Шкатулка містера Ейбрамсона

Містер Реджинальд Ейбрамсон пішов із життя внаслідок нещасного випадку. Останні пів року цей поважний джентльмен провів у справах в Лондоні. Досить далеко від рідного Конінгсбі, де на нього чекала дванадцятирічна донька Елізабет.

І ось він повернувся, аби залишитись назавжди. У супроводі молодої дружини, тепер уже, на жаль, вдови. Містер Ейбрамсон зустрівся з Джулією через місяць після прибуття у столицю. Це було кохання з першого погляду. Вони усвідомили, що хочуть бути разом до кінця. Через три місяці Реджинальд і Джулія одружились.

Чоловік мріяв познайомити місіс Ейбрамсон із донькою та молодшою сестрою, але досі не мав такої нагоди. Знайомство відбулось під час церемонії прощання, де Джулія Ейбрамсон показала себе справжньою леді. Особливо вона припала до душі Керолайн, молодшій сестрі загиблого.

У просторому кабінеті маєтку містера Ейбрамсона зібрались найрідніші для хазяїна люди: сестра, донька, вдова, а також давній друг родини містер Артур Галагер. Оскільки справа стосувалась неповнолітньої дитини, у кімнаті також був присутній представник закону, констебль Максиміліан Бейкер. Нотаріус щойно оголосив останню волю Реджинальда Освальда Ейбрамсона.

Ніхто не наважувався порушити тишу, тільки Керолайн кидала співчутливі погляди то на Джулію, то на Елізабет. Її брат не встиг внести дружину в заповіт, але однаково жінка мала право на частину спадку. Керолайн ніяк не могла визначитись, за кого зараз хвилюється більше: за юну племінницю, чи за нову знайому, яка вже встигла їй полюбитися.

— Не хвилюйтесь, будь ласка, — тихо заговорила Джулія. — Я не претендуватиму на ваш чудовий будинок. Від грошей та частки бізнесу я також відмовляюся. Усе що мені потрібно, це шкатулка, яка мала велике значення для мого любого Реджи. — Вона підняла очі на Керолайн у прагненні перепросити за цю зухвалість: — Це мав бути мій весільний подарунок…

Містер Галагер спілкувався із нотаріусом, інші чекали своєї черги. Джулія несвідомо водила пальцем по краєчку столика, на якому лежали особисті речі містера Ейбрамсона, привезені з Лондона. Задумливо взявши до рук флакон вишуканих парфумів, жінка тихенько зойкнула.

— Місіс Ейбрамсон, з вами все добре? — делікатно торкнувся її ліктя констебль Бейкер.

— Так, дякую, все добре, просто… — тихий голос Джуліі затремтів. — Цей аромат був на мені, коли ми з Реджи… містером Ейбрамсоном познайомились. Він придбав ці парфуми для мене, але подарувати так і не встиг…

Розхвилювавшись, Джулія випадково натисла на розпилювач. Кімнатою розлився ніжний аромат мадагаскарської ванілі. Досі місіс Ейбрамсон добре трималась, але це стало останньою краплею. Очі жінки наповнились слізьми, вона похитнулась, шукаючи прихистку в найближчої людини, якою виявився констебль Бейкер. Ніяково обійнявши жінку, він простягнув їй носову хустинку.

За кілька хвилин Джулія взяла себе в руки, і вибачившись за нестриманість, відійшла до нотаріуса підписати папери. Максиміліан Бейкер підійшов висловити свої співчуття юній міс Елізабет. Обличчя дівчинки мало здивований вираз, здавалося, щось її сильно збентежило. Нотаріус пообіцяв за тиждень владнати всі формальності й на цьому присутні розійшлись.

Дежавю — відповідне слово, аби описати наступну зустріч. Для повної картини не вистачає лише констебля. Щойно Керолайн подумала про це, двері відчинились і в кабінеті з’явився Бейкер.

— Місіс Джулія Ейбрамсон, вас заарештовано!

Джулія підняла на констебля бездонні сірі очі:

— М-мене?

