Гамір чисел

Р.1 Мистецтво бігу

-Семенівна, я ще встигаю.

- Та йди вже. Ті змагання вічно поки почнуться. О, Коля, візьми Арінку. Сюжет пропадає для першої шпальти. Ага.

- Я вже, от зібрана вся. От, ще свою ручку, знайду.

- Арінку? Цю визначну журналістку? Я, простий водій? Та, залюбки. Тільки не розкривай всіх брудних секретів мого Ланоса. Є там пара темних плям на кріслі, про які світу ще знати не варто.

- У неї інше на умі. Написати про біг на першу шпальту. Біг! У газеті! За 20 років такого не було. Хіба… зажди. Якось міліціонери гнались за хабарником через усе місто. Розбили 2 машини і збили сміттєві бачки. Як у боулінгу, шкода слова тоді такого не знали. А, прізвище водія було Черепаха!!! І ми такі, на першу шпальту фото цих героїв і напис: «Справжні Ахіллеси!»

- Це ти придумала? Гєній. А вони про загадку певно і не чули? Подзвонили і подякували? -Так. Ха-ха. - Аріна, я тобі свою подарую. Не Паркєр, 5 гривників стоє, але пише. Що ще треба?

- Я вже все. План писала.

- План. Коля, ти чув? П-л-а-н. Тиба як старається. Но я все вичислила вже. Хто працює до упаду, тим в столицю дуже нада! Я права, ж так? Аріна, ти люта перфектціоністка, яка зараз запізниться, хоча ніжки у редакції найшвидші. Валіть вже!

Дісталися швидко, а Семенівна завжди права. Ще не починали. Якась шишка певно запіздала на це свято постукання кросівками об асфальт. Спортсмени нервово тупцяють збоку, вже по другому колу розім'ялись, а про старти і не чути. Це добре, зараз і візьме інтерв'ю. Спочатку у голови міської федерації Івана Туливітра.

Той не чекав уваги від ЗМІ. От не до бігунів. Ніколи. Ще й відтакої гарної журналістки. Шкода, застарий. Іван Батькович не зчувся, як ціпка панянка витягла усе: про федерацію, плани, проблеми та фаворитів сьогодні. Чомусь він усе розказував і показував: техніку, і про взуття, таймінг, каденси, підкачку м'язів. Ну, вона про це питала. Загалом. Але він перебував на змаганнях федерації, де все залежало від нього, а думав про цю журналістку. Ох, і вміла втиратися у довіру! Та і бігом займається, пристойно як на любителя. Добре, що як накалякала в блокнотику, пішла. Раптово, як і з'явилась.

Загальна картина Аріні така, як і чекала. Бігаємо як можемо.Грошей на розвиток не дають. Ні, з цього першу шпальту не намалюєш. Може щось на змаганнях додасть перчику?

О, почалося. 09.22 год. Ну да, ну да. Як там фаворити дідусика виграють чи ні?

Не виграли. Серйозно. Сильні, треновані, захвалені Туливітром машини для бігу не впорались. Усі призові місця забрали учні релігійної общини раелітів. Вони бігали у кожній категорії і сліпучо-білі плями їхньої форми завжди першими долали фініш.

Туливітер аж змарнів, так грандіозно рознесли його вихованців. Перед керівництвом. Хрен пойми яким, але

керівництвом. Його знімуть. Мабуть вже завтра. Він навчив їх всього, що знав. Але виявилось замало. І ще журналюга ця

припхалась. Смоли б їй під підошви!

Про поразку тепер дізнається все місто, ні - вся країна. Самогубство? Як це має зробити бігун? Бігти, доки не відмовлять органи? Вмерти гідно як перший марафонець. Це вийде швидко, він ж бо спринтер.

Журналістський нюх підказував Аріні копати далі. Дивний уцих раелітів автобус. Вікна затоновані. І діти, їх більше п’ятдесяти, а сидять тихо. Вперше таке бачить. В метрі від неї, а не чути нічого.

Ні «дай телефону… туалет… я також хочу чіпсів…а мене Мішка вдарив…а вони не хочуть зі мною грати… хочу попіпі…попитки».

Біля входу стояв тренер. Молодий, високий,

стрункий. Ідеальна білизна спортивного костюму та бездоганних зубів сліпила очі та запускала череду грайливих неконтрольованих думок. З під лівого рукава на кисті виглядав витатуйований дракон. Аріна хвильку полюбувалася, насварила

себе за витівку, ще раз глянула на блискіт усмішки і відразу собі пробачила.

Журналістка запиталася в чоловіка про інтерв'ю, той радо згодився. Тему релігії Аріна вирішила не чіпати принципово. Ця секта давно у місті, її адепти видавались напрочуд тихими і спокійними людьми. А найголовніше, вони не приставали ні до кого з релігійними питаннячками, чим сильно вигравали. Але

якась та й ангажовувальна діяльність та й була. Має бути. Треба все вияснить.

