. Мене хвилював декрет, що не суміщався з навчання. Ну принаймні з першим курсом точно. І не така я вже й башковита була, щоб і вчитися, і комусь цицьку давати. А бути лікарем лиш на папері, щоб по блату кудись працювати всунули, а я там людей калічила. Вибачайте, не такого життя я собі хотіла.

Поїхали спершу його батькам здаватися. Просто моїх тоді якраз вдома не було. Довели свекра до серцевого нападу. Я ж казала, що для нього «малолітка без трусів» то страшне. За те я хоч продемонструвала, що як майбутній лікар не така вже й безнадійна. Свекруха принаймні оцінила. Сказала: «народжуємо». Але лікар в родині то святе. Ніхто навчання не покине. Щоб там не народилося їй віддати веліла. Мовляв, вона ще молода, і вигодує, і виховає. Щоправда, одна умова в неї була – щоб я Івана до себе забрала… у місто… під вінець. Мої батьки з тим погодилися. Тато давно в Польщу на заробітки їздив, то якраз і для мами хороше місце знайшов. Мама ще з нами пожила, доки Оксана народилася, а тоді як і домовлялися – мої за бугор, гроші звісно присилали, дитина до бабці в село, а ми з Іваном, щоб вчилися і працювали, кар’єру будували.

Як Оксані треба було йти до школи ми її вже до себе забрали. Та стосунки в нас все одно не складалися. Івану вона чогось пробачила, а мені ні. І новий намет навряд ситуацію виправить. Та й, чесно кажучи, не любить моя донька на природу вибиратися. В неї природа – то в бабусі в селі. А що робити? Мені знову довелося їх з братом до свекрухи на всі канікули відправляти. Та й без машини тягти всі речі на горбу – так собі відпочинок з дітьми.

Я спробувала відігнати від себе думки про дітей. Наразі то не було щось приємне. Мовчки пішла порпатися у своїх речах, в пошуку нитки й голки.

– Гей, русалонько! Йди но притримай. Цей твій шатер, мабуть, на бродячий цирк розрахований. Здоровецький який.

Знову мовчки йду робити, що кажуть. Шатер купила особисто я. Іван не встиг. Ми з ним тільки но збагнути, що в разі дощу тулитися всім в наметі чи машині незручно, як Івана не стало. Та й мені знадобилося більш як два роки, щоб пригадати цей наш задум і втілити в життя.

В чотири руки за якусь годину табір зайняв пів галявини.

– Давай я кави зварю й перепочинемо, – запропонувала на автоматі.

– Давай. Я вудочки гляну.

Увійшла у свій шатер бродячого цирку. Чого Стасу всі мої речі здаються такими великими? Звичайні вони, просто сімейні, на чотирьох. От і шатер. Лиш якихось три на три метри. Те ж мені площа. Ну що туди влізло. Праворуч матрац надувний – зона відпочинку і денного сну. Бо ж в наметі в день таки спека, як у сауні. І так, матрац двомісний. Поруч з матрацом стілець – рибака. Чого Стас його сюди запер? Це ж біля вудочок треба поставити. Той стілець Іванова мрія. Цілу зарплатню на нього витратив. От тільки на той світ забрати не зміг, бо його поштою доставили наступного дня після похорон.

Ліворуч в шатрі я розмістила кухню. Біля входу низенький розкладний столик. Я такі називаю «Х» - подібні. На ньому в мене плитка на газових балончиках. А ви що думали, природа то вічне багаття? Особливо попалиш коли дощ цілий день періщить. А так хай хоч небо падає, а в тебе кава завжди гаряча.

Далі я поставила довгий високий стіл, щоб було де обідати в той таки дощ. На ньому вже красувався графін з квітами й бутлик для води з помпою. Під столом баклажки з водою технічною і магазинною. І нарешті між столом та стінкою вліз пластиковий комод в чотири шухляди. Там в мене лежали смаколики й крупи. Хто знає чи ходять тут миші пішки й в гості. Термо пакети з замороженим м’ясом були кинуті прямісінько в проході. Так не годиться. У шатрі тепліше ніж на дворі в тіні дерев. Тож термо пакети я винесла, попередньо діставши звідти наш майбутній шашлик. Хай розмерзається.

Дістала стареньку турку, велику на подвійну порцію.

– Стасе тобі скільки цукру?! – кричу прямо з шатра.

Не чує! А Іван завжди чув. Виходжу, спускаюся до річки. А де це він? В кущі пішов? А навіщо? Ми ж давно похідний туалет розклали. Моя гордість – похідне відро-туалет. Зручне до біса. Я ще вдома його випробувала. І жоден комар за дубцю не вкусить, ні одна муха не підгледить. Ставиш його в душову кабінку й не треба прислухатися чи в сусідніх кущах хтось сидить.

– Стасе?! – кручу головою. – Стасе!

Немає. Весело. Повертаюся в шатер. Треба ж каву зварити. За хвилину чую ніби машина їде. Все ближче і ближче, ніби прямо над вухом. А тоді бам. Здається, то мої пластикові стільці полетіли у вирій і столик з собою захопили. Вискакую надвір. Й справді, моя зона для обіду на свіжому повітрі валяється по всій галявині. Не знала, що в range rover такі слабкі гальма. Цікаво які гальма у того бика, що вивалився з сидіння водія. Один погляд на нього і відро-туалет вже не знадобиться, а от душова кабіна якраз. Стасе, дідько, де тебе носить?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Анна Андреева
14.09.2021 21:14
До частини "Розділ 4"
Коментар видалено автором