Новий Рік для Вадима

- Що я зробив? Вона перша почала! Вона обзивалась! - стискає він кулаки, ніби приготувавшись до оборони.

- Мені набридли твої бійки, розумієш? Ти можеш бути нормальним, як усі? Скільки разів твоя мати вже приходила сюди? Тобі її не шкода? - вчителька піднімає тонку брову, що означає праведний гнів. Вона вже іде до нього з кінця коридору.

- Все одно. Вам байдуже. Я нікому не потрібний, - Вадим з недитячою серйозністю махає рукою і відходить убік.

Неподалік захлинається сльозами Аня. Її світла куртка у багнюці. Ілона Миколаївна кидає на неї швидкий погляд і прямує до забіяка. Схопивши його за руку, вона відводить Вадима убік. Незважаючи на свою худорлявість і невисокий зріст, у гніві він набуває недитячої сили. Вирвавшись, Вадим з розгону налітає на стіну школи. Піднявшись, знову б’ється об неї плечем, потім ще й ще… Ілона Миколаївна тільки зітхає і закочує очі у відповідь на ці «припадки сказу». Першокласники з кожним поколінням стають все більш «важкими» та «проблемними». Дитині шість років, а в неї, певно, уже є серйозні неполадки із психікою. І все йде з родини…

Її думки обірвав дзвінок, і діти гуртом побігли до класу. Перерва скінчилася. Лиш Аня залишилася поруч із вчителькою. Дівчинка намагається обтрусити безнадійно забруднений одяг. На її очах тремтять сльози.

- Я нічого йому не зробила, сказала, що в нього безглуздий рюкзак, а він штовхнув мене!

Ілона Миколаївна зітхнула, взяла дівчинку за руку і увійшла до класу, не обертаючись на Вадима. Вона знала, що вмовляння ні до чого не приведуть. "Головне, щоб додому не втік", - подумала вона і тут же доручила старшокласниці придивитись за хлопцем.

Іти в клас Вадиму зовсім не хотілося. Настрій був жахливий. Його рюкзак був потертим і дістався йому від зведеного брата. Він щиосли ненавидів потертий шматок шкірозамінника. Знову його лаятимуть удома. І що? Він звик. Так, звик. Все одно, нікому нічого не доведеш ... Навіщо він штовхнув ту дурепу? Навіщо вона взагалі лізла зі своїми жартами? Як все набридло ... І всім однаково, що він відчуває. Все одно. Всім все рівно. Але хлопчик мовчки поплентався на своє місце за партою.

Урок малювання на сьогодні останній. За вікном двір присипає снігом. Учні старанно малюють Новорічне свято. Висунувши язик і злегка прикусивши його зубами від старанності, прикрашає свою ялинку і Віка. Дерево виходить не дуже пишне, зате рівне, верхівку прикрашає веселка. Її сусід, Єгор, так і пирхає сміхом. "Так не буває!", - безапеляційно заявляє він. "А ось у мене буде!", - рішуче відповіла Віка, відсунувшись від нього. «Ну й сучка тупа!» - цедить той крізь зуби. Вадим думає про своє, але почувши, що його подругу обзивають, відважує ляпас Єгорові. Зав'язується бійка. І ось уже вони катаються по підлозі, завдаючи один одному ударів.

Вчителька здивовано стоїть і дивиться на це кілька секунд. Стрімко підбігши до забіяків, вона намагається їх розняти, але перші спроби не приносять успіху. - Припиніть негайно! Зрештою, будь-якому терпінню є межа. Не пам'ятаючи себе від гніву, вона вихоплює кожного за вухо і розводить по різних кутках. Розчервонівшись, вона повертається до Вадима:

- Геть звідси! Без батьків щоб ноги твоєї не було!! Навіщо ти його вдарив?

- Ілоно Миколаївно ... - чується слабкий голос Валі, але вчителька її не чує, а Вадим не хоче виправдовуватися.

- Геть звідси! – гримить у просторому коридорі школи. Геть звідси! – луною лунає з усіх боків.

Вадим сів на підлогу у коридорі. Скоро Новий рік. А йому навіть не хочеться жити. «Ось помру, ніхто не помітить. У мами нова сім'я, новий чоловік та новий син, а я там зайвий, я всім заважаю. От би померти... Прокидаються усі, а мене немає. Ото було б чудово.

Зі школи його забрав вітчим. Його срібляста машина блищить яскравіше за сонце. «Ось виросту, у мене буде така сама, навіть ще краще», - вирішив Вадим, забувши про своє попереднє рішення не дорослішати. Всю дорогу вони їхали мовчки. І тільки коли дядько Сергій під'їхав до Палацу спорту і віддав Вадиму рюкзак для тренувань, він уважно подивився на нього і спитав: Ти не захворів? Вигляд у тебе якийсь…». Негативно мотнувши головою, хлопчик побіг сходами нагору.