- Я Аріна Бачваровська, журналіст газети «Ранкові істини». Як мені до Вас звертатись?

- Старший брат Ендрій, для мирян Енд.

- Хм. То який секрет Ваших учнів, Енд?

- Віра ....

«Оце так не поговорили, називається», – поспішила Аріна.

- …в перемогу, духовна робота над собою і тренування.

- Поки що Ви розповідаєте як звичайний тренер. А як щодо режиму? Як у Вас виходить змусити їх до всього, зацікавити тренуватись?

- Вони самі. Просто хочуть стати найкращими.

- Не у всіх це спрацьовує. А яка робота над собою у дітей? Ви що їх муштруєте?

- Ні, вони слухають Вчителя і розуміють чого хочуть. Самі.

- Я розбираюся в тому, отих постарше я вже і не пережену. Вас послухати, діти самі навчились бігати як олімпійці.

- Майже. Хочете покажу? На місці.

- Я вже думала і не запросите.

Автобусом вони доїхали до гори, яку підпирало оточене жовтим профлистом поселення раелітів.

Автобус заїхав всередину і зупинився відразу за воротами. 12 будинків-клонів стояли колом.

По території гарні незнайомі дерева з великими білими квітами.

Аріна з усім журналістським запалом розглядала територію.

Гармонія помічалася абсолютно у всьому. На мить їй здалося, що отак і мають жити люди: без штовханини, у тиші. Діти і ще більше вразили Аріну, адже розійшлися по будиночкам без жодного

слова.

Тишком відправила смс шефині, що знайшла просто бомбічеський матеріал.

Пролунав дзвін і тренер запросив її на обід.

Скромна смачна їжа і приємне мовчання мали навіювати спокій, але щось було не так. Може це і типічне жіночне бажання влаштувати все тут своїм чином.

Пообідавши усі зібрались під навісом та Енд заспівав під гітару якихось пісень. Якихось, бо на незрозумілій мові, але Аріні сподобалась їх миротворча мелодійність. Одне слово як

нашенське лише розчула, з тих що повторювались: «Славім, Славім…»

Потім діти тренувалися. Божевілля. Діти мали зморитися на змаганнях, а бігали як свіжі і повні сил. Після фізкультури співи і сон.

- Аріно, ви все ще не вірите, що діти можуть так запросто швидко бігати?

- Ні.

- Правильно, я Вам щось зараз покажу, як пообіцяєте не лякатись.

- Хто я? Не на ту натрапили.

Енд дістав гарну маленьку книгу з чорною пустою палітуркою і короткого ножа. Знайшовши потрібну сторінку, він залишив книжку на столі розкритою.

Вітер дражливо грався довгою чупринкою дівчини, але не чіпав тих сторінок.

Тренер став поруч. Він швидко закатав штанину і провів вздовж лезом по нозі під коліном біля тату з молотом. Рана сильно

закровила, але Енд не реагував. Він бережно взяв книгу і кілька разів прочитав:

«Я по образу і подобію бога,

рани зціліться,

болю нема…».

Моторошно, але очей не відвести. Рана вмить загоїлась. Енд спокійно собі сів поруч.

- Ого. Починаю вірити в дива. А чий це вірш?

- Нашого Майстра. Розказати про нього? Ніхто, крім раелітів про нього не знає.

- Звісно так.

- Він ріс у звичайній сім’ї. В 13 років почав голосно стогнати у сні. Батьки водили по гадалкам, церквам, але марно. Якось він

написав вірш і його руки почали світитися, спочатку слабо, але чим більше писав, то більше і сіяли. Його поезія по різному діяла

на людей: одні сміялись, інші засмучувались. Ті, що на душі тримали тяжкі гріхи, неспинно фізично страждали. Одного разу

він вийшов за хлібом і поганці йому помстилися.

Місцевий вуличний авторитет з дружками налетіли з дубінками, кастетами і поламали спочатку святі руки, а потім все

інше. Скривавлений, буквально увесь зломлений, він мав впасти у відчай, волати по допомогу, про біль, проклинати світ, а він -

написав вірша, цього самого. І зцілився, і не тільки. Зцілились нападники і ватажок, який більше вже ніколи не ображав людей.

До цього усі знали ватажка як Молот.

- Але ж….

-Так, це я. Ми усі стали учнями Майстра. Він розказав усе про цей світ, і відтоді ми живемо окремо тут, від інших, яким не дано осягнути Істину.

- А Майстер ще живий?

- Так, він поруч у безпеці.

- Він переховується?

- Забагато хто хоче його вбити.

- Ну, я не хочу. Лишень дізналась про нього.

-Почитаєте вірші?

-Давайте, я сама писала колись. Як на мене не дуже, але хвалили.

М’яка шкіри палітурки гріла руки, рими оксамитовими солодощами танули на очах і вже проникнувши у мозок викликали бурю приємних образів.

