Сан Педро

Сан Педро

(Любов вже є! Ще зустрічі нема)

"Швидкий поїзд Місто над Дніпром - Місто над морем прибуває до першої платформи". Потяг повільно просувався містом, щохвилини стишуючи швидкість, ніби океанський лайнер заходив у гавань. Останні кілометри його довгого дванадцятигодинного маршруту наповнені легкими хвилюваннями пасажирів та персоналу Укрзалізниці. Через кілька хвилин кожен вдихне на пероні вранішнього морського повітря, тому що навіть тут, за кілометр-два від набережної, його запах вже відчувається.

Лана приїхала з Міста над Бугом. Студентка передостаннього курсу педагогічного університету намагалася реалізувати себе у мистецтві та різних напрямках науки. Зараз вона поспішає на наукову лінгвістичну конференцію як доповідач по темі антропонімії у класичному художньому творі, але багато людей з нетерпінням чекають виходу її нових поетичних та прозових творів, а хтось у захваті від використання інноваційних підходів до вирішення психологічних проблем, зокрема пошуку шляхів до виходу з депресивного стану.

«Дістатися до родичів, - планувала дівчина, - залишити речі. Тітка обов’язково змусить поснідати. Це займе ще хвилин тридцять. Їхати до університету...»

"Como puede ser verdad*¹. Last night I dreamt of San Pedro*²..." (*¹ісп.: "Як це може бути правдою?" *²англ.: "Сьогодні вночі мені приснився Сан Педро...") - дзвінок мобільного телефону перервав планування найближчих кількох годин.

- Добрий ранок! Лано, Ви маєте хвилинку? Мені знову потрібна ваша консультація.

- Вибачте, не зараз. Я щойно приїхала в Місто над морем. Через три години у мене розпочнеться лінгвістична конференція. До того часу мені потрібно потрапити до місця проживання, залишити там речі і прямувати до університету. Місто знаю у напрямку: "Дорога до моря - дорога додому". Я стою зараз на трамвайній зупинці біля залізничного вокзалу. Мені потрібен 26-й номер, а тут лише 28-й їздить.

- Я зрозумів, оскільки добре знаю цей мікрорайон. Ви повернули праворуч, а не ліворуч.

- Будь ласка, не називайте цих слів "праворуч", "ліворуч". Вони в мене викликають паніку.

- Добре. Поверніться на перон і йдіть у протилежну сторону, не до вокзалу.

- До речі, для того, щоб потрапити до університету, вам потрібен саме 28-й трамвай і та зупинка, на якій ви щойно були.

- О! Дякую! Зараз для мене це дуже важлива інформація. Хоча в запрошенні вказано і адреса, і як туди дістатися, але я дуже погано орієнтуюсь на місцевості. Бачу знайому зупинку і багато трамвайних колій, а там була лише одна. Тепер я на правильному шляху. Дякую вам. Вибачте, що не можу зараз вам допомогти. Зателефонуйте ввечері після 17:00. Ми обов’язково обговоримо вашу проблему.

- Здається… проблеми вже немає. Я був безмежно радий, що зміг вам допомогти, адже ми спілкуємось півтора року, ви мені допомагаєте, а я ще нічим не віддячив.

- Ми говорили з цього приводу. Я лише навчаюсь, деякі методи взагалі на практиці використовуються вперше, тим більше, що пишу наукове дослідження, тому плата мені не потрібна, я не можу нічого гарантувати поки що.

- Але ваші поради діють. Ви станете хорошим психологом.

- Насамперед я хочу бути хорошим лінгвістом. А потім, - замріяно продовжувала Лана, - професором філософії… нести всілякі нісенітниці і щоб було на це виправдання. Ось і 26-й трамвай.

- Я обов’язково зателефоную ввечері.

