Біс зі смогу

Поліцейська машина, видихаючи останню хмару кіптяви і жахливо скрегочучи гальмами, зупинилась перед ґанком одного з сірих обшарпаних будинків на вулиці імені якогось винахідника. Паровий двигун дивно клацнув, чхнув і заглухнув. Якими б великими кроками не йшла у майбутнє сьогоденна наука, а надати нормальне обладнання державним службовцям низького рангу ніхто не поспішав. І хоча на кожному кутку висіли оголошення із закликами про збереження природи і перехід на новітні, відмінні від парових джерел енергії, заборони на паління та розведення багать, а також попри постійний зріст податків на використання парових машин, все ще легше було сплатити штраф, аніж розжитися новітніми технологіями, що поєднували науку та те, що тепер називали магічним елементом. У рекламі запевняли, що прилади на їх основі абсолютно екологічно чисті, але ціна на них вбивала будь-яке бажання бути відповідальним громадянином.

Зрозуміти, що ми не помилилися адресою і приїхали саме на те місце, що нам продиктували телефоном, виявилося не складно. Тут уже зібралась невеличка компанія кремезних похмурих чоловіків, скоріш за все робітничих з місцевого заводу, що втратили роботу, як тільки їх сильні руки були замінені паровими двигунами і металевими механізмами на шестернях. Прорив у науці може і йшов на користь розвитку країни, але ніяк не сприяв добробуту населення. Робітники сиділи на сходах і диміли цигарками, знявши респіратори та зневажаючи закон, про заборону на вживання тютюнових виробів на вулиці та у приміщеннях з вентиляцією. Якщо вірити словам того, хто зателефонував до поліції, у них були усі підстави для цього.

— Викликали? — похмуро поцікавився у них Шмідт — мій напарник, високий, худий чолов’яга з обличчям, схожим на конячу морду і апатичним поглядом.

Шмідт покинув службову машину, поки я копався з двигуном. Останній, схоже, вирішив, що на сьогодні з нього досить і вперто не подавав ознак життя. Поки я порався з машиною, мій напарник почав розпитувати людей, які зібралися біля дверей до під’їзду, у якому сталося вбивство. Через маску його голос звучав приглушено і нерозбірливо, тож доводилося повторювати по кілька разів одні й ті самі питання, але і чоловіки відповідали якось загальмовано, наче подумки були десь далеко від сержанта поліції.

— Що там сталося? — запитав я, наздоганяючи Шмідта на сходах і стягуючи з себе респіратор. Вдихнути нефільтроване, прохолодне повітря приміщення, з підвалу якого тягнуло вогкістю було приємно, навіть попри те, що у ньому все відчувався запах того, що преса називала «забрудником нашого століття».

— Зараз побачимо, — лаконічно відповів мій напарник. Мабуть, йому так і не вдалося дізнатися що саме трапилось, а це — поганий знак: якщо люди, особливо такі, як ті чолов’яги, не можуть описати, що саме сталося, то це точно не звичайна смерть.

Ми мовчки піднялися на другий поверх. Двері однієї з квартир були напіввідчинені, Шмідт залишився біля них, вивчаючи табличку з ім’ям та короткою інформацією про мешканця, а я увійшов усередину. Місця тут виявилося просто обмаль: крихітна світлиця, у якій і двоє не розминулися б; з неї одні двері вели до кухні, не набагато більшої і дуже тісної через меблі, а другі — до кімнати, яка і була місцем злочину. Там, у кутку валявся брудний матрац, а навколо нього — купа розкиданих книг, наче власник квартири тільки спав і читав, навіть не вилазячи зі свого імпровізованого ліжка. Сам власник також знаходився тут, довершуючи своїм тілом небагатий інтер’єр. Тепер мені стало зрозуміло, чого сусіди цього бідолахи не зважали на закон про паління тютюну, — після такої картини я б і сам від цигарки не відмовився.