Цей Майстер заслуговував на визнання, на місце в підручниках шкільної літератури, а ховався за високим парканом далеко за містом. Нога ще зранку боліла після вчорашнього тренування, а зараз перестала.

Самонавіювання чи що? Або може і справді вірші чарівні?

- А як побачитись з ним?

- А Ви не спричините йому зла?

- Ні, Ви що. Я журналіст, а не …

Енд різко підвівся та протягнув руку, Аріна погодилася і рішуче прослідувала за ним.

Вона дивувалась своїй безстрашності, хоча це вже скидалося на божевілля. Просто ті вірші, якісь такі гарні, щирі. Їм хочеться вірити. Пара підійшла до печери, величезний вхід до якої сховався за найвищим будинком і залишався непомітним аж поки не підійдеш впритул.

Хід розходився навсібіч безліком

пронумерованих від одного до десяти ходів.

Зелена двійка, червона шістка, помаранчева вісімка, знову двійка. Невловимим для інших синестетичним світлом її друзі - цифри освітлювали темні коридори. Це вада чи суперздатність, коли цифри з тобою так гомонять? Аріна не знала, хоч і жила з графічно-кольоровоют синестезією скільки себе пам’ятає. Одне ясно, свій шлях крізь

потьомки вона запам'ятала надзвичайно точно.

Минуло кілька хвилин і Аріна інтуїтивно вже чудово орієнтувалася і чітко передбачала куди вони зараз підуть. Теж якась магія. Або мозок паралельно від свідомості вирахував

закономірність зміни чисел або кольорів. Або це все сила мудрості майстра, що пробивалася крізь стіни і манила до себе. От білі з золотистою ручкою двері. Такі ставлять на дорогих будинках у серіалах про багатосерійні сльози багатіїв.

-Заходьте, я лишаюсь тут, але пам’ятайте про повагу до Майстра.

Вона різко відкрила двері та побачила на високому дерев’яному кріслі чоловіка з довгою, густою, сідою бородою.

Попри стіни стояли дві довгі дерев’яні лави. Поруч з кріслом стояв високий столик з товстим списаним зошитом.

- Майстре, доброго дня. Я Аріна Бачваровська, журналіст газети

«Ранкові істини». Хочу поговорити про ваші вірші. Вони чудові.

- Присядь дитя. Не спіши. Це не тільки з розмовою, у очах твоїх я бачу забагато прагнення встигнути все і зараз. А це не можливо, ми лише люди. Ти не думала над цим?

- Я? Певно.

- Ще бачу думки про хворобу в твоїй голові і страх комусь це розказати.

- Звідки ви…?

- Хто вона?

- Подруга, у неї рак. Їй ніяк не стане краще.

- Тому, а не через вірші ти тут. Чи хочеш послухати про вірші?

- Так, ви зцілились самі і можете дарувати це людям. Я хочу знати ціну зцілення!

- Ціна проста! Впустіть вірш у свою суть, дозвольте розбурхати душу і він її вже ніколи не покине. Минуть роки медитацій поки

навчишся такого. Це найскладніший з шляхів. Але ти можеш зцілитись миттєво, а головне почати зцілювати.

- Я готова до всіх навчань, які потрібні.

- Є один спосіб, що все прискорює. Треба проковтнути зернятко з дерева Істини, їх ти бачила на дворі.

- Це небезпечно?

- Так, істину дізнатись завжди небезпечно. Та й фальш покидає тіло лише з нестерпними фантомними болями.

- Я спробую.

- Ось на ослінчику візьми зерно і воду.

Аріна застигла вагаючись. Це точно божевілля, але вона прийняла дарунки Майстра. Зернятко в руці як звичайна коричнева квасолина, але побачене зцілення затуманювало розум. Мусить спробувати.

Три секунди в руках і долоню почало зсередини обпікати колючим теплом зернини. Аріна завагалася, що їй робити. Не випити зараз, і вона образить майстра. Випити – відібрати шанс на спасіння у подруги.

- Я бачу сумнів в твоїх очах дитя. Не бійся. Воно подіє не відразу, але коли Істина візьметься за тебе, ти це відчуєш і коли не пожалкуєш про зроблене.

Аріна приклала руку до рота та ознаменувала ковтком води свій майстерний трюк з переховування зернини між пальцями. Мить і в кімнаті стало душно, її ноги підкосились і вона впала на підлогу. Зерня все ще надійно трималося об перстень з середини зжатого кулака.

В кімнату забіг Енд:

- Я думав вона міцніше буде. Спортсменка як не як.

- Зерня перетворення Істини по різному діють. Дай їй шанс і трохи часу.

- Що з нею зараз робити?

- В лазарет її. Тільки приберіть все там спершу.

- Як гадаєте, ми її перетворимо?

- Не сумніваюсь. Поезія вже проклала в її душі необхідні стежини.

Енд мов пір’їну поклав дівчину животом на плече і вийшов з обителі Майстра.