Це був Радомир. Один із тих, хто періодично дзвонить їй у пошуках психологічної допомоги та підтримки. Вони ще не бачились, але півтора року він телефонує в неділю опівдні. Іноді розмова триває більше години, а бувало, що достатньо кількох хвилин. В інший час Радомир телефонує зрідка, коли в нього щось сталося. Напевно, сьогодні саме той випадок, але Лані було зовсім не до цього, оскільки найближчі три дні психологія на другому плані, на першому – конференція і доповідь. Вона півроку працювала над дослідженням, подала роботу на конкурс, опублікувала наукову статтю, а тепер залишилось презентувати матеріал перед аудиторією майстрів лінгвістичної справи.

Із квітня – в широкі обійми травня. Завтра перший день останнього місяця весни. Але, коли приїжджаєш з центральної частини України у південну, здається, переміщуєшся у часовому просторі на два тижні. Там вишні ще тільки хочуть розцвітати, а тут дорога, наче снігом, всипана їхніми пелюстками, трава вища, дерева зеленіші. Весна у всій красі та могутності володарює часом з вітрами, небом і сонцем.

Відбулася реєстрація учасників конференції. Лана ознайомилась з листівкою програми і зрозуміла, що доповідатиме вона завтра. Сьогодні можна ще готуватися. «Та що там готуватися? – думала студентка, – я зналю напам'ять кожну літеру і розділовий знак як доповіді, так і конкурсної роботи взагалі. Єдине, що потрібно підглянути, це статистичні дані про використання тих чи інших антропонімів у творі. Тому краще послухати інших доповідачів, дізнатися щось нове і поставити кілька запитань».

Робочий день закінчився. Дівчина вирішила до залізничного вокзалу йти пішки, оскільки там їй потрібно пересідати з одного трамвая на інший, а погода запрошувала на романтичне побачення з містом навесні, а раніше такі зустрічі були в них лише влітку.

"…Just like I'd never gone, I knew the song A young girl with eyes like the desert*..." (*англ.: "Ніби я не від'їжджала звідси, я знала цю пісню, – Молода дівчина з очима кольору пустелі...") – мелодія дзвінка для всіх однакова. Це був Радомир. Вона ж сказала зателефонувати після 17:00.

- Привіт! Ти вже звільнилась? Можеш говорити зараз?

- Я звільнилась і говорити можу, але, здається, на «ти» ми не переходили.

- Пропоную перейти. Думаю, вже пора, - наполягав на своєму Радомир.

- Не бачу причин.

- А те, що ми півтора року спілкуємось, це не є причиною?

- У нас офіційно-діловий стиль, тому потрібно зберігати субординацію.

- Тоді виходь за мене заміж!

Лана кілька секунд навіть помовчала. Їй самій подобалось шокувати людей і спостерігати за їхньою реакцією. Вона це робила в наукових цілях, виключно з рідними чи добре знайомими людьми, ретельно добираючи інформацію для повідомлення. Але зараз в шок вводять її саму. Для чого? Пожартувати. Висновок? Потрібно довести до абсурду.

- Добре. Я згодна, - з надією на швидке завершення розмови відповіла дівчина.

- Чудово! То ж тепер є поважна причина, перейдімо на «ти». Де ти зараз? – не вгавав хлопець і, очевидно, навіть не збирався розмову завершувати.

- В іншому місті.

- Це я знаю. І добре знайомий з Містом над морем. То ж де ти зараз?

- Я місто знаю погано. Вирішила пройтися до найближчої зупинки 26-го трамваю. Ось якась церква. Римо-католицький костел святого Петра. Латиною: Sanctus Petrus. Цікавий архітектурний підхід – мрія перфекціоніста: будівля позбавлена прикрас, лише мозаїка апостола Петра над головним входом.

- Ти – католичка?

- Я розглядаю будь-яку релігію крізь призму науки. Зараз мене цікавить архітектура церкви. Здається, у стилі італійського бароко. А який стиль подобається тобі?

- Я був у іншому Місті над морем і бачив пам’ятку архітектури ХІХ століття: 44 колони з канелюрами – вертикальними жолобками на стовбурі. Краса неймовірна, я сказав би: монументальна. Стилем цікавився – дорійський, один із класичних давньоримської архітектури. Собор святих апостолів Петра і Павла або Saint Peter and Saint Paul, як було написано англійською.