— Так, місіс Ейбрамсон, точніше міс Мері Анабель Граймс!

Вираз обличчя “Джулії” миттєво змінився. Зверхньо глузливий погляд, зухвала напівпосмішка — перед ними була зовсім інша людина.

— Визнаю, я вас недооцінила, констеблю. Де я прокололась?

— Парфуми.

— Парфуми? — здивовано підняла брову міс Граймс.

— Саме так. Покійний містер Ейбрамсон терпіти не міг запах ванілі.

— Ага, дівча почуло нашу маленьку бесіду, — жінка блиснула очима у бік Елізабет, після чого всміхнулась до констебля: — Що ж, не смію вас більше затримувати.

Бейкер вивів самозванку за двері, де на них вже чекали поліціянти з наручниками. Кілька днів потому він зустрівся з Керолайн на терасі маєтку містера Ейбрамсона.

— Досі не можу повірити, що Джулія шахрайка, — дівчина винувато зітхнула: — Вона справляла таке гарне враження!

— Шахраї добре втираються в довіру, міс Ейбрамсон.

— Звіть мене Керолайн, будь ласка, — її щоки злегка почервоніли.

— Якщо зватимете мене Максиміліан, — усміхнувся у відповідь констебль.

На деякий час запала тиша.

— Що з нею буде далі? — нарешті заговорила Керолайн.

— Її чекають довгі роки у в’язниці. Цю жінку розшукують у семи графствах за шахрайство, підробку документів та шантаж.

— То вона справжня злодійка! — очі Керолайн розширились. — Але якщо так, тоді мій брат…

— Це справді був нещасний випадок, яким міс Граймс вирішила скористатись, — поспішив заспокоїти дівчину Бейкер.

Знову пауза, яку раптово порушив сміх Керолайн:

— Дивна ця міс Граймс! Відмовилась від усього заради братової шкатулки, — вона розсміялася ще веселіше, від чого на щоках з’явилися ямочки.

— Це якраз-таки зрозуміло. Небезпечно зв’язуватись з оформленням документів, до того ж усім відомо, що найдорожчий скарб містера Ейбрамсона зберігався у шкатулці.

У Керолайн це викликало новий спалах сміху, від чого Бейкер остаточно розгубився. Дівчина піднялась і покликала його за собою:

— Ходімо, я краще покажу.

У кабінеті вона дістала із сейфа ту саму шкатулку. Усередині неї лежали дві обручки, срібний медальйон, і брошка у формі голови лева з маленькими очима-гранатами.

— То це і є легендарні скарби містера Ейбрамсона? — спитав Бейкер.

Керолайн кивнула у відповідь.

— Обручки та медальйон залишились нам від батьків. А брошка… у неї своя чудова історія. Ще підлітком брат змушений був піти працювати у пекарню. Ставились до нього так собі, саме тому він так не любив запах ванілі. Одного разу дорогою на роботу Редж врятував стареньку леді. Вона подарувала йому брошку як символ сміливості. А коли леді не стало, Реджу дісталась чимала сума грошей, завдяки якій він зміг розпочати власну справу.

— Розумію, — Бейкер подивився на вміст шкатулки іншими очима. — Це й справді найдорожчі речі.

Погляд Керолайн посумнішав.

— Саме тому я їй і повірила! Коли вона попросила тільки шкатулку, я повірила, що це дійсно близька людина мого брата.

Не зважаючи на мінорний настрій бесіди, губи Бейкера розтяглися у посмішці:

— Уявляю обличчя міс Граймс, якби вона отримала шкатулку!

Це було настільки кумедно, що Керолайн і Максиміліан більше не могли стримуватись. Вони сміялись безтурботно, мов діти, а з портрета на камінній полиці до них всміхався містер Реджинальд Освальд Ейбрамсон.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Катерина Скрипка
18.12.2022 20:19
До частини "Шкатулка містера Ейбрамсона"
Дякую🤗 Колись я була фанаткою Холмса, Пуаро та Ніро Вульфа) Так, саме псевдо-детектив - ну не люблю я в чистих жанрах працювати, що поробиш))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше