Едельвейс

Дзвінка озирнулася навколо. Перед нею стояло її ліжко, біля нього стіл, за яким вона робила домашнє завдання, а також читала книги допізна, допоки мати дівчини не робила зауваження, що вже пора давно спати, бо «ніч глуха надворі», однак навіть ці зауваження не надто допомагали. Якщо книга була цікава, Дзвінка брала її з собою до ліжка і під ковдрою з увімкненим ліхтариком від телефона читала її.

Тепер все зміниться. Ну як все. Книги вона і надалі читатиме. Доведеться лише тепер від тітки ховатися, оскільки буде жити у неї. Про це вже домовилися її батьки. Річ у тому, що Дзвінка вирішила навчатися у Чернівцях. Дівчина подала документи у Чернівецький національний університет на кафедру української літератури. Батько не захотів, щоб його єдина донька жила у гуртожитку, то ж домовився з сестрою про те, що Дзвінка буде жити у неї. Тітка була не проти, оскільки жила сама. Дітей у неї не було, бо віддала всю себе своїй кар'єрі й часу на сімейне життя їй не вистачало. То ж зараз тітка Наталія надзвичайно раділа, що буде не сама. Племінницю свою вона дуже любила.

Дзвінка досі не могла повірити, що зовсім скоро стане студенткою, ходитиме на пари, здаватиме сесію, гулятиме коридорами навчального закладу, який схожий на Гоґвортс.

З одного боку, дівчина була щаслива і вже не могла дочекатися нового етапу у своєму житті, а з іншого — її охоплював легкий смуток за її шкільним життям. Дзвінка не розуміла, як ті роки так швидко майнули повз.

А ще кароока сумувала через те, що дороги з її найкращим другом Богданом, який був і її однокласником, розходяться. Богдан буде вчитися в Ужгороді на лікаря. Хлопець мріяв стати ним ще з дитинства.

Дівчина зітхнула. Їй буде не вистачати Богдана. Щоб якось відігнати від себе легкий смуток, Дзвінка підійшла до тумбочки, яка стояла біля ліжка. Тоді ж витягнула з неї коробку, у якій вона зберігала свої «скарби». Там були фотокартки з Богданом, м'який маленький ведмедик, наклейки, а також темно-синій шарф, який Дзвінці подарував юнак. Він подарував його їй на день Святого Миколая. Це був Таємний Миколай, і дівчина не підозрювала аж до самого свята, що її Таємним Миколаєм був Богдан.

Дівчина ніжно торкалася своїх «скарбів». Фотографії, де вони з Богданом пустували, змусили її усміхнутися.

Тук тук. Дзвінка стрепенулася. Вона озирнулася. Їй здалося, що хтось постукав у вікно. Вставши з ліжка, дівчина повільним кроком підійшла до вікна, яке було закрите шторами. Тук тук. Дзвінці таки не почулося. У вікно дійсно хтось стукав. Дівчина похитала головою й одним рухом відслонила штори. За вікном стояв Богдан і усміхався.

Відкривши вікно, дівчина невдоволено звернулася до юнака:

— Богдане, не можеш нормально зайти до мене у будинок? Обов'язково стукати у вікно?

— Але так цікавіше, — весело відповів хлопець.

— Якби я тебе так добре не знала, то всі б вдома вже знали, що хтось вривається до мене у кімнату через вікно, і тобі було б непереливки, — повчальним голосом сказала Дзвінка.

— Славно, що ти мене так добре знаєш.

Дівчина закотила очі під лоба. Тоді засміялася.

— Ну і чого ж ти прийшов? — запитала кароока.

— Тебе побачити, — відповів юнак, пильно заглядаючи в очі дівчини.

Від цього погляду Дзвінці стало ніяково. Вона відчула, як червоніють її щоки, тому відвернула голову, щоб цього легкого рум'янцю не побачив Богдан.

— Можеш не ховатися. Твій рум'янець за два метри можна побачити, — жартома звернувся юнак до дівчини.