- Останнім часом часто зустрічаю інформацію про церковні будівлі народів світу з цими іменами. Перед від’їздом готувала конспект уроку, присвячений творчості Наталени Королеви – української письменниці і театральної актриси, яка народилась в Іспанії, в монастирі Сан Педро де Карденья. Іспаномовні країни світу використовують саме цей омонім: Сан Педро.

- А дивний, прекрасний острів, оспіваний Мадонною, знаходиться в Іспанії?

- Я теж так раніше думала, оскільки там є кілька іспанський фраз і «Your Spanish lullaby» («Твоя іспанська колискова»). Ні, це країна Беліз на східному узбережжі Центральної Америки, омивається Карибським морем. Але вона – іспаномовна, як і Мексика, Колумбія, Аргентина, Перу, Чилі. Хоча офіційною в Белізі є англійська мова. Саме «La isla bonita» я втановила на мелодію дзвінка в телефоні. Дивний, чудовий, прекрасний острів Сан Педро… Як і це місто. Я закохана в нього ще з дитинства.

Дівчина згадала легкий бриз на березі моря, його свободу і справжність. Сонце, яке так високо, але торкається своїми променями. На березі моря можна відчути навіть запах сонця, коли воно в зеніті…

- Піди до моря, - Радомир перервав згадування.

- Не сьогодні. Може завтра.

- Коли поїзд?

- Післязавтра о 23:15.

- Отже, у Місто над Бугом ти прибудеш близько сьомої години вранці. А вагон?

- Навіщо це тобі?

- Я хочу тебе зустріти.

- Не треба.

- Нам потрібно ж колись познайомитись особисто, - наполягав хлопець.

- Навіщо? Ти нічого про мене не знаєш.

- Мені достатньо того, що знаю. Все інше – неважливо, захочеш – розповіси. Головне, що я тобі за цих півтора року все розповів про себе, нічого не приховуючи. Який вагон?

- Не скажу.

- Тоді, коли прибуде поїзд, я попрошу диспетчера вокзалу оголосити через гучномовець, що тебе розшукують.

- Шостий, - врешті відповіла дівчина.

- А про одруження…

- То був жарт. Досить про це.

- Ні. То було серйозно. Тому нам потрібно познайомитись.

- Здається, я заблукала…

- Що ти зараз бачиш?

- Тут немає нічого особливого, на що можна орієнтуватись, лише будинки і два маленькі магазини.

- Є трамвайна колія?

- Так.

- Іди до найближчої зупинки. Скажеш мені назву і номери трамваїв – тоді вирішимо, що робити далі.

- А в яку сторону йти?

- В яку хочеш. Я дуже люблю це місто і добре з ним знайомий, зокрема з центральною частиною. Думаю, ми знайдемо вихід. Багато приємних моментів пов’язано з цим містом, чудові спогади поповнюють мій життєвий шлях. А море… то взагалі окрема тема… його хвилі, його шум, могутня сила і безмежність…

З допомогою Радомира Лана відшукала дорогу, дісталася до місця ночівлі, розповіла тітці останні новини з дому, а також про сьогоднішній день, конференцію, пригоду на прогулянці і хлопця, який по телефону допоміг знайти дорогу.

- Він хоче зі мною зустрітись, - сказала дівчина, підводячи підсумки.

- Ну це я вже зрозуміла, - відповіла тітка, - все ж таки шістдесят років на світі прожила. А ти що скажеш?

- Що я можу сказати? Для мене кожна людина – це потенційний клієнт психолога, її життя – це сюжет для нового прозового твору, а емоції, думки і переживання – ідея для ліричного. Але він пише без помилок.

- В твоєму випадку це вже добре, - усміхнулась тітка, - приїдете наступного року до мене на море.

А Радомир прислав повідомлення: «Щось таке сьогодні написав ще до нашої з тобою розмови. Можеш оцінити як спеціаліст?

