Шкатулка містера Ейбрамсона

Сер Реджинальд Ейбрамсон пішов з життя внаслідок нещасного випадку. Останні півроку цей поважний джентльмен провів у справах в Лондоні. Досить далеко від рідного Конінгсбі, де на нього чекала дванадцятирічна донька Елізабет.

І ось він повернувся, аби лишитись назавжди. У супроводі молодої дружини, тепер вже, на жаль, вдови. Містер Ейбрамсон зустрівся з Джулією через місяць після прибуття у столицю. Це було кохання з першого погляду. Вони зрозуміли, що хочуть бути разом до кінця. Через три місяці Реджинальд та Джулія одружились.

Чоловік мріяв познайомити місіс Ейбрамсон з донькою та молодшою сестрою, але досі не мав такої нагоди. Знайомство відбулось під час церемонії прощання, де Джулія Ейбрамсон показала себе справжньою леді. Особливо вона припала до душі Керолайн, молодшій сестрі загиблого.

У просторому кабінеті маєтку Ейбрамсон зібрались найрідніші хазяїну люди: сестра, донька, вдова, а також давній друг родини містер Артур Галагер. Оскільки справа стосувалась неповнолітньої дитини, у кімнаті також був присутній представник закону, констебль Максиміліан Бейкер. Нотаріус щойно оголосив останню волю Реджинальда Освальда Ейбрамсона.

Ніхто не наважувася порушити тишу, тільки Керолайн кидала співчутливі погляди на Джулію та Елізабет. Її брат не встиг внести дружину в заповіт, але все одно жінка мала право на частину спадку. Керолайн ніяк не могла визначитись, за кого зараз хвилюється більше: за юну племінницю, або нову знайому, яка вже встигла її зачарувати.

— Не хвилюйтесь, будь ласка, — тихо заговорила Джулія. — Я не претендуватиму на ваш чудовий будинок. Від грошей та частки бізнесу я також відмовляюся. Все що мені потрібно, це шкатулка, яка мала велике значення для мого любого Реджи. — Вона підняла очі на Керолайн у прагненні вибачитись за цю зухвалість: — Це мав бути мій весільний подарунок…

Містер Галагер спілкувався з нотаріусом, інші чекали своєї черги. Джулія несвідомо водила пальцем по краєчку столика, на якому лежали особисті речі містера Ейбрамсона, привезені з Лондона. Задумливо узявши до рук флакон вишуканих парфумів, жінка тихенько зойкнула.

— Місіс Ейбрамсон, з вами все добре? — делікатно торкнувся її ліктя констебль Бейкер.

— Так, дякую, все добре, просто… — тихий голос Джуліі затремтів. — Цей аромат був на мені, коли ми з Реджи… містером Ейбрамсоном познайомились. Він знайшов парфуми для мене, але подарувати так і не встиг…

Розхвилювавшись, Джулія випадково натисла на розпилювач. Кімнатою поплив ніжний аромат мадагаскарської ванілі. Досі місіс Ейбрамсон добре трималась, але це стало останньою краплею. Очі жінки наповнились сльозами, вона похитнулась, шукаючи прихистку у найближчої людини, якою виявився констебль Бейкер. Ніяково обійнявши жінку, він простягнув їй носову хустинку.

За кілька хвилин Джулія узяла себе в руки і, вибачившись за нестриманість, відійшла до нотаріуса підписати папери. Максиміліан Бейкер підійшов висловити співчуття юній міс Елізабет. Обличчя дівчинки мало здивований вираз, здається, щось її сильно збентежило. Нотаріус пообіцяв за тиждень владнати формальності й на цьому присутні розійшлись.

Дежавю — підходяще слово, аби описати наступну зустріч. Для повної картини не вистачало лише констебля. Щойно Керолайн подумала про це, двері відчинились і в кабінеті з’явився Бейкер.

— Місіс Джулія Ейбрамсон, вас заарештовано!