Дзвінка обурено повернулася до Богдана. Тоді нахилилася, щоб закрити вікно і промовила:

— Побачив? От і йди собі.

— Та почекай ти. Чого ти злишся? Ходімо краще погуляємо. Вечір. Не так спекотно, — примирливо відповів Богдан, притримуючи вікно, ніби боячись, що Дзвінка справді закриє його.

— Ну добре. Почекай. Я зараз вийду до тебе.

— Та це довго буде. Перелізай через вікно.

Дзвінка ошелешено подивилася на свого друга.

— Богдане, ти що з дуба впав? Яке перелазити через вікно?

— А що? Зроби у своєму житті хоч раз щось незвичне. Небуденне.

— Небуденне це, на твою думку, вилізти з вікна?

— Чому б і ні? Це ж щось неординарне, — відповів сіроокий і усміхнувся.

Дзвінка непевно дивилася то на Богдана, то на вікно. Та все ж таки наважилася і вистрибнула з вікна своєї кімнати, яка була розташована на першому поверху будинку, до Богдана.

— Ходімо, — сказав юнак і, взявши за руку дівчину, потягнув за собою.

Богдан побіг, побігла за ним і Дзвінка, тримаючи хлопця за руку. Так вони бігли, допоки не опинилися біля старої липи та гойдалки, яка була прикріплена до гілля.

— Ну і чого ми бігли? — запитала Дзвінка, поправляючи своє волосся, яке було заплетене у високий хвіст.

— Ти завжди хочеш мати відповіді на запитання?

— А ти завжди відповідаєш питанням на питання?

Богдан похитав головою й усміхнувся, однак нічого не відповів. Лише подивився на їхні сплетені у замок Дзвінкою руки. Зрозумівши, що досі тримає хлопця за руку, дівчина хутко висмикнула її, наче вона обпеклася.

— То. Ем... Що будемо робити? — запитала дівчина у юнака, дивлячись повз нього. З часом Дзвінка помітила, що їй було все складніше дивитися в сірі очі друга.

— Кататися на гойдалці. Я тебе сюди ж не просто так привів, — відповів юнак.

Дзвінка подивилася на гойдалку та стару липу. Їй згадалося дитинство. Коли вона була маленька, то липа їй здавалася несамовито великою. Зараз вона вже їй такою не здається.

Зробивши крок, дівчина оглянула гойдалку. Тій гойдалці, напевно, було десь років сім, а може й навіть більше. Її зробив батько Богдана для них, коли вони були ще дітлахами. Трохи повагавшись, дівчина все ж сіла на гойдалку і хотіла вже було відштовхнутися, коли Богдан сказав:

— Дозволь мені.

Дзвінка здивовано глянула на друга, але знову не витримавши його погляду, який був сповнений ніжності, лише кивнула головою на знак згоди.

Богдан гойдав Дзвінку на гойдалці й нічого не казав. Від цієї мовчанки дівчині було дуже ніяково. Вона відчувала, як швидко б'ється її серце, і боялася, що Богдан міг почути його стукіт у цій тиші.

— Знаєш... Я сьогодні згадав, як Марія Василівна на уроці української літератури розповідала нам про едельвейс. Про те, як хлопці йшли у гори й шукали ту квітку, а потім зізнавалися у коханні дівчатам, даруючи їм її.

— І чому ж ти раптом згадав про цю історію?

— Та так... Просто… — затнувся Богдан, тоді все ж продовжив. — Згадалося, як тоді дівчата розповідали, що б хотіли, щоб їм хлопці принесли ту квітку. А ти так тоді нічого й не сказала.

— Не сказала, бо не було сенсу. До того ж це надто небезпечно. Потрібно йти на вершину самісіньких гір. Можна зірватися зі скелі й зламати собі шию. І все заради якоїсь квітки.

— Ет. Ти завжди так раціонально думаєш. А як же романтика? Не думав, що існують дівчата, які так холодно і байдуже ставляться до всіх романтичних поривань юнаків. Ти з таким ставленням хлопця не знайдеш в університеті.

— Не дуже й хотілося, — фиркнула Дзвінка.

— Хто тебе буде у Чернівцях так терпіти, як я?

— У сенсі терпіти?! — обурено вигукнула дівчина.

— Ну от у такому ж. Твій характер. Жоден хлопець не витримає його, крім мене. Я загартований, — жартома відповів Богдан.

Дзвінка ошелешено подивилася на хлопця. Їхні погляди зустрілися, і юнак усміхнувся.

— Не дивися на мене, наче вперше побачила. Ти ж знаєш, що я жартую, — сказав юнак і відвів погляд, тоді ж додав. — Мені не вистачатиме тебе…

— Мені тебе також не вистачатиме. Попри всі твої жарти, які іноді мене дратують.

— Але з деяких ти все ж смієшся, — переможно відповів юнак.

Дзвінка нічого не відповіла, лише усміхнулася.

— Ходімо. Я проведу тебе додому.

Обоє йшли назад у цілковитій тиші, поглинуті своїми думками. Лише на порозі будинку Богдан притримав дівчину за руку, бажаючи щось сказати.

— Чекай… Дзвінко, я взагалі давно хотів тобі дещо сказати.

— Що? — схвильовано спитала кароока. Вона відчула, як її серце знову почало битися сильніше.

— Ти...

— Я?

— Ти волосся у хвості не носи. Маєш доволі кумедний вигляд.

— Та ну тебе.

Дівчина розвернулася і хотіла було вже йти, коли відчула, як її зібране у хвіст каштанове волосся впало їй на плечі.

— Богдане!

— Та не кричи ти. Взагалі ти маєш бути мені вдячна за поради щодо стилю, — відповів хлопець, широко усміхаючись. Тоді розвернувся, махнув рукою дівчині й подався до виходу.

— Але моя гумка!

— Нічого не станеться з твоєю гумкою. Завтра віддам.

Прийшовши додому, юнак сховав гумку дівчини у свою коробку «скарбів», де зберігав подарунки від Дзвінки. Тоді ж витягнув карту з тумбочки й уважно почав роздивлятися її.

«Я обов'язково знайду едельвейс і подарую його тобі».

Наступного ранку, коли батьки Богдана ще спали, хлопець прослизнув до кухні, зробив декілька канапок, взяв пляшку з водою і сховав все у рюкзак. Тоді тихо вийшов з дому, закривши за собою двері.

Минаючи будинки сусідів, хлопець у думках прокладав собі шлях, яким би він йшов, коли раптом почув гавкіт, який змусив його обернутися.

— Сірку, ти що тут робиш? — звернувся юнак до свого домашнього улюбленця. — Ану, вертайся додому. Ти ж зараз усіх сусідів розбудиш.

Однак Сірко сів і уважно подивився на свого господаря. Своїм поглядом він показував, що не схвалює ідею Богдана йти самому по едельвейс.

— Не дивився на мене так. Я швидко повернуся. Мені дуже потрібно знайти едельвейс.

Сірко гавкнув декілька раз. Тоді підвівся і став біля господаря, махаючи хвостом.

— І що це має означати? Що ти йдеш зі мною?

Сірко махнув головою на знак згоди.

— Ну гаразд. Ходімо. Тільки не гавкай, а то усіх розбудиш, — відповів Богдан і погладив домашнього улюбленця по голові.

Обоє вирушили у напрямку гір. Хлопець розумів, що йти по едельвейс трохи небезпечно, бо можна зірватися зі скелі, де росли квіти й потягнути собі шию. І це у кращому випадку. Однак Богдан хотів знайти едельвейс і подарувати його Дзвінці та сказати слова, які він давно хотів озвучити, однак не наважувався.

Хлопець мав зробити це зараз. Якщо він не розкаже Дзвінці про свої почуття зараз, то буде надто пізно. До того ж юнак хотів ще й розповісти, що подав документи у Буковинський медичний університет, щоб навчатися в одному місті разом з Дзвінкою.