Кара

Я точно знаю: на мені лежить прокляття…

Напевно, я не маю права кимось жити!!!

Смішним здається ось таке заняття –

Ти розлюбив і намагаєшся життя створити…

Розбив колись я серце об любов

В собі закрився, жив одним собою…

Моє розбите били й били знов,

Витримував, вставав і з боротьбою

Цю кару, помсту ніс, здається, вічність.

Святе існує. В мене ж – морок і трагічність».

Лана залишила повідомлення без відповіді, оскільки воно вимагало багатостороннього аналізу, а дівчина була втомлена. Ранок видався жахливим. Небо затягнуте хмарами, от-от почнеться дощ. А дощ Лані не подобався, їй ставало нестерпно холодно, як тільки кілька крапель води потрапляло на шкіру. Вона взагалі не любила води. Ніяких неприємних моментів з цим пов’язано не було, просто асоціація з холодом. На море - лише в липні, бо тоді тепліше, ніж в червні, а в серпні вже вода холоднішає. Улюблене заняття – грітися на сонечку в найгарячіший час доби, бувало, і води не торкнеться, бо їй не достатньо тепло.

Дощ тримався, але день обіцяв бути похмурим.

- У нас погода з моря, - заспокоювала тітка, - не шукай тих прогнозів. До обіду хмари розійдуться і буде тобі сонечко. Ти ж не на пляж збираєшся, а в місто.

- Я хотіла ввечері піти на пляж подихати морським повітрям. Купатися я не буду.

- Ніхто й не сумнівається. На дворі плюс двадцять, а ти куртку з собою носиш. Так, успіхів тобі сьогодні. Чекаю ввечері.

Погода – не перше, що зіпсувало ранок. На світ пробивалися два зуби мудрості, набрякли ясна, не можна широко відкрити рота, не чітка вимова слів. І це сьогодні! У день презентації конкурсної роботи, якого Лана чекала півроку. Чому саме сьогодні зубам хочеться про себе нагадати? Таке вже бувало, через день-два вони заспокояться. Усе можна перетерпіти, але ж дикція. Її публічні виступи часто порівнювали з телевізійним чи радіоефіром. Вона їхала півтисячі кілометрів на конференцію від імені рідного університету. Добре, що сама робота виконана ідеально, а, окрім текстової доповіді, є ще презентація у форматі Power Point з основними термінами, переліком антропонімів та діаграмами.

"…It all seems like yesterday, not far away. Tropical the island breeze All of nature wild and free*..." (*англ.: "Здається, все було тільки вчора: тропічний бриз цього острова, вся природа дика і вільна..."), - телефонував Радомир, відразу поцікавився виступом. Лана розповіла про перешкоду на шляху до ідеального. У голосі хлопця відчувалося хвилювання:

- Може, варто було б до лікаря звернутися?

- Я ще не стільки хвора, щоб іти до лікаря. Через день-два пройде. Може, навіть завтра вже стане легше, але це не важливо, адже виступ був сьогодні. Тепер щодо твого вірша – як поет-письменник скажу: римування на хорошому рівні, мелодійність відчувається, наголоси на своєму місці, тема кохання, ідея боротьби – відмінно. Лінгвістичний аспект: написано без помилок. Я раніше теж звертала на це увагу, коли ти писав мені повідомлення. І нехай мене вважають занудою, але це важливо, мені неприємно читати текст з граматичними помилками. Отже, відмінно. А от з точки зору психолога…

- Не переймайся. Це було написано до вчорашньої розмови з тобою. Зараз я дещо відступив у своїх поглядах від проблематики, викладеної у творі. Ти знаєш, яке зараз свято? – запитав Радомир.

- Перше травня… День праці?

- Я ж не сказав сьогодні. 30 квітня, 1 і 2 травня.

- З 1 і 2 травня все зрозуміло. А 30 квітня… Вальпургієва ніч?

- Ну вже більш правильний напрямок.

- Коли відьми на мітлах злітаються на шабаш біля великого костра.

