Армія, переступаючи трупи, рветься в бій

Задушливий запах пороху, що змішався з нудотно-солодким присмаком крові на кінчику язика.

Все навколо застигло, як і стрілки на годиннику з розбитим склом. Рівно 15:43.

Пил все ще не осів на випаленому вщент полі, похмуре небо затягнуте хмарами, крізь які все намагаються пробитися промені зимового, хай і не гріючого, але сліпуче-палючого сонця.

Повсюди розкидані трупи у військовій формі, забруднені в землі та в червоній в'язкій рідині, що встигла вбратися в грубу тканину та засохнути недбалими краплями.

Армія, переступаючи трупи, рветься в бій. Знов втрачають по одному…

Повернутись назад — свої не зрозуміють, іти вперед — застрелять вороги. І в ці миті, коли серце б'ється занадто швидко, свист і вибухи боєприпасів приголомшують, а холодна зброя обпалює руки — всяке втрачає свій сенс. Думок зовсім немає, у голові порожнеча. Прислухаєшся до кожного шереху, який насилу розчуєш крізь шум бою. Але чи шерех це? Можливо, лише фантазія, а можливо, і правда.

Здавалося, що все стало надто заплутаним, але таким зрозумілим.

Варто лише добігти й зайняти позицію… Можливо підійде цей будинок, покритий кіптявою та пилом? Вікна розбиті, а половина квартир, де деякий час тому проживали люди — видно. Стіни зруйновані, розбитими цеглинками валяються у купі сміття.

Здається, під ними є цивільні? Але вони давно мертві. Їх придавило, коли намагалися вибігти з квартири та спуститися вниз, у підвал.

Сонця сьогодні зовсім нема. Похмурі хмари затягли сіре небо, огорнувши місто в тьмяні тони.

Чути?… Десь вдалині щебечуть птахи… Немов скликають своїх побратимів, щоб якнайшвидше відлетіти туди, де безпечно. Туди, де немає війни.

Їхній ключ зібрався в небі, перегукуючись між собою і тримаючи курс у тихіше місце. Зграя без перерви махає крилами, незабаром і зовсім ховаючись десь за хмарками. Як же легко… Змахнув крилами й упорхнув у теплі краї. Спостерігаєш надмірно за життям там, на землі: люди зовсім маленькі, поспішають кудись вузькими стежками; хтось працює на полях, заводах, а хтось відпочиває на власній веранді, погойдуючись у кріслі та слухаючи радіо, бубнячи під ніс пісню, що грає.

І знову вибух, що висмикнув із думок. Вона промайнула так швидко, але залишила за собою дратівливу порожнечу.

Серце стиснулося. Адже раніше так було добре… Де ж усе це тепер?

Чому не чути сміх дітей, чому не видно посмішки на обличчях людей? Де самі люди?

Твори архітектури напівзруйновані чи стерті з землі, залишаючись лише у спогадах; зовсім близько, за тим будинком, цеглини якого обрушилися, здіймається густий чорний дим. Різкий запах гару вдаряє в ніс, але він давно звик до нього. В очах зовсім немає болю та страху. Одна лише ненависть та розчарування.

Місто вимерло, а тіло пробирає тремтіння від жаху, який на мить охопив усе розуміння.

Стало страшно. За такий довгий час, перебуваючи тут, у самому серці війни, стало страшно.

Шумне зітхання, що розрізає короткочасну тишу будинку, в якому вдалося сховатися від куль. Але чи надовго?… Який шанс на те, що ці кам‘яні стіни врятують від смерті?

Піднявшись на п'ятий поверх і опустившись по стіні, чоловік протер очі. Вони сльозяться, але зовсім не від гіркоти смутку… Це стало нормальним. Ймовірно, через роз'їдаючу смороду, що повисла густою чорною хмарою в повітрі. Крізь нього нічого не видно… Слух загострився, але цього тепер недостатньо.

Тут швидко до всього звикаєш, але в той же час від кожного шереху, — хай навіть шелесту опалого листя, — здригаєшся як вперше.

Здавалося, що знову сидиш на кухні, а за вікном січень... Це ранній ранок, ще місяць освітлює небо крізь напівпрозорі зимові хмари... Сяють зірки, а найяскравіша, полярна, наче заглядає у вікно.

Навколо так тихо… Чути лише цокання настінного годинника. Воно не дає повністю поринути у задушливу тишу, піти з головою у власні думки.

Сонний погляд спрямований кудись на двір. У сусідніх будинках тільки-но починає спалахувати світло. На дорозі з'являються перші автомобілі, які фарами освячують трасу перед очима. Шум змішався з цоканням, заколисуючи.

Ось і кава заварилася, наповнивши кухню гіркуватим пряним ароматом. У холодильнику з вечора стоїть каструля з супом, приготованим глибокої темної ночі… Але ж йому все одно віддаси перевагу гарячим бутербродам, зробленим нашвидкуруч?

Ось і птахи починають зовсім тихо щебетати вдалині. Вони пробуджують місто, перегукуючись між собою. Цікаво, про що вони цвірінькають?

Навіть вмившись холодною водою все одно не відганяє сон. Тілом пробігає тремтіння від ранкового холоду і стін квартири, що охолонули за ніч.

