Глава 1 Алея

Нова оселя нерідко віщує нам зміни на краще, особливо коли ти молодий і відтепер маєш клаптик власного простору звідки й розпочнеться твоє незалежне життя…

Вікторія неквапливо крокувала прибудинковою алеєю повертаючись із супермаркету, тримаючи у руках важкі пакети з продуктами. Забагато, як на дівчину, що мешкає сама, втім доволі раціонально, аби закупившись на тиждень забігати до крамниці лише за найнеобхіднішим.

Довгоочікуваний вечір п'ятниці зазвичай дарує нам відчуття маленького свята, коли попереду два вихідних, які можна цілковито присвятити власним справам, або ж просто відпочити.

Проходячи біля кам'яної брили, Віка на кілька секунд зупинилася. Цей велетенський сірий камінь виглядав щонайменше дивно, враховуючи, що розмістився він поряд із пішохідною доріжкою, навпроти житлового комплексу до якого нещодавно переїхала Вікторія. На шорсткій поверхні було закріплено велике серце, що зовні нагадувало блискуче дзеркало за скло якому слугував ідеально відшліфований метал.

«Добро може творити кожен» - майорів сріблястими літерами напис, викарбуваний на пам'ятнику волонтерам.

— Може, але чи завжди робить? — пошепки мовила Віка задумливо споглядаючи на блискучу поверхню.

У незвичному дзеркалі Вікторія бачила красиву молоду жінку з довгим темним волоссям на тонких губах якої на мить промайнула сумна посмішка. Щирий погляд чарівних карих очей схоже і дійсно вірив у забутий для багатьох зміст викарбуваних слів.

Віка зробила крок, збираючись продовжити свій шлях, аж раптом відчула на собі чийсь погляд. Неквапливо озирнувшись, дівчина побачила чоловіка у довгому чорному пальто, що сидів на дерев'яній лаві, споглядаючи у її бік крізь напівтемряву затінку. Центральна алея добре висвітлювалася ліхтарями, але місце де перебував загадковий незнайомець, заховалося під високим деревом, що своєю кроною частково перешкоджало штучному світлу.

Вікторії здалося, що на чоловікові були темні джинси й чорні шкіряні туфлі, які у поєднанні з довгим пальтом складали враження представника бізнесу. Не вистачило лише сорочки, яку не менш гармонійно замінила темна футболка. Чорне, коротко підстрижене волосся і доволі міцна тілобудова, що її частково приховував темний одяг, мимоволі спонукали виказати у своєму власникові людину, що має відношення до військової служби, або як мінімум товаришує зі спортом. Таємниця - лише колір очей, що їх приховувало тьмяне світло вуличного ліхтаря. Втім, яка різниця. І чому він так дивитися?

Напівтемна алея не ліпше місце для пошуку знайомств та й взагалі, попри гарну зовнішність Віка мала сором'язливий характер. Зазвичай вона одразу давала зрозуміти, що немає бажання заводити розмову з незнайомцями. Але цей пан схоже й не мав наміру залишати своє місце, лише мовчки дивлячись у її бік. В наш час це поступово стає рідкісним явищем, оскільки більшість із нас усе частіше спрямовують зосереджені погляди до сучасних гаджетів, навіть, якщо наразі у цьому немає життєвої необхідності.

Здавалося ті кілька секунд, що Вікторія дивилася у напрямку загадкового чоловіка тривали куди довше і зніяковівши, дівчина відвела очі, квапливо рушивши бруківкою тротуару.

Підійшовши до під'їзду, Віка зауважила пару, спортивних мотоциклів. Напевно вона ніколи в житті не зважилася сісти на залізного коня, але зовнішній вигляд цих красенів і справді зачаровував. Яскравий жовтий колір першого та не менш привабливий, насичено-червоний для його супутника, підкреслювали масивні вигини спортивних мотоциклів. Залишилося лише позаздрити, хтось з її сусідів вміє по-справжньому відпочивати не боячись додати до буденного життя справжнього адреналіну, нехай і вкрай небезпечного.