- Белтайн.

- Щось знайоме, не пам’ятаю. Нагадай, будь ласка, - попросила дівчина.

- Колесо року, вісім свят. Чотири світлих свята сонця: два сонцестояння – Йоль і Літа, два рівнодення – Мабон і Остара. А Белтайн – одне із темних свят місяця. Ще є Імболк, Лугнасад і Самайн, або Хеловін, як його всі називають.

- Деякі слова взагалі почула вперше. Це кельтська міфологія?

- Це міфологія Північної Європи. Кажуть, в цю ніч скандинавський бог мудрості Одін збагнув значення рун. А взагалі, Белтайн вважався святом приходу весни, тепла та гідної погоди для майбутнього врожаю. Як агроном, я з цим згоден.

- Приходу весни? Чи не запізно 1 травня? – запитала Лана.

- Святкування припадало на пору, коли на півночі Європи теплішало і можна було виводити худобу на пасовища.

- Мені більше сподобалась версія про бога Одіна. Знаю, що його ототожнюють з Юпітером, отже, в римській і грецькій міфології, яка мені дещо ближча, - це Зевс.

- Це головний, верховний бог у кельтів. Тепер його культом послуговується неоязичництво. Наша розмова не суперечить твоїм релігійним поглядам? – поцікавився Радомир.

- Моя релігія – це наука і мистецтво. На другому курсі ми вивчали старослов’янську мову, я писала наукову статтю і виступала на конференції, але це не означає, що я буду читати Псалтир. Для того, щоб аналізувати твір світової літератури, потрібно розглянути біографію письменника крізь призму культури та релігії країни і часу його життя. І зовсім не треба приймати іслам, щоб вивчати творчість Омара Хайяма. Якщо я дотримуватимусь догматів певної релігії, то закрию собі шлях до багатьох аспектів науки і мистецтва. А світ дуже цікавий.

- Ти ходила до моря?

- Я зараз біля нього. Шторм. Я люблю шторм, тоді вода тепла, а хвилі не залишають часу для роздумів: заходити у води чи ні. Варто лише підійти ближче. Так море розмовляє, а в нього теж є мрії. Твої думки тільки про те, як зустріти прийдешню хвилю, на це є кілька секунд, і все залежить від її форми на момент зустрічі. Через якийсь час позбавляєшся будь-яких інших міркувань. Мозок відпочиває, йде перезавантаження свідомості. Лише хвилі… хвилі… хвилі…

- Ось і настав час, коли ти розповідаєш мені про себе. Дуже радий пізнавати тебе. Усе вказує на те, що ми обов’язково повинні зустрітись.

- Не скажу, що я в захваті, але не маю бажання сперечатись.

- Я зателефоную завтра ввечері перед твоїм від’їздом.

- Як вважатимеш за потрібне.

Лана підійшла до моря якнайближче, щоб шум хвиль заглушив думки. Зараз би поговорити з морем у всій його величі, але ж холодно ще. Чи бажає дівчина цієї зустрічі? Чи доцільна вона взагалі? Можна було б поставити перед фактом: або продовжувати спілкуватися в офіційно-діловому стилі, не порушуючи особистих кордонів, або подякувати за співпрацю і попрощатися назавжди. Зазвичай психологи спілкуються зі своїми клієнтами не в телефонному режимі, а зустрівшись особисто. В даній ситуації хлопець отримав номер телефону від спільних знайомих з коментарем: «Вона точно щось придумає і порадить щодо твоєї проблеми».

Пройшов останній день конференції. Лана ще кілька годин провела у колі родичів і вирушила до залізничного вокзалу за дві години до відправлення потяга.

''…This is where I long to be*¹. La isla bonita*²… (*¹англ.: "…Ось, де я бажаю бути довго. *²ісп.: Дивний/ красивий/ чудовий острів, або острів щастя…"). Дівчина не встигла відповісти через метушню при посадці в громадський транспорт. Довелося передзвонити.