У шафі швидко знаходиться светр, від якого досі пахне порошком… Так приємно щоразу вдихати цей аромат… Його точно ні з чим не сплутаєш. Він лише один…

Одягаючись і зачісуючи біля дзеркала, раптом згадуєш, що скоро час виходити з дому і поспішати на навчання... Адже ще студент, а це найсолодші роки в житті.

І ось, ніби все до цього було яскравим сном, він сидить за кухонним столом із гарячою чашкою кави у крижаних руках. Скло обпалює холодні долоні, але це приємний біль… Навіть, сказати, поколювання, яке вкотре викликає мурашки по всьому тілу.

Так приємно спостерігати за ранковим пейзажем: сонце тільки сходить, осяючи темне небо яскраво-червоним світлом, розпливаючись перед очима. Промені проникають у кожну вуличку, зганяючи темряву і залишаючи там лише світло… нехай тьмяне, але для очей, що звикли до темряви — настільки яскраве.

На вулиці пустився снігопад. Сніжинки повільно кружляли в повітрі, подібно до закоханих, що злилися в невагомому танці. Вони опадають на землю, встеляючи її білим килимом, що блищать під жовтим світлом вуличних ліхтарів. Мороз приймає до своїх обіймів, а щічки покриваються яскравим рум'янцем на блідому обличчі. Загортаєшся в тепле пальто, ховаючи ніс у м'якому шарфі. Знову дивишся на якийсь час… залишається всього-навсього півгодини до початку занять, але голова ще сонна.

Протоптаною часом стежкою він крокував до автобусної зупинки. Там стовпився народ… Про щось перемовляються люди похилого віку, а юнаки та дівчата порожньо дивляться в одну точку, слухаючи в навушниках музику. У когось із них сьогодні контрольна робота, хтось після навчання побіжить на зустріч до коханої людини, а хтось утомлений повернеться додому і одразу ляже спати.

На обличчі майнула легка усмішка. Це так дивно… розуміти, що у кожного з цих живих душ є власна історія, унікальна і не схожа на жодну історію у світі… У кожного свої почуття, переживання…

Вже в автобусі.

Тяжка голова торкнулась запітнілого холодного скла. У маршрутці мертва тиша, адже пасажири все ще сплять.

Холодне й незручне крісло раптом стало таким м'яким… За вікном миготіло місто, що прокинулося від сну. Мешканці поспішали на роботу, а маленьких дітей вели до садка.

«Оплачуємо за проїзд», — хрипкий голос водія, який зупинився на зупинці. У кишені гроші монетами, що нагрілися від тепла рук.

І знову морозне повітря заповнює легені, змушуючи здригнутися.

Вибух. Один, другий... Стіни тремтять, а штукатурка падає на підлогу, підіймаючи пилюку. Це був лише сон… Коли та як заснув? Це лише мить, спогад… Але вони могли обірвати життя, варто було повністю поринути у дрімоту.

Перезарядження, клацання та постріл. Автоматна черга приголомшує, а віддача в плече вже не відчувалася. Він сильно змерз...

Журить очі, потрапивши в одного з ворожих солдатів і відразу пригинається, ухиляючись, щоб куля не пронизала серце. Іноді створювалося почуття, що навіть бронежилет не допоможе, а каска взагалі злетить.

Руки тремтять, а в голові спливає аромат пряної кави та гарячих бутербродів… Але він не їв уже два дні. Перекусив кіркою хліба та ковтками води. На війні нема часу трапезам.

Знову перебігає, змінюючи позицію. Вітер обдуває обличчя, а серце б'ється надто скоро... Фантомні голоси чує чуйне вухо...

Знову свист і пекельний біль, що пробрав до кісток. У вухах дзвін, а перед очима зруйнований будинок, до якого залишалося лише кілька кроків.

Він стискає міцніше зброю, падаючи на коліно і після мертвим вантажем на землю. Тепло… але водночас мороз скував усе тіло.

Знову чується вдалині вибух, але до цього вже нема справи.

Чоловіче тіло лежить на землі, а погляд спрямований у похмуре небо, яким летить зграя птахів. Поступово розслаблюється, а у куточках очей блищать сльози. На пересохлих губах знову легка посмішка, а повіки неохоче, але опускаються. Останнє зітхання, з яким зупиняється серце, що голосно билось.

Задушливий запах пороху, що змішався з нудотно-солодким присмаком крові на кінчику язика.

Все навколо застигло, як і стрілки на годиннику з розбитим склом. Рівно 15:43.

Пил все ще не осів на випаленому вщент полі, похмуре небо затягнуте хмарами, крізь які все намагаються пробитися промені зимового, хай і не гріючого, але сліпуче-палючого сонця.

Повсюди розкидані трупи у військовій формі, забруднені в землі та в червоній в'язкій рідині, що встигла вбратися в грубу тканину та засохнути недбалими краплями. І тепер у тому числі він. У рядах тих, хто віддав своє життя у жорстокому бою, щоб майбутнє покоління могло прокидатися від щебетання птахів за вікном, а не засипати у холодному сирому підвалі під залп ракет. Чи шкодує він, що так сталося? - Так… Але як інакше?

Адже це війна, а на війні немає місця крикам, плачу та емоціям. Він лише солдаті, як і сотні інших молодих, які захищають рідну землю.

Труп охолов, припавши пилом та брудом. Можливо, його знайдуть і повернуть додому, а може він залишиться тут як тілом, так і душею, не упокоївшись.