Проводи

Різкий порив вітру ляснув по обличчю, зашарудів газетою, яку притискали до столу судки з нарізками, котлетами та голубцями. Пластиковий стаканчик злетів на землю, покотився мертвою травою і вперся в цегляну основу пам’ятника.

Сашко підскочив його підняти, але старший брат зупинив.

— Хуй із ним.

— Не лайся на гробках, — зашипіла баба, сильніше напинаючи хустку. Помережані судинами плями на вилицях та носі почервоніли ще сильніше.

Костя закотив очі, дістав з кишені шкірянки цигарки та закурив. Витягнув із плетеного кошика ще один стаканчик, плеснув у нього лимонаду і простягнув Сашкові. Той притис ним край газети, який теліпався на вітру, наче обірваний парус.

— Чи вже батюшка пройшов? — забідкалася баба.

— Без нього буде.

Костя потер зап’ястком голеного лоба. Цигарковий дим поліз до Сашка й той повів носом, вловлюючи дорослі запахи.

— Ну давайте поминати чи що.

Костя взяв пляшку горілки й відпрацьованим жестом скрутив їй шию.

— Ну куди, тільки сіли, — прогарчала баба, усміхаючись до сусідів, які проходили повз. — Христос воскрес. Дочекаємося батюшку. Ще й покладене не полежало як слід.

— Хуйня це.

Брат налив собі горілки, зі смаком випив та заїв тонким шматком ковбаси. Сашко й собі потягнувся до нарізок, розкладених по колу акуратними блідо-рожевими овалами, але отримав від баби по руці.

— Не лізь! Зачекаємо, коли й усі.

Сашко глипнув на брата, але промовчав. Той, звузивши темні очі, дивися на вигравійоване зображення батька, який спирався рукою на Мерседес. Вгорі пишного пам’ятника з червонястого граніту тріпотів пов’язаний новий рушник. Маленька паска, оточена жменею цукерок, притискала серветку до масивної плити.

Низькі темні хмари нависли над кладовищем. Яблуні, висаджені за огорожею, набубнявіли, спокусившись ранньою весною. У повітрі висів гіркий запах могильної землі та степової трави.

— Ой, горе-то яке, — заголосила баба, звертаючись до пам’ятника. — Якби ж то Микольчик встав та подивився на синів.

Вона втерла кінцем хустки дрібні сльози. Сашко шморгнув носом і з острахом поглянув на могилу батька, наче боявся, що той зараз звідти вилізе. Костя цикнув зубом, ловко сплюнув на витоптану стежку й налив ще горілки.

— Тоді все було б по-іншому. Усі Миколку поважали, на похорон сто людей прийшло, не менше. Мене ображати не давав. А зараз…

— Та хто тебе чіпає? — Костя ліниво подивився на велику родину, яка проходила повз.

— Мати ваша, — зашипіла баба. — Все їй не так, усе їй не те. Скинула своїх дітей, наче мені турбот мало, а сама в Італію здиміла.

— Робе вона там, — несміливо встряв Сашко.

— Знаємо, яким місцем робе, — відрізала баба. — Воістину воскрес, — кивнула вона до старої сусідки, що згиналася ледь не до землі. — А ви батюшку не бачили?

Стара у відповідь хитнула головою і щось зашамотіла.

— Та чи його сьогодні не буде? — стурбовано озирнулася баба.

Вона витягла із торби замотані в серветку коричневе яйце та кілька цукерок і простягнула старій.

— Пом’яніть мого Миколку.

Стара прийняла дар, заскрипіла й почовгала далі.

— Ой, горе-то яке, горе. Що ж робити?

— Їсти, — сказав Костя, наколюючи виделкою голубця й повністю запихаючи його до рота.

Сашко ковтнув слину й подивився на бабу.

— Я про інше. Що з Олькою робити?

— Хай робе, що хоче, — відповів Костя, працюючи щелепами. — Хоче, нехай залишає, мене не їбе. То її проблема.

— Байстрюча бігатиме, куди це. Потім на аліменти подасть. Сусіди мені всі кістки перемиють, прости Господи. Не була б дурна, то аборт зробила.

Костя не відповів, наливаючи собі горілки.

— Де ж це батюшка? — баба важко піднялася з облізлої лавки, спираючись об стіл, й закрутила головою. — Куди ж це годиться?

— А можна?.. — несміливо запитав Сашко, показуючи на їжу.

— Та їж, що ж поробиш.

Малий схопив холодну котлету й почав жувати, гучно плямкаючи. Потім заходився чистити коричневе яйце, притримуючи шкаралупу від вітру.

— В місто поїду, — сказав Костя, сито відригуючи.

Він узяв із пачки цигарку й закурив, затуляючи долонями вогонь сірника.

— Куди? — зойкнула баба.

— Нема чого тут робити. Там влаштуюся.

Сашко подивився на старшого брата, розкривши рота. Його витрішкуваті блакитні очі розширилися від жаху та захоплення.

— А я тут сама все тягтиму? Конюшня ось-ось завалиться, колодязь обмазати треба, кому ж його робити?

Костя видихнув дим і сплюнув під ноги.

— Завтра з Кабаном поїду. Склади мені у дорогу щось пожерти.

Баба вдарилася в сльози, ховаючи обличчя в розпухлі долоні. Сашко поглянув на неї й несміливо погладив по плечу.

— Он де твій батюшка, — кивнув Костя в бік входу на кладовище.

Загуло, заспівало, задзвеніло. Чималий гурт людей сунув у їхній бік.

Попереду йшов опасистий батюшка; молодий, з куцою бородою. Він махав кадилом, розганяючи густий задушливий дим, і басив. За ним тоненько підтягували співці. Підлітки несли великі плетені кошики з пасками, ковбасами та цукерками. Раз по разу хтось хапав за рукав диякона, совав у руки й шепотів. Диякон непомітно скеровував батюшку до потрібного пам’ятника, де той зупинявся і кілька хвилин голосно наспівував псалми. У кошики сипалися підношення.

Баба скочила на ноги, кинулася до диякона, перехрестилася, простягнула йому тісно скручені купюри й гаряче зашепотіла на вухо. Той кивнув і пішов за батюшкою.

Церковний натовп підійшов до них. Забрязкало кадило, розкладаючи в холодному повітрі клуби білого диму. Жалісливо заспівали співці. Серед них виділялося ліричне сопрано молодої дівчини. Вона поглянула на Костю і в її голосі задзвеніли сльози. Закривши обличчя руками, дівчина відвернулася, майнувши білявою косою до пояса; урізаний хор продовжив співати «Смертю смерть подолав». Костя відкрито й насмішкувато дивився на дівчину, затягуючись цигаркою. Баба поспішно накладала заготовлені з дому пакунки з їжею в повні кошики, які тримали змокрілі служки.

Батюшка з почтом рушили далі. Їхній спів розчинявся в прозорому повітрі.

— Ой, як добре, — зраділа баба. — Тепер усе, як у людей.

Вони сіли похапцем їсти та пити. Сашко кусав холодне яйце, вмочав його у сіль у сірниковій коробочці, заїдав ковбасою та солодкою паскою.

— І правильно робиш, що їдеш, — сказала баба через якийсь час. — Тут тебе ніщо не чекає, а в місті дивися, та й зачепишся десь, шанованою людиною станеш, як твій батько. Бо тут он ходять усілякі, жити тобі не дадуть.

Пов’язаний рушник ляскав кінцями по червонястому пам’ятнику.