- Вперше! – радісно закричав Радомир, - Вперше ти набрала мій номер телефону. Які результати конкурсу?

- Друге місце.

- Це тому, що у тебе боліли зуби і ти не могла повноцінно говорити?

- Це тому, що я можу бути тільки однією з найкращих, але не переможцем.

- Ти засмучена з цього приводу?

- Не те, щоб засмучена, просто в черговий раз довела закономірність, яку давно помітила в своєму житті, - приречено відповіла Лана.

- А може, ще не настав час? До речі, це контрольний дзвінок. Все залишається в силі. Я завтра зустріну тебе.

- Навіщо зустрічати мене вранці, втомлену дорогою? Може, призначимо більш зручний час чи навіть інший день.

- Ні, наша зустріч відбудеться через десять годин. Ти повинна знати в дорозі, що тебе хтось чекає.

- Хороший психологічний прийом, - зауважила студентка.

- Швидко схоплюю нове, спілкуючись з тобою півтора року, я не лише дослухався до порад, а й намагався чомусь навчитись. І ти була хорошим учителем.

- Без коментарів. Мені не зручно розмовляти в транспорті.

- Я чекатиму тебе завтра.

- Добре.

Покидати Місто над морем завжди було сумно. Таке вже воно прекрасне і серцю дороге. «Я люблю його», - шепотіла дівчина чи то місту, чи… вже - ні. А потяг набирав швидкість. Тепер він був більше схожий не на білий океанський лайнер, що поважно запливає в порт, а на космічний корабель, який от-от здолає бар’єр і вийде на орбіту. Він поспішав у давно знайомий йому шлях, до Міста над Дніпром через Місто над Бугом, в обіймах ночі і весни.

Ось і нова доба зустрічає пасажирів. Перша година… друга… сон чи напівусвідомлення. Запитання: навіщо? чи варто? що далі? Відповіді: так потрібно! а що вже вдієш!? цього не знає навіть бог! Шоста година. Провідник повідомляє про наступну зупинку і просить пасажирів підготуватись до виходу. Околиці рідного міста. Стишується швидкість, прискорюється серцебиття, курс згідно розкладу без запізнень. Заповітний час. Зупинка… чи то потяга… чи то серця… Тверда опора під ногами. Вже більше не гойдає. Метушаться колишні і майбутні пасажири. Лана повільно і невпевнено ступає кілька кроків, не підіймаючи голови, відчуває на собі особливий погляд, тут на пероні, серед сотень очей. Вона впізнає ці очі, хоча раніше бачила їх лише на фото.

Радомир впізнав її з першої миті, відчувши щось дуже близьке і рідне для душі, побачивши світло в очах. Вони дивилися один на одного, водночас забувши про все, про всіх і згадавши тисячолітню мудрість найближчих просторів. Час не існував. Серця заспокоювались, уподібнювали свій ритм одине до одного. Здається, ця залізнична станція має назву не «Місто над Бугом», а «На краю Всесвіту». Першим заговорив Радомир:

- Ти красивіша, ніж я собі міг тебе уявити.

- Я знаю.

А світло в очах ставало все яскравішим. Створювалась особлива загадкова атмосфера. Перехожі уповільнювали ходу і усміхались, дивлячись на молодих людей. Тут все було справжнім і прозорим. Не потрібно приховувати ставлення, емоції, почуття, цікавість. Тебе зрозуміють. До тебе долали довгий шлях… А тебе чекали… Це те, що ми не могли уявити, оскільки були з цим ще не знайомі, але, здається так було завжди.

- Унікальні парфуми, - продовжив Радомир.

- Сальвадор Далі.

- Це ж дивний художник?

- І ювелір, і парфумер. Він говорив: «З усіх п’яти відчуттів саме запах безперечно, найкраще передає відчуття безсмертя».

- Здається зараз тут в цьому місці, часі та просторі панує відчуття безсмертя.

- І «Постійності пам'яті»… Таку назву має одна із картин художника з розплавленими годинниками. Сюрреалізм, звернення до підсвідомості,звільнення від раціонального мислення, парадоксальне поєднання форм.