Вікторія на мить озирнулася, помітивши, що силует дивного чоловіка ще й досі перебуває на лаві, втім погляд його наразі був спрямований кудись вгору. Напевно він чекає на свою майбутню супутницю, котра також мешкає у новій багатоповерхівці. З цими думками Віка увійшла до під'їзду і скориставшись ліфтом вже за лічені хвилини опинилася на одинадцятому поверсі. Залишивши кабіну, дівчина підійшла до вхідних дверей власної двокімнатної квартири. Нарешті вдома…

Напружені руки опустили пакети на холодну підлогу, але шукати ключі від оселі Віка чомусь не поспішала. Несподіване бажання поглянути на місто з висоти, що його бачать птахи взяло гору над утомою. Панорамні вікна квартири в якій мешкала Вікторія, були спрямовані у двір, втім довгий балкон до якого можна було потрапити зробивши декілька кроків сходовою клітиною відкривав очам куди цікавіші краєвиди.

Віка залишила пакунки, рушивши до відкритого балкону, зупинившись поруч із металевими поручнями. Теплий літній вітер, що раптово промайнув повз будинок, грайливо розбурхав пасма її довгого, темного волосся. Сучасне місто вже замайоріло чисельними вогнями далеких вікон і спалахами рекламних оголошень. Віка подивилась вниз, побачивши біля під'їзду вже знайомі оку мотоцикли, що терпляче чекали на своїх власників. На лаві навпроти пам'ятника було порожньо, вочевидь пан у чорному вбранні таки дочекався свою даму.

Наостанок, Вікторія ще раз поглянула на вечірній міський краєвид і рушивши до вхідних дверей, занурила руку до шкіряної сумочки у пошуках ключів від квартири. Злегка нахилившись до замкової щілини, Віка зауважила, що двері прочинені…

Вона добре пам'ятала, як вранці зачиняла їх на обидва замки, після чого поклала ключі до сумочки, вирушивши до приватної клініки у якій працювала. Заходити в середину було лячно. А що, як вона просто забула їх зачинити? Другий рік без відпустки й хронічна перевтома, яка усе частіше бере своє. Здебільшого лікарі радять нам приділяти час для належного відпочинку, самі ж натомість далеко не завжди дотримуються власних рекомендацій.

А нехай! Якщо у помешканні й побували крадії, навряд хтось при здоровому глузді чекатиме допоки господар повернеться з роботу вчинивши ґвалт.

Віка обережно прочинила двері зробивши крок у темряву коридору. Напевно більш доречним було увімкнути світло, але Віка обрала складніший шлях, навпомацки просуваючись у напрямку великої кімнати. Нарешті діставшись своєї цілі, Вікторія простягнула долоню, аби натиснути клавішу на стіні, але не встигла…

Несподіваний спалах підсвідомості на мить відтворив перед очима чітку картину. Усі речі, що перебували у вітальні були хаотично розкидані. Хтось невідомий, одягнений в довгий коричневий балахон із каптуром на голові нечутно порпався в шухлядах. Неподалік, розкинувшись у м'якому кріслі сидів другий з незнайомців в схожому вбрані, що пильно дивився перед собою.

Дивна, божевільна мара зникла так само раптово, як миттю раніше спалахнула в уяві, залишивши по собі непідробне відчуття жаху. Пальці застигли у повітрі, не кваплячись впускати до кімнати штучне світло. Напевно Віка й надалі перебувала б у заціпенінні, якби посеред вітальні раптово не спалахнули дві яскраві цятки червоних очей.

Зірвавшись із місця, Вікторія чимдуж побігла темним коридором на диво не перечепившись через пару кросівок. Здавалося надалі руки діяли самі по собі. Неначе куля, Віка промайнула знайомий поріг, миттєво закривши по собі броньовані двері. Нижній замок спрацював автоматично, що надавало дорогоцінні секунди переваги.

Безперервно тиснучи на кнопку ліфта, Вікторія не одразу зрозуміла, що розсувні двері вже готові пропустити її всередину. Наразі кожна мить здавалося перетворилась на вічність. З-за дверей квартири щось зашурхотіло, жахливий незнайомець шукав спосіб, аби вийти назовні.

Заскочивши до кабіни, Віка тремтячими пальцями натиснула одиницю, після чого сріблясті дверцята легко зачинилися і кабіна одразу рушила вниз. Здавалося ліфт їде, як ніколи швидко, але Вікторія ще не знала, що власник червоних очей вже стоїть по інший бік її вхідних дверей...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.