На дерев’яній підлозі було вирізано пентаграму, хоч і не дуже акуратно, та доволі старанно. Чудернацькі символи складали собою коло і зірку у ньому, одночасно з тим утворюючи одну довгу ламану замкнену лінію неглибокого рівчака, заповненого кров’ю мешканця кімнати. Чи була кров необхідна для обряду виклику чогось, чи то вже стало наслідком невдалого ритуалу, сказати давалося важко, бо насправді вона була усюди, просто пентаграма — перше, що впадало в око серед усього іншого. Тіло хлопця, якому сьогодні дуже не поталанило, лежало тут же. Я наперед вже співчував його родичам — навряд чи їм вдасться впізнати те, що від нього залишилось. Вбитий лежав на спині, рукава його сорочки були роздерті та просякнуті кров’ю, грудина виглядала зламаною, а внутрішні органи наче… З’їденими. Шматки плоті були розкидані навкруги, як їжа, що випала з миски собаки. Обличчя небіжчика також постраждало: на ньому містилися глибокі подряпини, як від пазуристої лапи, що проходили по вже пустих очницях та через розсічений надвоє ніс, а далі розривали рот, залишаючи на обличчі страхітливо викривлену посмішку.

Я відвернувся, не спроможній і далі спокійно дивитися на все це. Лише зараз мені у носа вдарив запах затхлого повітря, хімікатів та свіжої крові.

Шмідт зазирнув через моє плече у кімнату і одразу ж перевів погляд з тіла на пентаграму.

— Він був студентом. Марко Зелений, двадцять один рік, — Шмідт сказав це так спокійно, наче ми вже у морзі, і він просто підбивав підсумки. Йому знову вдалося здивувати мене своєю витримкою.

— Де в біса хлопці, що мають його забрати?

— Затримуються, як бачиш. — Шмідт принюхався і насупив брови. — Одягаймо маски, тут сіркою пахне.

— Звісно тут пахне сіркою, це ж місце виклику пекельного створіння! — Мене бісив його спокій, і голос повністю видав цей стан.

— Сіркою тхне тільки в момент виклику, вже мало б вивітритися, — попри мої інтонації, відмовив Шмідт і сам вдягнув респіратора.

Трохи підштовхнувши мене, він увійшов до кімнати і, обійшовши пентаграму та тіло вздовж стінки, наблизився до вікна, завішеного ганчір’ям, яке я не одразу помітив. Коли Шмідт зідрав завісу, стало видно, що шибка виявилася розбитою, і це через неї до кімнати потрапляло забруднене повітря. Вибивши залишки скла, Шмідт визирнув надвір, а потім жестом покликав мене до себе. Тоді я ладен був проклясти його всіма відомими людству мовами. Його і того непутящого хлопця, що не зміг втримати створіння, яке сам же і викликав, бо мені вже відомо що значить вибита шибка у такій ситуації.

Обережно ступаючи і намагаючись не дивитися у бік трупа, я підійшов до вікна. Воно виходило у тісний внутрішній двір, виходу з якого, окрім як через будинок, що наглухо відрізав його від вулиці з усіх сторін, не було. Тут також, як і на всіх вулицях міста, стояв смог, от тільки знизу, він більше скидався на густий туман, такий, що крізь нього землі не роздивитися.

— Нам пощастило, — мовив Шмідт. — Воно все ще тут і нікуди не втече.

— Мені не подобається те, що звідси його не видно, — похмуро відповів я йому. Ми обоє мали рацію: потойбічне створіння ще точно знаходилося всередині двору, інакше б нам би прийшлося оглядати не одну кімнату, та, з іншого боку, той густий смог стелився понад самісінькою землею, не вище двох футів над нею. Зважаючи на це, та хлопця у кімнаті, що ж то мало бути за створіння: достатньо мале, щоб сховатися у тому прошарку, і до того ж достатньо сильне і голодне, аби побороти і з’їсти дорослу людину? — Може варто викликати підкріплення зі спеціального відділу?

— Вони їхатимуть години зо дві, якщо не більше, а у мене із собою саме є срібні патрони і бажання мати премію цього місяця. — Шмідт дістав з-за пазухи невелику коробочку і простягнув мені — у ній і справді знайшлися срібні патрони під наші службові револьвери.

— А у мене з собою бажання не закінчити як той хлопець, — бурчав я, та в глибині душі Шмідт мене вже підкупив згадкою про премію, і він про це чудово знав.

— Виліземо туди з першого поверху, — сказав він, направляючись до виходу з кімнати.

— Сподіваюся, що цей хлопець не спромігся викликати когось серйознішого за дрібного біса і той просто застав його зненацька. — Відірвавшись від споглядання дивного смогу, що видавався чимось на кшталт водної гладі, поки ще спокійної, я рушив слідом за Шмідтом.

— Чаклунів, що можуть викликати когось серйознішого, можна по пальцях однієї руки перерахувати і не тільки у країні, а й у всьому світі, — відізвався він, заряджаючи на ходу свій кольт сріблом.

Спокійний, як і завжди, ніщо у поведінці чи рухах напарника не видавало страху, чи хоча б знервованості, і від цього мені і самому ставало спокійніше. Це вперше, коли нашій парі випала можливість приборкати чи, точніше було б сказати, вигнати з нашого світу потойбічне створіння. З розвитком технологій колишньої популярності набула і прикладна магія. Прості фокуси, як от запалити свічку одним дотиком або ж змусити маленькі речі літати, були доступні майже усім охочим, викликання слабких потойбічних створінь — певним особам після вивчення відповідної літератури, а от щось складніше ― лише обдарованим чаклунам, яких, як тільки вони себе проявляли, забирали у державні установи для роботи «на благо народу». У чому ж саме полягало те благо, ніхто не знав, бо з того моменту як ті чаклуни ставали державними, на людях більше не з’являлися. Однак перш ніж їх забирали, чаклуни могли наробити багато лиха, і виклик чудовиська не був чимось новим. Мені поки що щастило і на подібне я не натрапляв, але ж усе в житті колись стається вперше.

— Ти, головне, не навроч. Мене дружина до вечері чекає.

— Ти сам собі наврочиш. — Шмідт простягнув мені залишок патронів — рівно сім, на один барабан. У ту мить я раптово зрозумів, що напарник намагався заспокоїти мене. Він довше за мене прослужив патрульним, і йому, напевне, вже не раз доводилося розбиратися с дрібними бісами, чи чимось подібним, тож він мав знати процедуру, за якою від них можна було швидко і без проблем позбавитись. У нього точно мав бути план, а отже мені дійсно не було про що турбуватись. Скоріш за все, Шмідт навіть сам з усім впорався б, а мені треба буде лише прикрити його, про всяк випадок. Тож я прийняв патрони, швидко замінив ними ті, що були у моєму револьвері до цього, і звів курок.

Чоловіки все ще сиділи на ґанку, тільки замість цигарок мали тепер пляшку горілки, яку передавали між собою з рук в руки и робили по ковтку. Шмідт швидко пояснив їм, що нам необхідно — без респіратора його голос звучав чітко і зрозуміло, тож, навіть перебуваючи на підпитку, сусіди покійного второпали що від них вимагають. Один із них відділився від компанії і, шкутильгаючи, пішов у дім. Його ліва нога характерно ляскала, і хоча під штанами було нічого не видно, та я не мав сумнівів, що замість ноги у нього металевий протез старого зразка — ще один «пережиток» минулих років і тяжкої праці на заводі.

До внутрішнього дворика ми входили наче на мінне поле, та воно і не дивно. Біси хоч і вважалися дрібнотою, проте нашкодити могли сильно, про що нам нагадували спогади про хлопця з другого поверху. Варто було зробити крок у хмару смогу, як він окутав наші ноги так, що чобіт не стало видно. Двір, у якому простягалась ця хмара, виявився невеликим, не більше десяти метрів у довжину і стільки ж у ширину. Під взуттям рипіло скло і ще якесь дрібне сміття. Тут було дуже тихо, жодного звуку з вулиці чи самого будинку не долинало сюди, усе що можна було почути ― дихання: рівне — у Шмідта під маскою, та моє, гучне и глибоке, таке, що за милю б налякало будь-яку істоту у такому тумані. Однак наша ціль, поки що не подавала жодного натяку на життя.