- Яйце, з якого проростає проростає квітка…

- «Метаморфози Нарциса». Мій улюблений художник.

- Добре, що не Пабло Пікассо…

- …який говорив, що міг би малювати як Леонардо да Вінчі, але своє життя присвятив для того, щоб зрозуміти, як малюють діти, - продовжувала Лана.

- Мені Леонардо да Вінчі подобається, його портрети, живопис, ілюзія атмосфери Джоконди. В залежності від кута зору або падіння світла вираз її обличчя постійно змінюється. Усе створене лише за допомогою площини і фарб, але пронизане неосяжністю людського існування. Ти кажеш, що Сальвадор Далі був ще й парфумером?

- І ювеліром. Його надихала дружина. Парфуми були для майстра «найпрекраснішим посланником» щасливих моментів. Спочатку була створена брошка у формі губ з рубінів, золота і тринадцяти сніжно-білих зубів-перлин самим Сальвадором. Історію запахів іспанського генія продовжує французький парфумер Жан-П’єр Гріворі. Ця серія має назву «Rubi Lips» («Рубінові губи»), вийшла у 2004-му році, присвячена столітньому ювілею від дня народження Далі прекрасного травневого дня.

- Ти навіть пам’ятаєш дату його народження.

- Це день народження моєї мами також.

- Давай підемо до художнього музею.

- Згодна.

Напис (San Pedro) і зображення на футболці дівчини підкинув ще одну ідею Радомиру:

- А тоді відзначимо наше перше побачення у затишному кафе з бокалом вина від виробника San Pedro.

Це був третій день травня одинадцятого року третього тисячоліття.

Вона прийшла. Володарка, імператриця, перед якою схиляли голови найповажніші царі всіх часів і держав. Поезія – загадковий вид мистецтва, який можна вивчати у розрізі особливостей рим та наголосів, але творити – тільки тоді, коли серце наповнене відчуттям краси. І він творив життя, красу, поезію:

Тобі

Любити хочу так, як пташка любить небо,

Як дерево – світанок і росу.

Я знаю: нам багато пережити треба…

Свою любов тобі із пекла принесу!

Віддам тобі усе, що зараз маю:

Свободу, розум і закохані пориви.

Якщо не хочеш – слова «помста» я не знаю,

Тихенько відійду собі, мов привид.

Радомир був закоханий у скрипку, у її ніжність і сум, кришталеву чистоту, шлях розгортання музики у часі. Цікавився творчістю композитора Ніколо Паганіні, адже той володів однією зі скрипок роботи італійського майстра Антоніо Страдіварі. Писав, черговий раз прослухавши свій улюблений твір «Каприс №24»:

Знай

Усе минуле і погане ти забудь,

Не думай і відпочивай ночами,

Ми прокладем в життя з тобою новий путь,

Поглянь на мене лиш казковими очами.

Належить вже тобі моя душа,

Вночі і вдень із посмішок зіткана.

А вранці, у новий день поспіша,

Скажу: «Люблю тебе, моя Світлана…»

Хлопець мав чудовий голос. Співав для коханої, читав напам’ять уривки з творів українських поетів Павла Тичини, Василя Симоненка і «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання…» Володимира Сосюри, на що Лана відповіла словами Ліни Костенко: «Спини мене, отямся і отям – така любов буває раз в ніколи…». І знову творив:

Колись сказав собі: «Не знаю щастя»,

Ім’я якому вірна є Любов,

Бо без негод пізнать її не вдасться,

І після – в жилах аж холоне кров.

А зараз сам себе уже боюся…

В думках безладдя, хаос… Як сказати?

Ти – ідеал, якому я молюся.

Тебе не маю права я втрачати…

Вони слухали композиції італійського саксофоніста Фаусто Папетті (улюбленою була «Emmanuelle» - «Еммануель») та французького співака Джо Дассена. Перший весільний танець супроводжуватиметься піснею «Et si tu n’existais pas» - «Якби не було тебе», зараз пише Радомир:

Коли на серці в тебе дивна рана,

Коли здається: відвернувся цілий світ,

Поглянь навколо, чарівна моя Світлана –

Я поряд, лиш скажи мені: «Привіт!»