З такими думками Богдан йшов у гори. Він підіймався все вище і вище. Юнак знав, де йому шукати едельвейс. Раз він вже бував у місці, де росла ця квітка. Навіть бачив її на власні очі. Тоді він піднявся нагору з дідусем Василем, який і навчив Богдана так добре орієнтуватися у горах.

Дійшовши до невеличкого струмка, хлопець вирішив перекусити й заодно нагодувати Сірка, бо він вже декілька раз стрибав на груди Богдану, оскільки відчув запах їжі.

Перекусивши, хлопець знову одягнув на себе рюкзак і вирушив у дорогу. Залишалося ще зовсім трішки. Ось вже і видно круту скелю, де ріс едельвейс.

Перед тим як лізти по квітку, хлопець звернувся до свого домашнього улюбленця:

— Ти будь тут, Сірку. Я скоро повернувся.

Сірко гавкнув на знак згоди й покірно сів.

Богдан був досить спритним юнаком і добре вмів лазити по скелях, однак сьогодні його переповнювало якесь дивне відчуття, коли він ліз вгору по едельвейс. Рухи його були непевні й у голові крутилася думка, яку Богдан проганяв, однак вона з'являлася йому знову і знову.

Нарешті, опинившись на вершечку, юнак нахилився, щоб зірвати квітку. Хлопець тримався однією рукою за скелястий пагорб і як тільки він зірвав квітку, відчув, що рука його сковзає.

Гуркіт у перемішку з гавкотом. Все відбулося за мить. Останнє, що бачив юнак перед тим як втратив свідомість, було блакитне небо, всіяне білими хмарами, як скелі едельвейсами.

Богдан повільно розплющував очі. Перед ним нечітко з'являлися якісь обриси. Хлопець часто кліпав очима, намагаючись зрозуміти де він.

— Богдане...

Юнак різко розплющив очі, коли почув голос Дзвінки. Декілька секунд він не бачив чітко, однак згодом зір його сфокусувався більше, і він побачив перед собою стурбовану дівчину, яка сиділа біля нього, тримаючи його за руку.

— Ти як?

— Голова болить, — відповів хлопець, роздивляючись навколо. Його погляд сковзнув по руці дівчини, тумбочці, вазі, едельвейсу. Стоп. Едельвейсу?

Юнак трохи підвівся й ошелешено подивився на квітку. Тоді перевів свій погляд на Дзвінку.

— Що сталося?

— Ти впав зі скелі, коли ліз по едельвейс. Богдане, ти хоч розумієш, як ти нас налякав?

— Кого нас?

— Своїх батьків, мене. Я так злякалася за тебе. Треба було тобі йти по той клятий едельвейс?

— Та треба було... Я хотів... Хотів розповісти тобі про свої почуття і подарувати тобі цю квітку. Дівчата ж таке люблять, — відповів юнак і спробував усміхнутися.

— От дурко. Міг би просто сказати, що я тобі не байдужа, а не ризикувати собою, щоб зірвати едельвейс. Мені ж ти важливіший, ніж та квітка.

— Ти... Ти хочеш сказати, що я також тобі не байдужий?

— Ну звісно, дурнику, — відповіла Дзвінка, гладячи юнака по руці. — Просто я боялася тобі розповісти про свої почуття, бо думала що вони не взаємні. До того ж… Наші шляхи мають розійтися, оскільки ти поїдеш вчитися в Ужгород, — зітхнула дівчина.

— А от і ні. Я хотів тобі ще сказати, що подав документи у Буковинський медичний університет й хочу вчитися там.

— Справді?

— Справді.

Богдан усміхнувся, Дзвінка ж від радості кинулася хлопцю на шию.

— Ай. Обережніше. Голова ще трохи болить, — сказав юнак, притримуючи дівчину за спину.

— Пробач, — відповіла Дзвінка. Тоді подивилася в очі юнака і поцілувала у кінчик носика. — Сподіваюся, що полегшало, — пустотливо сказала дівчина.

— Трішки, — жартівливо відповів юнак і потягнув карооку до себе в обійми.

Обоє переглянулися і подивилися на едельвейс, який був свідком зародження нової, сповненої ніжності та пригод історії.