— Я піду справа, а ти — зліва, — сказав Шмідт, зводячи курок свого револьвера і відходячи від дверей, що вже зачинилися за нашими спинами — хазяїн квартири, з виходом у двір мав пустити нас назад, як тільки з роботою буде покінчено. — Як побачиш, що щось ворушиться — одразу стріляй.

Я лише кивнув у відповідь і також підготував зброю. Цей спокій, тиша і хмара під ногами наганяла страхітливу атмосферу, нагадуючи затишшя перед штормом. Здавалося, от-от має гримнути блискавка, прогуркотить грім і щось станеться, з’явиться біс, тоді хтось із нас його пристрелить, і все завершиться: і ця брудна справа з невдалим викликом, і час чергування, і робочий день, і це напружене, неймовірно довге очікування. Та нічого не відбувалося. Крок за кроком ми просувалися двором, обережно ступаючи, напружені, в очікуванні нападу. Мені здавалося, що всі мої чуття були загострені, як ніколи, і якби те створіння видало хоча б звук, я зреагував би моментально.

Та звуку воно не видало. Я навіть не одразу зрозумів, що сталося. Боковим зором я лиш помітив, що щось величезне, виплигнуло зі смогу позад Шмідта, як дельфін вистрибує із води, тільки на відміну від того, це створіння виявилось значно кремезніше і зовсім не по-товариському налаштоване. Воно нагадувало кудлату дощову хмару і одночасно було швидким, як лісний звір, попри свої розміри. В дитинстві я бачив у зоопарку білого ведмедя, і за розмірами я міг би його порівняти з тим, що нападало на нас у цьому дворі. На те, щоб добряче його роздивитись, у мене не стало часу — потвора вискочила з туману і, поваливши Шмідта додолу, знову зникла у мареві, наче пірнула не в газову хмару, що ледве сягала мені колін, а у глибоку водойму.

Все те відбулося менш ніж за секунду, та я встиг побачити, як очі мого напарника наповнилися жахом, коли він, падаючи, зрозумів що саме з ним скоїться за мить. Шмідт не встиг вистрілити ні разу ― всі сім патронів, які мали забезпечити йому премію, так і залишилися у барабані револьвера, не принісши бідолазі ані копійки.

У мене спітніли долоні, і я ледве не випустив свого пістолета. Мені здавалося, що ноги скам’яніли, а час застиг. Якби не респіратор, я, мабуть, відчув би запах крові, котра заливала подвір’я і бризками розліталася навколо тіла Шмідта. Я чув як гупало моє серце, і як щось потойбічне, невідоме, розривало мого товариша, але я не міг зрушити з місця. Майже хвилину я не міг нічого зробити, а коли нарешті заціпеніння відпустило, я забув про те, хто я є, про те, що я на чергуванні і що тільки-но тут помер мій напарник. Все те було неважливо у той момент, коли я одним стрибком опинився біля дверей, через які заходив кілька хвилин тому, і щосили загамселив у них, заледве не ламаючи їх своїми ударами. До біса ту премію, до біса Шмідта, до біса й самого біса, що виявився ненажерою! У той момент мені просто не хотілося помирати!

Та мені ніхто не відкрив. Можливо, хазяїн злякався передсмертного крику Шмідта, а, можливо, ще чогось, та двері залишалися замкненими, відрізаючи мені єдиний шлях до відступу з цього пекла.

Коли сили, аби бити кулаками закінчилися, я збагнув одну річ — чавкання припинилося. Я не міг точно сказати, зіграла тоді зі мною жарт уява чи ні, та тепер мені здавалося, що вся ця хмара під моїми ногами — жива і ворушилася, що вона не стояла, як звичайний смог на вулицях міста, а пливла, хвилювалася, як поверхня моря. І десь там, під тією хмарою, як під водою снують акули, ховався біс.