Так пройшов увесь передноворічний тиждень. У школі відшуміли всі новорічні ранки, і перший «А» не став винятком. Настрій Вадима був гірший нікуди. За той запис у щоденнику (« Бився з хлопцем на уроці») вдома його покарала мама. Вона кілька разів ударила його ременем та заборонила грати на планшеті. А вітчим тільки похитав головою і сказав: Будеш і надалі дурня валяти, відберу телефон». Але ж він сам подарував його Вадиму на день народження. Хіба ж можна відбирати подарунки? Але ніхто навіть не спробував його вислухати. А зведений брат, який був старший за нього на цілих три роки, тільки підначував: «Давай втечемо звідси! Робитимемо, що хочемо. І ніхто нам нічого не заборонятиме». Ще б пак, Микита теж влип нещодавно в історію: його викрили в крадіжці. Ну, як у крадіжці – витягнув із рюкзака сусідки клей і розлив його там, усередині, примудрившись навіть облити саму хазяйку. Але Вадим не слухав Микиту. Він зовсім не хотів утікати. Він хотів лише померти. А це ще простіше, ніж піти з дому. Тоді більше не треба буде ходити до школи, нервувати, робити кляті уроки. Навіщо взагалі таке життя потрібне, якщо в ньому одні тільки «тобі треба» і «ти винен»?

І ось у гості приїхала бабуся. Вона увійшла з горою подарунків та запахом мандаринів. Це татова мама. Видно, що бабуся Оля дуже переживає через те, що його батьки розлучилися і намагається частіше бувати з онуком. Вона приносить солодощі та іграшки, додаючи, що вони від тата. Але самого батька Вадим не бачив більше року, відколи той пішов, грюкнувши дверима. Бабуся Оля, точніше Ольга Андріївна (як вона просила його називати) довго роздягається і посидівши з ледь із півгодини, знову збирається назад. Дивний народ ці дорослі. Думають, що розумніші за всіх, а самі не бачать того, що роблять дурниці. Можливо, бабуся—то єдина людина, яка по ньому плакатиме?

А як же мати? Мама теж засмутитися, але вони так рідко бачаться з нею останнім часом і ще менше розмовляють. Раніше, коли вони жили втрьох, він і батьки було набагато простіше. Він любив довго сидіти біля мами і чимось займатися: грати, малювати або просто дивитися мультики. У такі моменти йому здавалося, що вони з мамою більше, ближче, ніж вони є насправді. А потім приходив з роботи батько і катав його на собі, як на коні, чи показував свій гараж. Вадим тоді відчував, що його люблять, навіть якщо не кажуть цього вголос. А потім батько просто пішов. Коли батьки розлучилися, у ньому, у Вадимі, наче з'явилася тріщина. Він відчував, що в ньому зростає образа на себе та всіх людей навколо. Образа пускала коріння у його серце і перетворилася на величезне дерево, яке не можна просто взяти та вирвати. Він став злим через те, що ніхто не бачить, що в нього всередині. Він бився і збігав із садочку. Мати плакала, умовляла. У такі хвилини він почував себе мерзенно. І коли мати одного разу сказала: «Ти мені не син, мій син не може так поводитися», він зрозумів – дороги назад не буде.

Кому вже начхатиме на його смерть, то це вітчиму. Дяді Сергію він, напевно, заважає, як нагадування про мамине… минуле. Зведений брат Микита, мабуть, засмутиться через таємний скарб, який Вадим закопав рік тому у дворі і обіцяв показати. "Коли в мене ще була справжня сім'я", - промайнуло в голові.

Сьогодні буде довге гуляння: Новий рік він і є Новий рік. Дорослі будуть їсти, пити та дивитися телевізор. А він, як завжди, вирушити спати не пізніше десяти. Єдине, що йому подобалося цього дня – салюти, тривалі та приголомшливі. «Палять, наче німці у місті», - казала сусідка баба Валя. Що тут робити німцям? Цікаво, що йому подарують? Вадим не вірив у Діда Мороза, але вважав, що дива на Новий рік таки бувають, не дарма стільки людей раптово загадують бажання. Він вирішив, що неодмінно дочекається дванадцятої, щоб загадати своє бажання. Але як на зло, час тягнеться так довго, стрілки годинника, наче приклеєні…

Під бій годинника, коли всі палили бенгальські вогні, Вадим загадав те саме бажання: перестати бути. Вмерти. Непомітно він вислизнув через святковий стіл, де веселощі були в самому розпалі, і пішов до своєї кімнати. У вікно світив повний місяць, а з вулиці долинали крики та постріли салютів. Вадим перевдягнувся в піжаму і ліг.