А як кохати більше за життя – я знаю,

Не пам’ятаю, правда, як коханим бути.

Дивлюсь в твої глибокі очі, обіймаю.

Ми зможемо минуле все забути.

Якщо весна уособлює красу, то літо – силу і надійність. Є місце, де, за повір’ям, пара, яка його відвідає, збереже свою любов назавжди. На острові Кохання, в оточенні рідкісних видів кущів і дерев вони обмінювались новими творами.

Лана:

Невинністю дивились очі сірі,

Неначе вперше ти мене зустрів;

Бо ж тільки серце так натхненно вірить,

А часом підлітає до зорі.

Червоним кольором, неначе кров’ю,

Троянди на руках моїх лягли.

В той час любов'ю, лиш любов’ю,

Напевно б вічність сотворити ми змогли.

А очі сірі і такі невинні

Мені віддали всю безмежність доброти.

Гаряче сонце, небо ясно-синє,

І ти зі мною поряд… Тільки ТИ!!!

Радомир:

Тільки твій

Нарешті я тебе знайшов,

Неначе голку у копиці сіна.

Невже цей час усе-таки прийшов?!!

Молитись залишилось, стати на коліна.

У всіх жінках я бачив лиш обман,

Ненависть, біль, паскудство й зло.

З'явилась ТИ – розвіявся туман –

Кохання, наче блискавка, прийшло…

Вірним тобі я бути клянуся,

Не бути тому, що раніше було!

Навіть цих слів відтепер не боюся:

Я віддаю в твоє серце тепло…

- А пам’ятаєш, як ти вагалася щодо зустрічі зі мною? - запитав якось Радомир, - І що ти тепер скажеш?

- Прекрасно, якщо є хтось «за», коли ти завжди «проти», відповіла дівчина і продовжила:

І знов моє життя розквітло,

Бо проти сліз і проти болю

Є дивне і яскраве світло.

Це те, що називаємо любов’ю.

Вона прийшла й життя перевернула.

«Люблю тебе! У нас головні ролі».

Тебе в обіймах ніжно огорнула,

За нас я вдячна і життю і долі.

Нам сонце лило у бокали зілля.

Його ми пили і колись ще будем пити.

Це доля чи звичайне божевілля?

Я хочу мріяти, летіти і любити.

Минуле в майбутньому

Любов зіграє весілля і подарує крила восени, через півроку після знайомства. Лана і Радомир посадять разом розкішний сад, де між звичних для Поділля яблунь, груш, слив, лутових вишень і ранньої черешні ростимуть закохані в сонце і тепло абрикос та нектарин. Через три роки вони поїдуть до тітки в Місто над морем удвох, а ще через шість – з донькою і сином. Злегка посивіло волосся, посивіли й думки. З роками все ж мудрішає любов.

У кожного своє Місто над морем – Одеса, Севастополь, Ялта. І Містом над Дніпром бути може Київ, Запоріжжя, Херсон. Міста над Бугом: Вінниця, Хмельницький, Первомайськ. Або ж і не Буг там був, а Десна, Рось чи Соб.

Кажуть: всі щасливі сім'ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім'я нещаслива по-своєму. Тепер і нещастя в усіх однакове. Це війна, яка руйнує час, бажання, надії. Радомир таки одягнув бронижелет та взяв до рук автомата, поповнивши військові підрозділи флоту для дії на суші. Він став морським піхотинцем. Лані сниться ночами не острів Сан Педро, а лагідний бриз українського Криму. Разом із сином та донькою вона загадує бажання, щоб Буг і Дніпро несли перемогу, свободу й тишу до півдня України, аби знову поїхати у Місто над морем і, стоячи на борту корабля, шепотіти: «Я люблю тебе». Місту… морю… Радомиру.