Я все ще тримав у руці револьвера, коли чудовисько стрибнуло на мене із хмари. Велетенський, дійсно розміром з ведмедя, кудлатий сірий пес з довгими брудними іклами — на них я встиг помітити кров. Постріл прогримів серед кам’яних стін так, що шибки на вищих поверхах задрижали. Я випустив патрон, не задумуючись і не цілячись, намагаючись лише захистити себе від потвори.

У першу мить мені здалося, що я промазав і лише налякав біса — він все ще летів на мене у стрибку, та у наступну мить він якось дивно змінив траєкторію і замість того, щоб вгризтися мені в горлянку, гепнувся назад у хмару прямо під моїми ногами. І я міг поклястися, що примара розтанула у тій хмарі, як сіль у воді. Хвилю потому чудовисько знову з’явилося, тільки тепер за кілька кроків від мене, і тоді мені стало видно, що у його грудях світиться наскрізна діра. На якийсь момент я подумав, що ще кілька пострілів — і з цією потворою буде покінчено, навіть зумів прицілитися, але за секунду ця надія розбилася вщент. По всьому дворі, одна велика хмара смогу стала розбиватися на менші та більш концентровані, які набували обрисів велетенських псів. Не встиг я отямитись, як десяток, а може і більше, собак оточили мене, скалячи зуби і збираючись пошматувати.

Тоді я подумав, що це — кінець. Патронів зосталось лише шість, а створінь зі смогу — набагато більше, та й навіть після прямого попадання срібним патроном, вони все ще були здатні на те, щоб рухатись, а значить і нападати.

— Господи, врятуй мене, — прошепотів я тоді, тремтячими руками направляючи зброю то на одну, то на іншу тварюку, що повільно оточували мене, змушуючи притискатись спиною до замкнених дверей. У думках я знову почув те огидне чавкання, хруст і крик, повний жаху і болю. Біс, чи біси, підступали все ближче, скорочуючи відстань і беручи мене у кільце. Скільки б я протримався проти них? Не більше як хвилину, це точно.

Та мені так і не довелося вступити у бій з тими створіннями. Замок рипнув, і я впав у відкриті двері, валячи з ніг чоловіка, що стояв за ними. Не втримавши рівновагу, я на мить втратив орієнтацію у просторі, а як знову зрозумів де знаходжуся, наді мною промайнуло сіре, кольору смогу, хутро велетенського звіра, що перестрибнув через нас, завмерлих на підлозі, і блискавкою чкурнув на вулицю. Він був один, всі інші просто зникли: коли я піднявся, у дворі вже було порожньо — ні собак, ні густої хмари. Сидячи там, на підлозі, і потроху звикаючись із думкою, що мене врятовано, я розумів, що вперше за майже тридцять років намочив штани.

Чоловіки, що сиділи на ґанку і бачили як створіння вискочило з дому, казали, що як тільки те опинилося на вулиці, подув вітер, і воно, наче дим від цигарки, розвіялося в повітрі.

Що саме спромігся викликати Марко Зелений ми так і не дізналися — якісь державні спеціалісти приїздили потім оглядати ту пентаграму, але нічого так і не змогли сказати. Його та Шмідта поховали в один день, а мене відправили у відпустку на цілий місяць, протягом якої, я мало не спився. І, як би я не намагався згадати про свого колишнього напарника щось хороше, всі спогади перекрив той останній його крик, що пролунав із сірого густого смогу у брудному внутрішньому дворі будинку з сірими стінами. То був крик, повний жаху, що я ніяк не можу пов’язати із завжди спокійним обличчям свого колишнього напарника ― крик, що захлинувся у крові, мерзенному чавканні і хрусті кісток.

З того часу пройшло вже кілька років, мене перевели в інший відділок, дали нового напарника і вже майже забули про той випадок з бісом… Та я досі не виходжу на вулицю у дні, коли на місто опускається смог, бо впевнений — те створіння і досі там, розгулює у хмарі вихлопів, полюючи на людей.