Цікаво, як це помирати? Ось кажуть, що собаки відчувають свою смерть і йдуть із дому. Так зробив одного разу його улюблений пес Рей. Його знайшли за три дні потому, за гаражами. Що ж це за почуття – коли знаєш, що ось-ось помреш? Вадим прислухався до своїх відчуттів. Все було, як і раніше, тільки в животі трохи бурчало. Він сів на ліжку. Де ж вона, смерть?

...Ранок настав так стрімко, що Вадиму здалося, ніби минуло не більше трьох хвилин після опівночі. Він пройшов у вітальню і побачив маму. Вона плакала, схилившись над якимось папірцем. Цієї хвилини увійшов його…батько. Батько? Оторопілий Вадим стояв, боячись вимовити хоч слово. Він швидко сховався за штору.

- Кохана, все налагодиться. От побачиш, у нас все буде добре. І дитина, синочок з очима як у тебе. Потрібно лише зачекати , - тато ніжно нахилився до мами і поцілував її в лоба.

- Ні, я не здатна народити. Ось довідка з лікарні. У мене проблеми із цим. Іди, знайди нормальну жінку, яка зробить тебе батьком, - мама закрила обличчя руками і залилася у риданнях.

«Що вони таке кажуть? Я ж тут», – Вадим підійшов до них, але вони його не бачили.

- Мамо, тату, я тут! Чому ви мене не бачите? - Хлопчик кричав щосили, але на нього ніхто не звертав уваги.

- То ти хочеш зробити мене винним, негідником? Ти думаєш, тільки тобі тяжко? У мене теж є серце, – вів далі батько. Але якщо тобі стане легше, знай, я йду, він підвівся і вийшов у коридор. - Я люблю тебе. Дай мені знати, коли захочеш мене бачити знову, а поки прощавай, - долинуло з коридору і двері зачинилися.

Вадим повернувся до своєї кімнати, але вона змінилася. Все приміщення, що служило йому одночасно спальнею та ігровою, було завалене якимось мотлохом. Він із жахом вибіг надвір.

Ось його двір, його друзі грають у сніжки. Чому Віка сидить сама і сумує? Віка – його найкращий друг, якось вона навіть подарувала йому свої рукавиці, коли він втратив свої, а потім її за це налаяла її мама… Невидимий, він підійшов до неї ближче.

«От був би у мене захисник, вони б ніколи не посміли б дражнити мене і обзивати всякими словами», - шепотіла дівчинка, стискаючи кулачки.

- Корова, рева корова, - біжать до неї дворові хлопчаки. Серед них Вадим впізнає Єгора Мелехіна, свого ворога, через якого якось отримав «незадовільно» з поведінки. Він весело розмахує руками і вже нахилився, щоб зліпити сніжок. Через кілька секунд мокрий сніг розлітається волоссям дівчинки. З її очей течуть гарячі струмки, а він не може навіть втішити її, не те що захистити.

– Ось я вам зараз! - Кричить Вадим, намагаючись накинутися на кривдників, але в безсилій злості опускається на лаву поруч із Вікою. Сльози ллються самі собою. - Але чому мене ніхто не бачить?

- Тому що тебе немає, - почув він у собі.

- Як це? Хто це? - дивується хлопчик.

- Ти загадав бажання, пам'ятаєш? Ти побажав, щоб тебе не стало, – продовжував Голос Усередині, – тому тебе ніби й не було. Ти НЕ народився.

- А хто буде замість мене? - Вадим затамовує подих, чекаючи відповіді, яку він і сам знає.

– Нікого не буде. Такого, як ти, вже не буде, бо такий, як ти, не народився.

- Але ... я не цього хотів. Я хотів померти, а не народжуватися. Скажи, хто ти! -благає Вадим.

- Я – твоє Внутрішнє Світло. Нам час у Не-буття.

- Куди час? Стривай! Я хочу повернутись. Я не хочу НЕ бути. Я хочу жити, поряд із усіма.

Легкий потік підхоплює і, перш ніж Вадим встигає щось подумати, підносить його вгору. А потім бачить своє місто з висоти. Вадим усвідомлює за якусь мить, що він сам є шматочком, часткою світу, без якого Всесвіт буде неповним. І все, всі навколо потребують його, а він – їх усіх.

…Вадим розплющує очі. Яскраво світить сонце і заливає золотом усю його кімнату.

- Прокидайся, соня, пішли дивитися подарунки, - зазирає до його кімнати мама.

- Ходімо, бо все собі заберу! - Микита вбігає у кімнату і починає стрибати по його ліжку.

Вадим озирається довкола і намагається зрозуміти, чи це не сон. Знайомі запахи злегка лоскочуть його ніс. Немов уперше в житті він відчуває, як повітря проникає в його легені, як легко і вільно йому дихається. Він сміється. Поруч заливається Микита. Мама обіймає їх і цілує по черзі. Це найкращий Новий рік у його житті.