Джулія підняла на констебля бездонні сірі очі:

— М-мене?

— Так, місіс Ейбрамсон, вірніше міс Мері Анабель Граймс!

Вираз обличчя “Джулії” миттєво змінився. Зверхньо-насмішливий погляд, зухвала напівпосмішка — перед ними була зовсім інша людина.

— Визнаю, я вас недооцінила, констеблю. Де я прокололась?

— Парфуми.

— Парфуми? — здивовано підняла брову міс Граймс.

— Саме так. Покійний містер Ейбрамсон не виносив запаху ванілі.

— Ага, дівча почуло нашу маленьку бесіду, — жінка блиснула очима у бік Елізабет, після чого всміхнулась до констебля: — Що ж, не смію вас більше затримувати.

Бейкер вивів самозванку за двері, де на них вже чекали поліцейські з наручниками. Кілька днів потому він зустрівся з Керолайн на терасі маєтку Ейбрамсон.

— Досі не можу повірити, що Джулія шахрайка, — дівчина винувато зітхнула: — Вона призводила таке гарне враження!

— Шахраї добре втираються в довіру, міс Ейбрамсон.

— Звіть мене Керолайн, будь ласка, — її щоки злегка почервоніли.

— Якщо зватимете мене Максиміліан, — посміхнувся у відповідь констебль.

На деякий час встановилась тиша.

— Що з нею буде далі? — нарешті заговорила Керолайн.

— Її чекають довгі роки у в’язниці. Цю жінку розшукують у 7 графствах за шахрайство, підробку документів та шантаж.

— То вона справжня злодійка! — Очі Керолайн розширились. — Але якщо так, тоді мій брат…

— Це справді був нещасний випадок, яким міс Граймс вирішила скористатись, — поспішив заспокоїти дівчину Бейкер.

Знову пауза, яку раптово порушив сміх Керолайн:

— Дуже дивна ця міс Граймс! Відмовилась від усього заради братової шкатулки. — Вона розсміялася ще веселіше, від чого на щоках з’явилися ямочки.

— Це якраз-таки зрозуміло. Небезпечно зв’язуватись з оформленням документів, до того ж усім відомо, що найдорожчий скарб містера Ейбрамсона зберігався у шкатулці.

В Керолайн це викликало новий напад сміху, від чого Бейкер остаточно розгубився. Дівчина піднялась і покликала його за собою:

— Ходімо, я краще покажу.

В кабінеті вона дістала із сейфа ту саму шкатулку. Всередині лежали дві обручки, срібний медальйон та брошка у формі голови лева з маленькими очима-гранатами.

— То це і є легендарні скарби містера Ейбрамсона? — спитав Бейкер.

Керолайн кивнула у відповідь.

— Обручки та медальйон лишились нам від батьків. А брошка… о, в неї своя чудова історія. Ще підлітком брат змушений був піти працювати у пекарню. Ставились до нього не дуже добре, саме тому він так не любив запах ванілі. Одного разу дорогою на роботу Редж врятував стареньку леді. Вона подарувала йому брошку як символ сміливості. А коли леді не стало, Реджу дісталась чимала сума грошей, завдяки якій він зміг розпочати власну справу.

— Розумію, — Бейкер подивився на вміст шкатулки іншими очима. — Це і справді найдорожчі речі.

Погляд Керолайн посумнішав.

— Саме тому я їй і повірила! Коли вона попросила тільки шкатулку, я повірила, що це дійсно близька людина мого брата.

Не зважаючи на мінорний настрій бесіди, губи Бейкера розтяглися у посмішці:

— Уявляю обличчя міс Граймс, якби вона отримала шкатулку!

Це було настільки кумедно, що Керолайн та Максиміліан більше не могли стримуватись. Вони сміялись безтурботно, мов діти, а з портрета на камінній поличці до них всміхався сер Реджинальд Освальд Ейбрамсон.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.